ФАЛАРІС
парадоксальна промова на захист тирана Фаларіса
СЛОВО ПЕРШЕ. (1)
Послав нас, громадяни дельфійські, наш повелитель Фаларіс доставити богу ось цього бика, а вам розказати, що треба, стосовно володаря і його посвячення.
Так от заради чого ми прибули; а передати вам Фаларіс наказав наступне. Я, говорить він, жителі дельфійські, хочу, щоб усі елліни приймали мене таким яким я є, а не таким, про якого ходять чутки від людей незнаючих, що розповсюджуються нашими недругами і заздрісниками, - за це я готовий був би віддати все. Особливо ж я хочу цього від вас, бо ви знаходитесь під покровительством бога і до піфійця – співпричетні, і тільки що не розділяєте з ним житло та дах. Тому, гадаю, якщо я зумію перед вами виправдати себе і переконати вас, що мене дарма вважають жорстоким, то через вас перед усіма іншими буду виправданий. У свідки того, про що я хочу розказати, закликаю самого бога – його воістину не можна спокусити міркуваннями лукавими чи брехливим словом обійти; людей, мабуть що, обдурити легко, бога ж, і особливо такого бога, - неможливо.
Був я в Акраганті не останнім із людей, і родом був не гірше інших, і виховання отримав належне вільному, і примножив його навчанням. Так я жив, і держава завжди мала в мені поборника справи народної, а співгромадяни - людину ввічливу та помірну. І ні насильством, ні грубістю, ні зарозумілістю, ні своєкорисливістю ніхто ніколи не докоряв мене в ту ранню пору мого життя. Коли ж я почав помічати, що противники моїх державних поглядів замишляють недобре і всіма способами бажають схопити мене, - місто наше в той час роздирали незгоди, - я знайшов для себе єдиний і надійний вихід, який був, разом з тим і спасінням для міста: треба було заволодіти владою, відтіснити моїх противників і припинити змови, а державу силою привести до розсудливості. Було чимало людей, що схвалювали все це, - людей помірних і люблячих місто, які знали мої думки і усвідомлювали неминучість втручання. Скориставшись підтримкою цих громадян, я легко переміг.
Починаючи з цього часу, ті, про кого я говорив раніше, перестали сіяти смуту. І стали мені покірними, я управляв, а місто знаходилось у спокої. Страт же, вигнань, позбавлення майна я навіть проти бувших змовників не застосовував, хоча зважитися на такі заходи неминуче приходиться, особливо на початку єдиновладдя; людяністю, лагідністю, ласкою і рівним розподіленням почестей я надіявся – безумець – привести ворогів до покори. Отже, я зразу ж уклав перемир’я і замирився з ворогами і більшість із них зробив своїми радниками і співтрапезниками. Саме ж місто, яке я бачив зруйнованим через недбальство правителів, що нерідко крали, а частіше просто грабували громадську скарбницю, я привернув на свій бік побудовою водоводу, прикрасив, відновив побудови, і укріпив, оточивши мурами. Всі громадські прибутки я стараннями людей, мною призначених, легко збільшив і почав піклуватися про молодь, приглядати за старими і наповнювати життя народу видовищами, грошовими роздачами, загальними святкуваннями та народними частуваннями. Про насильство над дівчатами, про розбещення підлітків, про викрадення дружин, про посилання моїх списоносців проти мирних громадян, про якісь погрози необмеженого володаря мені і чути було огидно.
Я збирався уже відійти від управління державою і скласти з себе єдиновладдя, обдумуючи лиш одне – якби припинення правління здійснити надійніше. Бо сама влада і необхідність за всім піклуватися уже обтяжували мене і пов’язана з ними заздрість здавалася мені важким тягарем. Але як зробити, щоб місто вже ніколи більше не мало потреби у подібній опіці, - ось що я продовжував ще шукати. Зайнятий цими думками, я продовжував залишатися все таким же, а мої вороги вже почали об’єднуватися проти мене і обдумували шляхи змови і повстання, мої противники пов’язували себе взаємними клятвами, збирали зброю, діставали кошти і призивали сусідів нашого міста і в Елладу, до лакедемонян і афінян, засилали посольства. Відносно мене самого, якби я попався цим людям, все у них було вже вирішено. Як вони погрожували власноруч розірвати мене на частини, які страти придумували – про це вони всенародно зізналися під катуванням. Але якщо я нічого схожого не перетерпів, то винуватці тому - боги, які розкрили змову, і першим за всіх, звісно ж, піфієць, що відкрив усе в сновидіннях і який послав до мене людей, що про все це мені і сповістили.
