08.04.2023 18:02
18+
41
    
  - | -  
 © Анатолій Валевський

Серцевий випадок. Частина 3

Серцевий випадок. Частина 3

з рубрики / циклу «Серцевий випадок»

- Мда... ось вміє передати пензлем щось таке загадкове, живе... ні, ніяка фотографія на це не здатна!

Відступивши на кілька кроків, Олексій Меншиков щиро милувався портретом племінниці Надії, який щойно повісив у центрі вибраних картин різних авторів, що їх копітко вишукував і збирав уже не один рік. Тут були розміщені найкращі роботи - а своєму смаку Меншиков довіряв, тому й став успішним галеристом. На його думку, портрет племінниці і справді був гарний. Здавалося, Маша стежить пустотливим поглядом за кожним відвідувачем галереї, звідки б він не дивився на неї. При цьому мимоволі виникало відчуття, що ось прямо зараз вона весело розсміється. Надія поставила категоричну умову - не розголошувати ім`я автора. З чим було пов`язане її бажання, Олексій так і не зрозумів, але погодився, і тепер під портретом лаконічно значилося "Автор невідомий".

- Ех, Надя... Надя... і що тебе тримає в цій рекламній конторі?! Але ж могла б сяяти вже на світовому рівні...

Так сталося, що вони познайомилися ще в студентські роки і, будучи одногрупниками, часто бували на спільних вечірках. Спочатку Олексій навіть трохи захопився новою подругою, але Полякова якимось незбагненним чином зуміла зберегти дистанцію, і вони залишилися просто друзями. Пролетіли роки. Олексій став успішним галеристом, завдяки батькові, який допоміг йому коштами і, що вже гріха таїти, зв`язками. Надя ж тимчасово влаштувалася для початку дизайнером у рекламну фірму, збираючись трохи підзаробити на купівлю приміщення для своєї майбутньої художньої студії, та так і затрималася.

Олексій уже неодноразово по-дружньому казав Надії, що вона практично "зариває" свій талант, займаючись будівельним дизайном, замість того, щоб писати картини, якими захоплювалися б тисячі шанувальників. Але та лише відмахувалася і відповідала, що до великих майстрів їй ніколи не дотягнутися, а для душі вона і так у вільний час іноді пише. Меншиков кілька разів намагався організувати її персональну виставку, але Надя завжди вперто відмовлялася. Лише іноді йому вдавалося буквально виклянчити у неї кілька робіт для збірних виставок, і тільки... Щоправда цього разу все було більш обнадійливо. Відомий німецький галерист - гер Бруно Ліндберг, з яким Олексій познайомився два роки тому в Лейпцигу, проявив вельми серйозний інтерес до робіт Надії Полякової і навіть висловив бажання придбати деякі її картини для своєї галереї, досить відомої в Європі. За такий шанс багато художників віддали б півжиття, але не Надя... вона і тут примудрилася запізнитися на таку важливу зустріч. Пам`ятаючи про цю її давню здатність, Меншиков заздалегідь підстрахувався і сказав Ліндбергу, що художник зараз несподівано захворів, тому зустріч бажано перенести на деякий час. Галерист поставився до цього з розумінням і запропонував зустрітися за два тижні, коли він повертатиметься з поїздки північними країнами. Зате, скориставшись нагодою, Олексій "під шумок" витребував у Наді нарешті право на проведення її персональної виставки, яка мала завтра відкритися.

Набравши номер, Меншиков дочекався відповіді і з задоволенням повідомив:

- Ну що, Надюша, все готово. Завтра, я впевнений, з`явиться безліч шанувальників твого таланту... що значить "мені все одно"?!

Олексій здивовано знизав плечима.

- У тебе ж завтра відкривається персональна виставка! - з ентузіазмом продовжив він. - Погодься, що це важлива подія для будь-якого художника, певним чином свято!.. ах, тобі зараз не до свят... а що, власне кажучи, сталося?!

Меншиков помовчав трохи і, не дочекавшись відповіді, попросив:

- Гаразд, не хочеш говорити - не треба, але хоча б завтра прийди на відкриття, а то буде незручно... домовилися? Ну, от і добре. Бувай!

Вимкнувши телефон, Олексій ще кілька миттєвостей помилувався портретом, а потім, засунувши руки до кишень і фальшиво насвистуючи якусь мелодію, попрямував до другої зали.


* * *


- Хто це був, Олексій? - поцікавилася Віра Іванівна.

- Так, він, - механічно відповіла Надя, думаючи про щось своє. - Нагадував про завтрашню виставку...

- Ой, а я теж хочу на виставку потрапити! - радісно сплеснула долонями Маша. - Можна?!

- Звичайно, - мимоволі посміхнулася Надія, мляво колупаючи виделкою в тарілці, і поцікавилася: - А що, у нас сьогодні гості були?

- Та які гості, - відмахнулася Віра Іванівна. - Просто Степан Петрович із Галиною Романівною заходили по-сусідськи. Ну так я їх пригостила трохи...

