28.12.2022 13:00
for all
38 views
    
rating - | no usr.
 © Шепітко Олександр

Прокляття чорного кота

Прокляття чорного кота

 


*

Стрига стояв перед нами й ліве око його сіпалось:

- В долині щось відбувається, - він говорив тихо, але, як завжди, впевнено. - Я відчуваю чужих, а отже, нас таки знайшли. Гадаю, під вечір слід чекати гостей - вдень вони не полізуть, боятимуться сонця. Тому готуймося! Межу не охоронятимемо, щоб не розпорошувати сили. Закляття там накладено і якщо воно затримає - добре, а ні - головна все одно хата. Сподіваюсь, жінки із замовлянням не прогадали, тож вона тепер наша справжня фортеця. Втім, за вікнами наглядати все одно треба - це чи не найслабше місце в обороні. Тому розбирайтесь попарно й пильнуйте їх. Спорише, ти зі мною до дверей - хоча це й малоймовірно, та може яка дурна погань через них полізе. Похатнику, ти дивись, де потрібна допомога, туди й біжи. Питання є?

Не дочекавшись відповіді, стрига продовжив:

- Так, я знаю, що осикові палиці й полин - слабка зброя, але іншої немає, тому відганятимемо тим, що є. Стоїмо до останнього й нехай новий день зустріне всіх нас живими й здоровими!

Не знаю, що там побачив стрига, та мої вуха зараз анічогісінько вловити не змогли. Навіть позаду, в хаті, зависла тиша. Лише чутно було, як біля воза звично ремиґають напівсонні воли...

Невдовзі всі розійшлися, залишивши мене на призьбі одного. Сонце, як для весни, вже добряче припікало, тож очі самі по собі заплющились. Втім, сон цього разу не йшов і думки в моїй голові шаруділи, наче миші на горищі:

“Стрига каже, що так треба. Що ми повинні захищати людей, з якими живемо. Бо так заведено, такі закони встановила Стріча.

І слова його наче правильні, але все одно щось не дає прийняти їх. Бо як не верти, та сьогодні нам доведеться битися зі своїми - з такими ж духами, яких люди, проте, вважають злими.

Та чи злі вони насправді? І хто наважився судити, кому яким бути?..”

*

Я - похатник. В інших краях нас називають домовиками, господарями, дідьками. Але мені більше подобається саме таке ймення - похатник, головний по хаті.

Зазвичай духи невидимі для людей, та в моїй нинішній подобі вони мене бачать. Кажуть, що таке можливо, що похатники здатні змінювати зовнішній вигляд. Я ж не хотів цього - воно так сталося несподівано і для мене, і для оточення. Мої одноплемінники не здивувалися цій події, покепкували якийсь день-два й заспокоїлись. Яринчині ж батьки з дідом, схоже, подумали, що чорний кіт - себто я - просто прибився до обозу серед ночі. Моя спроба щось довести їм нічого не дала - вони почули тільки нявчання. Дівчинка, котра знала мене й безтілесним і наразі також розуміє мою мову, звичайно намагалася їм пояснити, що сталось, але дорослі наче й не дуже повірили її словам.

Саме через неї, через Яринку, ми залишили нашу стару оселю та подалися в мандри...

**

Крізь дрімоту я відчув, як прохолодний вітерець пробігся подвір`ям. Розплющивши очі, побачив, що сонце вже почало сідати за пагорб, а з протилежного боку, з долини, поволі насувалися сутінки, які подекуди виглядали занадто темними та жвавими. Складалося враження, що темрява грається своєю формою - то розпливається в тонку лінію, то сплітається в клубок, який раптово змінює напрям, щоб через мить бути зовсім в іншому місці.

Мені з таким стикатися ще не доводилось. Темна пляма на плечі в бирчого - того дня, як ми вперше відчули силу Змориних посіпак, - не рахувалась. Бо тоді я майже нічого не відчував, на відміну від стриги.

Він і тепер стояв біля входу в хату напружений та зосереджений. Його стиснуті в кулаки пальці аж побіліли й здавалося, що зараз переламають палицю надвоє. Ліктем дворовик звично ховав за спину свого помічника. Спориш вперто намагався стати поряд зі старшим товаришем, та той знов і знов штовхав хлопця назад.

Хлівник біля свого вікна кусав губу й на одній руці потирав пальці, наче викачував з них леп, а іншою безперервно ворушив свого чуба. Його палиця лежала на призьбі, а погляд, як і у всіх інших, був спрямований на долину.

По той бік дверей, немов укопана в землю колода, завмер польовик. Луговик поряд з ним все поглядав на старшого товариша й раз по раз витирав носа. Огуменника з льоховиком я бачити не міг, бо вони стояли за рогом хати, біля очільного вікна. І що в самій хаті відбувалось, мені також не було відомо - двері та віконниці наглухо позачиняли ще вдень.

Напруга відчувалась в повітрі. Все стихло, наче перед бурею. Воли, й ті, перестали жувати й вухами відганяли мух, котрі хтозна-звідки взялись о цій порі. Таких самих мух, які супроводжували Охріма та його сім`ю під час їхньої появи біля нашої старої хати.

*

Вони постукали у ворота морозним осіннім ранком. Чоловік помітно шкутильгав, а на його дружину страшно було дивитися: сіра шкіра на обличчі добре відтіняла очі, які випромінювали водночас і біль, і страх, і безнадію. Жінка не могла самостійно стояти і якби не чоловікова та доньчина підтримка, вона, скоріш за все, упала б. Дівчинка, котра також виглядала перелякано, намагалась безрезультатно відігнати рій мух, що вертівся біля їхніх голів.

Стризі відразу не сподобались ті мухи. Роздивляючись їх, він обійшов навколо прибульців, насамкінець змахнув рукою й комахи зараз же попадали на вкриту інеєм траву.

