16.12.2022 19:00
18+
758
    
  14 | 15  
 © Євген

Окупація, арешт і рашківська в`язниця

Присвячується всім
захисникам України

В той день я прокинувся від того, що хтось скажено стукав у вхідні двері мого будинку. 

Я був вдома один, дружина і діти ще на початку війни виїхали в інше місто. 

Я визирнув у вікно і побачив орків. Я зрозумів, що за мною прийшли, вдягнув труси і відкрив двері іншого входу в будинок. Ті двері, в які ломились оркі, не відкривались. Тут же на зустріч мені вискочив орк, націлив на мене автомат і почав горлати: «На землю, руки за голову», мабуть боявся, що десь в трусах я заховав автомат чи навіть кулемет або думав, що я настільки дурний, щоб з голими руками і ногами кидатись на кількох орків з автоматами. Я опустився на одне коліно і підняв руки, адже існувала реальна небезпека, що цей орк з переляку почне стріляти. Тут підійшов мабуть таки головний серед них, бо був без автомату і бронежилету. Сказав мені пройти разом з ними в хату. Почався обшук. Поки солдати лазили по всій хаті, головний зразу спитав мене, де мій телефон, забрав його, забрав ще два старих телефони мого сина, які знайшов в шафі, і системний блок комп’ютера. Мене ні на секунду не залишали без нагляду. Навіть коли я попросився в туалет, двері не закривав, на вході в туалет стояв здоровенний орк і дивився.  

- Как я могу к вам обращаться? - спитав я головного. 

- Тимур, - відповів той.  

- От, бл……ь, Тимур і його команда, - подумав я. 

- Мы знаем, что вы не любите россию, - саказав мені цей Тимур. - Одевайтесь, поедите с нами. 

Ще мене питали, чи є у мене в хаті зброя? Я сказав, що немає і це була правда. 

Також питали, чи є гроші, бо «…потом скажите, что российские военные забрали у вас деньги». 

Гроші у мене звісно були, але надійно заховані. Оскільки я зрозумів, що обшук вже закінчується і далі шукати вони не збираються, я сказав, що «денег нет». Нема дурних ще показувати, де лежать гроші! 

Вже коли я вдягнувся, цей Тимур спитав мене:  

- Есть ли у вас шапка? 

- Зачем мне шапка, на улице тепло, - відповів я. 

- Оденьте шапку, - сказав Тимур. 

Найбільше я хвилювався за свою кішку. 

- Вы не волнуйтесь, вы скоро вернётесь, - заспокоював мене Тимур.  

Та оскільки я знаю, що оркам не можна вірити, то я висипав весь корм для кішки, який був в хаті, у велику тарілку і поставив на підлогу. Відро з водою також стояло на підлозі кухні. На деякий час вистачить, подумав я.  

Я запитав дозвіл і забрав зі свого авто в гаражі залишки від пачки цигарок. Я два роки як кинув палити і перейшов на використання IQOS, та пристрій для використання IQOS вирішив не брати, адже наврядчи я зможу ним скористатись, швидше за все орки його заберуть. А цигарки у в’язниці завжди знадобляться.  

Вхідна калитка у двір була вибита з внутрішнього боку. Мабуть, орки перелізли через забор і потім вибили калітку, на якій залишився відбиток чобота дуже великого розміру. Поруч була кувалда. Її приготували для того, щоб вибивати двері, та це не знадобилось – я вийшов сам. Перед тим, як сісти в авто, я прикрив калітку і підпер її камінцем. 

Як тільки я сів до авто орків, а це був новий позашляховик Opel, мабуть один з тих, які орки забрали на станції Opel Херсон, мене примусили вдягнути шапку на очі та ще й нахилити голову, ніби то маршрут, яким мене везли, складав величезну військову таємницю. Тут то я і зрозумів, для чого була потрібна шапка. 

Звісно, ніякої можливості комусь зателефонувати у мене не було. "Зробити один дзвінок адвокату перед арештом" - це не про ФСБ. Найкраще було б попередити маму. У неї були ключі від будинку, а не задовго до арешті я придбав для неї телефонну картку з номером на +7, так що з мамою у мене зв`язок був. 

До речі, зі зв`язком в Херсоні з самого початку окупації постійно виникали проблеми.  

Телебачення вони замінили на рашка ТВ майже одразу. Зрідка я дивився цих "пропагандонів". Адже треба знати, що планує ворог. 

Спочатку, не зважаючі на те, що вже стояли російські війська, всі мобільні оператори України працювали. Був і оптиковолоконний інтернет. Потім, ніби то в наслідок пошкодження магістрального кабелю між Херсоном і Миколаєвом, всі провайдери перестали працювати. Потім деякі знову почали, але інтернет вже йшов через Крим і ті сайти, які були в Україні під забороною (Одноклассники, ВКонтакте....), почали працювати без VPN, натомість Facebook, Twitter тільки з VPN. Потім орки взагалі вимкнули всіх українських операторів мобільного зв`язку, а всі їх потіжності забрала собі мережа Seventelecom. Це мережа, яку ви не знайдете в рашківських телефонних довідниках, тому що, швидше за все, вони мають кримську "прописку" і знаходяться під санкціями. 

Тим не менш, інших варіантів не було і за цими картками на початку була довжелезна черга. Я все життя намагаюсь уникати стояння в чергах. Тому не поспішав. Та одного разу мені пощастило. Під кінець дня біля пункту продажу нікого не було. Я взяв карту, задурив голову продавцю і в решті решт пішов, а гроші.....Гроші, як казав в таких випадках Остап Бендер:  

- Деньги завтра.  

Ці хитрюги з Seventelecom і так "накосили бабла не мерено"! Пізніше я таку картку придбав для мами, і не за 240 грн, як було на початку, а за 70. Бували моменти, коли оптиковолоконний інтернет зникав. Тоді я налаштовував інтернет на телевізорі через мобільний телефон і дивився українські новини завдяки наявності у мене рашківської sim карти. Хоча дехто принципово відмовлявся від карти на +7. Таких принципових я запитував:  

- Якщо Штірліц дзвонив по телефону Рейхсканцелярії, він ставав зрадником? 