І вона обвела руками накритий стіл.

- Стьопа приніс нарешті нагострені ножі, а то я ними вже й хліба нарізати не могла. А Галочка останні дворові новини розповіла. Загалом, чудово посиділи, побалакали...

- Непогано посиділи, як я погляну, - усміхнулася Надя. - Стіл просто-таки царський!

- Ох, у вас тут така смакота, що я навіть зупинитися не можу! - підхопила Маша, активно наминаючи мариновані маслюки. - Де ви такі грибочки дістали?

Віра Іванівна поблажливо усміхнулася.

- Це я в тебе маю запитати...

- У якому сенсі?

- Ну, адже це ж ти їх привезла.

Маша так і застигла з повним ротом, повільно переводячи здивований погляд із грибів на Віру Іванівну і назад. Надія теж здивовано подивилася на матір.

- Що ти маєш на увазі?

- Ну, як це що?! Усе, що ви бачите на столі - це ж те, що Маша привезла... я тільки нарізала і по тарілках розклала...

Полякова старша розгублено моргнула і невпевнено запитала:

- А що, не потрібно було чіпати? Я ж тільки сусідів хотіла трохи пригостити...

Марійка злякано опустила виделку з наколотими маслюками на тарілку і тихо промовила:

- Я тільки мед привезла і варення...

- Звідки ж це все?

У запалій тиші з-за віконця поганим голосом закричав дворовий кіт Боцман - напевно, знову хтось випадково наступив на пухнастий хвіст ледаря, який нахабно розвалився під лавкою. Усі здригнулися, немов прокидаючись.

- А ти де продукти взяла? - обережно поцікавилася Надія, уже починаючи здогадуватися, що сталося.

- У холодильнику, звісно ж.

- Зрозуміло... - багатозначно протягнула Надія.

- Що тобі зрозуміло? Ти хоч толком поясни, - безпорадно розвела руки Віра Іванівна.

- Усі ці продукти, які ми з таким апетитом наминаємо, насправді належать Гарпії!

- Абсолютно нічого не розумію... - пробурмотіла господиня.

- Це її ковбаса, бринза... і грибочки теж.

- Нісенітниця якась... і яким чином продукти сусідки опинилися в нашому холодильнику?

- Та все просто насправді, - зітхнула Надя. - Коли тебе вдома не було, вона попросила до завтра залишити свої продукти в нашому холодильнику, бо її зламався. Ось такі справи...

- Це що ж виходить, - схопилася за голову Віра Іванівна. - Я сусідку її ж продуктами пригощала?!

Першою не витримала Надія - вона фиркнула і розсміялася. За нею пішла Маша. Не втрималася і Віра Іванівна. За мить усі дружно реготали.

Коли відсміялися і витерли сльози, почали гадати, як вчинити. Виходило якось незручно - за рахунок Галини Романівни (до того ж, без її відома) всі добре погуляли і продукти з`їли. Тому було вирішено зранку збігати на базар, закупити все по-новому, повернути назад у холодильник, а сусідці нічого не казати.


* * *


Ранок нового дня, як зазвичай, приніс нові турботи. Повернувшись із базару, Надя розклала продукти по полицях холодильника, пояснила племінниці, як дістатися до інституту і в якому корпусі розташована приймальна комісія. Потім швидко зібралася, поцілувала маму і побігла на роботу, про щось зосереджено розмірковуючи. Виходячи з квартири, вона ледь не зіткнулася з сусідкою, яка саме прийшла за своїми продуктами з картатою сумкою в руках.

- Мам, тут Галина Романівна до тебе прийшла! - крикнула вона у квартиру і, збігаючи сходами, додала:

- А вам, тітко Галю, гарного дня і сонячного настрою!

- Ага, який уже тут настрій, - за звичкою буркнула двірничка. - Он уже зранку якийсь бовдур пакет зі сміттям під під`їздом залишив... От попадеться він мені!

Але Надя вже не чула.

- Заходьте, Галино Романівно, - запросила Віра Іванівна, з`являючись у дверях. - Може, чайку?

- Ні, Вірочка, спасибі за запрошення. Я за продуктами, - пояснила сусідка. - Скоро родичі в гості прийдуть, а я ще стіл не накрила...

- Ну так беріть, ви ж знаєте, що де лежить.

Віра Іванівна відступила вбік, пропускаючи сусідку на кухню. Та впевнено пройшла до холодильника, відчинила дверцята і почала діловито переправляти пакунки з полиць у сумку. Взявши пакет із бринзою, вона недовірливо покрутила його в руках і невпевнено пробурмотіла:

- Здається, вчора трохи менше було... чи тільки здалося?

Гарпія прочинила пакунок, відщипнула шматочок бринзи і поклала його до рота. Зосереджено пожувавши, вона обурено крякнула і вигукнула:

- От паразити! Пробувати одне давали, а підсунули зовсім інше! Ну нікому віри немає!

Двірничка в серцях кинула пакет із бринзою в сумку і попрямувала до дверей, щось бурмочучи собі під ніс.