Затим дворовик попрохав хлівника, нашого знахаря, котрий до цього успішно лікував не тільки худобу, а й людей, подивитись, що сталося з жінкою.

Хлівник лише торкнувся немічної й відразу відсмикнув руку.

- Тут прокляття, яке мені не зняти, - тільки й відповів потому.

Тим часом з хати вибігли господиня із сином. Навіть не розпитуючи, що трапилось, провели подорожніх до теплого приміщення, вклали хвору в ліжко, напоїли щойно звареним настоєм трав. Дівчинку, якій вже дали окраєць хліба, висадили до хлопця на піч, де вона невдовзі заснула.

Охрім же - так звали чоловіка - став розповідати свою історію:

- Наш володар своїми поборами багатьох жителів зробив жебраками. Тому ми вирішили сім`єю втікати на Пониззя. А щоб скоротити шлях і заодно уникнути зустрічі з володаревими посіпаками, пішли через ліс. І саме там нас перестріла Змора - принаймні так ту нечисть назвала Мотря, моя дружина.

Я насправді запам`ятав лише туман, який огорнув мене. Бо потім втратив свідомість, а коли очуняв, то відчув біль у нозі й побачив перелякану дружину, що пригортала до себе доньку. Ніякого туману вже не було, але дуже дошкуляв холод. Зігріваючи один одного, ми просиділи на тому місці ніч, а вранці Маланка, дочка, почула півня. Отак і вийшли на ваш хутір.

Охрім хотів ще щось додати, але його дружина раптом випросталась на ліжку й, простягаючи руки до чоловіка, вигукнула:

- Бережіть наше сонечко! Вона… вона… Зморина...

І жінка без духу впала на подушку.

Наступного дня Охрімову дружину поховали, так і не дізнавшись, що то за сонечко й до чого тут мара.

**

Поруч зі мною зашурхотіло й почувся шепіт анциболота:

- Вже йдуть! Я слідкував за ними й скажу, що найбільше слід боятися погань, схожу на їжаків. Звісно, що Змора теж небезпечна, всі інші вже так, посередньо. Водяник, до речі, намагався поговорити зі Зморою, але та відразу пригрозила переплутом. Тож він перечити не став і просто відійшов убік.

- А ти чому не з ним?

- Бо він сам підштовхнув мене сюди... О, чуєш?! Межу зламали - скоро підійдуть. Кажи, щоб твої готувалися - зараз почнеться.

Я гукнув стризі, той передав далі, а ще через мить навпроти нас завертілися чорні клубки, схожі чимось на перекотиполе, обмотане рваними конопляними нитками. Наближатися клубки не наважувались. Мабуть, як і казала Маланка, червона фарба, якою підвели хату, відлякувала погань.

Поміж чорним перекотиполем снували схожі на анциболота створіння. На відміну від водяникового помічника вони були більші за розміром і по всьому тілі вкриті чорною та довгою, як у кози, вовною. А ще, як мені здалося, вони раз по раз чхали. Після чхання ця погань несподівано щезала, щоб через мить з`явитися вже в іншому місці.

Нарешті навпроти дверей вишикувались декілька темних плям, схожих на чорних їжаків, які ворушили голками, наче щось ними винюхуючи. Я глянув на анциболота й той у відповідь лише кивнув - так, це вони.

Поки ми перезиралися, за їжаками з`явилась велика темна постать. Зростом вона була вища, ніж люди, і зовні схожа на общипану курку із залишками чи то шкіри, чи пір`я, що клаптями висіли на її руках-крилах. Під одним крилом Змора - я так зрозумів, що це була саме вона, - тримала щось дуже схоже на людську голову, а навколо мари кружляв рій здоровезних мух.

*

Охрім з донькою вирішили перезимувати на хуторі. Але господиня, котра торік стала вдовою - її чоловіка привалило в лісі деревом, - дуже важко хворіла й навесні також померла. Тож Охрімові не залишалося нічого іншого, як поселитися в нашій хаті.

Хутір давав змогу прогодувати його мешканців, але сіль, одяг, взуття все одно треба було купувати. Тож чоловік невдовзі влаштувався теслею в ближнє село, й Маланка з Остапом, сином колишньої господині, хазяйнували біля хати самі.

Одного разу, коли Охріма не було вдома, на хутір навідались бирчі. Перелякані діти намагались пояснити митарям, що дорослих немає, що нехай навідаються пізніше. Та володаревим посіпакам потрібно було лише добро, яке вони встигли розгледіти в хліву та коморі. Тому вони не зважали на дитячі вмовляння і вже готувалися вантажити на коней клунки зі збіжжям.

Звісно, нам, духам, не сподобалось, що чужі без дозволу нишпорять подвір’ям і ми вирішили втрутитись. Поки я зі стригою та споришем плутали їм ноги гусятником, так, що чужинці раз по раз падали й набивали собі гулі, хлівник чаклував біля коней, щоб ті занесли бирчих в хащі, де б на них чекала погибель.

Коні дійсно понесли. І бирчі наче згинули. Наче… То вже потім ми дізналися, що один з них вижив і не без допомоги Змориних помічників.

А життя продовжувалось. Діти, котрі весь час проводили разом, виросли й покохали один одного. Звісно, що Охрім не став перечити їхньому щастю і невдовзі в молодят народилась дівчинка, яку назвали Яринкою.

**

Мара хвильку постояла мовчки, оглянула неспіхом хатніх вартових, потім роззявила свого рота, схожого на дзьоб.

- І воно вам треба - оце все? - я очікував, що голос у Змори буде писклявим, та скрипучим, як у курки, та він виявився доволі глухим і протяжним. - Віддайте дівчинку й по тому буде! І ви всі вцілієте, й мені мороки менше.