Я був готовий до того, що в якийсь день до мене можуть прийти і арештувати. Весь час окупації я вперто продовжував розмовляти українською мовою, на яку перейшов ще 2000 чи 2001 року. Тоді розмовляти українською ще не було «в тренді», навіть тодішній президент Кучма бекав і мекав, коли намагався розмовляти українською. Я своїм прикладом вирішив довести, що можна розмовляти вільно українською, маючи за плечима лише вивчення мови в школі. До того ж, в українській мові значно менше агресії. Якщо хочеш послати когось на три букви, переходиш на російську. А ще я хотів, щоб мою діти змалечку привчались до рідної мови. Українською я іноді розмовляв навіть з орками на блок постах, коли моє авто зупиняли для перевірки. Та коли виникали якісь суперечливі питання з орками, переходив на російську. Наприклад, шість місяців я їздив на авто через блок пости майже щодня, а на лобовому склі авто висів і працював відео реєстратор. Та одного разу якийсь занадто прискіпливий орк причепився до цього, забрав реєстратор, почав роздивлятись, що він там на знімав, хотів навіть розбити. Тоді я перейшов на російську, реєстратор відстояв, але більше на лобове скло його не чіпляв. Хай краще полежить в гаражі, цілий буде.  

Кожен раз, коли я проїжджав через блок пост, мене переслідувало бажання витягти з кишені ніж і всадити першому ліпшому орку в око. На щастя, у мене з’явилась можливість зробити дещо більш корисне. 

Одного разу орк навіть відповів мені українською. 

- Звідкіля знаєш? - запитав я орка. 

- Я з Донецьку, - відповів той. 

Але було мало вірогідно, що саме моя прихильність до української мови стала причиною мого арешту.  

Привезли мене в ІТТ (ізолятор тимчасового тримання), бувший витверезник. 

Так само з шапкою на очах мене провели і помістили в приміщення розміром 1.2 на 1.2 метри. Як я пізніше дізнався, це був так званий «стакан». Я сів на підлогу і почав міркувати, що у орків на мене могло бути.  

Весь Інтернет в Херсоні йшов через Крим. Реальна небезпека для мене була, якщо їм вдалось перехопити і прочитати мої повідомлення у Facebook, адже саме через Facebook я листувався з моїм товаришем в ЗСУ, якому повідомляв про цілі для HIMERS. Перший приліт був дуже вдалий. Влучили якраз туди, куди і треба. Там, за інформацією Генштабу, було знищено не один десяток орків. Я довго придивлявся до цього лігва орків, кожен раз, коли проїжджав повз, чи то на авто, чи на вело, думав, як би там цю мерзоту накрити, і от нарешті вдалось. Я навіть не втримався і через 3 чи 4 дні проїхав на велосипеді повз місце влучання. Надзвичайно приємна картина! Мені дуже сподобалось. HIMERS просто супер! Будівля, де базувались орки, знищена просто вщент, а в сусідніх будівлях навіть вікна цілі. 

Але жодне з моїх повідомлень не містило прямої вказівки цілі. Повідомлення були завуальовані так, ніби то мова йшла про підгодовування бездомних собак, які у великій кількості з’явились на вулицях міста. Я писав щось типу: «Там їх ціла зграя, всі такі чорненькі, пухнасті….», а мав на увазі, що там розташовані чеченці, точніше кадирівці. Тим не менш, всі такі повідомлення я видаляв одразу після того, як надсилав. 

Чи могли ФСБ від слідкувати таку переписку. Теоретично, мої повідомлення міг зафіксувати провайдер і потім передати інформацію ФСБ, але це технічно дуже складно, тим більш сервер Facebook далеко не в рашці. 

В інших месенджерах не було нічого, що становило б для мене реальну загрозу. Всі свої контакти я попередив, що не варто мені присилати повідомлення типу: путин з голою дупою лиже черевики китайському керманичу. Все ж таки я на окупованій території, іноді їжджу через блок пости орків, а таке повідомлення може прийти якраз в момент, коли мій телефон перевіряють і я просто не встигну це повідомлення видалити. Тим не менш, кожен вечір я видаляв всі повідомлення в усіх месенджерах і чистив усі cash. Дехто каже, що ніби то існують якісь програми, які дозволяють відновити навіть ті повідомлення, які були видалені місяць тому. Я переконаний, що якщо ви все видалили і (що важливо) очистили cash, то ніяких слідів у вас на носії не залишилось. А на телефоні Facebook у мене навіть не був встановлений. 

Звісно, мене могли від слідкувати по камерах спостереження. Я не пропускав нагоди подивитись на місця влучання і подумки порадіти. Та дуже багато людей проходили чи проїжджали повз такі місця.  

А ще, хтось міг на мене донести. Серед моїх знайомих майже не було прихильників «руського миру». Найбільш вірогідним був Юра. Цього Юру я знав ще з часів, коли професійно займався Кіокушин карате. Юра ж займався силовим триборством (жим лежачі, присідання зі штангою і станова тяга). Він був не високого зросту, не великої вагової категорії, але показував не погані результати. Він, як і я, кожен свій візит в гідропарк перепливав там Дніпро на острів і назад, правда, на відміну від мене, без контролю часу, але плавав достатньо швидко. На Арестанці він, як і я, міг пропливти від першого великого буя до другого, а це досить таки важко, там шалена течія, і далеко не кожен може це зробити. 

Так от цей Юра возив бутерброди оркам, що стояли на блок постах, казав, що весь час незалежності чекав на росію, радів успіхам армії рашки, одним з перших отримав паспорт з півнями. В той же час я на Арестанці голосно казав, що чекаю на момент, коли по Дніпру попливуть трупи орків. 

