06.04.2023 21:29
для всіх
42
    
  1 | 1  
 © Анатолій Валевський

Біженці

Біженці

з рубрики / циклу «Фантастика»

Я б, звичайно, міг і не розповідати, але надто вже цікава історія, та й люди ви, начебто, порядні – сподіваюся, не пробовкнитеся. Тут понаїхали всілякі з академій, з ними багато цивільних, а по виправці видно, що військові. Питання задають хитрі і вигадують казна-що. А діло було так…

Селище наше знаходиться далеко від великих міст, тому і спосіб життя тут зберігся ще зі старих часів. Приїжджають до нас вкрай рідко – майже одні лише геологи. Шукають вони тут на околицях, а чого – і самі до ладу не знають. Та хіба знайдеш чогось у такій глухомані?! Одна тільки назва селища чого варта – Чихурщина! Але ми, місцеві звикли і живемо потихеньку. З молоді тільки, буває, подасться хтось у великі міста, та там і залишається. Але це не часто. Зате краса у нас яка!

Взимку снігу, буває, нахурделить, та такого пухнастого – ну просто казка! А влітку квітів усіляких – очі розбігаються, і всі такі пахучі, що аж голова паморочиться… хоча восени і весною теж своєї краси вистачає. В лісі за річкою звіра всякого і ягід – тьма-тьмуща! Я це до того, що краї наші тихі, спокійні та краси надзвичайної.

Років із п`ять тому з`явилося у нас в селищі подружжя середніх років. Тоді напередодні сильна буря вночі була, і сяяло над лісом так, що аж у хатах світло було. Начебто, кажуть, метеорит десь у нетрях лісу впав – скільки потім шукали, так і не знайшли. І в газетах писали, та тільки все це - безглуздя. Загалом, коли і як прибули незнайомці, ніхто до ладу не пам`ятає, а тільки оселилися вони в порожній хаті на околиці біля соснового бору.

Документи у них дільничний перевіряв – все чинним чином, комар носу не підточить. Начебто як іноземці вони. Біженці звідкись… я одразу помітив, що розмовляють вони аж надто правильно, наші так не вміють. Імена в них теж якісь дивні, не запам`ятати було, то ми їх Тихоном та Марією охрестили – треба ж якось звертатися.

Я на пенсію як вийшов, так все більше рибалю або з бджолами пораюсь. Чим ще старому зайнятися в наших краях? А тут якраз і з`явилися ці… ну, я до них і повадився - цікаво все ж, що та як. З`ясував, що вони начебто лікарі, тільки лікують не пігулками чи ліками якими, а руками. У нас в селищі, кажуть, була колись така сама цілителька бабка Пелагея. Але то давно було, а тут – ось вам, аж двоє одразу! А ще вони весь час якийсь складний прилад збирали, все якісь деталі хитрі шукали, лінзи незвичайні і ще чогось там, мабуть, теж по лікувальній частині. Я в цьому не розуміюся.

Якось увечері, коли вже смерклося, сидимо це ми з Тихоном на призьбі перед їхньою хатою. Він у руках тримає пугача з перебитим крилом і легенько його погладжує. А пугач сам до Тихона пришкутильгав від лісу під сутінки і не побоявся. Я й поцікавився:

- І де ж це ти, скажи на милість, такому навчився, що одними руками лікувати можеш від усіх болячок?

- У нас це кожен уміє від народження, - спокійно відповів Тихін.

Але мене не проведеш такими відмовками. Я горобець стріляний. Бач ти, кожен уміє… ми, звичайно, сільські, але теж поняття маємо.

- А де це у вас? – потихеньку так випитую.

Тихін з якимось сумом подивився на яскраву вечірню зірку, що завжди висить майже над самим лісом, і так тихо, мов неохоче, промовив:

- Далеко звідси… дуже далеко.

Ну, не хоче розповідати людина і добре. Я з іншого боку під`їжджаю:

- А ось як це ти, Тихоне, птахів та звірів розумієш? Он нещодавно Микитівні вовкодава лікував, лапу йому перебиту загоював, так він на тебе і не гарчав навіть… слухняний був, як щеня.

- Ну, й що з того?

- А те, що він страх який лютий, нікого до себе і на крок не підпустить, а тобі дозволив робити з ним, що хочеш. Та й пугач цей знову ж таки… як це розуміти?

Тихін погладив птаха, що мирно сидів у нього на колінах, а потім стрімко підкинув угору. З гучним шурхотом розкрилися крила, пролунали важкі хлопки. Зробивши кілька кіл над нашими головами, пугач голосно гукнув і подався у бік соснового бору. А Тихін усміхнувся і сказав:

- Тварини теж, як і люди, все розуміють і відчувають...

- Ага, тільки розмовляти не вміють, - підхопив я.

- Чому ж? – здивувався Тихін. – Вміють говорити, тільки люди слухати поки що не навчилися.