Ніхто не відповів Зморі: стрига наче скам`янів, спориш звично виглядав із-за його спини; зблідлий хлівник перелякано дивився на чорного їжака, який стояв найближче до нього, а польовик стиснув кулаки й очима озирав темне військо, що вишикувалось перед хатою.

- Ви думаєте, мені воно потрібне? - продовжила Змора після невеликої паузи. - Я б ще вік не знала про це дівчисько, якби не та зустріч в лісі. Жінка виявилась напрочуд сильною - свого чоловіка витягла з моїх пазурів, сама встояла й дочку захистила. От саме через дівчинку я й відчула ту небезпеку, що чекала на мене в майбутньому. Лише торкнулась малої, але відразу зрозуміла, що колись вона приведе в цей світ мою погибель. Я рада була б ще тоді зрубати під корінь молоде життя, та сил не вистачило - жінка добряче мене потріпала, хоч і сама теж отримала надміру. Тож довелося мені затаїтись в хащах, зализувати рани й сподіватись, що вся та сімейка згине в лісі.

- Аж ні! Торік восени надійшла звістка від мого слуги, - Змора погладила рукою-крилом ближнього їжака, - про незвичайну дівчинку з хутора на узліссі. Новина трохи спізнилась - впав сніг і я не змогла пересвідчитись в її правдивості. Мені ще ніколи не хотілось якнайскоріше зустріти весну. Тож ледь почало танути, ми вирушили на хутір. Так, там нікого вже не було, але пам`ять в речах залишилась і я впізнала її - ту, яку ніколи не бачила, але яка позбавила мене сну. Тож віддайте дівчинку й обіцяю всіх інших не чіпати.

Якщо я з нею домовлюсь, то ми вдвох станемо найсильнішими після небожителів. А якщо ні… - Змора провела поглядом по хаті. - Я не випадково все це розповідала, я дала вам час на роздуми. Знаю, що дехто з вас вже відчув силу мого служки. Тому вирішуйте...

Мара замовкла, очікуючи на відповідь. І знову ніхто не озвався на її слова.

- Як знаєте! - врешті-решт Змора махнула крилом і вся погань кинулась на нас.

Перекотиполе та щезники не добігли до призьби - завертілися, замерехтіли, наче темні спалахи, й відійшли назад. Схоже, замовляння вертухи й Маланки на них дійсно подіяли.

Чорні їжаки, втім, уявну червону лінію пройшли, хоч і помітно було, як здригалися, мабуть, від болю. Двоє з них попрямували до дверей і по одному - на вікна, де стояли хлівник та польовик з помічниками.

Хлівник з широко розплющеними від жаху очима забув про свою палицю й позадкував. Межівник, який стояв поряд з ним, теж відступив, проте палицю не кинув. Якби не анциболот, котрий схопив хлівникового дрина і став ним відпихувати настирного їжака, домашнім духам не поздоровилося б. Межівник, дивлячись на водяникового служку, теж огрів темну нечисть осикою, а хлівник, отямившись, став тицяти в неї пучком свіжого полину, що стирчав у нього за поясом.

Польовик, як тільки їжаки стали підходити, вирвав свою палицю з рук луговика й вони разом спробували стримати колючу погань, яка лізла до їхнього вікна. Нечисть відійшла, проте польовик з помічником переслідувати її не стали й повернулись на своє місце.

Стризі та споришеві було найважче. Бо Змориних посіпак до них сунуло аж двоє. Тому стрига вже не відштовхував свого помічника за спину, коли той став поряд. Дворовик дозволив хлопцеві спертись на своє плече й отак, вгрузнувши ногами в глиняний поріг, вони зустріли навалу погані.

Їжак, що прямував на спориша, зумів якось вибити у хлопця палицю й вже навис над ним, та стрига встиг вперіщити його своєю осикою. Втім, водночас з цим друга колюча пляма вчепилася стризі в ногу й відкинула його від дверей. Перекотиполе й щезники відразу накинулись на дворовика.

Я все це бачив і мав лише мить, щоб вирішити, кому допомагати - споришеві без палиці, який протистояв уже двом їжакам, чи стризі з купою дрібної погані. Врешті-решт захист входу мені здався важливішим і я стрибнув на темну пляму біля дверей. В польоті краєм ока мені вдалося помітити, як стрига відбивається від щезників полином, і як перекотиполе обплутує його ноги. Що було далі, я не бачив, бо вчепився пазурами в колючий згусток.

Не знаю, що відчував їжак, та мені здалось, наче сотні розпечених голок впились в мої лапи. Від болю я заволав, але відкинув чорну пляму аж до Змориних ніг. Спориш тим часом гамселив іншого їжака полином.

Я вже збирався вчепитись і в того нападника, як раптом відчув, що мене щось тягне догори за мого відстовбурченого й наїжаченого хвоста. А ще через мить переді мною з`явилися Зморині курячі очі.

- А ти хто такий? - мара здивовано розглядала мене. - Ти насправді не кіт, я відчуваю. Що ти тут забув? Навіщо тобі ця хата?

- Відпусти! - заволав я, водночас відмахуючись від настирливих зелених мух. - Боляче!

Намагаючись вирватись, я зумів пазурами зачепити Зморине око. Воно відразу покрилось прозорою плівкою, під якою почала розтікатись чорна імла.

- Ах ти ж волохата зараза! - зойкнула мара.

Майже відразу я почув хрускіт і відчув у хвості неймовірний біль, від якого запаморочилось в голові. А потім був політ і удар об щось тверде.

*

Зазвичай домашніх духів намолюють люди. Збудують собі хату, чи хлів, чи ще щось і потім просять Срєчу надіслати охоронця-помічника. Срєча справедлива й ніколи не відмовляє.

Втім, деякі духи, як і люди, народжуються від любові. Принаймні я знаю, що в полісуна, лісовикового служки, є дружина, яка народила йому купу дітлахів.

