01.02.2023 07:23
для всіх
38
    
  2 | 2  
 © Каллистрат

Заморожені чорти

з рубрики / циклу «рассказы - 3»

- Петре!

- Га?

- Ти вчора вночі бачив зарево над лісами за озером, чи ні?

- Ні. Не бачив. Я спав.

- Ну от що ти за такий чоловік, що нічим не цікавишся, га?

- Та як це я не цікавлюсь? Я ж новини в інтернеті дивлюся чи ні?

- Та ті новини – то дурня для умалішоних, а в тебе ж в голові ще щось є, чи ні?

- Та є. – а сам подумав: «Та з такою жінкою там завжди буде більше ніж у голові Ейнштейна, от уже женщіна!», - а що воно тебе так цікавить? Ліс же не горить.

- Тому - то й цікавить, що не горить. Ти хоч пам’ятаєш як мій дід розказував, що йому розказував його прадід, а тому ще з десятеро прадідів один за одним про те, як колись до нас прилітали заморожені чорти. То я оце й подумала, а чи не прилетіли вони бува знову? Ти не міг би, якось туди сходити і подивитись, що то воно там було вночі?

«От горе, – подумав Петро, - що за женщіна? Наче й родословна у неї нормальна без всіляких ворожок і знахарок, а от все їй треба знати».

- Ладно. Давай снідати, а потім я сходжу туди, гляну.

За сніданком Петро попросив:

- А ну, нагадай мені трохи, шо тоді було, щоб я знав шо шукати.

- Та як же – шо? Ой, боже, та чи ти вже забув?

«Та на хрєн воно мені було потрібне», - подумав Петро, а сам продовжив, - Та врем’я ж іде, можливо уже все й змінилось.

- От ти таке скажеш. Ну як це чорти можуть змінитися, га? Та чорти, вони завжди чорти і вовіки віків - чорти! Ладно слухай, - і вона продовжила, - це наш родинний переказ. Так от мій пращур розказував, що колись ще, чорт його знає коли, вони до нас прилітали – чорти.

Пішов він значить до лісу, чорт знає за чим, і бачить, як на глухій галявині стоїть чудернацька хатинка на курячих ніжках, а навколо неї клопочуться якісь люди, схожі на нас але з мідними обручами на головах з яких стирчало по два шпичаки, дуже схожих на роги, воно наче й люди, а дивитись на них страшно. Так от вони виносили з хатинки дуже дивні домовини, розкладали їх на галявині, відкривали, а там теж лежали, наче люди, але безрогі і всі у інії, а коли сонце почало сходити і пригрівати, то з них потекла вода і вони почали оживати і вилазити із тих домовин, дуже було страшно таке бачити, чорт знає що і навколо нікого, от старий і дременув, а коли днів через три туди повернувся, то там вже не було нічого, тільки чотири ямки від ніжок тієї хатинки, а самої її вже не було, куди поділась – невідомо, мабуть - що відлетіла на небо. От з того часу і пішли чутки про чортів рогатих, людям же було дуже страшно, до цього, канєшно, у нас їх не було, а після цього і з хати вночі не вийдеш, щоб не перехреститися і не плюнути тричі через ліве плече.

Так я тобі й кажу, щоб ти подивився, може там ще якась чортівня з’явилася, воно ж – ліс, і люди в ті місця рідко заходять, найкращий притулок для нечистої сили. Візьми ружжо та сходи, а то якось не по собі – і її плечі здригнулися.

- Ладно, - відповідав Петро, - поки сонце ще не зійшло можна і сходити. Не переживай.

Підснідавши Петро перекинув через плече ремінь «ружжа», в кишеню поклав пару патронів і пішов розганяти жіночі страхи, тобто чортів рогатих.


***

«От уже женщіна, і звідкіля вона це знала, мабуть-що то - наслєдственне» - подумав Петро, угледівши на глухій лісовій галявині небачену ще, приземкувату, не вище дерев, космічну капсулу, що стояла на чотирьох міцних ніжках – опорах.

Сонце вже почало виглядати із-за верхівок дерев і герметичний люк капсули відкрився, спустилися східці і по них на землю ступили два міцних робота, обдивилися навколо, щось для себе вирішили і знову зникли всередині космічного об’єкту.

«Треба сховатися, - подумав Петро, - так безпечніше, та й подивитися ж цікаво, що воно таке», - і він заліз в гущину сплутаних віттям кущів.

