ПЕРЕПРАВА, або ТИРАН
група мертвих, в тому числі тиран Мегапенф, відправляються в аїд
ХАРОН. Ну ось, Клото́! Човен у нас давно уже в порядку і повністю готовий до відплиття: вода вичерпана, щогла поставлена, вітрило натягнуте і кожне весло прив’язане; що стосується мене, то ніщо мені не завадить підняти якоря і відплисти. А Гермес не поспішає, хоча йому і давно пора тут бути, - і от наше судно, як ти бачиш, ще пусте, хоча сьогодні можна було б і три рази здійснити переправлення; час наближається до вечора, а ми ще не заробили жодного обола. Потім, я добре знаю, Плутон буде мене звинувачувати в недбальстві, хоча винен інший. Наш шановний провідник душ, либонь, сам випив, як це роблять інші, води земної Лети, забув про повернення до нас і, мабуть, або бореться з юнаками, або грає на кіфарі, або виголошує якісь промови, виставляючи напоказ своє патякання; а то, можливо, що наш найшановніший краде де-небудь дорогою: адже і це – одне із його занять. У будь-якому випадку, він не звертає на нас уваги, - хоча і вважається наполовину нашим.
КЛОТО́. Та як це знати, Хароне? Може йому ніколи, так як він знадобився Зевсу для виконання його земних справ. Адже він теж його хазяїн.
ХАРОН. Але ж не настільки, Клото́, щоб надміру розпоряджатися нашим загальним надбанням. Адже ми ніколи не затримували Гермеса, коли йому треба були йти. Ні, я знаю істинну причину: у нас тільки асфоделі, коржики і заупокійні принесення, - а все інше – пітьма, туман і морок, на небі ж все виблискує, там багато амброзії і достатньо нектару; недивно, що він з більшим задоволенням затримується там. І від нас Гермес мчить, як начебто він втік із тюрми, а коли настає час відправлятися до нас, він тягнеться кроком і приходить із запізненням.
КЛОТО́. Не сердься, Хароне! Як бачиш, він вже наближається до нас і веде нам багато якихось незнайомців. Гермес точно гонить їх своїм жезлом, як стадо кіз. Але що це? Хтось із них, я бачу, зв’язаний, другий сміється, один повісив на себе суму, дивиться сердито і з палкою в руці підганяє інших. Чи не бачиш ти, що і сам Гермес умивається потом, його ноги в пилюці і він важко дихає? Адже він майже задихається! Що таке, Гермес? Що за поспіх? Ти чимось засмучений?
ГЕРМЕС. Та чим же ще, окрім того, що, переслідуючи ось цього шахрая, що хотів утекти, я сьогодні ледве не пропустив вашого човна, Клото́.
КЛОТО́. Хто він? Чого хотів утекти?
ГЕРМЕС. Очевидно, що він дуже хотів залишитись живим. Судячи з його ридань, крику і слів про втрату якогось великого щастя, це якийсь там цар чи тиран.
КЛОТО́. Значить, цей дурень намагався втекти, маючи надію, що йому ще можна буде пожити, хоча прядена для нього нитка вже показала свій кінець?
ГЕРМЕС. Ти говориш – «намагався»! Та якби оцей шановний, ось оцей з палицею, не допоміг мені і ми, схопивши, не зв’язали б його, він, мабуть, і зовсім би утік від нас. З того часу, як мені передала його Атропос, він всю дорогу чинив опір, тягнув убік, упирався ногами в землю, і вести його було зовсім нелегко. Інколи він благав, безперервно просячи відпустити його на короткий час і обіцяючи за це добряче заплатити; я, звісно ж, не відпускав, знаючи про цю неможливість. А коли ми були вже біля самого входу, - в той час як я, зазвичай, відраховував Еаку покійників, а він приймав їх за списком, що прислала йому твоя сестра, цей триклятий, сховавшись не знаю як, пішов. Через це в рахункові не хватало одного покійника, і Еак, насупивши брови, сказав: «Не всюди застосовуй своє злодійське мистецтво, - досить з тебе і небесних витівок; у покійників, все повинно бути точно, і жодним чином не може бути прихованим. Як бачиш, у списку відмічено тисяча чотири покійника, а ти привів до мене на одного менше, - якщо ти тільки не почнеш говорити, що це тебе Атропос обрахувала!» Я почервонів від таких слів, швидко пригадав що сталося в дорозі і, оглядівшись навколо ніде не помітив цього покійника. Я зрозумів, що він втік, і кинувся за ним як можна скоріше навздогін по дорозі, що вела до світла, а за мною добровільно пішов оцей шановний чоловік, і хоча ми бігли як на змаганнях, ми спіймали покійного тільки на Тенарі – так швидко він підійшов до того місця, звідкіля міг і зовсім зникнути.