- Галочко, може все ж таки чайку? - запропонувала господиня слідом.

- Як-небудь іншим разом.

Ховаючи посмішку, Віра Іванівна провела сусідку і зачинила за нею двері. Із кімнати в коридор обережно визирнула Маша.

- Ну, як пройшло? - поцікавилася вона.

- Здається, гроза стороною минула, - полегшено зітхнула Віра Іванівна. - Тільки з бринзою Надюша, здається, трохи помилилася, коли вибирала... утім, усе обійшлося.

- Що ж, тоді я зі спокійною душею буду збиратися в інститут. Мені там потрібно дещо з приводу вступних іспитів уточнити.

- Удачі тобі, Марійко. До речі, ми ж із тобою сьогодні ще на виставці маємо побувати.

- Обов`язково!


* * *


- І як почувається тітка? - обережно поцікавилася Надія, пильно дивлячись на Марго, яка в цей момент зосереджено копалася у своїй сумочці, вишукуючи в ній помаду.

- Чия тітка?

- Твоя. До якої ти вчора їздила...

- А...

Марго розгублено скинула очі на подругу, гарячково здогадуючись, про що йдеться.

- Ну, ти ж сама казала, що не зможеш до мене приїхати, бо вже обіцяла своїй тітці допомогти з ремонтом квартири... - підказала Надія, намагаючись зловити метушливий погляд подруги. - Ти що, забула?

- Ах, це... розумієш, терміново знадобилося дещо вирішити по роботі, ну і... я все скасувала! - з полегшенням вигукнула Марго, грюкнувши себе долонею по лобі, немов зараз тільки згадавши. - Замовник же зажадав терміново зустрітися! А тітці я пообіцяла якось іншим разом допомогти...

Помітивши, що подруга дивиться на неї з явним сумнівом, Маргарита поспішила її запевнити:

- Я навіть збиралася після зустрічі тобі зателефонувати і заїхати.

- Що ж не подзвонила?

- Та якось закрутилася... те та се... а потім уже й пізно було...

- Про що так захоплено щебечемо в робочий час? - пролунав добродушний голос начальника, який непомітно підійшов. - Пліткуємо чи у справі?

Здригнувшись від несподіванки, Надія стрімко обернулася і, як їй здалося, встигла помітити змовницьку усмішку, яка миттєво сповзла з обличчя Колишнього. Вона схопилася зі стільця і, рішуче попрямувавши до кабінету начальника, сухо кинула на ходу:

- Нам потрібно серйозно поговорити!

- Зараз?

- Так, саме цієї хвилини!

Невпевнено знизавши плечима, Дмитро Семенович пішов за Надією, кинувши через плече запитальний погляд на Марго, яка нервово кусала губи і лише розгублено розвела руками.

Увійшовши в кабінет і прикривши двері, Колишній сів на своє місце, а Надії вказав на крісло біля столу.

- Щось сталося неймовірне? Ти, Полякова, сьогодні вся якась скуйовджена... сідай.

- Дякую, я постою! Ти краще відповідай, де вчора був?

- Як це де?! - здивовано підняв брови начальник. - По-перше, тобі чудово відомо, що в мене була призначена важлива зустріч, на якій я, природно, і був. А по-друге, тобі не здається, що наша бесіда протікає дещо дивно: підлеглий вимагає звіту від начальника, причому в категоричній формі. Чи не занадто, Надійко?

- Я вам не Надійка... Дмитре Семеновичу! І питаю зараз не як підлегла... так кажеш, був на важливій зустрічі?! З ким?

- Та в чому справа, власне?!

- А в тому, що я на власні очі бачила, як ти з Марго... - Полякова гнівно ткнула пальцем у бік столу подруги. - Як ви з нею разом заходили в ресторан!

Постійно живучи між брехнею, хитрощами та інтригами, Дмитро Семенович навчився миттєво реагувати на зміну ситуації. А його нереалізовані в дитячі та юнацькі роки артистичні здібності давали змогу йому грати досить переконливо. Швидко зметикувавши, що таємне стало явним, він висловив усім своїм виглядом ображену гідність.

- І що?!

Колишній навіть схопився з місця і почав нервово ходити кабінетом туди-сюди, ховаючи за маскою обурення гарячкову роботу розуму.

- Що з того?! Я ж тобі казав, що в мене важлива зустріч...

- Із Маргошею?! - уїдливо вставила Надія.

- І з нею в тому числі!

Дмитро Семенович зупинився, уперши руки в боки, і глузливо подивився на співрозмовницю.

- Ви тільки подивіться на цього Отелло в спідниці... звісно ж, я ходив на цю зустріч разом із Маргаритою!

- Чому?

- Та тому що зустріч була із замовником, чий проект вона веде! Природно, Марго просто зобов`язана була бути присутньою на діловій зустрічі. Зрозуміло?! І якби ти сама зайшла в ресторан, то все побачила б на власні очі, а не будувала запаморочливі домисли!