А тепер я прошу вас, громадяни дельфійські: розсудіть так, як начебто ви самі знаходилися в тому ж страшному становищі. Дайте мені пораду, як я повинен був діяти в той час, коли, опинившись за власною необережністю майже в руках ворогів, я старався знайти у своєму оточенні хоч яке-небудь спасіння. Отже, на короткий час переселіться думкою в Акрагант, до мене; побачивши приготування ворогів, вислухавши їхні погрози, скажіть: що потрібно було робити? Чи продовжувати діяти ласкою, щадити ворогів, терпіти, в той час як вони вже були готові піддати тебе останнім мукам? Що ж, з голими руками віддатися на удар ножа і власними очима бачити погибель того, що тобі дорожче за все? Чи так поводити себе міг тільки абсолютний дурень, а мені слід було, маючи думки благородні і відважні і озброївшись розумним гнівом людини, що потерпає від несправедливості, напасти на противників і із нинішнього становища добути собі на майбутній час повну безпеку? Я впевнений: ви порадили б мені останнє.
Отже, як же я вчинив? Я послав за винними і надав їм право сказати своє слово; потім я пред’явив проти них докази, і незаперечно у всьому викрив. Так як вони і самі не могли заперечувати своєї винуватості, я покарав їх, обурений не стільки на те, що став предметом їхньої змови, скільки на те, що вони не дали мені лишитися при тому способі управління, що я встановив з самого початку. З того часу я живу, оточивши себе сторожею, тих же, хто все ще продовжує думати про мене зле, піддаю покаранню. От з цього часу люди і звинувачують мене в жорстокості, не думаючи, хто з нас першим поклав початок такому становищу. Не звертаючи уваги на суть справи і обставини, при яких були накладені кари, мені ставили в провину самі покарання і уявну їж жорстокість. Це схоже на те, що якби хто-небудь, побачивши коли-небудь у вас святотатця, якого скидають зі скелі, не став би розмірковувати про здійснений зухвалий злочин – як злочинець вночі проник у святилище, зірвав з місць присвяти, здійняв руку на зображення бога, - а, почав би звинувачувати вас у великій жорстокості: от ви, будучи, еллінами, що вважають себе посвяченими богу, згодились, щоб людину, родом елліна, піддавали такій жахливій страті поряд зі святилищем – скеля, кажуть, не дуже далеко від міста. Але я впевнений, ви й самі розсмієтесь, якщо хто-небудь висуне проти вас таке звинувачення; та і всі схвалять вашу жорстокість проти нечестивців.
Народи, зовсім не розуміючи, що за людина при справах державних, чи справедлива вона чи несправедлива, вже саме ім’я тиранії ненавидять і тирана, будь він навіть Еаком, Міносом чи Радамантом, - все одно всіляко намагаються його занапастити. Дивлячись на поганих, люди і чесних серед тиранів заразом звинувачують і оточують такою ж ненавистю. Я, принаймні, чув, що у вас, еллінів, багато було мудрих тиранів, що під іменем, яке мало погану славу, проявляли вдачу чесну і лагідну. Короткі висловлювання деяких із них виставлені у вашому святилищі як приношення і присвячені піфійцю. (2)
Ви знаєте також, що і законодавці приділяють дуже багато уваги каральним заходам, так як в деяких законах немає ніякої користі, якщо до них не приєднується страх покарання. Для нас же, тиранів, це тим більш необхідне, тому що ми шляхом насильства стаємо вождями і маємо справу з людьми, що приховують проти нас і злість, і підступні задуми. Для нас немає ніякої користі лякати ворогів там, де становище схоже з розповіддю про Гідру: (3) чим більше ми обрубаємо причини, що породжують страти, тим більше їх перед нами виростає. Для нас стає неминучим нести тягар, знову і знову зрізуючи і спалюючи, клянусь Зевсом, те, що відростає, як робив Іолай, якщо ми хочемо отримати верх. Той, кого необхідність одного разу штовхнула на цей шлях, повинен, зберігаючи спосіб управління, або залишатися самим собою, або, жаліючи оточуючих загинути. А в цілому: невже, по-вашому, знайдеться людина до такої міри дика і невгамовна, що буде насолоджуватися, шмагаючи, слухаючи крики і дивлячись на помираючих, якщо у нього не буде якої-небудь поважної причини для страти? О, скільки вже я пролив сліз, коли шмагав других! Як часто буваю змушений гірко жалітися на долю, коли сам терплю покарання і більш болісне і більш тривале! Бо для людини, від природи доброї, але вимушеної до жорстокості, набагато важче карати других, чим самому терпіти покарання.