КЛОТО́. А ми, Хароне, вже лаяли Гермеса за неувагу.
ХАРОН. Так чого ж тоді зволікати – як ніби нами мало втрачено часу!
КЛОТО́. Добре. Нехай залізають! Я, сидячи біля сходень зі списком, почну, як звичайно, запитувати у кожного, хто заходить, хто він, звідкіля і яким чином він помер. А ти, приймаючи покійників, збирай їх до човна і розсаджуй по порядку. Ти, Гермесе, спочатку саджай оцих новонароджених – що вони мені можуть сказати!
ГЕРМЕС. Отримуй, перевізнику; їх триста разом із підкидьками.
ХАРОН. Ти ба! Вдале полювання! Ти привів недозрілих покійників.
ГЕРМЕС. Хочеш, Клото́, після цих посадимо неоплаканих.
КЛОТО́. Ти говориш про старих? Хай буде. Чого мені клопотатись, розпитуючи про доевклідівські часи. Ідіть же, ті яким за шістдесят! Що це? Вони не чують, їм вуха заклало від старості. Мабуть що, їх теж прийдеться занести на руках.
ГЕРМЕС. Ось тобі ще ці; без двох чотириста – всі м’які, зрілі, зірвані вчасно.
ХАРОН. Ну от, вони всі вже тепер перетворилися на ізюм.
КЛОТО́. За ними, Гермес, веди померлих від ран. Скажіть-но мені спочатку, як ви померли. А то я краще сама подивлюся, що про вас написано. Вчора у Мізії повинно було загинути в битві вісімдесят чотири чоловіка, і в тому числі Гобар, син Оксіарта.
ГЕРМЕС. Є.
КЛОТО́. Покінчили життя через кохання семеро, і філософ Феаген із-за мегарської гетери.
ГЕРМЕС. І ці тут.
КЛОТО́. А де ті, що вбили один одного із-з царської влади?
ГЕРМЕС. Ось.
КЛОТО́. А вбитий дружиною і її коханцем?
ГЕРМЕС. Он, недалеко від тебе.
КЛОТО́. Приведи тепер засуджених до смерті: я маю на увазі тих що померли під тортурами і розіп’ятих. Де, Гермесе, шістнадцять вбитих розбійників?
ГЕРМЕС. Ось ці поранені, як ти бачиш. Чи не бажаєш, я приведу і жінок?
КЛОТО́. Добре; та заразом візьми і загиблих при аваріях кораблів: адже і вони померли таким же чином; та приєднай померлих від лихоманки і з ними лікаря Агафокла.
А де це філософ Кініск, що повинен був померти, з’ївши обід Гекати – яйця з очисних приношень і сиру каракатицю?
КІНІСК. Я давно вже стою біля тебе, мила Клото́. За яку мою провину ти залишала мене так довго наверху? Ти напряла на мою долю майже ціле веретено. Хоча я часто намагався, перерізавши п’ятку, прийти сюди, але, не знаю, чому мені це не вдавалося.
КЛОТО́. Я залишила тебе бути спостерігачем і лікарем людських провин. Ну, залізай, в добру годину!
КІНІСК. Ні за що, поки не посадимо ось цього зв’язаного. Я боюсь, як би він не переконав тебе своїми проханнями.
