Я ж бо знаю
з рубрики / циклу «Мініатюри»
От усі кажуть, що я шельма, а ще обзивають рудим хитруваном… навіть якось прикро. Ну, самі поміркуйте: по-перше – я не повністю рудий, а місцями, та й не рудий, а, скоріше такого дещо теплого забарвлення. Адже не дарма ж прохолодними вечорами кожен у нашому домі намагається взяти мене до себе на коліна і погрітися моїм теплом. Інший би, може, чинив опір, а я що? Я поступливий і зовсім не проти - хіба ж мені шкода для своїх, якщо, звичайно, чимось смачненьким пригостять. Адже воно як кажуть: ти – мені, я - тобі, хіба не так?! Я їм тепло і своє розташування, а вони мені ласощів якихось – так і живемо. А про те, що хитрувань, то це вже й зовсім якась маячня! З яких це пір розумних хитрунами стали називати?! А те, що я кмітливий, то це і до бабки ворожки ходити не треба. Мені ще матуся в дитинстві казала: "Ти, Вогник, найрозумнішим народився - ніде не пропадеш!" До речі, помітили - адже Вогником назвали, а не Рудиком, то ж, мабуть, в теплі моєму діло, а не в окрасі! Отож…
А з деяких пір завелися в нас злодюжки. З комори потай всякі смаколики тягають. І зауважте: морквину там, капустину чи картопельку стягнути гидують, лише ковбасу, рибку чи сметанку, або молочко… якщо відкритим залишили. Воно й зрозуміло, це ж найсмачніше. Наші домочадці, було, до мене з претензією сунулися, мовляв, чого це я не встеріг? Але вчасно згадали, що двері ж в комору зачинені – як же я туди потраплю?! От і гадають тепер: звідки злодюжки в комору пролазять? Вже й усі закутки оглянули, підлогу перевірили і за плінтуси зазирнули, а вище пошукати і не додумалися. А там, на верхній полиці за картонною коробкою в кутку стара віддушина є - її знизу і не видно зовсім. Правда дуже вузька й пилюгою заросла, але пролізти все ж таки можна. Я ж бо знаю…
Фото з інтернету