Знову показались роботи, вони виносили зсередини об’єкта якісь циліндричні контейнери і викладали їх на галявині так, щоб на них падало сонячне проміння. Винесли рівно – ДВАНАДЦЯТЬ.

Потім повідкривали верхні кришки і Петро побачив, як всередині надзвичайно ізольованих контейнерів лежали якісь істоти, дуже схожі на людей. Їхні тіла вкриті шаром пухнасто - сріблястого інею були прекрасних античних пропорцій, справжні фізкультурники.

«Мать твою…, - подумав схвильовано Петро, - та це ж технології кріоконсервації, он вони як мандрують по тому Всесвіту! Господи, це ж яка економія на харчах і унітазах – хвилювався він далі, - може і наші до такого дійдуть? Не сидіти ж нам на цій планеті до скону світу, га?»

Сонце підіймалося все вище і пригрівало.

Скоро на тілах людиноподібних істот з’явилися крапельки вологи, а потім і вони самі почали вставати на повний зріст і висихати вже під прямим сонячним промінням.

«Яка краса, - думав Петро, споглядаючи фігури прибульців, - нам би такі! А то ж на наших і дивитись не хочеться, ходимо по цьому світу як лантухи з лайном, повне виродження замислу Господа. Н-да-а… Жизнь…»

Прибульці, обсохнувши на сонці підіймалися в капсулу і там одягалися для виходу у наш світ.

Вийшли назовні, стали в шеренгу. Схожість з нашими людьми була абсолютна: плечі зсутулені, обличчя задовбано-похмурі, одяг з європейського секонд-хенду і, навіть, один схожий на єврея, ну, точно як в нашому житті!

За ними вийшов ще один чолов’яга, мабуть - що – головний. Бо у нього над маківкою відсвічувало люмінесцентне кільце, майже як на іконах. Він мовчки роздав команді якісь заглушки з закрученими дротиками. Ті їх взяли і, зачепивши за вуха, вставили собі у вушні раковини.

«Ага, - здогадався Петро, - це у них зараз така связь між собою і «роги» на голові вони вже не носять. Ти ба, і там прогрес поважають», - порадів він за прибульців.

Тим часом головний підняв уверх руку з відкритою вперед долонею і сказав:

- Warnung! Wir fangen an, die Kenntnisse der Landessprache zu überprüfen… (Увага! Починаємо перевірку знання місцевої мови…)

І у відповідь полетіло:


«Несе Галя воду

Коромисло гнеться

За нею Іванко

Як барвінок в’ється…

Обличчя у них посвітліли, плечі розправились, а в очах з’явилася заманливо-хитрувата іскорка.

Галю, ж моя Галю

Дай води напиться

Ти така хороша

Дай хоч подивиться…



- Genug! Sehr schön! Wir trennen uns… (Достатньо! Дуже гарно! Розходимось…)

«Мати моя рідна…, - подумав Петро, - і тут німці командують! Господи, та чи є у твоєму Всесвіті десь хоч одна галактика де б не було німців з євреями, га? Та що ж це за світ такий і як в ньому жити? Ти ж нас знаєш, Господи, так пошли нам хоч якусь зірочку, щоб ми до неї прихилилися і жили там як люди у вишневому садочку, а ми вже тобі воздамо і всі належні хвали і всі почесті, га?»

Поки Петро так бідкався, дванадцять хлопців з неймовірною швидкістю, як якісь привиди розчинилися в навколишньому світі. «Мабуть пішли на развєдку, - подумав про це Петро, - але що вони там побачать? Та нам самим на те дивитися не хочеться, а то, ще й показувати таким поважним гостям, що вони про нас подумають? Хоча, негативний досвід теж корисний і може комусь допоможе стати розумнішим, а ми вже такі як є…. холєра ясная», - Петрові було трохи сумно, але він згадав про свою «вангу» і вирішив, що треба поспішати додому, щоб його женщіна не хвилювалась. Він так і зробив. Пішов додому.


***

На галявині було тихо. І коли повернулися інспектори-розвідники, того вже ніхто не бачив, тільки-но, коли сонце зайняло своє місце в зеніті, двері космічної «хатинки на курячих ніжках» зачинилися і вона, загорнувшись у мерехтливе сяйво здійнялася над лісом і швидко розчинилася в просторі на тлі розпеченого полудневого сонця.



м. Київ, 29 січня 2023 року

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
 06.02.2023 13:21  Каранда Галина => © 

так а дійсно - чого німецькою?)