КЛОТО́. А ну дай подивлюся, хто він.
ГЕРМЕС. Тиран Мегапенф, син Лакіда.
КЛОТО́. Ану сідай, ти!
МЕГАПЕНФ. Ні, володарко Клото́! Дозволь мені раніше на короткий час вийти наверх; потім я сам прийду без усякого виклику.
КЛОТО́. Для чого ти хочеш вийти?
МЕГАПЕНФ. Дай мені закінчити будинок: адже будова доведена тільки до половини.
КЛОТО́. Не говори дурниць! Залізай.
МЕГАПЕНФ. Я прошу, Мойра, небагато часу: дозволь мені лишитися тільки на сьогодні, поки я не зроблю жінці одне доручення відносно грошей: я там, на землі, закопав великий скарб.
КЛОТО́. Все кінчено! Не отримаєш його.
МЕГАПЕНФ. Значить, пропадати такій кількості золота?
КЛОТО́. Не пропаде! Не бійся! Його захопить твій двоюрідний брат Мегакл.
МЕГАПЕНФ. Що за образа! Ворог, якого я через лінощі не вбив раніше?
КЛОТО́. Він самий. І переживе він тебе на сорок літ з гаком, отримавши твоїх коханок, одяг і всі твої гроші.
МЕГАПЕНФ. Ти несправедлива, Клото́, розділяючи моє надбання поміж моїми найлютішими ворогами.
КЛОТО́. А хіба ти, шановний, не захопив такого ж надбання у Кідімаха, вбивши його і зарізавши дітей, поки він ще дихав?
МЕГАПЕНФ. Так, але ж тепер воно було моє.
КЛОТО́. Ну, а тепер вже минув час для тебе володіти ним.
МЕГАПЕНФ. Послухай, Клото́, я хочу сказати тобі одне слово, щоб ніхто не почув. Відійди трохи. Якщо ти дозволиш мені втекти, я тобі обіцяю сьогодні ж виплатити тисячу талантів чистим золотом.
КЛОТО́. Ти все ще, диваче, пам’ятаєш про золото і таланти!
МЕГАПЕНФ. Хочеш, прибавлю ще захоплені після вбивства Клеокріта дві чаші, по сто талантів чистого золота кожна?
КЛОТО́. Тягніть його: мабуть добровільно він не полізе.
МЕГАПЕНФ. Будьте свідками: у мене залишається незакінченою стіна і верф. Я б їх закінчив, проживши ще п’ять днів.
КЛОТО́. Не переживай: інший добудує.
МЕГАПЕНФ. Ну, а от це моє прохання досить розумне.
КЛОТО́. Що за прохання?
МЕГАПЕНФ. Прожити до того часу, поки я не підкорю пісідійців, не накладу податки на лідян і, поставивши собі великого пам’ятника, не напишу, які воєнні подвиги я здійснив за життя.
КЛОТО́. От же який ти: просиш вже не один день, а відстрочку на двадцять років.
МЕГАПЕНФ. Я готовий представити поручителів в моєму швидкому поверненні. Якщо хочете, я навіть віддам замість себе мого любимця.
КЛОТО́. За якого ти, безбожник, молився щоб його залишити на землі?
МЕГАПЕНФ. Раніше я про це не раз молився, тепер же я бачу, що краще.
КЛОТО́. І він невдовзі прийде після тебе, вбитий новим царем.
МЕГАПЕНФ. Ну, а в наступному, звісно ж, ти мені не відмовиш, Мойро?
КЛОТО́. Що таке?
МЕГАПЕНФ. Я хочу знати, в якому стані опиниться моя держава після мене.
КЛОТО́. Що ж, послухай: узнавши, будеш більше мучитися. Твою дружину візьме раб Мідас: він давно обманював тебе разом з нею.
МЕГАПЕНФ. Ох, проклятий! Я відпустив його на волю за її проханням.
