Одного літнього вечора
з рубрики / циклу «Містика»
На Приморському бульварі зазвичай багатолюдно, а наприкінці дня – особливо. Але сьогодні, з якоїсь незрозумілої причини, гуляючих було небагато. Вечір видався теплим і спокійним. Настав той чудовий час, коли день ще не згас остаточно, але підступаючі сутінки вже позначилися слабкими тінями в під`їздах старих дворів і розомлілих чагарниках. Ледь відчутний літній вітерець наповнював повітря солонувато-терпким ароматом нагрітих за день морських водоростей, що в надлишку дотлівали на пляжах біля самої кромки ліниво накатуючихся хвиль. А з парку пливли обволікаючі звуки м`якого гітарного дуету – цього вечора там збиралися міські блюзмени. На лавах бульвару то тут, то там сиділи закохані парочки. Одним словом – повна ідилія.
І ось, серед усього цього умиротворення алеєю з боку Воронцовського провулка невпевнено крокував чоловік середніх років. Його погляд з надією блукав по обличчях закоханих, ніби намагаючись знайти когось. Одягнений він був у простору літню сорочку та світлі полотняні штани. На ногах бовталися розношені старенькі сандалії.
На лаві біля парапету, що відокремлює бульвар від спуску до парку, галаслива компанія хлопців і дівчат намагалася вирішити, куди вирушити далі. Одні пропонували провести вечір у затишному кафе Пале-Рояля. Інші наполягали спуститися до пляжу та зустріти захід сонця на морському піску. Думки розділилися. Ніхто не хотів поступатися.
Порівнявшись із молодіжною компанією, чоловік зупинився, вдивляючись в обличчя.
- Агов, дядьку, тобі чого? - гукнула його рудоволоса реготуха.
- Напевно, даму серця втратив, - припустив хтось із хлопців.
Усі дружно засміялися. Але чоловік несподівано ступив до лави і з радісною надією спитав:
- А ви її бачили?!
- Кого?
Погляд чоловіка одразу потьмянів. Він опустив голову і невиразно пробурмотів:
- Отже, не бачили.
Незнайомець невпевнено переступив з ноги на ногу, не наважуючись піти далі. Кинувши швидкий погляд на всі боки, він кивнув, ніби погоджуючись із самим собою, і застиг у якомусь сомнамбулічному стані.
Молоді люди, заінтриговані його незвичайною поведінкою, перезирнулися і, не змовляючись, розсунулися, звільняючи місце посередині лави.
- Ви сядьте, будь ласка, і відпочиньте, - запропонувала дівчина.
- Може, пива? - додав її сусід.
- Ах, облиште…
Чоловік відмахнувся і понуро стулився. У куточках його очей блиснули зрадницькі іскорки сліз. Він стомлено опустився на лаву.
- Що трапилося? Ви чимось засмучені… можливо, ми зможемо якось допомогти?
Чоловік повернув голову, уважно дивлячись на співчутливу дівчину, і спитав:
- Як вас звуть, люба панночка?
- Олена…
Дівчина розгублено подивилася на друзів, але ті лише змовницьки підморгували їй, ховаючи усмішки і намагаючись надати обличчям серйозного виразу. Компанія відчула інтригу і всіма силами намагалася її зберегти. Що й казати – з появою дивного незнайомця звичайний літній вечір обіцяв стати цікавим, можливо навіть дуже цікавим.
- Знаєте, Оленко, ви дуже добра і симпатична. Напевно, про таку дівчину мріє багато молодих людей. Ось і я, коли був ще молодим, але вже закінчив гімназію і влаштувався на службу, теж хотів зустріти саме таку дівчину. Але випало закохатися зовсім в іншу…
Чоловік замовк, але тут у розмову вступив Павло - залицяльник Оленочки. Він поблажливо посміхнувся і з виглядом знавця пояснив приятелям:
- Судячи з вигляду, дядечко навчався за часів Радянського Союзу, а тоді гімназій ще не було!
- Можливо, ви хотіли сказати: вже не було? – пожвавішав незнайомець. – Адже вони були скасовані… якщо мені не зраджує пам`ять, приблизно, в…
Він прикрив очі і беззвучно ворухнув губами, ніби щось прораховуючи в умі:
- Так, ця сумна подія сталася саме в… ах, втім, це не має особливого значення!
