І ЖАРТОМА І ВСЕРЙОЗ
оповідки 9 - 14
9.
Розповідають про дурного пса, що забрів в долину поміж двома пагорбами. На кожному з цих пагорбів височів замок. В обох замках існував звичай їсти страви під барабанний бій і гру на дудці. Дудочниками і барабанщиками були охоронці, і награвали вони мелодії одну за другою. І от, ледь звук дудки долетів із одного замка, пес зрозумів, що там приступили до трапези, і побіг на вершину пагорба. Але посеред дороги він почув, що музика в замку стихла, а, в другому, навпроти, навпаки зазвучала заклично. «Пообідали, - вирішив пес, - а тепер обідають в он тому замку», - і підстрибом побіг з пагорба на пагорб. Але і там музика змовкла, а з першого замку почулася знову. Так і метався дурний пес з гірки на гірку, поки не проґавив обидві трапези.
І так же само непостійні і непослідовні люди, що бажають спробувати усіх земних радощів, і які сподіваються на вічне життя, - і тому увесь рік віддаються порокам, з перервами лише на піст, та на сповідь, та на святе причастя, та на богоугодні справи, але користі від їхніх старань мало. І так же непостійні і непослідовні ми всі: поспішаємо зранку до Господа, у храм, на проповідь, а поївши йдемо прямо до диявола (за картковий стіл і т.п.), кульгаючи, як і сам нечистий. І поводимо себе так до самого скону, і з сумом думаєш, чи ж не прогавили ми бува обидві трапези, як той дурний пес?
10.
Одного разу спіймали лиса і вирішили його повісити тому що, розбійник, знищив багато качок, гусей і курей. До шибениці вели два шляхи, і лиса повели по правому. Він же попрохав, щоб його вели по лівому. «А для чого?» - спитали в нього. «А тому, - відповідав лис, - що на цьому шляху пасуться гуси, і я наостанок хоча б натішусь дивлячись на них».
Таких же багато і серед людей у їхній смертний час. Одному подавай гульдени, іншому приведи його дівицю, - і плачуть вони тому, що шкода розлучатися з тим, чим володіють, а зовсім не від того, що соромляться гріхів і бажають покаятися перед Господом. Тому, як сказав мудрець, залишати цей світ гірко. О смерть, яка нестерпна думка про тебе людині, яка дорожить тим, що в неї є. Але якщо і думка про смерть нестерпна, наскільки ж тоді нестерпною повинна бути сама смерть?
11.
Жив собі чолов’яга, добрячий дурень, який тримав гарний сир не то в кошику, не то в комоді, та тільки той сир їли миші. І була у того мужика здоровенна кішка, і посадив він її в кошика стерегти сир. А кішка візьми та й з’їж і мишей і сир.
Чи не так поводять себе світські і духовні князі, призначаючи, наприклад, чиновників над простим людом, які, під приводом, припустимо, покарання, грабують людей, як хочуть, а потім і вбивають, і висмоктують із них кривавий піт, - а називаються при цьому пастирями і охоронцями, але ніхто не охороняє від них, і бідній людині приносять суцільну шкоду що в саду, що в огороді. Та хіба ж це діло – накривати дах не покрівлею, а покрівельником, хіба від цього буде в домі тепло і сухо?
12.
Йшли одного разу на війну, як і водиться, зі зброєю і з обозом, і попався їм назустріч дурень і спитав: «Що таке війна?» Спалюєш села, кажуть йому, береш приступом міста, знищуєш вино і хліб і вбиваєш кого попало. «А для чого?» - питає дурень. «А для того, щоб настав мир». Дурень і говорить: «Адже краще було б відразу настати миру, а всім цим лихам не бути зовсім. Виходить, я розумніший за ваших ватажків, тому що, краще укласти мир перед війною, а не після неї».
13.
Це сталося у Франції, жив собі там один абат, високородний пан, і тримав при собі блазня. Блазень же цей був найлагіднішої вдачі і ніколи не докучав нікому ні речами, ні ділами, як би при цьому над ним не знущалися. Але от одного разу запросив до себе абат одного чужинця, дворянина, а у того був великий ніс, та на додаток ще й перебитий. Тільки-но вони сіли за стіл, збираючись взятися за трапезу, як блазень витріщився на гостя, дивуючись величині його носа, і не відриваючи від нього очей – і нарешті, спершись ліктями на стіл, потягся до нього і спитав: «Чому це в тебе такий великий ніс, хіба таке буває?»
Ах ти ж господи, добрий гість зніяковів і почервонів. Абат, же повелів слугам: «Викиньте його звідси!». Слуги копняками прогнали блазня, говорячи при цьому: « Ти, мабуть-що, з’їхав з глузду!» А блазень подумав: сам напаскудив, сам і підітру. І як тільки вирішив, що про нього забули, повернувся до зали, з виглядом, як нібито нічого й не сталося, обійшов стіл навколо, сперся на нього і сказав гостю: «Ах, який в тебе малесенький носик!» Гість образився ще більше, чим раніше, а дурня знову викинули із-за столу. Але через деякий час він повернувся до зали, знову підійшов до чужинця і вигукнув: «Бог свідок, є в тебе ніс чи немає, мене це зовсім не стосується!» Тут він вже взяв через край. Так і буває з усіма підлабузниками і лицемірами, що, як оцей-от блазень, хвалять і славлять і сподіваються на ласку у відповідь, але, чим більше вони хвалять, тим гірше з ними поводяться, і любові до них не більше, чим до собаки, що скинула хвостом зі стола глечик.
14.
Один слуга нахвалював свого пана. Той же сказав йому: «Чому ти мене хвалиш? Мені здається, ти хочеш мене зрадити, раз ти мене так хвалиш, або ж ти дурень, чи може вже зрадив. Хіба ти не бачиш в мені жодних вад? Тоді ти точно справжній дурень. Якщо ж ти бачиш мої вади і пороки і не застерігаєш мене проти них, значить, ти мене зраджуєш». Ось такий був справедливий пан.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
м. Ельзас, 1522 року