Кажуть, що деякі домовики також мають пару - доманю, але в нашій хаті з жінок-духів мешкає лише вертуха. Люди вважають її шкідливою, проте вона не така. Ні, як і всі жінки, вертуха вередлива, може з нічого затіяти сварку, але ніякого зла вона нікому не робила й навіть не бажала - я це добре знаю. Бо скільки років разом прожити - тут всіх знатимеш, як облуплених…

Після того, як в хаті з’явилось маля, вертуха весь час пропадала біля змайстрованої Охрімом колиски. Водночас вона стала якоюсь замріяною, мовчазною, все усміхалася собі й навіть не відповідала на звичне кепкування інших духів.

А потім одного дня підсіла до мене й ніяково затіяла розмову:

- Ми ж, - каже, - разом давно живемо, вважай, сім’я. То чом би нам, - каже, - не зробити доманька - і мені лялька, і тобі, похатнику, поміч в майбутньому. Глянь-но на Яринку - з її появою наче сонце в хаті засяяло. Ти ж не будеш проти такого щастя?

І що я мав на це відповісти? Я чув, що доманька можна виносити зі зноска і зробити це повинен хтось із людей. А тут… Я ж в цьому анічогісінько не петрав - як тих дітей роблять! Бо не звик підглядати за людьми, коли вони кохаються. Тому й вертусі промимрив щось нерозбірливе. А та навіть не перепитала, що.

- Ти не хвилюйся! - відповіла. - Ляж зручненько, розслабся - все інше я зроблю сама.

І я ліг - згорнувся калачиком, підклав під голову кулака, заплющив очі.

- Агов! Ти насміхаєшся, чи що? Ляж рівненько, руки вздовж тіла. Отак!

І вертуха щось тихо зашепотіла собі під носа.

Хатою відразу подув легенький вітерець, запахло травами, вогнищем і замшілою цямриною колодязя. Водночас попід моєю сорочкою затупотіло безліч мурашок - принаймні так мені здалось. Я хотів було позганяти їх, або хоча б почухати те місце, де вони найбільше товклись, але отримав по руках і далі вже мовчки терпів подекуди приємний свербець.

А потім неймовірної сили вихор підняв мене в повітря, притиснув до чогось гарячого та м’якого й став крутити моє тіло, наче мотузку. І я не тільки не злякавсь, а навпаки, відчув дивне поєднання ніжності й гніву, веселощів та смутку, впевненості й страху. Мене затягувало у вир болю й насолоди, підносило до небесного склепіння блаженства й жбурляло в темні провалля невизначеності.

Скільки це тривало, не знаю. Та коли все стихло, мені навіть забракло сил розплющити очі. Я лежав у своєму кошику, вдихав аромат торішнього сіна й нічого не хотів. Куди потім зникла вертуха, мене також не цікавило...

Ніхто її не бачив аж до наступної повні. А потім вона з’явилася з двійнятами - дівчинкою та хлопчиком і відразу зажадала, щоб у них були імена, як і в людей.

Отак ми стали батьками Орисі та Яремка.

**

Отямившись, я побачив себе на сидінні воза. Мого хвоста наче припікали розжареним залізом, в грудях від удару теж кололо.

А тим часом біля хати Змора пішла у наступ. Вона відкинула вбік спориша й замахнулася на анциболота, що стояв поряд з ним. Та вдарити його мара не встигла - двері раптом відчинились і на поріг вискочив Яремко. Розпатланим волоссям хлопець нагадував розгнівану матір. Очі його були широко розплющені, а губи стиснуті в тонку, ледь помітну, нитку.

- Не чіпай мого татка, Зморо! - закричав щосили син. Кулаки він тримав поперед себе, наче справді збирався битися з поганню.

- Яремку, стій! - почувся з хати крик вертухи.

- О, то вас тут ціла сімейка! - рука-крило потягнулась до мого сина. - Стає все цікавіше й цікавіше.

- Залиш хлопця! - вертуха вже вискочила на поріг, відбила Зморине крило й підштовхнула Яремка до дверей. - Краще йди звідси, поки ціла!

Жінка ворухнула руками, наче відштовхуючи мару, й та дійсно трохи посунулась назад.

- То ти теж не проста! - Змора зненацька змахнула крилом, гачком на його кінці підчепила вертуху за горло й підняла в повітря.

Моя доманя захрипіла, тіло її засмикалось і поволі затихло.

- Мамо! - закричала Орися, вибігаючи з хати. - Ма-амо!

Змора відкинула тіло вертухи назад себе, нахилилась над моєю дочкою.

- Ні, це не ти. Хоча в тобі також є щось, - крило з кігтем попрямувало до голови дівчинки. - Якщо підеш в матір…

- Зморо, чуєш! - на порозі, святково вбрана, стояла Яринка. - Тобі не вона, тобі я потрібна! Не чіпай Орисю!

Мара на мить заклякла, роздивляючись ту, кого так довго шукала. Потім крилом відштовхнула мою дочку вбік, так, що та відлетіла за край хати, вдарилась об землю й затихла.

- Не буду, дівчинко, не буду! - мара курячими кроками наближалась до порогу. - Але нам треба поговорити.

- Не віддам! - поперед Яринки раптом виникла Охрімова постать. - Забери краще мене, та дівчині дай спокій.

- То ти мене бачиш? Отже, ми знайомі, - Змора поглядом наче перемацала чоловіка, торкнулась його ноги. - Ти диви, моїх слідів навіть не помітно! Як тебе звати?

- Діду, мовчіть! - закричала Яринка.

Втім, чоловік вже розкрив рота й відповів:

- Охрім!

- То що, Охріме, йдімо нарешті зі мною? - Змора витягла з-під іншого крила людську голову, потрусила нею перед очима старого. Той обм`як і клунком упав на землю.

- Тату! Та-ату! - закричала з хати Маланка.

