І ЖАРТОМА І ВСЕРЙОЗ
оповідки 33 - 38
33.
Жив собі один купець. І одного разу вночі ніяк не міг заснути і метався по ліжку, і жінка спитала його: «Чого це тобі, милий, не спиться?» - «Ах, - відповів їй чоловік, - ти б змогла, якби захотіла, розділити зі мною мій смуток?» - «З радістю», - сказала жінка. «Ось дивись, я зробив запас вина, хліба, солі, м’яса, сала і всього, що потрібно, рівно на рік, за винятком одного дня. Якби ти змогла обійтися без їжі всього лише один день, нам хватило б на рік. І от прийшла мені на ум одна хитрість. З її допомогою ми цей один день вигадаємо. Коли вся наша челядь, батраки і служниці, вийдуть в поле, я прикинуся мерцем. Ти подбаєш про саван, хрест, свічки, воду і будеш сидіти біля тіла і плакати. І коли вони повернуться з поля, то від горя не зможуть взяти до рота і крихти».
Жінці така затія сподобалася і вони обидва гарненько приготувалися, і коли люди повернулися з поля, то побачили хазяйку яка плакала біля мерця, і поскаржилася вона їм, що чоловік її і хазяїн раптово помер. Люди перелякалися і кожний прочитав по п’ять разів «Отче наш» і по стільки ж «Аве Марія». Помолилися за упокій, а покінчивши з цим слуги заговорили: «А тепер хазяйко, неси їжу» - «Як ви можете говорити про їжу, коли у нас таке горе?» - «Горе не горе, - відповідали їй, - а їсти треба. Нам же треба буде повертатися в поле, як же працювати голодними? Давай, швиденько!»
А коли вони усілися за стіл і взялися їсти, уявний мрець подумав: «Хитрість зірвалась, але якщо я зараз оживу, вони вирішать, що мрець воскрес, страшно налякаються і у них кусок в горло не полізе зі страху». І він сів на ліжку. Але один із батраків схопив сокиру і зарубав його до смерті. Хазяйка закричала на нього: «Ах ти, підлий душогуб, ти убив мого чоловіка!» А батрак відповів: «Як же так, хазяйко, ти ж сама сказала, що він помер, а тут видно, вселився в його тіло біс, от цього біса я і вигнав, раз вже хазяїн своє віджив».
Ось так і гублять деякі життя тілесне і життя вічне, в тілесному житті втілене, це ясно як божий день. Один поспішає на війну, шоб захопити здобич, і гине, торговець торгує, злодій краде, а життя у кожного одне, і вічне життя також одне.
34.
Помер один лихвар, і тіло його було таким важким, що ніхто не міг його підняти. І хтось сказав: «За нашими звичаями, кожного повинні ховати люди із його цеху: кравця – кравці, гончара – гончарі, тому покличемо чотирьох лихварів, і хай вони його хоронять – і, б’юся об заклад, вони зможуть його підняти і перенести».
І справді, четверо лихварів підняли п’ятого як пір’їнку.
35.
Один лихвар був на проповіді; коли вийшов з церкви, то він розсердився і почав лаятися. Зустрівся йому добрий знайомий і спитав: «Пане мій, на кого це ви так розсердилися?» Лихвар відповів: «На проповідника, якому здумалося стверджувати, що чорт власноруч затягне усіх лихварів до себе в пекло». Знайомий заперечив: «Це брехня. Дайте мені дві копійки, і я при всьому чесному народі підійду до нього і скажу, що він неправий». Лихвар дав йому дві копійки. А той пішов до церкви і підійшов до амвона. Слідом за ним зайшов до церкви і лихвар. Той хто отримав дві копійки звернувся до священика: «Пане мій, ви стверджували у своїй проповіді, що чорт власноручно затягне всіх лихварів до себе в пекло». – «Так, - відповів священик, - це суща правда». «Ні, пане мій, це неправда». Проповідник поцікавився – чому. «А тому, що для лихварів було б багато честі, якби чорт власноручно затягав їх до себе в пекло. Він бере їх за ноги і кидає в прірву»
Всі розсміялися, дві копійки були зароблені чесно, а лихвар розсердився ще більше.
36.
Лежав один лихвар вже при останньому диханні, і рідні умовляли його покаятися в гріхах і заслужити тим самим вічне прощення. Лихвар же пропускав їхні слова мимо вух. Нарешті, у відповідь на їхню зростаючу наполегливість, він сердито заперечив: «Моє серце не здатне на розкаяння, спочатку підшукайте мені інше серце».
Із чого ясно: не для того зашивають золото в мішок, щоб його звідтіля діставати.
37.
Один князь мандрував разом з княгинею, і лишились вони на ночівку в замку у якогось лицаря. У лицаря був син, обділений можливістю говорити. За трапезою німий прислуговував банкетникам і поводив себе при цьому ввічливо і благородно і гідності своєї при цьому не губив. Князю захотілося поговорити з ним. Батько юнака заперечив: «Милостивий государю він не може говорити, він німий». Княгиня зразу ж зметикувала: от для мене слуга, про якого я завжди мріяла: він не проговориться, перед ним нічого буде соромитись. І сказала чоловікові, що треба було би взяти юнака як прислужника для неї. Лицар не міг відмовити князю в такому проханні.
І коли вони повернулися додому і князь знову зібрався в дорогу, вже один, вона звеліла юнакові подати до себе в спальню вина, і тут, звідкіль не візьмись, туди ж з’явився якийсь лицар, і німому стало ясно у чому тут загвіздка.
Через рік чи два опісля князь відправився в гості до батька німого і взяв його з собою, щоб той міг побачитися з батьками. І знову німий юнак прислуговував князю на банкеті. Князь спитав у хазяїна: «А що, твій син німий від народження, чи внаслідок якоїсь хвороби, чи ще по якійсь іншій причині?» І батько відповів: «Він зовсім не німий, він уміє розмовляти, але не вміє і тримати язик за зубами, він розголошує все, що знає, і ганьбить людей, хоча і говорить при цьому чисту правду. От чому я заборонив йому говорити, з тих пір він і мовчить».
Князь звернувся до власника замку: «Шановний, нехай же він заговорить, я прошу вас про це». І той згодився: «Ладно, сину, так тому і бути, скажи нашому милостивому князю що-небудь». І син сказав: «Милостивий пане, у всій державі немає гіршої шльондри, ніж ваша дружина». Князь же відповів: «Ладно, мовчи, ти сказав вже досить багато і не сказав при цьому мені нічого нового».
38.
Знайте ж, мої люб’язні чада, що якщо кожному перелюбнику чи перелюбниці відрубувати руку, то різко зросте ціна на шовк чи полотно. Чому? А тому що ткачих майже і не залишиться. Я, автор цієї книги, був учителем і проповідником в одному місті, де жило два брата, обоє жонаті, і кожен на додаток тримав ще й по коханці.
Люди застерігали їх, вони ж упиралися і бігали до дівчат, нехтуючи подружніми обов’язками.
Міська управа вирішила спіймати їх на цьому і для прикладу покарати: разом з іншими штрафами і пенями, взяли з них клятву ніколи не носити іншого одягу, окрім довгополих сірих каптанів.
Одного разу сталось мені проповідувати у церкві цього міста, і я сказав: «Якщо заставити всіх перелюбників носити сірі каптани, то звідкіля мені, бідному монаху, взяти тканину на рясу, адже перелюбників і перелюбниць стільки, що сукно різко подорожчає».
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
м. Ельзас, 1522 року