Молоді люди з подивом перезирнулися. Павло знизав плечима, непомітно крутнув пальцем біля скроні і недовірливо поцікавився:
- Ви хочете сказати, що закінчили гімназію ще до революції? Скільки ж у такому разі, вам років?
- Ну, це залежить від того, який рік зараз…
- Дві тисячі шістнадцятий! – тріумфально оголосив Павло.
- Не може бути! Від Різдва Христового?!!
- Саме так.
Чоловік обвів компанію недовірливим поглядом і скрушно зітхнув:
- Як швидко і безжально летить час... а я ж пам`ятаю, коли на Миколаївському бульварі ще не було жодних дерев...
- Вибачте, про який бульвар ви кажете? – здивовано знизала плечима руденька реготуха.
- Про цей, де ми з вами зараз розмовляємо.
- Але ж це Приморський бульвар.
- Можливо, однак у дні моєї юності він називався на честь Миколи Олександровича...
- Кого?
- Царя Миколи другого…
Молоді люди перезирнулися, намагаючись сховати усмішки. Павло виразно округлив очі і розвів руками. Одна лише Оленка, сердито насупившись, швидко глянула на приятелів, а потім співчутливо звернулася до незнайомця:
- Вибачте, ви казали, що шукаєте якусь жінку... це ваша знайома чи дружина?
- Ах, це моє життя! Вона – все, що я маю… боюся, я їй набрид, і вона мене кинула…
У голосі чоловіка відчувався такий щирий відчай, що Оленка співчутливо взяла його за руку і спробувала заспокоїти:
- Не засмучуйтесь! Все буде добре і, можливо, незабаром ви знову будете разом. А якщо навіть і ні… то вам обов`язково зустрінеться та, яка подарує вам щастя нового кохання…
Дівчина говорила з такою впевненістю та теплом, що, здавалося, мала заспокоїти будь-кого. Однак її слова отримали протилежну дію. Чоловік гордо підняв голову, сльози, що виступили на його очах, миттєво висохли, а голос задзвенів, як сталь.
- Та що ви таке кажете?! - вигукнув він. – Нове кохання… думаєте, ви насправді знаєте, що таке кохання?! Ха! Зараз я розповім вам, що це таке!
На мить замовкнувши, незнайомець втупився поглядом у порожнечу, немов шукаючи там необхідні слова, а потім заговорив:
- Я зустрів її того пам`ятного дня, коли серпневе сонце палаючою кулею повільно опливало до обрію. Над бруківним покриттям проїжджої частини тремтіло гаряче повітря, просякнуте запахом висушеної трави. Спека була нестерпна. Навіть манірні старі бабусі, які завжди люблять посидіти на сонечку, немов перші весняні мухи, того дня шукали тінь, підібгавши від невдоволення зморщені губи. Останні палючі сполохи спливаючого літа. Ще кілька днів - і воно, як і багато попередніх, безповоротно кане в небуття.
Крокуючи тротуаром, я намагався не виходити з тіні будівель. Сьогодні був вихідний і можна було б спокійно відсидітись у таку спеку вдома. Але я не хотів марнувати час. Минаюче літо дарувало останні фарби, і треба було цим скористатися.
До речі, зовсім забув сказати, що на той час я шість днів на тиждень працював художником у газеті "Одеські новини", а у вихідні для душі писав картини, які потім виставляв у "Товаристві південних художників". Іноді мої роботи навіть демонструвалися у новомодному тоді літературному клубі "Зелена лампа"... втім, і це не має значення.
Того дня я хотів зробити кілька ескізів у міському парку біля старого фонтану, який напередодні несподівано запрацював після тривалого ремонту, весело пирхаючи і життєрадісно викидаючи бризки, які іскрилися на сонці.
На протилежному боці вулиці по залитому яскравим сонячним світлом тротуару неквапливо йшла прекрасна молода жінка. Так-так! Саме – прекрасна! Як тільки я побачив її, то вже не зміг відірвати очей. Зачарований пропорційністю і досконалістю її форм, я зовсім забув, куди прямував і поплентався за незнайомкою, навіть не усвідомлюючи течії часу. Здавалося, вона просто безтурботно гуляла вулицями, розглядаючи будинки і сквери, посміхаючись перехожим і лагідно погладжуючи вихрасті голови дітлахів, що зустрічалися на її дорозі. Так ми бездумно мандрували до сутінків - вона трохи попереду, а я в десятку кроків слідом, не наважуючись наблизитися.