КЛОТО́. Твоя донька опиниться серед наложниць нинішнього тирана. Зображення і статуї, які місто раніше поставило на твою честь, всі будуть знищені на втіху глядачам.
МЕГАПЕНФ. Скажи мені, невже ніхто із моїх друзів не буде обурюватися за такі діла?
КЛОТО́. А хто був тобі другом і чому? Хіба ти не знаєш, що тільки страх або надія самому стати при владі, скориставшись твоєю прихильністю, викликали ці привітання і похвали твоїх слів і вчинків?
МЕГАПЕНФ. А під час банкетів, піднімаючи чашу, вони голосно бажали мені всього найкращого, і кожен був готовий, якщо потрібно, померти за мене; і вони навіть клялись моїм іменем.
КЛОТО́. Тому ти і помер, повечерявши учора в одного із них: поданий останнім напій і відправив тебе сюди.
МЕГАПЕНФ. Он чого я відчув якийсь гіркий присмак. Для чого він це зробив?
КЛОТО́. Ти мене дуже багато розпитуєш. Пора влізати.
МЕГАПЕНФ. Більш за все мене давить одне, Клото́, заради чого я би хотів хоча б ненадовго знову виглянути у світ.
КЛОТО́. Що це таке? Мабуть, щось дуже важливе?
МЕГАПЕНФ. Мій раб Каріон, як тільки побачив, що я помер, пізно увечері прийшов в кімнату, де я лежав, - це було легко зробити, бо мене навіть ніхто не охороняв, - і привів свою наложницю Глікерію (я думаю, вони вже давно зійшлися), запер двері і так обійшовся з нею, як нібито в приміщенні не було нікого: задовольнивши свою хіть, він подивився на мене і зі словами: «Ах ти, безбожний чоловічку, багато мене бив, хоча я ні в чому і не провинився» - посмикав мене за бороду і надавав по щокам ляпасів; нарешті, достатньо відкашлявшись, плюнув на мене і пішов геть, сказавши на прощання: «Іди у місця до нечестивих». Всередині у мене все палало від образи, але я все-таки нічого не міг йому зробити, так як закостенів і застиг. А підла дівчинка, почувши шум чиїхось кроків, намазала слиною очі, прикинулась плачучою, і втекла, вимовляючи з криками моє ім’я. Ах! Якби я їх спіймав…
КЛОТО́. Перестань погрожувати! Залізай краще: пора тобі вже з’явитися до суду.
МЕГАПЕНФ. Хто ж насмілиться судити тирана?
КЛОТО́. Тирана ніхто, але труп – Радамант, який, як ти скоро побачиш, дуже справедливий і кожному призначає гідне покарання; тому не зволікай.
МЕГАПЕНФ. Зроби мене приватною людиною, Мойро, жебраком або рабом замість царя, тільки дозволь мені ще пожити.
КЛОТО́. Де палка? Гермес, тягніть його за ноги: добровільно він не влізе.
ГЕРМЕС. А ну пішов, ти втікачу! Отримуй його, перевізнику. Та от ще: дивись, щоб його надійно…
ХАРОН. Не хвилюйся: його прив’яжуть до щогли.
МЕГАПЕНФ. Мені належить, звісно ж, сидіти на першому місці?
КЛОТО́. Це ще чому?
МЕГАПЕНФ. Тому що, клянусь Зевсом, я був тираном і мав тисячу списоносців.
КІНІСК. Ну, хіба не справедливо знущався над тобою, дурнем, Каріон? Спробувавши цієї палки, ти відчуєш всю гіркоту тиранії.
МЕГАПЕНФ. Кініск зважиться підняти на мене палку? Чи не я бува недавно, коли ти занадто багато собі дозволив і грубо ганив інших, ледь-ледь не прибив тебе до хреста?
КІНІСК. Ось тебе тепер і приб’ють до щогли.
МІКІЛЛ. Скажи мені, Клото, а про мене ви зовсім не думаєте? Це тому, що я бідний, і залізати повинен останнім?
КЛОТО́. А ти хто такий?