- Отже, а ви вмієте?

- Ми, веганці, природу любимо і розуміємо. Коли-небудь і ви навчитеся.

Ось він і промовився. Веганці, значить… треба буде в онука запитати – він у мене тямущий хлопець. Нехай пояснить, у якій країні ці веганці проживають і що це за національність така?

Ну, ми ще побалакали трохи, а там уже Марія покликала нас до чаю. Адже я з такої нагоди і медку з собою прихопив.

В хаті у них завжди чисто було, травами пахло і ще чимось таким запашним, тільки я так і не зрозумів чим. Треба сказати, що чай у Марії чудовий, ароматний. Вона для нього сама трави в лісі збирала, які - не скажу, а тільки я після такого чаювання завжди три дні як молодик ходив.

Любив я до Тихона з Марією в гості заглядати – це правда. Вони, зрозуміло, люди прийшлі зі своїми примхами, для наших країв незвичними. Ну, самі поміркуйте: не п`ють, не палять, лайки жодного разу від них не чув, та й між собою не сварилися. А ще ніколи не бачив, щоби м`ясного їли. Мені онук потім казав, що веганці – це не національність зовсім і певної країни вони не мають. Просто це люди такі, які із природою якось у злагоді живуть, харчуються чи не однією травою, щоб нікому боляче не зробити і не нашкодити… здається, так. Одним словом: іноземці, що з них взяти?

Може, так би воно все й тяглося потихеньку, та тільки нещодавно сталася подія, через яку й розгорівся весь цей сир-бор.

Тиждень тому розбився на околиці нашого селища цей… як його… а, гелікоптер. Та як розбився - шандарахнувся об землю з такої висоти, що аж сплющило його. Тихін, коли всі селяни збіглися до місця аварії, сказав:

- Добре хоч, не спалахнув…

Я тоді не зрозумів, що в цьому доброго? Адже все одно на смерть… це вже потім тільки мені дійшло.

Селяни товклися довкола – чого робити, ніхто не знає. Баби, ясна річ, давай голосити. Тільки Тихін з Марією підійшли до гелікоптера, руки на нього поклали і завмерли, наче прислухаючись. А потім Тихін каже:

- Ану, давайте всі разом... потрібно акуратно розігнути метал і обережно витягнути людей. Та швидше, часу мало залишилося.

- Невже хтось живий там є? – здивувалася якась молодуха.

Але на неї так шикнули, що вмить кудись зникла. А чоловіки кинулися по хатах і незабаром поприносили ломи та арматуру якусь. Взялися за справу дружно, але обережно. Поступово відігнули листи металу і витягли загиблих. Загалом їх п`ятеро було, ще зовсім не старі. Баби, як побачили, знову за своє - голосити. А Тихін із Марією розклали тіла геологів по колу, головами до центру, а ноги убік. Самі потім у центр увійшли і, ставши навколішки, притулилися одне до одного спинами, а руки розчепірили убік над головами загиблих. Перед тим, як заплющити очі, Тихін глянув на мене, і я зрозумів якось, що робити треба, ніби він мені все словами пояснив.

- Агов, хлопці, відійдіть усі подалі! І ви, баби, теж… щоб не заважати, - почав я вмовляти наших.

Ті спочатку поопиралися для порядку, як водиться, а потім все ж таки відсунулися, утворивши величезне коло.

Тихін з Марією наче скам`яніли. Здавалося, що навіть шкіра на їхніх обличчях почала стягуватися і набувати сірого відтінку. Якась баба злякано охнула. І в цей момент з кінчиків пальців цілителів зірвалися тоненькі сяючі нитки, схожі на грозові блискавки. Торкнувшись голів загиблих геологів, вони немовби прилипли до них і почали пульсувати. Цими нитками від рук Тихона і Марії пробігали блискучі сполохи.

Скільки так тривало, напевно, ніхто й не скаже, бо всі завмерли, наче зачаровані. Тільки тіла геологів почали непомітно змінюватись. Зламані руки та ноги набували початкових обрисів, вирівнюючись і стаючи на місця. Чути було, як із сухим тріском випрямляються здавлені ребра.

- Дивись, дихає! – прошепотів місцевий гультяй-пиячка Хома, вражено тицяючи пальцем у одного з геологів.

І справді, груди постраждалого ледве помітно піднімалися і опадали. Протягом кількох хвилин дихали й інші геологи. І тоді Марія з Тихоном знесилено опустили руки й самі осіли на землю, немов кулі безформні. Марія тільки глянула на мене і слабким голосом попросила:

- Нехай нас до хати віднесуть, а потім усі підуть. Не треба, щоби це бачили…

Сказала, та й пам`ять одразу втратила. Тихін її, той відразу відключився, а вона бач, міцнішою виявилася.

