Козлячий гамбіт
з рубрики / циклу «Фантастика»
Цього року серпень видався спекотним, як ніколи. Надвечір у залізобетонній багатоповерхівці зовсім не було чим дихати. Тому я вирішив на час відпустки поїхати у село до тітки. Там, на березі звивистої Кружалки добре відпочивати в задушливий полудень під покровом розлогих верб. Це я пам'ятав ще змалку.
З вечора зібравши деякі речі в старенький рюкзак, зранку подався на першу електричку. Всього якась година – і ось я вже крокував уздовж знайомого березового гаю, наприкінці якого на мене чекав спуск до берега річки. Ліворуч до темного далекого лісу, за яким розкинулося гибле болото, тягнувся злегка пагорбистий луг, вкритий пишним різнотрав'ям. Малопомітні пташки пурхали серед квітів, радісно цвірінькаючи і співаючи свої невигадливі пісні. З насолодою вдихаючи одурманливий аромат ще росистих трав, я зійшов на пагорб і глянув униз, відчуваючи тиху ідилію сільського життя. Ось вона – моя рідна Нечаївка у всій своїй красі. Крізь зелень розлогих дерев проглядали дахи чепурних будинків. Над крайнім, що ближче за інших до берега, вився сизий димок. Це тітка Горпина піч топила – то вже, мабуть, пироги будуть. Вона електричну духовку не визнає. Каже, пироги тільки з печі справжні бувають, а все інше пустопорожні вигадки. В цьому я з нею повністю згоден, тому що вони - тобто пироги у тітки чудові. Зустріла вона мене привітно, тільки трохи понарікала, що, мовляв, не дуже часто її відвідую, а потім обняла, поцілувала і заходилася влаштовувати у великій кімнаті.- Мені б краще на сіновалі, - спробував я заперечити, але тітка була невблаганна.
- Бач, чого надумав?! В які повіки приїхав, а вже норовить від тітки подалі. Можеш на сіні вдень побайдикувати, а спати в хаті будеш. Бо на сіновалі, як комарі ввечері налетять від річки – то з'їдять тебе живцем. А в хаті у мене на вікнах сітки – жоден не пролізе.
Я кивнув, погоджуючись.Несподівано з-за рогу будинку вийшов козел. Методично пережовуючи бур'ян, він витріщився на мене пильним поглядом.
– Це ще хто такий? – здивувався я.
Тітка озирнулася і безтурботно махнула рукою.
- Так це ж Мефодій, козел мій.
- Торік його начебто не було. Мабуть, купила? А навіщо?
- Ще чого, робити мені нічого! – пирхнула Горпина. - Він сам прибився.
- Як це? - не зрозумів я.
- По весні зайшов у двір, а уходити не захотів. Я вже всіх у селі питала – чий це, та ніхто не признав. Хто й зна, звідки він такий у нас з'явився? Так тепер і живе у хліві. А Мефодієм це я його прозвала.- А він як, не б'ється? – з побоюванням спитав я. – Он, роги які…
- Та ні, він смирний. І дуже любить ласку. Ось подивись…
Тітка покликала:
- Мефодію, йди-но сюди. Я тебе з племінником познайомлю.
Цап слухняно наблизився.- Погладь його, не бійся.
Я простягнув руку і обережно почухав Мефодія між рогами. Він заплющив очі і тихенько мекнув, судячи з усього, від задоволення.
- От бачиш, - усміхнулася тітка, прямуючи до хати. - Ви з ним ще затоваришуєте. А тепер, гайда за мною – годуватиму тебе. Мабуть, зголоднів?
Я не заперечив, а лише кивнув і пішов за нею, супроводжуваний уважним поглядом козла.
Ех, як же мені подобається у селі влітку – словами не передати! Хіба зрівняється будь-яка міська квартира, нехай навіть і з найзручнішими зручностями, з привільним роздоллям сільського життя?! Коли стоїш босими ногами на теплій землі і з заплющеними очима ловиш щокою легкий вітерець. Від річки долинає розмірений голос зозулі, а з сусідського саду чути діловитий перестук дятла. Гудуть бджоли, снують бабки. Десь спросоння загорланить старий півень, що проспав ранкову побудку. І відразу ж відгукнеться дворовий пес. Так, життя в селі має свою привабливість. День пролетів якось непомітно. Я із задоволенням викупався у річці. Побалакав трохи з сусідами, які неодмінно хотіли в подробицях знати, як воно в місті, і чим саме я там займався цілий рік. Потім підправив стару огорожу в дальньому кінці городу і склав до купи дрова, що розповзлися. При цьому в перервах тітка Горпина намагалася нагодувати мене пирогами і напоїти молоком. Так що надвечір я вже ледве дихав. І весь цей час козел Мефодій ходив за мною як прив'язаний, уважно спостерігаючи, чим я займаюся. Сонечко вже невблаганно скочувалося до обрію за далекими пагорбами протилежного берега Кружалки. Від річки повіяло вечірньою прохолодою. Прихопивши з собою шахи, я пішов за хату і влаштувався там на потемнілій від часу широкій лавці.Розставивши на дошці фігури, я бадьоро поставив білого пішака з є2 на є4, чорну висунув з є7 на є5 і тут же, згідно статті про класичні дебюти, підтягнув другого білого пішака з f2 на f4.