Заздалегідь не змовляючись, Марго і Колишній незалежно один від одного, абсолютно випадково видали однакову версію, що змусило Полякову засумніватися у своєму припущенні. Адже цілком імовірно, що насправді так і було, як казав Митя. Однак сумнів продовжував точити її.

- Між іншим, зовсім необов`язково було для ділової зустрічі настільки відверто облапувати Марго... - зробила вона останню спробу. - Я ж бачила, як ти її... гладив.

- Ні, це просто нестерпно!

Дмитро Семенович артистично закотив очі і схопився за голову.

- У тебе занадто жива уява! Утім, чого я хочу від художниці, яка живе у світі ілюзій?!!. Тобі просто здалося! Це ж твоя найкраща подруга, як ти могла таке про неї подумати... а тим більше про мене?! Ти ж знаєш, як я тебе кохаю і тільки мрію про те, коли ми нарешті зможемо завжди бути разом і не приховувати свої почуття!

Надія опустилася на стілець і втомлено пробурмотіла:

- Мені здається, що цього ніколи не буде...

Колишній швидко присів навпочіпки, накрив руки Наді своїми і, прохально заглядаючи в її очі, пообіцяв:

- Залишилося вже недовго чекати... потерпи ще трохи...

- Ти обіцяєш?

- Присягаюся!

Обережно провівши долонею по маківці Дмитра Семеновича, немов пригладжуючи неслухняний вихор, Полякова зітхнула:

- Гаразд... мені потрібно йти працювати.

Вона встала і, задумливо опустивши голову, попрямувала до виходу з кабінету.

- Надюша, ти там особливо з проектом не зволікай, а то ж терміни вже підтискають... - вкрадливо нагадав Колишній, насторожено дивлячись услід Наді, яка мовчки кивнула і вийшла.

- Надюшо, ти там особливо з проектом не зволікай, а то ж терміни вже підтискають... - вкрадливо нагадав Колишній, насторожено дивлячись услід Наді, яка мовчки кивнула і вийшла.


* * *


Стоячи перед дверима приймальної комісії, Ігор Данилов квапливо заповнював анкету. Як на зло клята ручка застопорилася і не хотіла далі писати, залишаючи на аркуші паперу лише безбарвні вм`ятини. Юнак уже й тер її, намагаючись розігріти, і старанно розписував, пошматувавши на лахміття кілька запасних аркушів, але все без толку - ручка не піддавалася.

- А щоб тебе! - в серцях вигукнув він.

- Мене?!

Приємний мелодійний голос несподівано пролунав поруч. Ігор підняв очі й побачив просто перед собою дівчину, яка виходила з приймальної комісії. Трохи хвилясте світле волосся, вільно спадаючи на плечі, обрамляло її миловидне личко. Виразні карі очі світилися розумом і... іскорками пустощів. Лукаво посміхнувшись, дівчина уточнила:

- Так це ви на мене так?

- Ой, ні... що ви... це я на неї!

Ігор сердито струсонув ручкою і пояснив:

- Відмовилася писати в найвідповідальніший момент!

- Ах, ось у чому справа... ну що ж, візьміть мою.

Дівчина спокійно простягнула свою ручку розгубленому юнакові, який у цей момент відчув, що буквально тоне у вирі її очей. Немов блискавка пронизала його наскрізь, змусивши закам`яніти.

- Ну, беріть же, - усміхнулася вона і вклала ручку йому в руку.

- Спасибі, - пробурмотів Ігор, а потім, схаменувшись, із запалом вигукнув:

- Я зараз! Мені тут тільки на хвилинку... документи ось! Почекай...те мене тут, будь ласка, я швидко!

Благально дивлячись на дівчину, яка відповідно кивнула, Ігор боком увійшов до кабінету.

За широким столом, на якому нагромаджувалися стопки папок і журналів, восідали дві жінки. Точніше, одна з них щось старанно записувала, схилившись над товстим зошитом. А ось друга саме восідала, усім своїм виглядом даючи зрозуміти, хто в цій кімнаті головний. Зчепивши замком пальці, схожі на перетягнуті ниточками сосиски й унизані золотими каблучками, вона суворо глянула на того, хто увійшов, і несподівано низьким голосом вимогливо пророкотала:

- Документи всі принесли? Давайте сюди...

Боязко підійшовши до столу, Ігор поклав перед начальницею тоненьку папку з довідками, атестатом та іншими документами.

- А це що таке?

У голосі начальниці прозвучали нотки роздратування.

- Анкета...

- Чому вона в такому понівеченому вигляді?

- Так у мене ручка зламалася, не хотіла писати, ось я і...

Юнак вибачаючись розвів руками.

- Ні, так не піде, - винесла вердикт чоловікоподібна дама. - Це інститут, можна так сказати - храм культури! Тому сідайте... ось вам чистий бланк - заповніть його як належить.

З цими словами вона несподівано спритно вихопила зі стосу паперів порожню анкету і простягнула її юнакові. Помітивши розгубленість на його обличчі, вона безапеляційно заявила:

- У нас тут порядок, якщо ви не помітили! Заповнюйте анкету.