З повною відвертістю я повинен сказати: якби мені сталося вибирати, що я хочу несправедливо страчувати кого-небудь чи померти самому, то, будьте в цьому абсолютно впевнені, я без найменшого вагання вибрав би за краще вмерти, чим карати людину, яка ні в чому не винна. Але якби хтось сказав мені: «Що ти вибираєш, Фаларісе: померти несправедливо чи справедливо покарати змовників?» - я б вибрав останнє. І знову закликаю я вас бути моїми порадниками, дельфійці! Що краще: несправедливо померти чи теж несправедливо зберегти життя тому хто задумав зле? Немає, я вважаю, людини настільки нерозсудливої, щоб вона не вибрала життя, чим спасаючи ворогів, загинути. І, тим не менш багатьом із тих, хто підіймав на мене руку і був з повною очевидністю в цьому розкритий, я все ж таки спас життя! Так я зробив і з Аканфом, який тут перед вами, і з Тімократом, і з братом його Леогором, пам’ятаючи про стару дружбу з ними.
Якщо ви побажаєте більше узнати про мене, спитайте тих іноземців, що побували в Акраганті, яке було моє ставлення до них і чи лагідно я стрічаю тих, хто пристає до мого берега, - я, що тримаю в гаванях особливих людей, щоб вони спостерігали і узнавали, хто ті – що припливли і звідкіля, щоб я міг відпустити їх, гідно пошанувавши. Деякі так навіть спеціально провідують мене, - і це – люди наймудріші серед еллінів і не уникають спілкування зі мною. Без сумніву, заради цього прибув до нас недавно мудрий Піфагор, що наслухався про мене іншого. Коли ж Піфагор переконався, що я за людина, то залишив мене, вихваляючи за справедливість і жаліючи мене за вимушену жорстокість. Невже ви думаєте, що той, хто ставиться до чужинців настільки людинолюбно міг би бути несправедливим по ставленню до своїх, якби сам не терпів виняткової несправедливості?
Ось моє слово вам на захист мене самого; все сказане – правда, все справедливо і похвали, я упевнений в цьому, скоріше, чим ненависті, достойне. Тепер пора вам почути про мій дар присвячений богу, звідкіля і як я придбав цього бика, якого сам не замовляв скульптору. Бо я не дійшов до такого безумства, щоб мати бажання володіти таким предметом. Був тут дехто Перилай, прекрасний ливарник, але чоловік нікуди не гідний. Цей Перилай, глибоко помиляючись в моїх думках і почуттях, думав, що догодить мені, якщо винайде яку-небудь ще небачену страту, так начебто я маю пристрасть до всіляких страт. І от, створивши цього бика, він з’явився разом з ним до мене. Бик був прекрасним на вигляд і зроблений схожим до найменшої рисочки, тільки що руху і мукання йому не вистачало, щоб здаватися живим. Побачивши його, я зразу ж вигукнув: «Ось витвір, гідний належати піфійцю; нехай бика відішлють богу!». Перилай, що стояв поблизу, сказав: «Що ж буде, коли ти узнаєш, яка в ньому схована хитра видумка і яку користь він зможе тобі принести?» З цими словами він відкрив отвір у спині бика і сказав: «Якщо захочеш кого-небудь покарати, то примусь його увійти в цю споруду, запри, потім пристав ось ці флейти до ніздрів бика і накажи розпалити під биком вогнище. Запертий буде стогнати і кричати, охоплений муками, але його крик, пройшовши через флейти, перетвориться для тебе на пронизливу пісню, буде звучати гірким наспівом і тужливим муканням. Таким чином, той хто сидить всередині буде страчуватись, а ти тим часом будеш насолоджуватися звуками флейти».