Омелько намагався втримати дружину, але та вирвалась, вибігла на поріг, затулила собою дочку, зі сльозами поглядаючи то на згусток темряви перед собою, то на непритомного батька.

*

Кажуть, що дар відовства передається через покоління й що найбільше досягають успіху в цій справі саме жінки.

Охрім якось розповідав, що його дружина була знаною відункою, яка успадкувала свій дар від бабусі. Тому те, що Яринка володіла якоюсь невідомою силою, ні для кого не стало несподіванкою. Хіба що батьки - Омелько з Маланкою - ніяк не могли звикнути, що їхня дочка розмовляє з невидимими співрозмовниками, тобто, з нами, з духами.

Ніхто не знав, на що ще здатна Яринка. В одному ми були впевнені - дівчинка особлива, а отже нею може зацікавитись нечисть. Що одного дня й сталося.

Торік, під зиму, наш хутір знову відвідали збирачі комірного. На плечі в одного з них, добряче пошрамованого на обличчі, і все одно наче знайомого, стрига помітив темну вертляву пляму, схожу чимось на їжака. Саме через неї він цього разу не став нічого затівати з митарями - стояв, наче паралізований, і лише спостерігав, що відбувається на подвір’ї.

Втім, бирчі вже були більш впевнені й не стали панькатися ні з нами, ні з людьми. Омелько з Охрімом, які спочатку противились бажанню митарів забрати недостачу за багато років, скуштували канчуків і змушені були віддати коня та мішки зі збіжжям.

Дісталося й хлівнику, який не хотів розлучатися з конем. Що там відбувалось, я не бачив, але гармидер в хліву стояв такий, що, здавалось, наче зараз він розвалиться. Після сутички з темним їжаком хлівник декілька днів пролежав без пам’яті, а як отямився, виявив, що зникла його лікувальна сила.

Через те, що пішов сніг, бирчі не могли забрати все, що хотіли. Тому наказали Охрімові, щоб той навесні сам привіз до володаря залишки.

Вже від`їжджаючи з хутора, пошрамований бирчий раптом завмер, наче прислухаючись, згодом тихо перепитав у плями на плечі: “Ти впевнений? То може заберемо зараз?.. Ні?.. Ну, як скажеш…”

Потім, звертаючись до Охріма, додав уже голосно:

- А ще візьмете з собою дівчинку - ви знаєте яку! І щоб все було, як сказав, бо пожалкуєте…

На сімейній раді, де посередницею між людьми та духами була Яринка, стрига повідомив, що впізнав у чорному їжакові Змориного служку. Полісун, з яким дворовик товаришував, колись розповідав йому про колючу нечисть. Стрига тоді не звернув уваги на ті слова, аж поки сьогодні не побачив темну пляму на плечі у бирчого. Охрім тут же згадав передсмертне прохання своєї дружини, а я - про слова вертухи, яка порівняла Яринку із сонцем в хаті.

Тож врешті-решт після недовгого обговорення зійшлися на тому, що ризикувати не слід - краще залишити хутір і податися на Пониззя, де володареві посіпаки навряд чи дістануть нас.

Взимку зробити це було неможливо, бо всі дороги в лісі ставали непридатними для пересування. Тому запряжений волами балагул, по вінця завантажений найнеобхіднішими речами, покинув двір на початку весни, коли снігу вже стало менше, а морози ще дозволяли їхати шляхами.

Маланка з Яринкою перед від’їздом зібрали зі ще теплої печі вуглики, поклали їх до горнятка, запрошуючи цим і мене, і всіх інших домашніх духів приєднатися до них.

Вмостившись на возі, я, ще безтілесний дух, заснув біля того теплого горщика, а прокинувся вже видимим для людей - чорним, як сажа, котом.

**

З неба раптом линула як з відра злива. Поміж мною та Зморою забовванів знайомий силует і, як грім, пролунав голос водяника:

- Не треба було чіпати дівчинку, ой не треба! - на руках зеленопузий тримав Орисине тіло. - Я тобі повірив, пропустив, а ти…

- Водянику, - Змора струшувала з крил воду, - ти що, забув, кому служиш? Ми з переплутом домовились, тож схаменися! Чи ти хочеш, аби твоє болото висушили, а тебе віддали до мене в служки?

- Не боюсь я переплута! І тебе не боюсь! Ти знаєш, яка ця дівчинка була? Та вона!.. Та я!.. Та тебе!.. - однією рукою водяник притиснув до себе Орисю, а іншу підняв до неба.

Звідти вода полилася рікою, змила перекотиполе зі щезниками, втиснула їжаків у землю та змусила нахилитися до неї й саму Змору. Проте, повністю звалити мару водоспад не зміг. Вона випросталась, обтрусилась, наче справжня курка після дощу, й направила руки-крила на водяника.

- То ти зараз пожалкуєш, болотяна почваро, що втрутився не у своє!

Я очікував, що водяника теж буде подолано, аж раптом від порогу голосно пролунав Яринчин крик:

- Зморо, ти хотіла поговорити? То підходь! Залиш водяника і йди-но сюди!

Мара знехотя відвернулась від болотяника й пішла до дівчинки, вгрузаючи в багнюку ледь не по коліна.

- Слухай сюди, Зморо! - Яринчині руки поволі підіймались до неба. - Ось тобі слово від баби Мотрі, чуєш?! - блискавка раптом вдарила марі в крило й та спіткнулась. - Це тобі за те, що не дала їй побачити мене. А ось від мого діда слово! - ще одна блискавка влучила в інше крило, з-під нього викотилась людська голова й застрягла в болоті. - Ти навіть пальця на його руці не варта, повір! А це від вертухи та Орисі - ти добре чуєш, Зморо? - дві блискавки підряд збили мару й та гепнулась в багнюку. - Я тобі їхню загибель нізащо не прощу! Ніколи! І останнє слово - від мене! Добре слухай, погань! І згинь! - спалах світла розніс в друзки Зморину голову, оповив її тіло, яке вибухнуло й шматками розлетілось на всі боки.