- А можна я потім пізніше... - невпевнено попросив Ігор. - На мене там чекають... а я потім повернуся, чесне слово!

- Або заповнюйте зараз, або приходьте наступного року! І не затримуйте рух!

- Який рух?! - здивувався юнак. - Там за дверима немає жодної людини, я єдиний. Ой, ні, там ще...

Ігор згадав про незнайомку.

- Ось бачите! - не дослухавши його, пророкотала дама. - Тож покваптеся або йдіть!

Проклинаючи все на світі, Данилов квапливо заповнив анкету, розписався у всіх належних місцях, де йому вказали і, схопивши паспорта, вискочив за двері.

У коридорі нікого не виявилося. Перестрибуючи через дві-три сходинки, Ігор скотився на перший поверх і вибіг на вулицю, ледь не збивши з ніг кількох перехожих. Намагаючись підстрибнути якомога вище, він крутив головою, сподіваючись побачити дівчину, але, на жаль, прекрасна незнайомка розтанула, як легкий серпанок райдужної мрії, якого жене весняний вітер-жартівник.

Ігор у розгубленості тупцював на місці, не знаючи, як бути. Незнайома дівчина пронизала своїм поглядом його серце немов блискавка, а він нічого про неї не знав і навіть не підозрював, де її шукати. Раптово він ляснув себе долонею по лобі й радісно вигукнув:

- От бовдур! Як же я відразу не збагнув?!

З не меншою поспішністю, ніж спускався, юнак збіг сходами на другий поверх і влетів до кабінету, з якого вийшов кілька хвилин тому.

- Це знову ви, юначе?!

Огрядна дама невдоволено глянула на Ігоря і, втупившись у якісь записи, буркнула:

- Розклад занять і номери аудиторій будуть вивішені на дошці оголошень після іспитів.

- Я з іншого питання, - повідомив захеканий юнак.

- От як?! І з якого ж, дозвольте дізнатися?

- Тут переді мною у вас дівчина була...

- Яка?

- Ось це я й хотів у вас дізнатися! Хто вона? Де я можу її знайти?

- Ти тільки подивися на цього Ромео...

Огрядна дама штовхнула ліктем щуплу сусідку. Відірвавшись від перегляду документів, та знехотя кинула на Ігоря затуманений погляд і знову втупилася в папери. Начальниця ж, явно отримуючи задоволення від почуття власної значущості, віщала:

- У нас тут навчальний заклад, а не довідкове бюро... і вже, тим більше, не служба знайомств!

Для більшої переконливості вона підняла вказівний палець над головою і погрозила кудись угору.

- Але ж я прошу всього лише її адресу, - благально склав руки на грудях Ігор. - Це дуже важливо, повірте, ну будь ласка!

- Ще чого?! Не заважайте працювати! - гримнула начальниця і суворо вказала на двері.

- Скажіть хоча б її ім`я або прізвище, - зробив останню спробу юнак. - Дуже вас прошу!

Але начальниця була непохитна.

- Вимітайтеся негайно або я покличу охорону!

Для більшої переконливості своїх слів вона демонстративно опустила палець на кнопку, розташовану на правому краю столу, і зловісно посміхнулася.

Понуро опустивши плечі, Ігор із приреченим виглядом вийшов із кабінету, обдарувавши на прощання начальницю докірливим поглядом. Немов у несвідомому стані, юнак вийшов на вулицю і побрів уздовж неї, навіть не помічаючи, куди йде. Перед його очима стояв образ усміхненої незнайомки.


* * *


Наспівуючи мелодію шкільного вальсу, який чомусь саме зараз пригадався, Віра Іванівна захоплено розгортала черговий корж тіста, щоб побалувати дівчат, коли ті повернуться додому. Пузаті вареники, начинені соковитою вишнею, немов солдатики на параді, поступово шикувалися рівними рядами на обробній дошці, посипаній борошном. Настрій був прекрасний. Погода за вікном радувала око. Та ще й слова ворожки про те, що в Наді скоро з`явиться чоловік, який стане їй по-справжньому близьким, гріли серце. Віра Іванівна й справді дуже хвилювалася за доньку, хоча й намагалася цього сильно не показувати. Утім... ворожка ж іще казала щось про те, що й у неї самої...

- Та ні! Нісенітниця все це... - відмахнулася Віра Іванівна, знову схиляючись над столом.

У двері постукали.

- Зараз, Степане Петровичу! Одну хвилиночку...

Сполоснувши руки від борошна і витерши, Віра Іванівна пройшла в коридор і відчинила двері.

- А я так і знала, що це ви, Стьопо! - радісно повідомила вона. - Ви завжди, якщо стукаєте, то якось так... делікатно.

- Ну як же інакше, - задоволено посміхнувся сусід, - А я тут вашу стару праску приніс - тепер як нова!

Він передав Вірі Іванівні праску.

- Невже полагодили?! - зраділа господиня, недовірливо оглядаючи праску з усіх боків. - А ми з Надією вже думали, що вона своє відслужила, збиралися її викинути.