Але залишалось питання: якщо доніс він, то чому не зробив це раніше? Тай не схожий він на стукача. Гніда, звісно, але навряд чи стукач. 

Все це я встиг обдумати за 30 чи 40 хвилин, які просидів на підлозі в «стакані», і прийшов до висновку, що, швидше за все, у орків проти мене нічого конкретного немає, хіба що тільки підозри. 

Тут двері відчинились і мене, так само з шапкою на очах, кудись повели. Якийсь нахабний орк мене обшукав, забрав ремінь зі штанів, гаманець, в якому були гроші, не багато, але все рівно шкода, документи на авто, посвідчення водія, кредитні картки і шнурки з кросівок. Ще цей нахабний орк вдарив мене декілька разів в грудь. Дуже не приємне відчуття, коли тебе б’ють, а ти навіть не бачиш хто, не кажучи вже про те, щоб дати здачі. Шкода, що обличчя того орка я так і не побачив, а то запам’ятав би на все життя. Може колись і випала б нагода повернути борг. 

Після цього мене привели до дверей, зняли шапку і штовхнули до камери. Шапку чомусь забрали. Як мені потім пояснили співкамерники, шапки орки у всіх забирають, а потім, коли виводять з камери для будь-яких цілий, вдягають першу ліпшу шапку на арештанта і може виявитись, що на тебе вдягнуть якусь закривавлену, вонючу чи навіть обіссяну шапку. Шапку мені було трохи шкода, адже ця шапка прослужила мені років 30 і була все ще як нова, але тут вже не про шапки думати, живим би залишитись. 

Камера являла собою приміщення розміром приблизно 5 на 7 метрів. Розрахована була на 4 чоловік. Навпроти входу велике вікно з метало пластиковою рамою. Вікно було за міцними гратами та ще й дрібною металевою сіткою. Частина вікна відкривалась. Так як доступу з камери до вікна не було, то привід частини, що відкривалась, був (уявіть собі) електричний. Під вікном був тумблер. Повернеш праворуч – включається моторчик і квартирка відкривається, ліворуч – закривається. Нари двоярусні, пара ліворуч від вікна, пара праворуч. Зліва від дверей в камеру умивальник і параша, відгороджені стінкою заввишки 1, 5 метри. Унітаз такий, як був в радянських громадських туалетах, але не прямо в підлозі, а на п’єдисталі заввишки 20 см. Праворуч від дверей стіл з лавкою. Над входом за металевою сіткою були дві лампи, які ніколи не вимикались. Вдень вони були не потрібні, ввечері світла від них було не достатньо, а вночі вони дратували і заважали спати. Над столом місце, де колись висів телевізор. Хто і коли цей телевізор вкрав, не відомо. На стіні був намальований телевізор і пульт для нього з написом «Включи если сможеш». 

Мене зразу попередили про особливості процедури користування туалетом. В унітазі стояли пластикова пляшка з водою. Це для того, щоб запах сечі не розповсюдживався. Треба було витягнути пляшку, скористатись унітазом, змити не тільки кнопкою, а ще й з невеликого відерця, яке стояло поруч, потім встановити пляшку на місце, а відерце наповнити водою. Біля стіни туалету стояла ціла батарея пластикових пляшок з водою. Як мені сказали, це на випадок відсутності води в мережі водопостачання. На щастя, під час мого перебування в ІТТ вода була цілодобово. А раніше такі випадки мали місце. 

В хаті на момент мого прибуття були:  

Вадим, старший по камері, 1974 року народження, один чи два рази вже відбував покарання за кримінальні злочини, мав характерні татуювання. 

Роман, приблизно 35 років, працював в службі таксі. 

Андрій, приблизно 27 років, займався ремонтом авто. 

Валерій, мій одноліток, 1967 року народження, в минулому офіцер. 

Радик, вік навіть приблизно з’ясувати не можливо, ромської національності. Мав 5 чи 6 ходок. Схоже наркоман. 

Валерій. Про нього нічого написати не можу. Його випустили наступного дня після мого прибуття. 

Євген, 18 років. Його затримали, коли він, разом з товаришем, намагались поцупити чи то кольоровий метал, чи якісь пристрої на залізничній станції Вадим. Стація на той момент не працювала і була частково зруйнована в наслідок воєнний дій. 

Роман та Андрій мали бороди і відносно довге волосся. Моєю першою думкою було, що це представники кавказьких народів. Саме таку зовнішність мали орки, які мешкали в гуртожитку поряд з Політехнічним коледжем. Ці орки настільки знахабніли, що виходили вільно не тільки погуляти в парк, а навіть грали у волейбол на спорт площадці, що була побудована в часи мера Колихаєва біля «Машинки». От би гарно вдарити по них HIMERSом, весь час думав я, коли їздив на вело по парку. До речі, саме біля цього майданчика я іноді зустрічав Колихаєва. Зрозуміло, це було ще до його захоплення орками. Ми ще з ним жартували з приводу того, що бувшим (чи все ще дійсним) керівникам області "умнічать" з вільної території гарно. То хай приїздять в Херсон і тут "умнічають". Деякі "розумники" ставили питання: а чому це ми всі втекли, а Колихаєв в Херсоні і на волі? Співробітничає з окупантом? Думаю, тепер не багато таких "розумників" захоче помінятись з Колихаєвим місцями. Була інформація, що Колихаєв теж був в ІТТ, та вирватись на свободу йому не вдалось. Кажуть, його вивезли разом з іншими і тримають в одному з районів лівобережжя. Сподіваюсь, буде зроблено все можливе для його визволення.  

Як з’ясувалось пізніше, Роман та Андрій сиділи в камері давно, волосся і бороди за цей час встигли у них відрости. Хоча машинка для стрижки в ІТТ була. Одного разу хлопці навіть попросили її у тюремників. Та ця машинка працювала погано і була здатна хіба що підрівняти бороди. 