Порівнявшись з лавкою біля молодого платана, незнайомка несподівано зробила крок до неї і сіла. З веселим зацікавленням глянувши на мене, вона підбадьорливо посміхнулася і, поплескавши долонею поруч із собою по сидінню, промовила:
- Сідайте, юначе, адже напевно вже втомилися... не соромтеся.
Ах, який то був голосок! М`який, ніжний і в той же час трохи грайливий, ледь помітно трошки владний, з ледве вловимим відтінком пристрасності, який обіцяє і вислизає... ні, мабуть, словами це не передати.
Я несміливо сів поруч з полонившею мене незнайомкою, не знаючи, що сказати і як поводитися. Але вона взяла ініціативу до своїх рук:
- І навіщо ви мене переслідуєте, юначе?
- Я… ні, я не переслідував… просто… так вийшло, вибачте…
Незнайомка посміхнулася і пильно зазирнула мені в очі.
- Ох, скільки разів я вже бачила такий погляд... - співчутливо зітхнула вона. - Не слід вам, юначе, йти за мною. Все це безглуздо і ні до чого не приведе.
- Чому?! – не втримавшись, вигукнув я.
- Тому, що ви надто молоді... для мене.
- Ну то й що?! Адже ви теж молоді, і тільки-но побачивши вас, я відразу закохався без пам`яті! Хіба так не буває?
Незнайомка, як мені здалося, з ледь помітною сумною посмішкою кивнула, легка поволока на мить торкнулася її очей.
- Так, буває… але як часто-густо після цього приходить розчарування… як вас звуть, юначе?
- Микола.
- Ніколя… чудове ім`я.
- А вас? – знову не втримався я.
- Мене?!
Незнайомка здивовано завмерла, на мить замислилася, наче пригадуючи, а потім променисто посміхнулася:
- Мабуть, Любов… так, саме так!
- А по батькові? – не вгавав я.
- Ну, звісно – Купідонівна. Втім, можете називати мене просто Любов. Ви такий чудовий хлопчик.
Незнайомець мрійливо дивився кудись у далечінь відчуженим поглядом. На його губах блукала світла посмішка.
Павло обережно кашлянув, привертаючи увагу. Чоловік здригнувся, наче прокидаючись.
- А що ж було далі? – нетерпляче вигукнула Олена. – Розкажіть нам, будь ласка!
- І хто була та жінка? – додав Павло. – Ви нас так зацікавили…
Незнайомець окинув компанію добродушним поглядом і, трохи знизавши плечима, спокійно відповів:
- Чесно кажучи, я й досі не можу сказати. У різні часи її знали під різними іменами, які завжди були оточені ореолом таємниці.
– Наприклад? – знову поцікавився Павло.
- Що ж, - приречено зітхнув оповідач. – Ви мені все рівно не повірите, але… вам щось кажуть такі імена як: Нінон де Ланкло, Єлизавета Тараканова, Мата Харі? Я вже не кажу про її більш ранні втілення…
- Я ніби чув щось про цю… ну… Мата Харі, а про решту ніколи, – із сумнівом зізнався Павло.
– А я чула і навіть читала! - переможно заявила Оленка. – Ці знамениті свого часу жінки жили, здається, у шістнадцятому та сімнадцятому століттях.
- Та ну, це ж коли ще було! – поблажливо посміхнувся Павло. – Так можна понавигадувати багато чого…
Друзі підтримали його схвальним гомоном, але Оленка шикнула на них так, що всі замовкли.
- І все ж таки мене цікавить продовження цієї таємничої історії, - сказала дівчина. – Це просто як роман якийсь містичний.
- Ось і напиши його! – підхопив хтось із друзів. – Ти ж збираєшся вчитися на літературному факультеті.
– І напишу! – рішуче кивнула Оленка. – Але спершу хочу дослухати історію до кінця. Продовжуйте, будь ласка…
Незнайомець зніяковіло посміхнувся і знизав плечима.
- Власно кажучи, особливо й нема чого розповідати, адже моя історія – це суцільна історія всепоглинаючої любові… а хіба можна словами передати це неймовірне почуття?!