- Навіщо ж?! Я трохи покопався, і вона знову працює!

- Ах, Степане, у вас просто золоті руки! Та й серце теж.

- І те, і інше, Вірочко, у вашому повному розпорядженні...

Степан Петрович притиснув жилаву долоню до грудей і трохи вклонився. Віра Іванівна зніяковіло посміхнулася і запросила сусіда.

- Проходьте на кухню, я вас чаєм пригощу або кавою.

- Чайком побалуватися можна, а від кави, мабуть, утримаюся.

- Тиск?

- Та ні, просто якось із дитинства до чаю звик.

Зайшовши на кухню, Степан Петрович захоплено вигукнув:

- Ух ти! Вареники з вишнею - це ж мої найулюбленіші!

- От і добре, - зраділа господиня. - Тоді ласкаво прошу до нас сьогодні ввечері. Якраз після Надиної виставки всі зберуться - разом за стіл і сядемо. До речі... а ви не бажаєте скласти мені компанію і сходити на виставку?

- Із превеликим задоволенням. А коли?

- Ну, ось закінчу вареники ліпити і можна буде вирушати... десь через годинку, приблизно.

- Так, може, я допоможу... з варениками? - запропонував Степан Петрович.

- Ой, ні, - засміялася Віра Іванівна. - Тісто для вареників я роблю тонке, з ним потрібно акуратно, ніжно...

- А ви не дивіться, що в мене такі лапищі, - заперечив сусід, хитро примружуючись. - Я можу дуже навіть ніжно.

- Ні, Стьопо, йдіть краще додому і поголіться, - рішуче заперечила господиня, чомусь мимоволі зніяковівши. - А через годину заходьте за мною, і разом вирушимо в галерею. Якраз на той час і дівчатка мають туди під`їхати.

- Слухаюся!

Степан Петрович жартівливо козирнув і пішов до себе, а Віра Іванівна, чомусь посміхаючись, знову зайнялася варениками, які так і випурхували з її вправних рук один за одним.


* * *


Данилов старший уже кілька хвилин шукав звичайну лінійку, яка знадобилася йому для розкреслення чорнової таблиці, усе перерив, але безрезультатно.

- Може, в Ігоря є... - припустив він, заходячи в кімнату сина.

Висунувши шухляду столу, Олег Борисович побачив куточок пластмасової лінійки, що стирчав з-під стопки паперів, поверх якої лежав листок, складений навпіл і списаний акуратним почерком Ігоря. Уже дістаючи лінійку, він абсолютно випадково прочитав: "Дорога Надія Михайлівна, я люблю Вас більше за життя..." і застиг, як громом вражений.

"Невже Ігор закохався в дорослу жінку?! - промайнула тривожна думка. - А я-то, дурень старий, вирішив, що це звичайне юнацьке захоплення ровесницею..."

Повагавшись мить, Данилов розгорнув лист і уважно прочитав, хмурячись і покусуючи від хвилювання губи. З тексту виходило, що син і справді закоханий у жінку, набагато старшу за нього. При цьому він по кілька разів просив вибачення, благав не відкидати його, подарувати хоч промінчик надії, знову благав... словом, справа була погана. Судячи з усього, об`єкт мрій сина, була ще тією пройдисвіткою! Напевно досвідчена, доросла жінка змогла так замутити хлопчику голову, що він готовий на все піти заради неї. А навіщо їй це потрібно?

Олег Борисович опустився в крісло, зосереджено міркуючи.

Найімовірніше, ця дамочка дізналася, що батько хлопчика володіє будівельною фірмою, а отже, гроші в нього є... ось вона і вирішила викачати з нетямущого хлопця побільше. Мда, справи...

Знову зазирнувши в шухляду столу, Данилов виявив там ще конверт з адресою, судячи з усього, тієї самої хижачки, в яку так безвідповідально закохався по юнацькій дурості Ігор. Опустивши лист на старе місце, Олег Борисович забрав конверт з адресою, засунув шухляду і попрямував до свого кабінету, вирішивши за першої ж нагоди серйозно поговорити із сином.


* * *


Ах, як стрімко минає час! Подібно до швидкокрилої ластівки миготять дні один за одним, сплітаючись в одноманітну низку буднів. І лише іноді ні-ні та й спалахне яскравими фарбами особливий день, що запам`ятовується якоюсь подією. Але, на жаль, це відбувається не часто, тому ми, як правило, і не ведемо лік дням.

Робочий тиждень минув непомітно. Наближався день здачі проекту.

- І що я їй скажу? Чому раптом приїхала?

- Придумай що-небудь... зрештою подруги ви чи ні?!

- А ти як думаєш?

Марго глузливо подивилася на Колишнього, який насторожено озирався на всі боки. Вони вже хвилин десять сиділи в машині Дмитра Семеновича за два квартали від будинку Полякової і сперечалися. Колишній нервував, побоюючись, що їх можуть помітити.