Власне, на цьому моя спритність і скінчилася. Підперши рукою щоку, я замислився, намагаючись придумати щось нове для продовження партії.- Мда… судячи з усього, це класичний королівський гамбіт. Цікаво, чи він буде прийнятий чи відмовлений?
Мекаючий голос пролунав зовсім поряд. Я здригнувся від несподіванки і різко обернувся. Біля лави стояв Мефодій і розгублено дивився на мене. Здавалося, що в його довгастих горизонтальних зіницях, немов спійманий птах, тремтить жах.
Я озирнувся на всі боки, але крім мене і цапа нікого поблизу не було.- Ну й справи… здається, у мене з'явилися слухові галюцинації.
Похитавши головою, я подивився на Мефодія і, почуваючи себе йолопом, звернувся до нього:
- Ти що, в шахах розумієшся?
Звичайно ж, це був повний ідіотизм - розмовляти з козлом, але я настільки розгубився, що не знав, як поводитися.
Мефодій довго і пильно дивився мені в очі, а потім шумно зітхнув і несподівано промовив:
- Ну, не так, щоб дуже, але захоплююсь…Його голос привів мене в збентеження. Якби не сидів на лаві, то, мабуть, гепнувся би прямо на землю. Чи це не жарт – розмовляючий цап!
Тим часом Мефодій швидко озирнувся на всі боки, присунувся до мене і прохально промовив:
- Сподіваюся, що це м-м… невеличке непорозуміння… ну, ви ж розумієте, що я маю на увазі, залишиться між нами?
Він з благаючою надією дивився на мене, а я нічого не міг збагнути, і лише мої губи розповзалися в зовсім ідіотській усмішці.
- Так ти… ви…Я розгубився, не знаючи, як звертатися до козла, але він, ніби відчувши це, прийшов мені на допомогу:
- Не соромтеся, звертайтеся до мене так, як вам буде зручно. Для нас це не має значення.
- Для вас?! - Я мало не поперхнувся. - Вас тут багато таких… козлів, що вміють розмовляти?
Мефодій поблажливо примружився і спробував мене заспокоїти:
- Та ви не хвилюйтеся. Особи подібного виду, що живуть на вашій планеті поки що тільки на початку еволюційного шляху. Вони не те що говорити, а й думати ще до ладу не навчилися.
- Хочете сказати, що ви з іншої планети?- Звичайно ж, так. Я тут як потерпілий аварію. Зовсім випадково опинився на цій планеті. Поки прибуде рятувальна експедиція, я змушений переховуватись під цією личиною. Але сьогодні щось втратив пильність – дуже захопився, стежачи за початком вашої гри, і розсекретився… Отже, чи можу я розраховувати на ваше мовчання?
- Так звичайно. Тим більше, що мені все одно ніхто й не повірить. Швидше за все, запруть у психічку…
- А що це таке?
- Це таке місце, куди будь-яка розсудлива людина ніколи не захоче потрапляти!Цап на мить замислився, а потім припустив:
- Це, мабуть, щось типу зірки, яка колапсує, перед тим, як перетворитися на чорну дірку?
- Ну, можна й так сказати... а як ви тут опинились і звідки прилетіли? Де ваша батьківщина?
– О, на друге запитання відповісти не так просто. Боюся, що ваших знань не вистачить, а наші назви зіркових систем вам нічого не скажуть. Припустимо так: планета, звідки я родом, знаходиться за мільйони світлових років звідси і до того ж в іншому вимірі. Одним словом – дуже далеко.
- Але як ви в такому разі тут опинилися?- О, це доволі банальна історія. Я летів до своїх… ну, на вашу думку, родичів для участі в одній важливій ритуальній події. Переміщаючись через вашу систему, потрапив у метеоритний потік. Моя персональна міжзоряна яхта зазнала аварії і спробувала здійснити вимушену посадку на цю планету. Автопілот ледве встиг передати координати, і в цей час з'явився якийсь літальний апарат, який застосував до моєї яхти агресивні дії, що спричинили катастрофу.