В будь-який момент, коли двері камери відчиняються, всі арештанти повинні стояти в дві шеренги, тримати руки за спиною, не дивитись в бік відкритих дверей і горлати: 

- Слава россии, слава путину, слава шойгу! 

Не встиг зайняти своє місце в шерензі або не достатньо голосно кричав – можеш отримати удар палкою або електрошокером, а камеру можуть залишити без цигарок. Так само, якщо не знаєш гімн росії. 

Всі арештанти повинні були знати гімн росії. І не просто знати, а бути в змозі продовжити його з будь-якого місця, на якому зупинився той, хто перевіряє. Гімн росії був у камері всюди: на окремому листку, на стіні праворуч від дверей, навіть на якійсь ганчірці, що висіла на дверях «туалетної кімнати».  

Я запитав у Вадима:  

- А якщо двері відкриються, а я в цей час буду сидіти на «очке», то мені треба прямо з «очка» горлати: "слава....? 

- Ні, - сказав Вадим, - краще сиди тихо там, де сидиш.  

Так як параша була відокремлена від іншого простору камери тільки не високою стінкою, то процес дефекації було чутно в усій камері. Щоб якось приглушити звуки, я натискав кнопку зливу під час виходу газів. 

А ще одного разу хтось з молодих хлопців поскаржився Вадиму, що вночі його спіткав шалений «стояк».  

- Так надо было подрочить на парашу, - зі знанням справи порадив Вадим. 

То ж я намагався цей, до речі, абсолютно не зв’язний і безглуздий, віршик (гімн рашки) вивчити. Ніби вивчив, але на наступний день нічого не міг пригадати. Мало того, я не міг пригадати жодного імені моїх співкамерників, хоча вчора з усіма познайомився. Як виявилось, такі випадки тимчасової амнезії, що викликана стресом, траплялись майже у всіх арештантів. На наступний день я придумав різноманітні способи вивчення: виділяв перші слова кожної строки жирним, щоб задіяти зорову пам’ять, вчив окремими куплетами, навіть перекладав цей гімн українською. Нарешті таки вивчив. На щастя, у мене його ніколи не питали. 

Орки забирали всі цигарки, які родичі передавали арештантам, а потім, під час роздачі їжі, видавали в кожну камеру обмежену кількість цигарок в залежності від того, скільки в камері тих, що палять. Цигарок не вистачало, то ставлення до кожної крихти тютюну було дуже заощадливе. Всі недопалки збирались в коробку, потім з цих недопалків вилучались залишки тютюну, який ще не згорів і робились самокрутки. Хоча, на щастя, погода була ще не холодна і квартирка на електричному приводі була майже весь час відчинена, в камері стояв постійний сморід тютюну. Вдома я не палю, але все рівно кожен ранок починаю з провітрювання, для чого повністю відкриваю всі вікна і двері. Повітря в приміщенні повністю замінюється, але охолонути дім не встигає. Тютюнопаління не приносило мені задоволення, навіть викликало огиду. Залишався не приємний присмак у роті. Я вже звик використовувати IQOS, але про це не могло бути й мови, тому зрідка я просив у співкамерників цигарку, робив одну глибоку затяжку і цього мені вистачало. 

Я встиг навіть на сніданок в камері. Харчування, як на мій погляд, було не таким вже й поганим. Раніше, як мені казали, арештантів в цьому ІТТ взагалі не годували. Всі виживали тільки завдяки передачам від родичів. Та на момент мого перебування сніданок складався з каші, яйця, хліба і якогось напою. Що то був за напій, важко сказати, чи то чай, чи компот, чи щось середнє між ними, але пити можна. Обід: суп або борщ, звісно без м’яса. Для мене то було гарно, бо я вже багато років не вживаю м’яса. Ще каша, хліб, напій. Вечеря: каша, салат, хліб, напій. Не зважаючи на таке меню, мене, як і більшість арештантів, постійно переслідувало відчуття голоду. Швидше за все, воно було викликано «синдромом обмеженого ресурсу». Це коли їжа є, але не та, що б хотілось, не в той час, коли хочеться і кількість її обмежена. Та завдяки передачам, які ми отримували двічі на тиждень, по вівторкам і п’ятницям, ми могли влаштовувати «вечірній чай». Правда, замість справжнього чаю використовувався зекономлений за день напій, але завжди було щось смачненьке, що передали з дому. 

Десь через пару годину після мого прибуття в камеру двері відчинились і назвали моє прізвище. Виходити треба було задом з руками за спиною. На мене вдягнули шапку, вже не мою, але, на щастя, і не ту, яку обіссали. Привели в кімнату, де орк, по вигляду представник чи то народів півночі, чи далекого сходу, намазав мені руки чимось чорним і примусив відкатати не тільки відбитки пальців, а ще й усієї долоні. Орк декілька разів питав мене:  

- Пойдёш служить за матушку россию?  

- Нема дурних, - подумав я, а в голос сказав, - Нет здоровья.  

Після повернення в камеру хлопці зразу видавили мені на руки велику смугу зубної пасти. Чорна гидота, якою орк намазав мої руки, найкраще відмивається саме зубною пастою. 

Через деякий час мене вдруге вивели з камери. Цього разу в кімнаті, куди мене привели, були два молодих хлопця в цивільному одязі. ФСБшники, подумав я. Ці так само зняли мої відбитки, але гидотою мої руки не мазали, використовували якийсь пристрій: притискаєш пальця і відбиток зафіксовано. 

В обох «виводах» з камери нічого про причини мого затримання я не дізнався.  

Нари займали ті, хто знаходився в ІТТ вже давно. Нещодавно прибулі, як я, спали на підлозі. Розстилали якусь ковдру, в якості подушки був поліетиленовий пакунок з якимось лахміттям. Спали одягнені, бо таки прохолодно. Ковдра на підлозі значно поступається навіть смугастому матрацу. Нормально поспати там було просто не можливо. Та ще й ці кляті лампи над входом.  