Зблиск був настільки яскравим, що засліпив, мабуть, всіх присутніх. Принаймні, мені після нього нічний морок здавався густим, наче мастило з відра позад воза, що ним Охрім змащував колеса.

Злива несподівано вщухла й лише зі стріхи скрапували на землю її залишки. Очі потроху призвичаїлись до темряви і я побачив біля порогу завмерлу Яринчину фігуру. Дівчинка деякий час наче роздивлялась навкруг себе, потім поволі підійшла до людської голови, яку загубила Змора, підняла її, заглянула в широко розплющені мертві очі, здригнулась, а далі голосно розсміялася.

Від того сміху шерсть на моїй спині стала дибки і я перелякано засичав.

*

Кажуть, що Стріча завжди справедлива, але чому разом із зовнішністю вона змінила й мої думки я все одно зрозуміти не міг. Бо те, про що раніше не задумувався, а сприймав, як належне, тепер викликало купу питань. Навіщо, наприклад, ми залишили стару облаштовану хату й подалися хтозна-куди? Хіба не легше було домовитися з бирчими, чи зі Зморою, яку ніхто, крім Охрімової дружини, наче й не бачив? Хіба мара така вже страшна, що від неї слід тікати, як від пожежі? І темна пляма на плечі у митаря - хіба вона здатна була причинити комусь шкоди?

Втім, тут я згадував завжди веселого хлівника, котрий після зустрічі з тією плямою виглядав переляканим і раптом постарілим. І всі ці питання відпадали самі по собі...

Через три дні після того, як ми виїхали з хутора, шлях нам перегородила широка, вкрита густим туманом долина. Яринка в тому тумані побачила щось велике, схоже на гілля та коріння, що на очах лізло із землі й спліталось поміж собою в клубки.

Стрига в описаній дівчинкою дивовижі впізнав переплута. Щоб розвіяти сумніви й заодно розвідати дорогу, довелося мені з ним піти в долину. Але замість божества ґрунту й коріння нас перестрів його служка - водяник.

Зеленопузий відразу попередив, що дійсно знаходиться тут за дорученням переплута, з яким говорила Змора. Їй, виявляється дуже потрібна дівчинка з нашого обозу, тож водяник готовий пропустити через долину всіх, окрім неї.

Звісно, що пристати на таке ми не могли. Втім, ситуацію несподівано врятувала моя Орися. Вона, виявляється, непомітно переслідувала нас і коли ми вже збиралися повертатися до воза, вийшла наперед.

Донька наблизилась до водяника, висмикнула у нього з бороди маленького рака, що заплутався там, й поклала його на землю. Не звертаючи уваги на наші зі стригою роззявлені роти, дівчинка обійшла навколо раптом завмерлого болотяника, повитягувала з його одягу з десяток п`явок, двох жаб та маленьке соменя, яке піднесла ошелешеному дідуганові.

- Ось! Там ще дрібнота є, та щоб її вибрати треба час. Скажіть домашнім, нехай добряче прочешуть ваше волосся, промиють в любистку. З нього, знаєте, яка гарна коса вийшла б?

Орися витерла долоньки об свою сорочку, підійшла до нас:

- На дідуся не треба сердитись, дідусь насправді не винуватий. Погляньте, які в нього сумні очі - йому ж, напевне, ніхто пісень не співає, перед сном казок не розповідає, еге ж? - дівчинка подивилась на водяника.

Той лигнув слину й хрипким голосом відповів:

- Не співає!.. І не розповідає! - потім глянув на стригу. - Це та сама дівчинка?

Анциболот, що стояв поряд з ним, смикнув сорочку свого хазяїна й заперечливо захитав головою.

- Я й сам бачу, що не та, - водяник почухав лоба. - І що тепер з вами робити? Я ж повинен!.. Мені ж треба!.. Зараз, зараз!.. - очі дідка заплющились, голова схилилась наперед і він завмер. Про те, що перед нами не купа ряски, можна було зрозуміти лише по пальцях рук, які на животі перебирали мокру бороду.

- І де ви взялись на мою голову? - заговорив нарешті водяник, - Тут варто добре поміркувати, щоб не вскочити в халепу. Бо Змора - та ще гемонська сила. Краще не знатися з нею, але ж... Мабуть, зробимо так - мій служка проведе вас в заповідне місце, про яке знають одиниці. Там вас ніхто не чіпатиме... А ти пісні співати вмієш? - водяник несподівано нахилився до Орисі й дівчинка кивнула у відповідь. - Заспіваєш принагідно якусь?

- А у вас гребінець є? Я б співала й волосся розчісувала.

Водяник відвернувся, підніс руку до очей:

- Йдіть вже. Запону я приберу. І щоб не кривдили мого служку, бо… самі розумієте. Все, йдіть!

Водяник щось забурмотів, потім змахнув рукою, коріння позад нього нехотя відкотилось обабіч і туман вздовж смуги, де мала бути дорога, потихеньку став танути.

Запропонований водяником сховок виявися доволі привабливим. Наш віз тепер стояв посеред широкого лугу, що вже починав зеленіти. Трохи далі, в улоговині, схожій на величезну чашу, виднілися верби, а отже, там була вода.

Під вечір заявився водяник і повідомив, що Змора всюди розшукує дівчинку, тому на відкритій місцевості ми будемо в небезпеці. Але й тут, продовжив болотяник, вона може знайти нас. Бо чотири рази на рік - в дні рівнодення й сонцестояння - цей потаємний прихисток стає видимим для всіх. Єдиний вихід протистояти марі - це збудувати хату, яка, оздоблена відповідними закляттями, дозволить витримати навалу Змориних посіпак. І на все про все залишалося всього два тижні - саме через такий термін очікувалося весняне рівнодення.