МІКІЛЛ. Швець Мікілл.
КЛОТО́. Так чого ж ти сердишся на зволікання? Хіба не чуєш, скільки обіцяє дати тиран, якщо його відпустять ненадовго? Дивуюсь, що відстрочка тобі неприємна.
МІКІЛЛ. Послухай – но, найкраща із Мойр: мене не дуже - то і радує милостива обіцянка Циклопа: «ʺНікогоʺ я з’їм останнім». (1) Адже перших і останніх чекають ті ж самі зуби. Моє становище зовсім не схоже на життя багатіїв: і, як говориться, наші життя – повна протилежність. Тиран, - що за життя, мабуть був щасливим, вселяв у всіх страх і здивування, - залишив таку кількість золота і срібла, одежу, коней, наїдки, красивих хлопчиків і миловидних жінок, - зрозуміло засмучувався і обурювався, залишаючись без всього цього: не знаю як, але до таких благ душа пристає, як птах до клейкої гілки, і вона не може їх легко залишити, так як з ними давно поєдналась. Схоже на те, що є якийсь нерозривний зв`язок, яким такі люди пов’язані з життям; і от, якщо хто – небудь почне їх насильно роз’єднувати, вони плачуть, просять, і будучи у відношеннях зухвалими, стають боягузами перед дорогою, що веде до Аїду. Через це повертаються назад і хочуть, як нещасні коханці, хоча б здалеку подивитися що твориться на світі, так робив і цей дурень, втікаючи в дорозі і тут благаючи тебе.
Я ж, як той, що не має нічого такого, щоб прив’язувало мене до життя, - ні землі, ні дому, ні золота, ні домашнього начиння, ні слави, ні кам’яних скульптур, був напоготові, і як тільки-но Атропос подала мені знак, з задоволенням відкинув шевський ніж та підошву, - в руках у мене тоді був якийсь чобіт, - схопився і, навіть не взувшись і не змиваючи вакси, пішов за Мойрою, вірніше навіть вів її, дивлячись вперед: адже ніщо з того що я залишав не прив’язувало мене до себе, і, клянусь Зевсом, у вас я все бачу прекрасним; а найприємнішим мені, звісно, здається те, що тут до усіх одна повага і ніхто не відрізняється від свого сусіда. Я думаю, що тут і боргів з боржників не питають і податків не платять, а найголовніше – не мерзнуть від холоду, не хворіють і не отримують ляпасів від більш сильних. Тут цілковитий мир і все йде навпаки: ми, бідняки, сміємося, а багатії впадають в смуток і ридають.
КЛОТО́. Та вже ж я бачу, Мікілл, що ти давно смієшся. Що ж це тебе так розвеселило?
МІКІЛЛ. Послухай, найповажніша для мене із богинь. Живучи на землі поряд із тираном, я з точністю бачив все, що у нього відбувалося, і мені тоді він здавався рівним богам: адже я вважав його найщасливішим смертним з його нарядною порфірою, натовпом оточуючих, золотом, прикрашеними дорогоцінними каменями кубками і ложами на срібних ніжках; окрім того, запах від їжі, що готували йому на обід мучив мене. Словом, я вважав його якоюсь надлюдиною, найщасливішим, найкрасивішим, майже на «царський» лікоть вищим за інших, коли він, гордий своїм щастям, поважно виступав, приводячи в трепет зустрічних. Після смерті, залишений без всієї розкоші, він здався мені дуже смішним, але ще більше я сміявся над самим собою, над тим, які дрібниці викликали у мене здивування, як я міряв його щастя за запахом їжі і вважав щасливим через одяг, пофарбований кров’ю раковин із Латонської затоки.
А коли я побачив, окрім нього, лихваря Гніфона, що стогнав і каявся в тому, що він не скористався грошима і помер, не насолодившись ними, лишивши все майно розпуснику Родохару, - адже він був найближчим його родичем і першим законним спадкоємцем, - я не міг стриматися від сміху, особливо згадуючи, як він завжди був блідим і суворим, з насупленим від турбот чолом, і був багатий тільки пальцями, якими рахував десятки тисяч талантів, збираючи потрохи те, що щасливому Родохару належало розтратити за короткий час. Але чому ми не відправляємось? Під час плавання будемо забавляться їхніми риданнями.