Як тільки я почув ці слова, у мене зразу ж виникла відраза до злої винахідливості цього чоловіка, зненавидів його хитромудрий витвір і піддав самого винахідника відповідному покаранню.
«Ну що ж, Перилай, - сказав я, - якщо все це є не лише пустою обіцянкою, покажи нам правдивість твого мистецтва: увійди в бика сам і зобрази крик страченого, щоб ми могли переконатися, чи зазвучать, як ти переконуєш, крізь флейти наспіви. Послухався Перилай. Я ж, як тільки він опинився в середині, запер його і наказав розпалити знизу вогонь. «Прийми, - сказав я, - гідну мзду, за свій дивний винахід! Будучи вчителем музики, сам перший і заграй». Перилай прийняв страждання по заслузі, скуштувавши плід своєї хитромудрості. Я ж, наказав вийняти цього чоловіка, поки він ще дихав і показував ознаки життя, щоб не опоганив свій витвір смертю, - і наказав без поховання скинути його з кручі, а бика, добре вичистивши, відіслав вам для присвяти богу і велів записати на ньому все що сталося: моє ім’я, що присвятив цей дар, і майстра Перилая з його видумкою, про мій правий суд, і заслужену відплату, про спів майстерного ливарника і перше випробування його музики.
Ви ж, громадяни, дельфійські, вчините справедливо, якщо разом з моїми послами принесете за мене жертву богу, а бика поставте у святилищі на гідному для нього місці. Нехай бачать всі, який я для злодіїв і як караю їхнє непомірне бажання зла. Досить одного цього, вважаю я, щоб з’ясувати мою вдачу: покараний Перилай і бик, якого я присвятив богу, а не зберіг і далі при собі, щоб не грали на його флейтах інші покарані; і не заставив я його більше видавати жодного звука, окрім крику самого майстра, але обмежився тим єдиним разом, щоб і мистецтво випробувати і назавжди заборонити цю ненависну музам і противну людині пісню. Ось таке те, що я приношу нині богу. Присвячу йому ще не раз і інше, коли він владнає все так, що я не буду більше мати потреби в покараннях.
Ось це, громадяни дельфійські, слова Фаларіса. Все це – правда і так все і було. Буде справедливим, якщо ви повірите нашому свідченню, бо знаємо те що відбувалося і не маємо ніяких причин вас обманювати. Якщо ж вимагається і необхідне заступництво за людину, яка даремно славиться лиходієм і вимушеного необхідністю до страт, то ми, жителі Акраганта, елліни родом та споконвічні доряни, благаємо вас: не відкидайте чоловіка, який хоче бути вашим другом і, має бажання велике добро надати вашому народу і кожному із вас окремо. Отже, візьміть самі цього бика і принесіть його, як посвяту, богу, вознесіть благання за Акрагант і за Фаларіса. Не відсилайте нас назад ні з чим, не ображайте Фаларіса і не лишайте бога найпрекраснішої і праведної посвяти.
СЛОВО ДРУГЕ (4)
Я не є, громадяни дельфійські, ні захисником усіх аркагантійців, ні одного Фаларіса і не маю жодних особливих причин мати до нього якесь особисте ставлення чи покладати надію на майбутню дружбу з ним. Я вислухав послів, що прибули від нього і, які міркують розумно і скромно, і дбаю про те, щоб ваше майбутнє рішення було благочестивим, відповідало загальній користі і, найголовніше, було гідним дельфійців. Тому-то я і піднявся, щоб порадити вам: не ображайте мужа знатного і благочестивого і не кидайте посвяту, яка вже належить за обітницею богу і на всі часи повинна лишитися потрійним високої важливості пам’ятником: мистецтва найкрасивішого, задуму підступного і справедливої відплати.
