Хай буде мир!
Everybody shout peace will come
Blow the trumpet beat the drum
Peace will come»
Diana Gurckaya «Peace will come»
Ти малюєш білого лебедя на асфальті, а біла крейда розкришилася і ти не знаєш, як тобі його домалювати? Може, твоя мама зарадить лихові. Вона тримає картонне пуделечко із крейдою в руках, принишкла на лавці поруч із дитячим майданчиком.
Ви приїхали сюди декілька днів тому. Тут тихо. Дуже тихо. І коли зранку щебечуть невидимі пташки санаторного парку – це дивує найбільше. Пташиний щебет замість пронизливого виску куль…
- Мамо, там ще лишилася біла крейда?
- Мамо???
Чому вона нічого не одказує? Не чує? Замислилася? Поринула у спогади? Повернулася подумки туди – до їхнього покинутого помешкання у рідному містечку? Хоча, що ти можеш про це знати у свої шість років? Ти сам виймаєш із маминих, ніби задерев’янілих рук пуделечко із крейдою. Так, білої нема. Лишилася ще рожева й бірюзова. Ти спритно домальовуєш дзьобика лебедю рожевою крейдою і швидко розграфлюєш класики, аби вдосталь пострибати (тут можна? тут можна!).
Сонце. Його ніби багато, але вітер уже не вперше приносить темні дощові хмари, і тоді холодно й непривітно, доводиться сидіти у маленькій двомісній палаті на другому поверсі, де на сусідському ліжку (через тумбочку) тьотя Аня зі своєю донечкою Яною, трохи меншою за тебе. А в тьоті Ані очі завжди червоні від сліз (і в твоєї мами теж!).
- Мамо, що ти робиш? – ти дивишся на маму, губи якої ворушаться (вона щось проказує пошепки, зовсім нечутно), - Мам?
- Мам… а папка наш скоро приїде? – від твоїх слів мама знову дерев’яніє. Ти відходиш до своїх малюнків на асфальтованій доріжці, а вона дістає з кишені мобільний і перевіряє щось у ньому. Телефон… Раніше вона давала тобі погратися, послухати якісь прості мелодії чи навіть радіо у навушниках. Але зараз… Зараз вона стереже цей телефон ніби найбільший скарб! Не розлучається з ним цілісінький день і навіть на ніч кладе під подушку.
- Мам! Пішли на концерт! А? Дивися! Усі пішли вже місця займати! Мам!..
Ти стоїш і канючиш, смикаючи її за вільну руку (бо в іншій затиснуто той самий злополучний телефон). Ти термосиш і термосиш її за руку, поки врешті вона глибоко зітхає і підіймається з лавочки. Це перший звук від неї за довгі години мовчання, хай навіть і такий скупий, але прикрашений її посмішкою – то вже привід для того, аби весело промчатися на одній нозі до їдальні. Там уже зсунули всі столи вглиб до буфету, а всі стільці виставили рівними рядами перед імпровізованою сценою – утвореним під глухою стіною майданчиком, на якому встановили мікрофон і величезні колонки. Ти махаєш мамі рукою, коли вона врешті з’являється у дверях і про всяк випадок ще й кричиш:
- Мам! Сюди! Я зайняв місце! Я тут!
Поступово всі стільці займають такі ж, як і ви біженці – прибулі ще ранньою весною кримчани та земляки-східняки, що наразі заповнили усі корпуси великого за будь-якими мірками санаторію (тут нема жодних відпочиваючих, бо ж країна охоплена війною). Ти поки цього не розумієш, ясна річ, але усвідомлення цього прийде. Обов’язково! Ти просто ще надто маленький, аби у свої шість років замислюватися над цим (іграшкові літачки – ось твоє все! ти марив і мариш небом! хтозна… може, колись…).
Перших від сцени два ряди важна тітонька у вишиванці, яка, певно, тут за старшу, наполегливо просить не займати. Сонце виринає серед поодиноких темних хмар і вщерть заливає цю імпровізовану залу крізь бічні, лише тоненькими фіранками завішені вікна. Сонце наповнює це приміщення, ніби дає своє благословення і на це дійство, і цим глядачам, і акторам, які будуть виступати перед ними.