КЛОТО́. Залізай, щоб перевізник міг, нарешті, підняти якоря.
ХАРОН. Ти куди йдеш? Човен вже повен; чекай тут до завтра, на зорі ми тебе перевеземо.
МІКІЛЛ. Ти, Хароне, дієш несправедливо, залишаючи перезрілого мерця: я звинувачую тебе перед Радамантом у незаконному вчинку. От горе, вони вже відпливають, а я один лишаюся тут. Ну, ні! Попливу я услід за ними; як мерцю мені нічого боятися бути утопленим, та до того ж в мене немає обола для сплати за перевезення.
КЛОТО́. Що це? Почекай, Мікілл; так тобі не можна переправлятися.
МІКІЛЛ. А можливо, я припливу навіть раніше?
КЛОТО́. Ні. Давай візьмемо його. А ти, Гермес, допоможи його витягти.
ХАРОН. А де ж він сяде? Ти ж бачиш, все заповнене.
ГЕРМЕС. Якщо ви не маєте нічого проти, то на плечі тирану.
КЛОТО́. Гарно придумав, Гермес!
ХАРОН. Ну, залазь і сідай на плечі негіднику. Попливемо, в добрий час!
КІНІСК. Сказати правду, Харон, я не в змозі заплатити тобі обол за перевіз. Адже у мене нічого немає, окрім сумки і ось цієї палки. Втім, якби ти захотів вичерпувати воду, я готовий стати гребцем. Тобі не прийдеться лаяти мене, дай тільки мені міцне і гарне весло.
ХАРОН. Греби. З тебе і цієї плати достатньо.
КІНІСК. Чи не треба подавати знак гребцям?
ХАРОН. Зрозуміло, якщо ти тільки знаєш яку-небудь пісню гребців.
КІНІСК. Знаю, і не одну; але, ти ж бачиш, що плач заглушує і розстроює наш спів.
БАГАТІЇ. «О, моє майно!», «О, мої поля!», «Ой-ой, який я дім залишив!», «Скільки талантів отримав і розтратить мій спадкоємець!», «Бідні новонароджені дітки!», «Хто ж збере виноград, який я посадив у минулому році!...»
ГЕРМЕС. А ти, Мікілл, ні за чим не плачеш? Нікому не можна плисти без сліз.
МІКІЛЛ. Та йди ти геть! За чим мені плакати? Їхати гарно.
ГЕРМЕС. Все-таки хоча б трохи поплач, дотримуючись звичаю.
МІКІЛЛ. Ну, якщо хочеш, поплачу. О, підошви! О, старі чоботи! О, драні сандалі! Я, нещасний, більше не буду залишатися без їжі з ранку до вечора, не буду ходити взимку босим і напівголим, клацаючи зубами від холоду! Комусь дістанеться мій ніж і шило!
ГЕРМЕС. Досить, поплакав. Та ми вже майже і припливли.
ХАРОН. Ну, давайте нам спочатку плату за перевіз. Чи всі заплатили? Давай і ти свій обол, Мікілл.
МІКІЛЛ. Ти жартуєш, Хароне, чи, як кажуть, пишеш по воді, очікуючи від Мікілла обола. Та я взагалі не знаю як він виглядає – чотирикутний чи круглий.
ХАРОН. От так прибуткова сьогодні поїздка! Все-таки вилізайте, а я поїду за кіньми, биками, собаками і іншими тваринами: адже треба і їх перевезти.
КЛОТО́. Забирай їх, Гермес, і відводь, а я попливу на той берег, щоб перевезти серів – Індопатра і Гарамітру; вони померли, воюючи один з одним через кордони своїх володінь.
ГЕРМЕС. Ну, ви! Пішли вперед; а то краще в порядку ідіть за мною.