Уже те, що ви в цілому коливаєтесь у цьому питанні і запропонували нам його на розгляд, чи варто приймати посвяту чи потрібно її відправити назад, - вже одне це я вважаю безбожністю, навіть більше того, межею безбожжя, далі якого йти вже неможливо. Бо справа йде не про що інше, як про святотатство, але набагато важче, чим друге, оскільки викрадення того, що вже присвячене богу, не таке безбожне, як заборона з самого початку бажаючим принести таку посвяту.
Я сам дельфієць і в повній мірі буду вашим співучасником і в добрій славі народній, якщо вона буде охоронятися, і в ганебній поголосці, якщо її народить нинішній випадок. Я молю вас: не запирайте святилище для людей благочестивих і перед усіма людьми не накликайте наклеп на наше місто, начебто воно за хибними доносами позбавляє бога посвячень, що приносять йому, і шляхом голосування і рішення суддів піддає перевірці вчинки жертводавців: бо ніхто більше не відважиться принести до храму присвяту, знаючи, що бог не захоче приймати, те чого раніше не схвалять дельфійці.
Між тим піфієць проголосив свій правий суд про цю присвяту: якщо би бог ненавидів Фаларіса чи гребував його присвятою, то йому було б легко затопити корабель разом із присвятою в Іонічному морі. Але бог, за словами послів, дав звершити переїзд при тихій погоді і дозволив неушкодженими причалити до Кірри.
Із цього виходить, що приймає бог благочестя цього самодержця. Повинно і вам винести той же вирок і приєднати цього бика до інших прикрас святилища. Бо нічого б не було більш недоречним, чим якби чоловік, що послав богу чудовий дар, отримав звинувачення і, за благочестя, мав би рішення, що визнає його не гідним принести навіть жертву.
Звісно, мій противник, що виступав переді мною, як начебто він тільки недавно прибув із Акраганту, виголосив високодумну промову про якісь там убивства і насильства, що вчиняв тиран, про грабунки і викрадення і ледве - ледве не видавав себе за очевидця, хоча ми знаємо, що він до корабля ніколи і близько не підходив. Відомо, що не слід дуже вірити навіть тим, хто стверджує, начебто вони перетерпіли подібне, бо невідомо, чи говорять вони правду. Тим більш не личить будувати звинувачення на тому, чого ми і самі не знаємо.
І якщо навіть дещо схоже і дійсно сталося в Сицилії, то дельфійцям не варто втручатися в ці справи, якщо тільки ми не почали вважати себе не жерцями, а суддями, і перестали всупереч нашому обов’язку приносити жертви і звершувати служіння богу і передавати йому посвячення, які хто-небудь надсилає, - адже ми не поставлені спостерігати справедливо чи несправедливо діють тирани на тому боці Іонічного моря.
Нехай інші живуть хто як хоче. Нам же, вважаю, необхідно знати свої власні справи: яке було становище в давнину і яке воно зараз і що треба робити, щоб стало краще.
Ми живемо в гористих місцях, обробляємо скелі – і нам не треба ждати, щоб це нам пояснив Гомер, (5) ми повинні самі бачити. Що стосується землі, то ми б завжди терпіли глибокий голод. Але святилище, сам піфієць, його оракул, та жертводавці і богомольці благочестиві – ось дельфійська родюча рівнина, ось прибутки: звідціля виходить наше благополуччя, звідціля – маємо хліб; треба сказати правду самим собі: і, за словами поета, земля «без оранки і сіву» (6) все дає нам працею бога – орача, що приносить нам не тільки блага, вироблені Елладою, але і все що є у фрігійців, лідійців, персів, ассірійців, фінікійців, італійців, нарешті у самих гіпербореїв, - все стікається до Дельф. Після бога на другому місці ми знаходимо пошану у всіх, ми маємо великі статки і благополуччя. Це було в старовину, це залишається і нині, - будемо ж продовжувати жити і далі так.
Ніхто не пам’ятає, щоб ми ставили на голосування питання про посвячення або щоб хто-небудь зустрічав перепони з нашого боку в бажанні принести богу жертву чи посвячення. Внаслідок цього, я вважаю, що наше святилище і само дуже виросло і багатіє надзвичайно, завдяки пожертвам.