Для себе я вирішив, що проживу ці дні по можливості так, як я звик у нормальному, повсякденному житті, навіть якщо ці дні будуть для мене останніми. Тому вже наступний день я почав з зарядки. Розминка, розтяжка, бій з тінню, але ніяких силових вправ. Робити силові вправи краще через деякий час після сніданку.  

Десь через годину – півтори після сніданку я почав силове тренування. Воно включало в себе віджимання від підлоги, але не звичайне, а з переходом з однієї руки на іншу в нижньому положенні. Потім підтягування вузьким хватом, зачепившись за кут верхніх нар. Нари були не достатньо високі, тому ноги в колінах треба було згинати. Трохи не зручно, але що поробиш - в`язниця. 

Після тренування треба обов’язково приймати душ. Душ одразу після тренування підвищує ефективність самого тренування на 10 – 15%, а задоволення від тренування на всі 50%. Та тут це було не просто. В ПЕТ пляшку набиралась вода, звісно холодна, з крану, потім займаєш місце над очком, обливаєш себе водою, потім намилюєшся і так само змиваєш. Найскладніше було зібрати воду, що розлилась після купання, вимити і витерти все майже насухо. Це займало навіть більше часу, ніж саме купання, та що поробиш – в’язниця! Через день знайшлась пробка з дірками для ПЕТ пляшки, ніби то малий душ, і процедура трохи спростилась. 

Мати годинник арештантам заборонялось. Час ми дізнавались по сонцю за вікном і по прийому їжі. Наближення таці з їдою легко було розпізнати по крикам «Слава рос.........», які лунали з сусідніх камер. Та, як я дізнався пізніше, Рома якимось чином таки зберіг чи то отримав з передачею годинник і ховав його, щоб орки не забрали. 

Першу добу перебування в камері я намагався розмовляти на «руським языке», все ж таки рашківська в’язниця. Але потім, коли трохи обжився, повернувся до рідної мови. Я 30 років свого життя розмовляв російською і можу використовувати її значно краще, ніж більшість тих, хто вважає цю мову рідною. Та навіть тут, у в’язниці, «руську» я залишив для спілкування з орками. 

У вільний час, а часу було багато, я грав в шахи з Женею. На щастя, в камері знайшлись шахи, правда такі маненькі, з фігурками, які встромляються в дошку. Це був так званий дорожній варіант. Мій супротивник був далеко не гросмейстер і програвав мені майже всі партії, але хоч якийсь був суперник і то гарно! 

Крім Жені в шахи ніхто не грав, але в нарди влаштовувались цілі турніри. Лідерами були Валера і Рома. Я теж пригадав, як грати в нарди, але після шахів будь-які ігри здаються примітивними. 

Ніхто з арештантів ніколи не розповідав за що його тримають в ІТТ. Всі обмежувались загальними фразами. Звісно, не розказував і я. Адже тільки дві людини знали про мої повідомлення стосовно цілей: я і мій товариш в ЗСУ. І це правильно. Не тільки тому, що будь-хто міг опинитись зрадником, а й тому, що під тортурами всі розказують все, що знають, а іноді навіть те, чого і не знають. Камера для тортур була десь поруч. Крики звідти лунали з ранку до вечора. Вибір методів катування був найрізноманітніший, починаючи від звичайного побиття і закінчуючи зануренням головою у воду і пропусканням електричного струму через тіло. Середньовічна інквізиція - то просто діти в порівнянні з рашківськими катами. Майже всі арештанти проходили через тортури. Я намагався підготуватись до того, що така доля може спіткати і мене. Але я твердо вирішив: триматись до останнього, адже варто хоча б на секунду втратити контроль, хоч пів словом проговоритись і все, пиши пропало, в’язниця і тортури не закінчаться ніколи. 

Головним наглядачем був здоровенний, двометровий орк на призвісько Медведь. Десь на 5-й день він зайшов в камеру і зі словами: 

- Засиделсь ты здесь, старичок, - перевів Вадима в іншу камеру.  

Подальша доля Вадима мені не відома, та це могло бути частиною оперативної комбінації. Він, як і будь хто інший з нашої камери, під тортурами або під загрозою тортур, розказав би все, що інші арештанти говорили один одному. Тому тримати язика за зубами було дуже правильним рішенням.  

Радика, як мені сказали, затримали за порушення комендантської години. Він шукав закладку і, мабуть, не розрахував з часом. А може дуже приспічило. Через 4 дні йому сказали:  

- З речами на вихід.  

А потім ми почули крики. Радик кричав:  

- За что?  

Перед тим, як випустити, його сильно побили. Просто так, без будь-яких причин. 

Валерій був достатньо відомою в Херсоні особою. В камері він сидів давно, декілька разів його вивозили на «слідчі експерименти». Валері інкримінували досить важкі, в розумінні рашистів, «злочини». Дружина і діти його були за кордоном. Я вивчів на пам’ять номер телефону дружини Валери. Якщо я вийду на свободу раніше за Валеру, то подзвоню його дружині і скажу, що треба, щоб Валеру включили у список на обмін. Для нього це єдиний шлях вирватись з полону. Мені Валера сказав, що, так само як і я, він знав, на що йшов і свідомо зробив свій вибір. Деякий час перед арештом Валерій переховувався на квартирі, яку знімав, та одного разу вийшов купити пиво і стикнувся з патрулем.  

В одній із розмов Валерій пояснив, чому він, офіцер, не в лавах ЗСУ. Хвора спина йому, як і мені, не давала можливості носити навіть бронежилет.  

Десь на 5-й день в камеру привели молодого чоловіка на ім’я Євген. Затримали його десь у Чорнобаївці. Так само, як і мене, витягнули з власного будинку. Євгена вже сильно побили, коли приймали. Не встиг він декілька годин оговтатись в камері, його знову вивели і знову катували.  

День проходив за днем, а мене не чіпали.  