МІКІЛЛ. О, Геракл, що за пітьма! Де ж тепер красень Мегілл? Хто зможе відрізнити, чи красивіша Симміха від Фріни? Все тут має один колір, немає ні красивого, ні красивішого; навіть мій подраний плащ, що здавався мені до цих пір потворним, однаковий з царською порфірою – нічого не видно, бо вони попали в одну і ту ж темряву. Ти де, Кініск?
КІНІСК. Тут я, Мікілл; якщо хочеш, пішли разом.
МІКІЛЛ. Добре, давай руку. Скажи мені, Кініск, - адже ти, очевидно, посвячений в елевсінські таїнства, - чи не схоже бува тут і там?
КІНІСК. Так!... Подивись-но, он підходить якась жінка з факелом зі страшним, загрозливим виглядом. Чи це не Еринія?
МІКІЛЛ. Так, на вигляд схожа.
ГЕРМЕС. Отримуй їх, Тізіфона, - тисяча чотири людини.
ТІЗІФОНА. Радамант уже давно вас чекає.
РАДАМАНТ. Підводь їх, Ериніє. А ти, Гермес викликай і підзивай їх.
КІНІСК. О Радамант, заради твого батька, почни суд з мене!
РАДАМАНТ. Чому?
КІНІСК. Тому що я, як би там не було, хочу звинуватити одного тирана, за яким знаю багато ганебних справ, що він зробив при житті. Але мої слова не здадуться гідними довіри, якщо не виясниться раніше, який я і як прожив своє життя.
РАДАМАНТ. А ти хто?
КІНІСК. Кініск, найшановніший; за переконаннями – філософ.
РАДАМАНТ. Ну, іди сюди і ставай на суд. Викликай, Гермес, обвинувачів!
ГЕРМЕС. Якщо хто-небудь звинувачує цього Кініска, нехай підійде сюди!
КІНІСК. Ніхто не підходить.
РАДАМАНТ. Цього, Кініск, ще недостатньо: роздягнись, я подивлюсь клейма.
КІНІСК. Звідкіля їм бути на мені, клеймам?
РАДАМАНТ. Кожна погана справа, яку хто-небудь із вас утворив при житті, залишає слід на вашій душі.
КІНІСК. Ну от, я голий стою біля тебе: шукай плями, про які ти говориш!
РАДАМАНТ. Він майже чистий, за винятком оцих трьох чи чотирьох дуже слабких і непомітних плям. Але що це? Сліди і знаки великого числа опіків, я не знаю, в який спосіб згладжені або, краще сказати, вирізані. Як це сталося, Кініск, і як ти знову став чистим?
КІНІСК. Я можу це пояснити: завдяки відсутності виховання я став поганою людиною і мав багато плям, але, займаючись філософією, потроху змив цим гарним і досить дієвим засобом всі плями душі.
РАДАМАНТ. Коли звинуватиш тирана, про якого ти говорив, іди на острови Блаженних, щоб бути там разом з кращими. Клич других!
МІКІЛЛ. Моя справа, Радамант, теж незначна і не потребує багато уваги; я давно уже стою перед тобою оголеним, - роздивись мене.
РАДАМАНТ. А ти хто такий?
МІКІЛЛ. Швець Мікілл.
РАДАМАНТ. Добре, Мікілл; ти зовсім чистий і не заплямований: іди й ти разом з цим Кініском. Призови тирана!
ГЕРМЕС. Нехай прийде Меганеф, син Лакіда. Куди ти завертаєш? Підходь: я тебе, тиране, кличу. Підштовхни його, Тізіфона, а потилицю.
РАДАМАНТ. Ну, Кініск, звинувачуй його і викривай: цей чоловік вже тут.