А геологи почали приходити до тями і озиратися навколо чумними поглядами. Воно й зрозуміло: ніби загинули, а тут – гоп, живі та й, здається, цілком здорові. Поки вони в себе остаточно приходили, я гукнув чоловіків поміцніше, і ми Тихона з Марією віднесли до їхньої хатини. Там поклали на ліжко, і я всіх випровадив надвір. Сам спершу хотів лишитися, може, на що згодився б – подати там щось, але згадав погляд Марії і теж вийшов на вулицю. Сівши на призьбу, заходився чекати. Чоловіки побалакали трохи, хотіли фельдшера покликати. Але я відмовив. Знаю я нашого фельдшера - толку з нього, як з козла молока. Чоловіки посперечалися трохи для порядку, а потім розійшлися. А я сиджу собі та чекаю – сказати правду і сам не знаю чого.

Почало сутеніти. Тихо в окрузі, тільки цвіркуни цокотять. На темному небі зірочки розсипалися, як твої горошини. Яскраві такі переливчасті, а особливо та, що над самим лісом висить, на неї ще Тихін часто милувався.

Дивлюся, а в хаті якесь мерехтіння відбувається, ніби там хтось ліхтариками кольоровими водить. Хотів, було, заглянути у віконце, та забоявсь чогось, так і лишився сидіти на призьбі. А через деякий час мерехтіння згасло, і на подвір`я вийшли Тихін з Марією.

- Ну як, полегшало? – питаю.

- Дякую, все вже добре, - Марія у відповідь. – Просто сил багато розтратили…

- Ще б пак! З того світу повернули геологів! Тепер героями місцевими станете.

- Ось це якраз нам і ні до чого, - зітхнув Тихін.

- Чому ж? – здивувався я. - На вашому місці, напевно, кожен хотів би опинитися. Тепер, мабуть, пільги всякі будуть, подяки, а може, й премію дадуть з медаллю... а слава яка!

- Ех, не можна було нам відкриватися, а тепер що ж... ну та нічого, все одно сьогодні йдемо.

- Навіщо?!

- А тому що шукати нас почнуть. Ти, сусіде, людина хороша, тому просимо тебе, не розповідай нікому про те, куди ми йдемо.

- А куди? – не стримався я.

- Додому…

- Так ви ж, начебто, біженці, політичні чи що... хіба ж вам можна повертатися?

Марія глянула на мене з легкою посмішкою і відповіла:

- Тут нам довелося трохи злукавити. Справа в тому, що ми подорожували і зазнали аварії, а повідомити додому довго не могли.

- Щоб надіслати сигнал довелося дуже складний прилад збирати по крихтах з того, що у вас є, - додав Тихін. – А це було дуже непросто та довго. Але сьогодні нас нарешті мають забрати.

- Так от що ви там у себе майстрували, - зрадів я, що прояснилося. – А я думав, щось на зразок рентгена… отже – додому?

- Так, зараз і вирушаємо.

- То може хоч ранку дочекаєтеся, куди ж на ніч дивлячись?!

– Ні. Зараз…

Мені чомусь стало сумно, хороші вони все ж таки люди, хоч і дивні трохи.

- Може, коли завітаєте в гості? – питаю. — А може, ще і нас навчите своєму вмінню цілющому?

- Прийде час, і ви самі навчитеся, коли по-справжньому почнете розуміти та цінувати природу, життя… і не лише своє.

- Отже, ми зможемо стати такими ж, як веганці?

- Може, навіть і краще! Шкода, що до Веги надто далеко, ми запросили б тебе в гості.

От чого-чого, а подорожувати я дуже не люблю. Мені кращого за рідний край нічого немає.

- Ні, дякую, - кажу. - Краще ви до нас, якщо доведеться.

Постояли, помовчали, а потім обнялися, як належить перед дорогою, і попрощалися. Тихін з Марією, взявшись за руки, рівно молодята, пішли стежкою у бік лісу. Спокійно так пішли. Та й чого їм хвилюватись – вони в ліс, як у власну хату, у будь-який час ходили. Трохи подивившись їм услід, я вирушив додому і почав шукати по атласах та довідниках, де ж ця Вега загадкова знаходиться. Все ж таки промовився Тихін, назвав країну. А тут онук якраз повернувся з танцюрок.

- Чого це ти там шукаєш, діду?

- Та ось, - кажу. – Вегу шукаю.

- Так тут, в цих атласах ти її не знайдеш.

– А де ж її шукати?

- Пішли, покажу…

Вийшли ми з онуком на ґанок. Він і тицяє пальцем у бік нічного неба над лісом.

- Он, бачиш, над самими деревами зірка яскрава? - запитує.

- Ну…

- Ось це і є твоя Вега!

Онук засміявся і пішов усередину. А я ще довго дивився на зірку, наче вона підморгувала мені... а може, просто здалося?

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
Не знайдено або поки відсутні!