Отже, повинно і в даному випадку не вводити ніяких нововведень, не встановлювати нічого, що буде протирічити заповітам батьків. Слід розподіляти посвячення за родами, за походженням: звідкіля вони, від кого і які вони самі. Прийнявши принесення, не чинячи перешкод, покласти їх перед богом, слугуючи подвійно: богу і благочестивим жертводавцям.
Мені здається, громадяни дельфійські, що краще за все ви вирішите у цьому випадку, якщо розсудите, наскільки велике і важливе те, що запропоноване вашому розгляду. Річ іде, перш за все, про бога, про святилище, про жертви, про посвячення, про древні звичаї, про споконвічні встановлення, про славу оракула. Далі: про наше місто, про користь народу нашого в цілому і кожного дельфійця окремо; а понад усе інше – про добру, чи погану нашу славу у всіх людей. І я не знаю, чи може бути для нас щось важливіше, ніж розумна думка і найнеобхідніше рішення.
Так от про що ми нині радимось: не про одного тільки тирана Фаларіса, не про цього бика і не тільки про його мідь, але про усіх царів і повелителів, що нині вдаються до нашого святилища, про все золото, срібло і про багато інших почесних дарів, які ще не раз будуть приноситися богу. Бо, перш за все належить до розгляду те, що стосується бога.
Заради чого ми будемо чинити з посвятами інакше, чим завжди, чим здавна? Чим незадоволені ми у древніх звичаях, щоби вводити новизну? Невже ми встановимо зараз таке, чого у нас не бувало ніколи з тих пір, як ми населяємо наше місто, як пророкує піфієць, і триножник звучить і жриця сповнюється духом? (7) Вирішимо піддавати дароносіїв суду і розслідуванню? Між тим, за древнім звичаєм, що дає право жертвувати всім без обмежень, дивіться, скількома благами наповнилося святилище, бо всі приносили посвяти, а деякі обдаровували бога навіть більше за можливі для них статки.
Якщо ж ви самих себе поставите суддями та слідчими над посвятами, я боюсь, чи не буде у нас в подальшому нестатку в людях, що підлягають нашому суду, бо ніхто не захоче бути підсудним і, понісши витрати, чекати рішення і піддаватися небезпеці втратити все.
Чи варто жити людині, якщо буде визнано, що вона не гідна навіть принести посвяту?
Примітки:
1)… Слово перше…- «Слово» на захист тирана Фаларіса проголошують від його імені люди, послані ним із Сицилії в Дельфи, перед жерцями Аполлона і «народом дельфійським».
2)… Короткі висловлювання деяких із них виставлені…- серед, так званих, «Семи мудреців» Древньої Греції Клеобул був тираном Лінду, а Періандр – Корінфу. Із висловлювань, виставлених в Дельфах, найбільш відомими були: «Пізнай самого себе», «Нічого зайвого», «Почуття міри – найкраще».
3)… схоже з розповіддю про Гідру…- мається на увазі Гідра Лернейська (Лерна – джерело в Арголіді), легендарна змія з семи головами; коли їх відрубували, на їхньому місці виростали нові. Знищення Гідри було, згідно з міфами, одним із дванадцяти подвигів Геракла.
4)… Слово друге…- виголошує один із дельфійців на підтримку промови прибулих від Фаларіса.
5)… щоб це нам пояснив Гомер…- Гомер, «Іліада», пісня II, називає Дельфи «скалистим Піфоном», так як, за міфом, тут в ущелині Аполлон убив дракона Піфона.
6)… «без оранки і сіву»…- «Одіссея», пісня IX, де мова йде про циклопів.
7)… і триножник звучить і жриця сповнюється духом…- жриця – пророчиця, яку називали Піфія, для пророцтва сідала у святилищі дельфійського храму Аполлона на високий триножник над розколиною в скелі, звідкіля здіймалися випари; останні приводили жрицю в шаленство, під впливом якого вона промовляла безладні слова, а жерці обробляли їх в потрібному напрямку, згідно з пануючою політичною кон’юнктурою.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
антична Греція, друге століття н.е.