КІНІСК. Без зайвих слів, ти по його п’ятах сам узнаєш який він. Я тільки ясніше відкрию тобі його життя і покажу його. Я пропущу все, що здійснив цей триклятий, будучи ще простим громадянином; досить і того, що він, підібравши собі в товариші найвідчайдушніших людей і озброївши їх, повстав проти міста і став тираном, без суду вбив більше ніж десять тисяч чоловік, забираючи собі їхнє майно; а коли досяг найвищого багатства, то віддався всілякій розпусті, з усією грубістю і нахабством ставлячись до нещасних громадян, ганьбив дівчат і хлопчиків і, як п’яний шаленів над підлеглими! А вже що стосується його зарозумілості, чванства і гордості до всіх оточуючих, - цьому і гідного покарання не знайдеш; легше було не жмурячись дивитися на сонце, чим на нього. Хто міг розказати про небачені, але жорстокі кари, які він застосовував навіть до близьких? Підтвердження моїх слів ти знайдеш у тих, кого він згубив, - вони вже без зову тут і душать його. Всі вони, Радамант, загинули від рук цього негідника, хто захищаючи честь красивих дружин і дочок, хто – синів, яких забирали на ганьбу, а хто – за те, що були багатими і справедливими і не схвалювали його вчинків.
РАДАМАНТ. Що можеш ти, нечестивий, сказати на це?
МЕГАПЕНФ. Убивства, про які він говорить, я здійснив; а все інше – розпусне життя, насильство над хлопчиками і дівчатами – брехливо наговорює на мене Кініск.
КІНІСК. А чи не хочеш ти, Радаманте, я представлю тобі свідків і цих вчинків?
РАДАМАНТ. Про кого це ти говориш?
КІНІСК. Поклич мені, Гермесе, його лампу і ліжко; нехай вони прийдуть і засвідчать, що за ним знають.
ГЕРМЕС. Нехай сюди з’являться лампа і ліжко Мегапенфа! Ось вони, слухняно з’явилися сюди.
РАМАДАНФ. Скажіть, що ви знаєте за цим Мегапенфом! Ти, ліжко, говори першим.
ЛІЖКО. Кініск у всьому звинувачував правильно. Мені соромно, володарю Радамант, сказати, які діла він на мені творив.
РАДАМАНТ. Утримуючись від розповіді, ти самим ясним чином свідчиш проти нього. Давай тепер ти, лампа, свої покази.
ЛАМПА. Денних його діянь я не бачила, бо не була присутньою при них, а того, що він робив і дозволяв собі вночі, я не в змозі розказати. Я бачила, окрім того, багато, чого не можна розказувати і що перевершує будь – яку безсоромність. Хоча я часто навмисне не вбирала в себе масло, бажаючи згаснути, але він підсовував мене ближче, освітлюючи свої діяння, і всіляко забруднював моє світло.
РАДАМАНТ. Досить і цих показів. А ну, зніми порфіру, щоб нам подивитися на число плям. Ой-ой! Він весь розмальований, весь потемнів і навіть прямо посинів від плям. Якому ж покаранню його піддати по заслугам? Чи не кинути нам його в Піріфлегетон, або, можливо, віддати Церберу?
КІНІСК. Ні; якщо хочеш, я запропоную тобі нове і гідне його покарання.
РАДАМАНТ. Говори; я за це буду тобі дуже вдячний.
КІНІСК. Наскільки мені відомо, всі померлі повинні випити води із Лети?
РАДАМАНТ. Звісно.
КІНІСК. Так от, нехай він один із усіх померлих її не вип’є!
РАДАМАНТ. Чому?
КІНІСК. Тоді він буде терпіти найжорстокіше покарання, постійно згадуючи, якою могутністю користувався на землі, і жаліючи за розкішним життям, втраченими назавжди.
РАДАМАНТ. Твоя правда: нехай йому вічним покаранням будуть життєві спогади. Відведіть його до Тантала.
Примітки:
1)… «Нікого» я з’їм останнім…- «Ніхто» грецькою мовою – «утіс»; цим іменем назвав себе Одіссей, щоб обдурити циклопа Поліфема і втекти від нього. – див. «Одіссея», пісня IX.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
антична Греція, друге століття н.е.