Гімн України, коли багато хто у піднесенні кладе руку на серце, хвилина мовчання (ти раптом зауважуєш, що товста тіточка поруч розмазує кулаком сльози і шмаркає носом, ніби маленька) - оце все віднині буде твоїм незримим спадком чи навіть цілою спадщиною для нового життя. Тобі бути справжнім героєм України, гідним її сином – льотчиком-героєм! Ти ще нічого про це не знаєш. Навіть і не здогадуєшся про те, що оця хвилина мовчання, вірші українською, які красива тьотя читає зі сцени разом зі своєю донечкою майже твого віку (вони обоє у гарних вишитих сукнях, які прикрашені червоними маками пам’яті і крові, що запеклася на серці), ці пісні невідомого аматорського колективу під баян – все це визначить твою свідомість, шлях, життєвий вибір! Ти вже відмінний! Ти вже не той хлопчик, що ганяв у дворі м’яча і прислухався до п’яних матюків сусідських дядьків, які «відпочивали» після зміни, бо сьогодні ти не лише почув, а й відчув, що ти – українець!
- О, мамо рі-і-ідна, ти мене не жди-и-и! Мені в наш ді-і-ім ніколи не прийти-и-и! З мойого се-е-ерця мальва проросла і кров’ю зацвіла-а-а!
На другому куплеті цієї пісні, яку ти чув тут, у санаторії, вже не раз (вона лине з відкритих вікон «кримського» корпусу, лунає з телевізора замість мультиків і навіть звучить із телефонів багатьох тут) двері розчиняються і до їдальні заходять глядачі перших двох рядів. Це чоловіки у камуфляжі (здоровенні! як видається тобі) – хто на милицях, хто із рукою на перев’язі, хто із пов’язкою на голові. Їхні бліді і виснажені обличчя виглядають безкровними масками над темно-оливковими одностроями, декого з них підтримують попід руки волонтери.
- Це ж наші! З АТО…
- Біднесенькі… бачите, як їх…
- Та й так добре, що живі-здорові! А скількох уже поховали…
- Може, вже ж не воюватимуть??? Поки одужають – війна скінчиться!
- Хай би так і було!
- Ой-йой-йой! До чого дожилися!
Пісня урвалася. Дівчина, що виконувала її ніяково переминається біля мікрофону. Фонограму виключили. Під тривожне перешіптування присутніх всі вояки врешті розсідаються вільними стільцями. Знову лунають «Мальви» з іще більшим піднесенням і почуттям, бо ж тут присутні ті, про кого це писалося, але які попри лють і ненависть ворогів, що полювали за їхнім життям, вцілили.
Ще лунають вірші і пісні, звучать побажання, відозви, заклики. Потім всіх фотографують (чи всі фотографуються!) – звісно, з тих, хто бажає. Ви з мамою не поспішаєте до виходу. Та й куди вам поспішати? Вас ніхто не чекає у маленькому двомісному номері. Вже на самісінькому виході ви раптом стикаєтеся у дверях із молодим хлопцем-військовиком. Його біла-білісінька здалеку забинтована до коліна нога зблизька виявляється вкритою жовтувато-сірим несвіжим гіпсом. Він не встиг вийти за двері, як на ньому повисла маленька й худенька, ще зовсім не стара жінка. Солдатик ледь втримує рівновагу на своїх милицях, а жінка все не розтискає обіймів. Нею ніби стрясає невидима сила, душить її схлипами, крізь які зі страшним свистом прориваються поодинокі слова:
- Си-и-иночку!.. Жи-и-ивий!.. Жи-и-ивий!!!
Ти вражено притискаєшся до мами, яка у правій руці стискає телефон (за цією своєю недавньою звичкою? чи дивним збігом обставин?). І саме у цю мить, коли ви не можете вийти, але й назад вам повернутися нема змоги (задні глядачі підперли вас до дверей, чекаючи своєї черги вийти), мамин телефон починає дзвонити – голосно, відчайдушно, перекриваючи своєю мелодією схлипування й плач солдатської матері. Твоя мама притискає телефон до вуха і в наступну мить ти чуєш її якийсь змінений (ти точно ще ніколи не чув, щоб вона з кимось так говорила!), майже суворий голос:
- Не треба більше воювати! Кого ви вбиваєте? За що боретеся??? Хай буде мир!
Київ, 25 червня 2014 року
.gif "{#}")