В п’ятницю сталась приємна для мене подія. Я отримав передачу. Судячи з вмісту, передала її мама. Це означало, що маму попередили, будинок тепер під наглядом, і головне: кішка Дуня не залишиться голодною і самотньою. Мама не знала, та й не могла знати, що не їжа і не одяг були мені потрібні більш за все. Зубна щітка, паста, мило, резинові капці, рушник, туалетний папір – ось перелік найнеобхіднішого. Особливо не вистачало зубної щітки. В повсякденному житті я чищу зуби після кожного прийому їжі. 

Перші дні я чистив зуби пальцем. Хоч щось. Потім виявилось, що у Вадима була в запасі нова зубна щітка. Рушник для мене теж знайшовся. Зубною пастою і милом поділились співкамерники, за що я хочу їм подякувати. Дратувала відсутність ременя. Штани спадали. Я взяв поліетиленовий пакет і зв`язав дві сусідні шлейки на штанях. Питання було вирішено. 

Прибирання в хаті робив старший по камері особисто. Всі інші йому допомагали по мірі необхідності: прибрати з підлоги речі, набрати води… Прибирали через день. 

Чашка, ложка, тарілка були у кожного арештанта своя. Ніхто ніколи не користувався чужим прибором. Навіть однакові на вигляд чашки мали позначки господаря. Якщо хтось звільнявся, його столові прибори успадковували новоприбулі. Миття посуду здійснювалось так само, як я це роблю вдома. З’їв страву – піднявся, помив тарілку і їж далі.  

З самого початку арешту я зберігав напрочуд гарний спокій. Я знав, на що йшов, знав, що за мною в будь-який момент можуть прийти і розумів, що маю справу з безжальним і лютим ворогом. З ІТТ не можливо було втікати, тому залишалось одне – цього ворога обдурити. 

На шостий день мого перебування в ІТТ, ще до сніданку, двері камери відкрились і наглядач назвав моє прізвище. 

Мене так само з шапкою на очах вивели і всадовили в авто. Здається, той самий Opel, на якому мене і привезли. 

Приїхали ми в самий центр міста, на площу Свободи. Мене завели в приміщення, яке раніше займала медична лабораторія, а тепер там були тільки голі стіни, хоча на стіні висів і навіть був в робочому стані кондиціонер. ФСБшники потім зі свого мобільного знайшли в Інтернеті інструкцію до кондиціонера і включили його, щоб тепліше було. 

На площі Свободи розгортались головні події громадянського спротиву окупації.  

24 лютого, в день початку війни, всі прокинулись від звуків вибухів. Десь о 10 ранку я подзвонив в Генічеськ. 

- У нас уже российские военные, - сказали мені.  

Через декілька хвилин я подзвонив в Нову Каховку і почув теж саме. 

Якраз напередодні 24-го я їхав з Чаплинки в Скадовськ і потрапив в довжелезну пробку. Причиною були якісь навчання в цьому районі. Подейкували, що приїжджав сам Головнокомандувач. 

Як так могло статись, що ворог пройшов з Криму на все лівобережжя всього за декілька годин, то б то зі швидкість поїздки на авто? Як він зміг майже безперешкодно подолати Кримський перешийок?  

Кажуть: винні зрадники на високих посадах, які ніби то повинні були підірвати шляхи на кримському перешийку, але не зробили цього. А хто призначив цих зрадників? 

Весь південь був захоплений угрупування ворога, яке зайшло саме з Криму. 

Коли понесуть покарання зрадники за зраду, а той, хто їх призначив, що найменше за злочинну недбалість? 

Перші дні війни всі херсонці чули звуки бою на Антонівському мосту. Слава і вічна пам’ять героям, які цей міст обороняли. Але чому цей міст не був підірваний? Не хотіли потім відновлювати? Так орки, коли тікали на лівобережжя, все рівно міст підірвали. Однак міст не мав вирішального значення, адже Каховська дамба так само швидко опинилась під контролем ворога. До війни на перехресті траси на Мелітополь і дороги на Нову Каховку був блок пост. Там стояв військовий з автоматом. Мабуть хтось розраховував, що цей військовий стримає колону ворожих танків. 

Коли танки заходили в Херсон, в Дубках біля автовокзалу їх зустрічала Херсонська самооборона. Озброєні наші хлопці були лише стрілковою зброєю та пляшками з запалювальною рідиною. Ніякої шкоди спричинити танкам вони не могли. Їх помітили в прилади (а зараз майже всі броньовані машини оснащені тепловізорами, приладами нічного бачення і т.п.) і розстріляли з кулемета. Слава і вічна пам’ять героям! 

От керівництво області зробило розумніше. Вони всі втекли ще до приходу ворога. Якось я запитав одного керівника магазину, а чи є у вас шкідники: таргани, миші, щури? Я сподівався отримати замовлення на проведення робіт з Pest Control. Той відповів, що немає, бо Лагута (бувший голова ХОДА) виїхав і забрав їх всіх з собою. 

З перших днів окупації на площі Свободи постійно збирались жителі Херсону. Вони тримали в руках прапори України, кричали: «рашка геть!», усіма можливими способами демонстрували своє не прийняття окупації. Постійним учасником таких акцій був і я. На YouTube розміщено багато відео з акціями протесту в Херсоні. Саме за такий громадянський супротив, вже після початку окупації (06.03.2022), Херсон отримав звання Місто – Герой.  

Та поступово окупанти почали «закручувати гайки». Спочатку вони стріляли в повітря, потім почали навіть кидати гранати в мітингувальників. Були постраждалі. Акції протесту поступово зійшли на нівець. В Херсон понагоняли силу силену жандармів з рашки. Особливо клятими були вихідці з ЛНР – ДНР. Одного разу мене ледь не забрали до буцегарні тільки за те, що я їм щось сказав українською. 

Поступово Херсон перетворювався в місто, що вимирає. На стоянці в центрі міста, біля Сільпо, де раніше важко було знайти вільне місце, тепер стояли 5 – 6 авто, серед яких моє. У другій половині дня я міг навіть по центральній вулиці, Ушакова, їхати на вело просто посеред дороги. Машин майже не було. 