- Напевно, вас помилково збив військовий літак-перехоплювач. Можливо, прийняли за порушника… але чому ж ви не звернулися по допомогу до влади?- Ні, пробачте! Після такої «теплої» в лапках зустрічі я вирішив взагалі не відкриватись і, дочекавшись рятувальної капсули, непомітно зникнути з вашої планети.
- Стривайте, - згадав я. – То це про ваш корабель йшлося, коли навесні повідомляли про падіння в районі Нечаївки залишків метеорита?
- Безперечно! – гордовито кивнув козел.
- Чому ж так довго не прилітають рятувальники? Адже з того часу минуло вже півроку.
- Це тут, а у світових масштабах минуло зовсім небагато часу. Справа в тому, що за сучасними технологіями аварійний сигнал, втім, як і зоряні кораблі, рухається у звичайному тривимірному просторі односторонньою неорієнтованою поверхнею з краєм – тобто, потрапити з однієї точки цієї поверхні в будь-яку іншу можна, не перетинаючи краї…Очевидно, помітивши на моєму обличчі тупий вираз, Мефодій задумливо пожував губами і пояснив:
- Н-ну… у вашому світі цьому поняттю відповідає так звана модель стрічки Мебіуса. Тому сигнал, перебуваючи на одному боці, умовно залишається в одному часовому відрізку або тимчасовій капсулі, при цьому переміщаючись у просторі. Для моїх співвітчизників сигнал прийде практично миттєво.- Але ж для вас минуло вже півроку!
- Ось у цьому й полягає просторово-часовий парадокс, який так яскраво виражений на вашій планеті. Однак хочеться вірити, що мені залишилося чекати не так вже й довго… до речі, у вас цигарки не знайдеться? – несподівано закінчив Мефодій.
- Ви що, курець?! – здивувався я.- Ні, але я люблю їх жувати. Місцеві хлопчики якось пригостили і мені сподобалося. На моїй планеті таких ласощів немає, на жаль.
- А де ж ваш корабель? Куди він подівся?
- Через деякий час після падіння він вибухнув, і залишки затонули в місці, яке тутешні мешканці звуть болотом.
Мефодій сумно зітхнув і, похиливши голову, замислився про щось своє.
У мене ж в голові був суцільний безлад. Думки безнадійно сплуталися в клубок, розплутати який би не зміг, напевно, найкращий психоаналітик.
За незвичайною розмовою час пролетів непомітно. Вже зовсім стемніло. Далекі пагорби потонули в темряві, блимнувши наостанок по контуру останнім багрянцем. На темному небосхилі проклюнулися яскраві зірки. Давно вгамувалися в сараї кури, і тиша м'якою ковдрою накрила Нечаївку, а я все ніяк не міг прийти до тями.- Сергію, ти де? - долинув з двору голос тітки Горпини. – Іди до хати, вечеря холоне… та й ніч уже на дворі…
Я здригнувся, ніби прокидаючись, і глянув на цапа. Той відповів мені уважним поглядом і сказав:
- Вам треба йти.- Але я хотів би ще запитати…
– Завтра. І пам'ятайте, що ви обіцяли мені зберігати мовчання.
- Так. Звісно.
Зібравши шахи, я побажав йому добраніч і пішов вечеряти.
- Здається, ви з Мефодієм потоваришували? - посміхнулася тітка. — Цілий день за тобою, як прив'язаний ходив.
- Нічого подібного, просто йому, мабуть, нудно було.
- Це він тобі так сказав?
- Та ні, сам здогадався.
Після вечері я ліг на ліжко і довго дивився в стелю, намагаючись осмислити подію. Це ж не жарт – контакт із позаземною цивілізацією! І де? На сільському городі... Добре хоч ми з Мефодієм у шахи грати не почали, бо тітка, напевно, вирішила б, що племінник здурів. Розмірковуючи про це, я і не помітив, як заснув. Спалося не дуже добре. Здавалося, щось давить на мене. Тягар навалився такий, що дихати було важко. Марилися якісь величезні зали, обставлені довгими столами з шаховими фігурами, за якими сиділи з одного боку люди, а з іншого – козли в парадних смокінгах і краватках. Переді мною сидів Мефодій і хитро посміхався. Я повинен був зробити хід, але чомусь не міг поворухнути навіть пальцем. Мій час на ігровому годиннику невблаганно танув. Вже червоний прапорець піднявся до верхньої позначки. Ще мить - і він безжально звалився вниз, сигналізуючи про мою поразку.Мефодій усміхнувся ще ширше, оголивши великі жовті, немов прокурені, зуби і сказав:
- Вже час вставати…Але я так само не міг поворухнутися. Тоді Мефодій підвівся і, дотягнувшись копитом до мого плеча, легенько торкнувся його. При цьому він чомусь заговорив голосом тітки Горпини:
- Сергію, прокидайся ж, нарешті! Час вставати.