Почута новина спочатку ошелешила всіх, але потім, після довгих міркувань, ми вирішили пристати на водяникову пропозицію. Він, до речі, ще більше прикипів до моєї Орисі. Може тому й допоміг з матеріалами для будівництва: поламав у долині старі верби для стін, покосив очерет для стріхи (бо солому брати ніде було); виділив і своїх помічників, анциболота з очеретяником, які не тільки допомагали тягти деревину, а й стали незамінними при розминанні глини - а її для хати знадобилось ой, як багато!

Всі брали участь у зведенні нової оселі - і люди, і духи. Навіть я, нині чотирилапий, допомагав - сидів на колодах, які Охрім з Омельком несли з долини, й своїм хвостом задавав ритм їхній ході.

Як там не було, але до кінця зазначеного строку хата, хоч і не зовсім споряджена, вже стояла посеред лугу. Жінки її побілили, підвели червоною глиною, уквітчали всередині травами й першими квітами, наклали відповідні закляття.

Зранку на рівнодення святково вбрали Яринку, як головну причину всього цього гармидеру. Насамкінець позачиняли двері, вікна й отак усі: люди й вертуха з Орисею - в хаті, ми, дворові духи - перед нею, стали чекати появи Змори.

**

Біля Охрімового тіла плакала Маланка. Омелько намагався її підняти, але жінка виривалася знову й знову. Коло свого вікна схлипував над межівником хлівник - хлопець лежав, зігнувшись вдвоє й не ворушився. Трохи далі луговик протирав лоба польовикові, що притулився спиною до хати й мовчки дивився собі під ноги.

Анциболот підіймав спориша на призьбу, але однією рукою в нього це не дуже виходило - друга його рука висіла, наче мотузка. Із-за хати льоховик з розсіченою головою виводив під руку огуменника, який шкандибав і тримався за груди.

Стрига лежав там, де й впав після удару колючої погані. Здалеку я не міг зрозуміти, чи він живий, бо дворовик не ворушився.

Тіло вертухи, скручене, як верби в долині, лежало в багнюці лицем до мене й здавалось, наче вона усміхається мені так, як це вміла робити справжня доманя.

Я спробував було підвестися, та біль в грудині змусив знов лягти.

- Орисю, дівчинко, ти жива?! - почулось раптом від водяника, який нервово захихотів і декілька разів шморгнув носом. - Чуєте, вона дихає, дихає!

- Що тут сталося? - біля воза стояли два чоловіки, одягнені по зимовому: в заячих шапках, свитках і постолах. За плечима в обох висіли торби, а в руках незнайомці тримали кривулясті палиці.

- Ми бачили блискавку, хоча неподалік, де зупинились на нічліг, ніякого дощу не було, - сказав перший, з короткою борідкою.

- Якби не блискавка, то й хату не помітили б, - заговорив другий чоловік. - Звідки вона тут взялася? Скільки ходимо, раніше її не бачили.

- Хата тут недавно, - відповів Омелько. - Ми їхали на Пониззя, але змушені були зупинитись. А блискавка - то погань намагалась дочку забрати. Та забрала його, - і він кивнув на Охріма.

- А кого ви назвали поганню? - заговорив перший, озираючись двором. - Я тут бачу, наприклад, не тільки домашніх духів.

- Домашні в нас є, - Омелько теж озирнувся. - Так, дочка говорить. Може вони й допомогли з поганню. А інших не знаю, бо духів не бачу.

- Допомогли, тату - без може, - Яринка сіла на поріг, зняла з голови вінок, поклала його поряд із собою. - І наші, і водяник зі своїми.

Чоловіки підійшли до хати. Той, що з борідкою, присів поруч з дівчинкою:

- То ти бачиш духів?

- Бачу.

- Вона і Змору зборола, - озвався з порогу Яремко.

Чоловіки на це переглянулись, але нічого не сказали.

- А ви хто такі? - Омелько спробував підняти Маланку, але та вирвалась і знов упала на батькове тіло. - Допоможіть покласти тата на призьбу.

- Ми відарі, з Пониззя, - перший чоловік допоміг Омелькові перенести Охріма. - Ходили за гори до дравідів - тамтешніх лісових відарів.

- А дівчинка у вас обрана - ви це знаєте? - перепитав тим часом другий. - Якби вона була старша, ми б її забрали із собою. Не лякайтесь, жінки у нас теж є, і школа є. Дівчинці треба вчитися, таких, як вона - одиниці. Якщо надумаєтесь їхати далі, ми вам допоможемо з житлом. А залишитесь - місце дійсно гарне, - то ще навідаємося й поговоримо.

- Нас просто так не знайти, - озвався водяник, який сидів на траві й тримав на колінах Орисю. - Вам пощастило, бо рівнодення сьогодні. Але після третіх півнів ця місцина знов закриється для сторонніх аж до літнього сонцестояння. Тож не баріться, бо сидітимете тут до літа. Йдімо, анциболоте - Орисю я підлікую в долині.

І водяник, обережно тримаючи свою ношу, разом зі своїм помічником пішов з подвір’я.

Чоловіки пошепотілися поміж собою, підійшли до Омелька:

- Нас чекають, тому залишитись не можемо. Але ми ще повернемося влітку, тож поміркуйте про нашу пропозицію. Шкода, якщо такий дар у дівчинки буде змарновано. Щасти вам!

Чоловіки підняли торби, взяли в руки палиці, ще раз озирнулися й зникли в темряві.