На площі Свободи замість мітингів тепер роздавали рашківську гуманітарну. Одного разу я зробив відео цього натовпу і розмістив на своїй сторінці у Facebook. Обличчя бажаючих отримати кашу від «Единой россии» характерні. Персонажі Fellini та Pasolini відпочивають. 

Після деокупації Херсону на площі Свободи знову роздавали гуманітарну, тільки тепер вже українську. Черги були довжелезні. Були в цій черзі як нові, так і вже знайомі з часів окупації обличчя «професійних гуманітаріїв». Люди на не дешевих джипах приїжджали, щоб вистояти 2 – 3 години в черзі і отримати декілька великих пляшок питної води. Таку саме воду можна було набрати за 1 км від площі Свободи, але ж там треба було платити гроші, цілу гривню за літр. Тому люди на джипах туди не їздили. Туди їздили переважно бабусі з пляшками на тачках. 

Також виявилось, що автомобілів в Херсоні повно. На стоянці в центрі знову стало важко знайти місце. Мені цікаво, де всі ці авто ховались під час останніх місяців окупації? 

На момент мого допиту на площі Свободи вже нічого не роздавали. Центр видачі «подарунків від рашки» спочатку перемістився до ККЗ «Ювілений» і туди стояли такі довжелезні черги, які не збирав жоден фільм або концерт. А потім і взагалі роздача пайків припинилась. 

Те, що ми на площі Свободи, я побачив тільки у вікно приміщення, куди мене привезли, бо тільки там мені дозволили знати шапку з очей. В приміщенні було холодно, а я був лише в футболці і штанях. Хвилин 30 я і два ФСБшника когось чекали. Я попросив дозвіл і замість сидіння на стільці почав ходити по кімнаті. Так тепліше, тай вранішню зарядку я ще не робив. Щоб я не мерз, Тимур навіть приніс звідкілясь орковський бушлат, та це мене не сильно зігріло. Орки навіть пропонували мені чай або каву з сусіднього кафе. Звісно, я відмовився. Чорти його знають, що вони могли в той чай або каву намішати. Невдовзі прийшов, як я потім зрозумів, поліграфолог. Він, єдиний з усіх чотирьох ФСБшників, був з відкритим обличчям. Представився Андреем. Андрей був середнього зросту, спортивної статури, з бородою і зачіскою, коли зверху волосся, а скроні і потилиці пострижені. Сказав, що зараз мене будуть допитувати із застосуванням приладу Поліграф. Те, що він з відкритим обличчям, Андрій пояснив так: 

- Или, после успешного прохождения проверки, Вы выйдете отсюда на свободу, или вернётесь в камеру и уже никто и ничего не узнает о Вашей судьбе. 

Гарний початок, подумав я. Будь-які спроби домовитись, "порешать" через когось тут були приречені на невдачу. Коли я побачив, що ми на площі Свободи, то щось сказав ФСБшникам про Сальдо.  

- А кто это такой? - запитали вони.  

Тільки поліграф вирішував все. 

Для початку Андрей попросив мене коротко розказати про себе, а сам взяв лист паперу і щось записував. Я розказав своє резюме. Воно не є секретом, його можна знайти у відкритому доступі. Пізніше я зрозумів, для чого він запитав. Андрей збирав базу питань, відповідь на які була «Да». 

Сам пристрій являв собою невеликі коробку, схожу по розмірах на авто магнітолу. Поліграф був підключений до ноутбука, а мені на голову, на груди, під сідниці і на пальці рук встановили датчики. Сидів я на стільці в метрі від стіни і дивився на стіну. Допит складався з декількох блоків по 5 – 6 запитань. Перші запитання були з мого резюме: в якій школі я навчався, який інститут закінчив, ...? 

Останнім в блоці було питання: 

- Вы сообщали кому-либо информацию о расположении российских военных объектов? 

В кожному блоці головне питання трохи змінювалось, але суть залишалась. 

Тільки тут я нарешті зрозумів, чому мене затримали. Судячи з усього, ніяких інших доказів, крім мого можливого зізнання під час проходження поліграфа, у ФСБ не було. 

Андрей попередив мене, що сидіти треба рівно, тільки в одному положенні. 

Під час другого чи третього блоку я автоматично схрестив ноги під стільцем. Андрей помітив це і зразу зробив мені перше попередження. Ноги я більше не схрещував, однак десь на четвертому блоці питань закрив очі. Не зважаючи на те, що Андрей сидів за моєю спиною, він якимось чином, можливо на ноутбуці це відобразилось, помітив це, зупинив процедуру і сказав: 

- Я делаю Вам второе предупреждение. Если этих предупреждений будет три, Вы поедите назад в камеру, где Вас подвергнут пыткам и изнасилуют анально. Если Вы будете вести себя правильно, то вскоре вернётесь к своей кошке. 

Така перспектива мені зовсім не посміхалась, тому правила я більше не порушував. Але дивно, звідкіля цей Андрей знав про морю кішку, адже забирав мене з дому Тимур. Схоже, вони ретельно готувались до мого допиту, якщо навіть така дрібна деталь була відома не тільки Тимуру, а й іншим ФСБівцям. 

Не зважаючи на шалену напругу, мені вдавалось зберігати абсолютний спокій і холодний розум. Головне в такій ситуації – контроль дихання і частоти серцебиття. Трохи зусиль і я пристосувався дихати рівномірно та слідкувати за пульсом, хоча холод аж ніяк цьому не сприяв. Останні блоки питань пройшли просто на «ура». Жодного прискорення пульсу чи частоти дихання я не допустив. 

Тим не менш, Андрей мені сказав, що помітив, ніби я хвилююсь, відповідаючи на ключове питання. 

- Пилюку в очі пускає. Перевірка на вошивість, - подумав я і спокійно відповів, що кожен хоч трохи, але б хвилювався, відповідаючи на питання, від якого залежить його доля. 