- Я думаю, що ти можеш сказати, що була поблизу і по-дружньому вирішила зазирнути на вогник... те та се... потім, ніби між іншим, зроби вигляд, що згадала щось важливе, і забери в неї напрацювання за проектом під приводом того, що завтра в тебе вранці зустріч із замовником, і ти маєш йому їх показати...

- І що я потім із цим усім буду робити?! - розсердилася Марго. - Як я зможу сама закінчити цей проект, якщо й гадки не маю, що там Полякова накрутила?!

- А тобі й не потрібно нічого закінчувати... - самовдоволено усміхнувся Дмитро Семенович. - Ця дурепа пробовкалась, що вже все готово!

- Правда?! - зраділа Марго.

- Звісно. Тільки ти вдавай, що нічого не знаєш. Можеш навіть для переконливості поплакатися, що тобі, мовляв, доведеться всю ніч сидіти над проектом, щоб підготувати його до демонстрації, а то угода може зірватися...

- Гаразд, це змінює справу... тоді підвези мене ближче.

На мить Колишній зам`явся і знехотя визнав:

- Це необачно. Не хочу, щоб хто-небудь нас випадково побачив... краще я тебе тут почекаю.

- Боїшся? - презирливо скривила губи Марго.

- Я не боюся! - підхопився Дмитро Семенович. - Просто навіщо зайвий раз афішувати наші стосунки?! Минулого разу й так ситуацію ледве-ледве розрулили...

- Теж мені, розрульник знайшовся...

Марго ображено підібгала губи, вибралася з машини і, демонстративно грюкнувши дверцятами, не поспішаючи попрямувала в той бік, де знаходився будинок Надії Полякової, а Колишній зсутулився за кермом, приготувавшись до довгого очікування.


* * *


За вікном уже сутеніло, але у квартирі Полякових було світло. І не стільки від яскравих ламп, скільки від душевної, радісної обстановки. Сьогодні ввечері, всупереч своїм принципам, Віра Іванівна приймала гостей на кухні. Утім, гостем був тільки Степан Петрович. Крім нього за столом розташувалися Надя, Маша і сама господиня. Оскільки тиждень тому всі були у захваті від її вареників з вишнями, вона вирішила повторити і знову їх приготувала.

- Ох, я вже більше не можу, - важко задихаючись і погладжуючи себе по животу, сусід із благодушним виглядом відсунувся від столу. - Смачно до неможливості, але місця вже немає!

- Так-таки й немає?!

Задоволена тим, що частування сподобалося, Віра Іванівна посміхнулася і запропонувала:

- А ви, Стьопо, не поспішайте, чаю попийте, відпочиньте, дивись - місце і з`явиться...

- Боюся, що просто лопну.

- А я не боюся! - дзвінко реготнула Маша. - Я так люблю вареники з вишнями, що, здається, готова з`їсти цілу тарілку! Шкода, що мама їх не часто готує.

- Ну, їй, напевно, часу не вистачає, - припустила Надя. - Що ж сама не наліпиш?

- О, я кілька разів пробувала, але в мене такі жорсткі виходять, що навіть наша дворова Булька їх їсти не хоче, - зізналася дівчина. - Мама взагалі каже, що з мене господиня нікудишня.

- Я думаю, час це виправить, - усміхнулася Віра Іванівна.

- Ви так думаєте?! От було б добре, а то я й справді з кухнею не ладнаю, - з надією в голосі вигукнула Маша і додала: - Я ось співати дуже люблю, танцювати, у виставах грати... а в господарстві... мама каже, що в мене руки не звідти ростуть.

- З практикою і віком усе приходить, - заспокоїв Степан Петрович. - До мене на завод такі хлопчаки жовтороті приходили, що навіть не знали з якого боку за молоток взятися, а потім справжніми визнаними майстрами ставали! Тож усе ще попереду, не хвилюйся.

- Я-то що, - безтурботно відмахнулася дівчина. - Треба буде це мамі пояснити, щоб дуже не переймалася.

- Нічого, для початку вступиш до інституту, станеш відомою артисткою, а вже потім кухня від тебе нікуди не втече...

Віра Іванівна підбадьорливо обійняла Машу за плече.

- А як твоя персональна виставка, Надюшо? - згадав Степан Петрович. - Мені дуже сподобалося на відкритті. Я хоч сам і не знавець, але твої картини, як мені здається, дуже красиві! Та й відвідувачі виставки щиро захоплювалися!

- Ну, вже прямо-таки захоплювалися, - зніяковіла Надя. - Це швидше за все з ввічливості...

- Я сам чув! - заперечив сусід. - А один такий сивий інтелігент із борідкою і в окулярах так прямо і сказав: "У Полякової акварелі завжди були шедевральними!"

- Цікаво, хто б це міг бути? - жваво зацікавилася Віра Іванівна.

- Мій колишній викладач із кафедри малюнка і живопису, - пояснила донька. - Він завжди до мене благоволив.

- І правильно, - підхопила мати. - Таланти потрібно підтримувати, їм необхідно допомагати і...