Я ледве розліпив повіки.
За вікном вже сяяло сонечко. На подвір'ї діловито квоктали кури. А біля мого ліжка стояла тітонька.
- От розіспався... хоч з гармати стріляй - не розбудиш! Сніданок же холоне ...
- Все-все… вже встаю, - сонно промимрив я і сів, намацуючи босими ногами шльопанці.Тітка пішла на кухню, а я вийшов надвір. Потягнувшись, розправив плечі і озирнувся навколо, сподіваючись побачити Мефодія. Але у дворі його не було. Вирішивши, що козел зараз десь позад хатою, я обійшов кут і глянув на лавку, де вчора грав у шахи. Але й тут мого нового знайомця не було. Не було його і в сараї, і на вулиці.
На моє запитання про те, куди подівся цап, тітка лише руками розвела:
- Та хто ж знає? Я з ранку його обшукалася - немає ніде... як прийшов, так і пішов невідомо куди. Приблудний якийсь. А шкода, справний був цап, тямущий. Я вже й звикла до нього, ну що ж тепер…Тітка продовжувала щось говорити, наливаючи мені в чашку молока, а я, механічно пережовуючи млинці, все прокручував у пам'яті вчорашню розмову з Мефодієм. Несподівано щось у словах тітки змусило мене прислухатися уважніше.
- Ох, і страху ж натерпілася, - тим часом продовжувала вона. - Хотіла, було, тебе будити, а тут воно і згасло...
- Що згасло?- Ну, то сяйво ж це, про яке я тобі тлумачу. Ти що, не чуєш? - тітка стривожено подивилася на мене.
- Та ні, просто задумався трохи. А що там за сяйво таке?
- Так же ж кажу: посеред ночі прокинулося від того, що світлим-світло стало, як вдень! Я у віконце визирнула, а з-за хатини сяйво – аж очам боляче. Спершу злякалася, а потім вирішила тебе покликати. Але тут воно й згасло, наче хтось вимкнув.
У мене виникла підозра. Щоб перевірити її, я швидко встав з-за столу і, вийшовши на подвір'я, попрямував у город позаду хати. Занепокоєна моєю поведінкою, тітка Горпина поспішила за мною.
На перший погляд тут все було як і раніше, якщо не вважати того, що посеред городу картопляне бадилля було зім'яте у формі ідеального кола діаметром близько п'яти метрів. Я, не відриваючись, дивився на це бадилля. Воно було загладжене так рівно, немов по ньому пройшлися гігантською праскою.Тітка стривожено дивилася на мене, зовсім не зважаючи на коло.
- Сергію, що з тобою? Ти геть аж з лиця зійшов...
Я мовчки тицьнув пальцем у бік городу.
Тітка швидко озирнулася. На її губах з'явилася посмішка:
- Ах, ось ти про що турбуєшся. Дурниця все це. У мене картопельки стільки посаджено – на дві зими вистачить.- Але ж витоптано формою ідеального кола, - спробував я привернути її увагу.
Але тітка безтурботно відмахнулася:
- Та це сусідські хлопці пустують. Мабуть, знову надивилися фантастичного серіалу… ну, там про якісь секретні матеріали, чи що. Минулої зими теж після якогось фільму якісь знаки потай на снігу креслили, поки дід Павло їх не впіймав. Тепер, мабуть, знову за своє взялися… Ходімо, бо молочко прокисне, поки ми тут з тобою картоплею милуємося...
Тітка Горпина взяла мене за руку і потягла до хати, наче мале дитя.Більше ми з нею про Мефодія не розмовляли. Вочевидь, вночі за ним прилетіли рятувальники та забрали. Ще кілька днів я ретельно оглядав город, намагаючись знайти хоч щось, що могло б підтвердити мої припущення щодо зникнення інопланетянина. Але нічого так і не знайшов.
Погостювавши ще тиждень, я повернувся до міста. Поступово все почало повертатись у наїжджену колію. Зайнятий роботою та повсякденними турботами, я тепер все рідше згадую про неймовірну зустріч із Мефодієм. Але буває, коли не спиться, дивлюся вночі на зірки, сподіваючись, що колись він знову прилетить, і тоді ми з ним, напевно, зіграємо дебютну партію і, можливо, її назвуть Козлячим гамбітом. Це, звичайно ж, жарт, але все ж таки…>