Після чотирьох чи п’яти годин допиту Андрей нарешті сказав: 

- Вы прошли полиграф. Сейчас Вас отвезут домой. 

Звісно, я не повірив. 

Мене, як і раніше з шапкою на очах, привезли назад в ІТТ, але з авто не виводили. Хвилин через 15 ФСБшник приніс мої речі з камери. Мене випустили на вахту забрати гаманець. Гроші та документи з гаманця не зникли. Системний блок і три мобільні телефони мені також повернули. Ушкоджень вони не зазнали. Ми сіли в авто і поїхали. Хоча шапка все ще була у мене на очах, я зрозумів, що їдемо ми до мого дому. Вже перед останнім поворотом я запитав:  

- Могу ли я снять шапку?  

- Нет, - ответили мне.  

Шапку з мене зняли тільки коли авто зупинилось біля мого двору. На зустріч якраз вийшла мама. Не розібравшись в ситуації (мамі 80), вона навіть обняла одного з ФСБшників. Потім я їй пояснив, що хоч мене і відпустили, ворог залишається ворогом і я не вагаючись вб’ю цього ФСБшника, якщо мені випаде така нагода. 

Те, що мене привезли на авто, як і необдуманий вчинок мами, не залишились без уваги сусідів. Після визволення Херсону до мене навіть приїжджали два працівника СБУ. Можливо, вони всіх, хто вийшов з ІТТ, перевіряли. Та від інших бувших в’язнів я про таке не чув. Швидше за все, «добрі» сусіди донесли на мене на підставі того, що я був привезений на авто і мама моя обнімалась з орком.  

Зачіски СБУшники мали такі самі, як і той Андрей, що мене допитував. Я ще подумав, що це мода така серед «сексотів» чи можливо існує якийсь астральний зв’язок. Тон розмови мені з самого початку не сподобався, та через декілька хвилин все стало на свої місця.  

В день звільнення я виконав свою обіцянку і подзвонив дружині Валери.  

Чотири рази в дні, коли приймали передачі, я їздив в ІТТ і передавав в 10-ту камеру фрукти. Навіть орки на воротах ІТТ вже знали, що це в 10-ту камеру. Починались холодні дні і я вирішив передати Валері теплі речі. Ще в камері Валерій казав мені, що светр, в якому він був, презентували орки. Приймали його ще влітку, коли він був в штанях і футболці. Я подзвонив дружині Валерія і разом з сусідкою, у якої були ключі від Валериної квартири, вибрав те, що могло знадобитись. В квартирі у Валерія був страшенний гармидер. Обшук там проводили декілька разів. 

Коли з речами для Валерія і з фруктами для всіх я приїхав до ІТТ, то побачив юрбу родичів затриманих. Передачі ніхто не приймав. Всі спроби стукати, дзвонити у пристрій на воротах успіху не мали. Родичі були у розпачі. ІТТ був порожній. Всі затримані зникли не відомо куди. 

Пізніше я дізнався, що майже всіх перевезли на лівий берег і розподілили між районними КПЗ. Валерій опинився в Чаплинці. Я знайшов знайому в Чаплинці і зв’язав її з дружиною Валерія. Хоч знайома давно виїхала в інше місто, все ж таки якась ниточка. 

Через декілька тижнів після деокупації Херсону мені подзвонили з поліції і запросили на слідчій експеримент до ІТТ.  

До цього я вже спілкувався з працівниками поліції. Якось я їхав на авто подзвонити і подивитись інформацію в інтернеті. На той момент мобільний зв’язок та інтернет були лише в центрі міста. У сусіда в моєму кварталі проводили обшук. Звісно, я зупинився. Можливо, потрібна була якась допомога. Та після моїх слів: «Чи все у вас в порядку?», увага поліції переключилась на мене. Перевірили документи. Якась дівчина-поліціянт, така маленького зросту, на вигляд як школярка, перевірила мій телефон і задала декілька дурних запитань стосовно моїх контактів у месенджерах. А інший поліціянт запитав мене, чи часом я не колаборант? Я хотів йому відповісти, що найбільше колаборантів серед працівників поліції, та вирішив не загострювати ситуацію. Мені навіть погрожували поїздкою в СБУ, на що я відповів, що підтримую таку ідею. Через декілька хвилин розмови все стало на свої місця і я спокійно поїхав далі.  

В ІТТ я зміг пригадати тільки шлях, яким мене заводили і камеру, в якій сидів. Всі камери в ІТТ були без дверей. Орки вкрали все, що тільки могли, навіть двері камер. Звісно, «свою» камеру №10 я впізнав одразу. Потім ми ще досить довго складали протокол. Зрозуміло, вірогідність того, що вдасться когось з катів притягнути до відповідальності, не висока, та все ж таки... 

Завраз Херсон деокупований. Ворог з лівого берега постійно обстрілює місто. Кожен день є загиблі і поранені. Та якщо мене запитають:  

- Може краще було б залишатись під окупацією?  

Я впевнено скажу:  

- Ні! У рашкінській в`язниці я вже був і залишитись під окупацієї - це означає і далі жити у в`язниці, тільки більшого розміру! 

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
 16.10.2023 00:01  asd123 => © 

Слава Герою!

 19.02.2023 01:01  Юлія Багненко => © 

Для мене це одночасно і художній, і документальний твір - хронологічний опис подій, які відбувалися в моєму рідному місті з моїми друзями, знайомими і не знаймими мені людьми.
Твір лаконічний і десь скупий на емоції, але тим не менш викликаючий сильні емоції читача.
Дуже сподобався стиль написання. Кожне слово - важливе і кожне слово - на своєму місті.
Єпітетів (слабкість багатьох письменників) мало, але ті, що є, точні і потрібні. Аскетичний, «чоловічий» стиль.
Дякую автора оповідання за можливість прочитати і поділитися ним з друзями.

 16.12.2022 20:50  Каранда Галина => © 

спасибі Вам!