Вона розгубилася, не знаючи що іще додати, і в цей час коротко пролунав дверний дзвінок. Віра Іванівна сіпнулася, було, встати, але Надя зупинила її.

- Я сама подивлюся. Може, це до мене...

Відчинивши двері, вона побачила на порозі Маргариту і здивовано вигукнула:

- О, якими долями?! Ти була десь поруч?

- У принципі, так, але я в будь-якому разі збиралася до тебе заскочити.

- Ось і добре! Заходь, у нас якраз невеликі посиденьки організувалися, - запросила Надія, пропускаючи подругу всередину.

- У вас гості? - насторожилася Марго.

- Та ні, тут усі свої, домочадці, та ще наш сусід заскочив... проходь, не соромся!

Марго з цікавістю зазирнула на кухню.

- Заходь, Маргарито, ласкаво просимо, - запросила Віра Іванівна. - Прошу скуштувати наших вареників із вишнею, поки ще не встигли зовсім охолонути...

- Вареники? - Марго скривила фарбовані губи. - Дякую, але варене тісто ввечері... фі! Ці традиції сільського застілля, особливо з варениками, шкідливі для фігури...

Після її слів на кухні запанувала незручна тиша, і Надія, щоб якось розрядити обстановку, поспішила відвести подругу під несхвальними поглядами присутніх у свою кімнату.

- Марго, ну ти прямо так безпардонно... - із докором похитала Надя головою. - Могла б якось і ввічливіше.

- Вибач, не стрималася, - неохоче зізналася Маргарита. - Ти ж знаєш, як я ставлюся до плебейської їжі... та й узагалі, я сьогодні вся така на нервах...

- А що сталося?

- Ой, у мене завтра зустріч із замовником, і я обов`язково маю йому продемонструвати принаймні те, що вже готове за проектом. Тож я вирішила забрати в тебе, що є, і сидітиму всю ніч, щоб хоч щось встигнути...

Надія заспокійливо посміхнулася й оголосила:

- Не доведеться тобі всю ніч сидіти!

- Чому це?

- Та тому що я встигла все зробити! Якраз збиралася тобі завтра про це повідомити. Тож можеш забирати свій проект і не хвилюватися!

- От дякую, подруго! - насправді щиро зраділа Марго. - Ти навіть не уявляєш, як мене врятувала!

- Нормально. На те й друзі, щоб допомагати.

Діставши з верхньої полиці книжкової шафи креслення в тубусі й папку з розрахунками, Полякова передала їх подрузі.

- Ну що, тепер, коли тобі поспішати вже не потрібно, може, посидимо - поговоримо? Я каву зварю міцну...

- Дякую, Надюхо, але не можу! - квапливо відмовилася Марго. - Проект-то ти закінчила, та тільки мені в ньому ще розібратися потрібно, а то завтра буду перед замовником очима плескати, як та дурна корова... я краще побіжу. А з тобою ми ще якось посидимо іншим разом!

Маргарита швидко чмокнула подругу в щоку, притиснула до грудей документацію за проектом і рішуче попрямувала до виходу. Провівши її і зачинивши двері, Надя повернулася на кухню, де точилася жвава бесіда.

- Маргоша твоя вже пішла? - буркотливо поцікавилася Віра Іванівна. - І навіть не попрощалася...

- Вона дуже поспішала, - спробувала виправдати подругу Надія.

- Авжеж, так що навіть і словом не обмовилася... таких, з дозволу сказати, "подруг" мітлою гнати треба!

- Мамо, ти занадто упереджено ставишся до Маргарити... просто вона хвилюється за свою фігуру, боїться погладшати.

- Даремно побоюється... на гадюці сало не росте... - тихенько пробурмотів сусід.

- Надюшо, ти мене просто дивуєш! - сплеснула долонями Віра Іванівна. - Через свою неймовірну наївність ти навіть не помічаєш, як ця вертихвістка постійно використовує тебе у своїх корисливих цілях ще зі студентської лави!

- Але...

- І не заперечуй! Ти постійно щось для неї робиш, виконуєш за неї роботу, а нагадай, будь ласка, хоч один раз, коли твоя найкраща подруга Маргоша зробила що-небудь добре для тебе?! Мовчиш? Отож...

- Кхм, - кашлянув сусід і, вочевидь бажаючи підтримати Віру Іванівну, заявив: - Я, звісно, цю вашу дівицю геть не знаю, але й мені теж здалося, що вона сама собі на умі... якась дуже вже нещира і до того ж, здається, дещо зарозуміла, а це, знаєте, мимоволі насторожує.

- Ось бачиш, навіть Степан Петрович помітив! - підсумувала Віра Іванівна. - Тож подумай гарненько, чи потрібна тобі така подруга?!

Немов втративши інтерес до цієї теми, господиня переключила свою увагу на Машу, розпитуючи про те, як йдуть її справи в інституті. Маша почала із захопленням розповідати. А Надія замислилася, згадуючи події останніх днів.

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
Не знайдено або поки відсутні!