- І все ж таки, прошу вас…
- Мені важко згадати подробиці, панночка, оскільки я був засліплений своїми почуттями, і не помічав нічого навколо, крім предмета мого обожнювання. Після нашої першої зустрічі я написав кілька десятків її портретів, але жоден з них не міг передати чарівність образу моєї коханої… та й хіба здатні фарби відтворити на полотні саму досконалість?! Зневірившись, я присягнув ніколи більше не брати в руки пензля.
Очевидно зглянувшись, Любов проводила зі мною всі дні, гуляючи алеями парків і милуючись морською затокою з високих берегів. Але ніщо не вічне ... раптово вона оголосила про те, що їде. На той час я закинув усі справи, не ходив на роботу і взагалі жив, наче у якомусь романтичному сні. Почувши про її майбутній від`їзд, я впав на коліна і благав про те, щоб вона не кидала мене, клявся в коханні… О, які слова я говорив! Яким запалом, якою пристрастю дихали вони! Я й сам не уявляв, що здатний на такі зізнання і... вона зглянулася. З того часу я всюди йду за своєю коханою, ніколи не розлучаючись з нею і не помічаючи перебігу часу, який майже не чіпає мене… Але сьогодні якимось дивним чином я втратив її.
Оповідач замовк, немов занурившись у спогади. Дивна тиша запанувала на Приморському бульварі. Навіть безперервно воркуючі голуби принишкли, змовкли крики чайок у порту, і басовитий гудок буксира на рейді, ніби поперхнувшись, згас. І в цій тиші, що раптово настала, всі виразно почули легкі кроки, що наближалися.
- Ах, Ніколя, ось ти де! – пролунав м`який грудний голос.
До лави впевнено підійшла вродлива молода жінка. Сказати, що вона вродлива, було все одно, що нічого не сказати. Пишне каштанове волосся обрамляло неймовірно прекрасне обличчя без найменшої вади. Чуттєві губи, здавалося, обіцяли вічне блаженство. Трохи зелені очі під тонкими розкосими бровами, немов два глибокі вири, зачаровували і захоплювали кудись у світ ілюзій. Точена шия і ідеально пропорційна фігура... ні, слова не здатні були описати зовнішність незнайомки. Єдине, що відповідало дійсності – це те, що вона була абсолютною досконалістю жіночої краси.
Вся компанія завмерла, не в змозі відірвати погляду від жінки. І хлопці, і дівчата з безмовним захопленням дивилися на неї.
- Нарешті я тебе знайшла, - радісно вигукнула незнайомка, беручи Миколу за руку. – Сподіваюся, ти нічого не накоїв, доки я була відсутня?
- Не хвилюйтеся, ми лише розмовляли, - заступилася Оленка. – Мені дуже сподобалася історія, яку розповів Микола… вибачте, не знаю як по батькові.
- Так, Ніколя вміє розповісти таке, через що мені потім червоніти доводиться. Він у мене такий… ви не дуже звертайте увагу.
Жінка променисто посміхнулася, обвівши поглядом приголомшену компанію і, потягнувши свого супутника за руку, проворкувала:
- Ідемо, милий, нам час вирушати.
- А куди ви прямуєте? - не втрималася Оленка і зніяковіла.
- О, я ще й сама не вирішила остаточно, але точно знаю, що настав час.
- Ах, як шкода…
В голосі дівчини було стільки щирого жалю, що жінка уважно зазирнула в її очі і несподівано, знявши з пальця блискучу каблучку, вклала її в долоню Оленки.
- Бережи її. Вона дуже стародавня… ти навіть не уявляєш, наскільки!
Оленка з подивом подивилася на каблучку і помітила на внутрішній її стороні якийсь напис незрозумілою мовою.
- Що там написано? - запитала вона.
- Тут говориться: "Все минає". Але особисто я з колишнім господарем цієї каблучки в одному не згодна: справжнє кохання не минає ніколи – воно вічне! Запам`ятай це!
Помахавши компанії на прощання, незнайомка підбадьорливо посміхнулася і, підхопивши Миколу під руку, попрямувала у бік сходів до моря. Дивна річ – її супутник, який здавався щойно розбитим і втратившим будь-який інтерес до життя, тепер крокував впевнено і легко, як юнак…