***

Майже всі ці п’ять років після тієї ночі мене турбувало одне питання: чому Змора переслідувала Яринку, чому так шукала тієї зустрічі? Якщо вона дійсно бачила в дівчинці свою погибель, чому не зачаїлась, не сховалася в хащах? Я, наприклад, саме так і зробив би - навіщо собі напитувати лихо, чи не краще уникнути його? І слова мари про домовляння - щоб стати всесильною - що це, як не ознака гордині? Невже Змора була така дурна, що полізла в бійку аби потішити своє марнославство?

Я не знаходив відповідей, аж поки сьогодні не побачив Яринчин погляд. Здавалось, наче її очима до мене промовляла мара: "Бачиш, я свого досягла! Моє тіло зникло, але сила виросла. Колись, повір, я вивільнюсь і стану нарівні з богами."

І знову шерсть на моїй спині здибилась. І я злякався: за себе, за домашніх, за весь світ. Злякався ще й через те, що Яринка з`явилась на хуторі не як завжди - в рівнодення, чи в пору сонцестояння, - а звичайного дня, коли ніхто, крім водяника та його помічників, не в змозі був ні зайти, ні вийти звідси.

Я помітив, що це нікого не здивувало. Як і те, що дівчина ні з ким не привіталась - мовчки пройшла повз, мигцем зиркнула на мене й зникла в хаті.

І згадались її слова, сказані на свіжій дідовій могилі: "Я вб`ю всю погань! Я знищу її, знищу!" Може через те батьки тоді не противились доньчиному бажанню йти з відарями на Пониззя. Маланка з Остапом відпустили дівчинку, сподіваючись, мабуть, що вихід у світ, навчання в школі вилікують її, повернуть колишню усмішку, за яку всі домашні називали Яринку сонечком.

Багато чого сталося за ці п’ять років.

Я вже призвичаївся до нової посади. Бо коли стрига з вертухою та межівником, відлітаючи у Вирій, під вранішніми променями сонця розтанули в повітрі, всі домашні духи зійшлись на думці, що новим дворовиком слід бути мені. Я не міг відмовитися, хоча знав, що таким господарем, як стрига, все одно не стану.

Яремка натомість влаштували домовиком. Хлопець спочатку відмагався, але зрештою погодився, за умови, що я допомагатиму. Десь із пів року так і було, та нині мій син хазяйнує в хаті сам.

Орися від водяника повертатися не схотіла. Казала, що на хуторі все нагадуватиме маму. Тому й залишилась в долині. А там водяник запропонував їй створити сім’ю. Духи дорослішають швидше за людей і врешті-решт у них з’явились двійнята: донька, схожа на Орисю, і син, маленька татова копія.

Саме через моїх онуків я тепер не можу заснути. Бо Яринка дійсно стала сильною. Дівчина не раз розповідала, що вчителі вихваляють її, що вже на четвертому році навчання вона вичистила від погані прилеглі до школи території.

Найгірше те, що, здається, лише я розгледів у Яринці загрозу. Всі інші й досі бачать в ній дівчинку, яку слід берегти. Тому й боюся розповідати домашнім про свої тривоги. Про те, що можливо колись Яринка добереться до нашого прихистку й невідомо, чи згадає вона про дружбу з Орисею, чи не вважатиме моїх онуків тією ж нечистю. Тому й хочу, щоб водяник із сім`єю заховались якнайдалі.

Та чи послухають вони мене?

Сам я тікати, втім, не збираюся. Вдаватиму, що нічого не сталося, тертимуся дівчинці об ноги й муркотітиму, аби вона нічого не запідозрила. Щоб тим часом придумати, як вивільнити нашу справжню Яринку. Або збороти її.

Хоча знаю, що це неможливо, що дівчина до своєї додала ще й силу мари. Але я повинен захистити свою родину, як свого часу разом з іншими захищав Яринку від Змори. Повинен!

Тож сподіваюся, що Стріча, котра пряде нитку мого життя, врешті-решт усміхнеться мені. Бо якщо вона дала це прокляття - думати казна про що, бачити те, чого інші не помічають, - то, мабуть, знає, чим все закінчиться.

Бо дуже хочеться вірити, що слова про справедливу Стрічу ніяка не вигадка.

 


Глосарій:


Анциболот, очеретяник - болотні духи.

Бирчі - збирачі податків.

Вертуха - хатній дух, кікімора.

Водяник - дух річок та озер, господар водяного царства, володар усіх його живих істот.

Змора - мара, жах, привид; злий дух темноти, хвороби, смерті.

Зносок - останнє, найменше яйце, знесене чорною куркою чи півнем; яйце без жовтка. Людина могла вивести для себе домовика з такого яйця, котре потрібно носити під лівою пахвою дев`ять днів, впродовж яких не можна умиватися, стригти нігті, молитися, вітатися, чи взагалі розмовляти тощо.

Льоховик (жировик) - дворовий дух; мешкає в погрібнику (льоху).

Переплут - дух дикої природи, божество ґрунту, коріння, плодючої сили.

Полісун - лісовий дух, служка лісовика, з яким разом пильнує звірину. На відміну від лісовика, який буває заввишки з дерево, полісун не вище трави.

Польовик - дух-покровитель полів, степів та лук. Мав помічників: межівника та луговика.

Похатник - хатній дух; те ж саме, що й домовик, годованець, господар тощо.

Стріча (Доля) - богиня в образі гарної дівчини, яка пряде нитку життя.

Огуменник (стодольник) - дух; охороняє стодолу, допомагає в зберіганні врожаю від крадіїв, гризунів, негоди та нечистої сили.

Стрига (дворовик) - дух, наглядач двору та обійстя. Мав помічника - спориша.

Хлівник - дворовий дух, охоронець домашньої худоби.

***

Оповідання є скороченою і дещо альтернативною версією Хронік рябого похатника. Повну версію роману шукайте на Аркуші-Етнічне фентезі- Василь Абибач.



м. Дніпро, 2021 р

Публікації: Шепітко Олександр

Авторські твори, вірші, проза, публіцистика, освіта та інше

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись