27.04.2023 12:30
18+
60
    
  1 | 1  
 © Анатолій Валевський

Різдвяна історія

Різдвяна історія

з рубрики / циклу «Фентезі»

Крижаний вітер монотонно посвистував серед голих гілок сплячих дерев, замітаючи низькорослі чагарники пишними кучугурами. Верткі сніжинки примарними зграями мчали кудись у темряву ночі. Зрідка в розривах низько повзучих хмар миготів блідий місяць і одразу ж ховався, немов злякавшись зимової холоднечі. На товстій гілці дуба-велетня біля просторого дупла сидів старий пугач, страждаючий на хронічне безсоння. Час від часу він глухо гукав і підсліпувато витріщався на всі боки.

Тут у самому серці віковічного лісу на галявині, оточеній розлогими ялинами, стояв міцний дерев`яний будинок, до якого тягнулися два дроти, що виходили з дупла дуба. Над трубою клубочився димок, який тут же зривав бешкетник вітер і ніс у хащі. Снігу намело неабияк. Він піднявся вже майже під самі вікна, в яких горіло яскраве світло. Сніг ліпився до скла, немов намагаючись зазирнути всередину, але знесилено сповзав униз на кучугури. Від дверей із навісом до накритого двосхилим дахом колодязя вела широка свіжорозчищена стежка.

На краю галявини хитнулися нижні гілки ялин і розійшлися в різні боки, пропускаючи кремезну, трохи сутулувату фігуру, закутану в довгополий кожух. Уважно озирнувшись на всі боки, невідомий попрямував прямісінько до будинку.

Почувши хрускіт, пугач негайно насторожено нахилився. Намагаючись розгледіти незнайомця, він ще ширше розкрив і без того величезні очі, а потім здивовано гукнув.

Незнайомець на мить зупинився, глянув угору і, погрозивши птахові кострубатим пальцем, підійшов до дверей. Переступивши з ноги на ногу, немов набираючись сміливості, він прокашлявся і постукав.

- Заходь, - донеслося зсередини. - Не замкнено.

У клубах морозної пари в хату ввалився запізнілий гість. Швидко зачинивши за собою двері, він кілька разів пострибав на місці, обтрушуючи налиплий сніг, а потім зняв кожух і повісив його на вішак біля входу.

Біля протилежної стіни в печі обгоряли товсті дрова, наповнюючи повітря ароматом соснової смоли. Лівіше, у кутку стояв масивний дубовий стіл, вкритий зеленим сукном. На ньому лежали старовинні товсті книги. За столом у різьбленому кріслі з високою спинкою сидів коротко стрижений моложавий чоловік років тридцяти. Його підборіддя обрамляла легка трохи кучерява борода. Він щось писав олівцем. Праворуч перед ним височіла стопка вже списаних аркушів. А ліворуч під великою настільною лампою з матовим скляним абажуром сидів руденький хом`ячок і весело гриз сухий хлібець. Основою лампи слугувала маленький дубовий пеньок з отвором, якраз таким, щоб у нього могло пролізти звірятко. Пустотілий пеньок слугував йому будиночком.

Господар і хом`ячок одночасно подивилися на гостя.

Той був могутньої статури. Одягнений у простецьку домоткану сорочку і такі ж штани. Довге сиве волосся пишною копицею увінчувало його голову, плавно перетікаючи у вуса і бороду. Власне кажучи, старий весь обріс волоссям так, що тільки великий ніс стирчав назовні, та лукаві зеленуваті очі іскрилися з-під кудлатих брів.

- Проходь, Тихоне, - запропонував чоловік. - Тільки взуття залиш біля дверей, а то натовчеш мені тут...

Гість стягнув валянки і зашльопав босими ногами, прямуючи до столу.

Господар будинку злегка поморщився і буркнув:

- Ти знову босоніж? Я ж тобі шкарпетки скільки разів давав...

- А нам, лісовикам, не належить у шкарпетках усяких ходити, - заперечив старий. - Я он і так штанці з сорочкою натягнув, щоб ти до мене не чіплявся.

- Та не чіпляюся я, - усміхнувся господар будинку. - Просто нині часи вже інші прийшли... цивілізація. Ти сідай.

Чоловік вказав на масивний стілець, що стояв перед столом.

Тихон обережно присів на краєчок, немов побоюючись, що стілець розвалиться під ним, а потім улаштувався зручніше і заговорив:

- Хіба нам без неї... цієї твоєї... ци-лі-мі-зації погано жилося? Колись, бувало, від напівзимника до снігогону в лісі тиша та благодать стояла. А нині що? Понаїхало всякого-різного... гуде, тріщить, ліс валить як попало... Хто й зна, як і до нашої глушини доберуться - тож куди нам тоді подітися?

Лісовик підморгнув хом`ячку, який уважно слухав його, і продовжив:

- Воно, звісно, можна і за тридев`ять земель махнути, хоч і далеченько буде. Кажуть, там завжди тепло... та тільки я не дуже вірю. Воно завжди там добре, де нас нема, та й то тільки доти, доки ми там не з`явимося...

- Ти, Тихоне, не хвилюйся. Усе буде добре, - промовив господар будинку. - Люди весь ліс не вирубають. Ну що ж поробиш, коли доводиться займатися лісозаготівлями - без цього поки що ніяк. Але ж на місці спиляних старих дерев молоді садять.

- Це ж скільки рочків пройде, поки вони виростуть?! Ні, не подобається мені все це...

Господар зніяковіло відвів очі, немов саме він був винен у вирубці лісу, і запропонував:

- Послухай, може, з морозу чарочку коньячку доброго приймеш? Відігрієшся.

Тихон докірливо похитав головою:

- Адже знаєш: непитущий я, та й не належить нам... ось чайку з ягідним варенням сьорбнути не відмовлюся, а хмільного ні-ні!

Лісовик якось лукаво посміхнувся і несподівано запитав:

- А ти, Дмитре Даниловичу, часом не замучився на самоті тут цілими днями просиджувати? Нудьга-то, мабуть... до людей не тягне?

- Так я ж пишу весь час, мені нудьгувати ніколи - така доля письменників. Та й ти ось відвідуєш іноді...

Господар будинку зніяковіло почухав у потилиці й додав:

- І ось що, Тихоне, просив же, щоб по батькові ти мене не називав, а то незручно якось... ти ж геть наскільки за мене старший будеш.

- А тут не в старшинстві справа, а в повазі. Ти для нас, лісових мешканців, як батько рідний.

- Ну, ти скажеш, - усміхнувся Дмитро. - Навигадували собі...

- Але ж якби не ти, давно вже ми отут всі згинули б. Про те кожен у лісі знає. Ти он казки про нас складаєш, віриш у нас, від того ми й не пропадаємо. То всякому відомо, що лісовики та інші мни-флалоло-гічецькі...

Затинаючись, Тихон старанно по складах вимовив мудроване для нього слово і полегшено зітхнув.

- Міфологічні, - машинально виправив письменник.

- Я ж і кажу... оці самі істоти живуть тільки за рахунок віри людської!

Дмитро махнув рукою і піднявся з-за столу.

- Гаразд, зараз самовар поставлю і варення принесу, сказав він. - А ти розкажи, чого чути в окрузі?

Поки лісовик почав переказувати останні лісові новини, господар будинку розтопив самовар і дістав з полиці в шафі баночку з варенням. Поставивши чашку з блюдцем, ложку і баночку на стіл перед гостем, він підійшов до печі і, присівши навпочіпки, поворухнув кочергою пригаслі дрова. Вогонь спалахнув із новою силою, заворожуючи своїм чаклунським танцем.

Голос лісовика поступово ставав глухішим і немов би відходив на задній план. Дмитро задумливо дивився на жар, що обсипався з прогорілого в печі поліна. На згадку прийшов той давній літній вечір, коли разом із друзями студентами філологічного факультету він уперше побував у цьому лісі. Тоді, сидячи біля багаття, вони сперечалися з приводу міфів і старовинних оповідей. Дмитро сердився на приятелів, які насміхалися з нього через його віру в казкових персонажів. А він лише висловлював свою особисту гіпотезу про те, що лісовики, русалки та інші міфологічні персонажі цілком могли існувати за старих часів, а, можливо, і зараз ховаються десь у лісовій глушині. Швидше за все, вони просто уникають зустрічей із сучасними людьми, тому що звикли жити старим звичаєм по-своєму. Адже існували ж динозаври - і це незаперечний факт, хоча ніхто їх живцем в очі не бачив. Але приятелі й слухати не хотіли, а лише кепкували з нього:

- Ти в нас відомий автор казок! Дивись, як би тебе лісові дівки в гущавину не затягли, та й там не заласкали...

Розсердившись, Дмитро пішов убік від табору і сів на замшілу колоду. Тут на краю невеликої галявини він мимоволі замилувався маленькими блакитними вогниками, які повільно пливли над розкритими нічними фіалками. У народі ці квіти ще називали царськими свічками або просто любками. Існувало давнє повір`я, що клубні цих квітів мають магічну силу приворотного зілля. Медвяний аромат нічних фіалок злегка п`янив, і Дмитро замріяно прикрив очі.

- Подобається наш ліс?

Трохи скрипучий голос пролунав зовсім поруч. Від несподіванки Дмитро здригнувся і ледь не звалився з колоди. Розплющивши очі, він зі здивуванням побачив кремезного незнайомця, який стояв усього за кілька кроків від нього. У темряві можна було розгледіти лише силует.

- Ти, хлопче, не лякайся. Тут тобі лиха ніхто не зробить.

Судячи з усього, незнайомець був налаштований доброзичливо, та й друзі перебували неподалік - між стовбурів багровів відблиск багаття, і долинали їхні веселі голоси. От тільки незрозуміло було: звідки в цій глушині з`явився його співрозмовник? Адже вони з приятелями спеціально кілька днів пробивалися вглиб лісу, щоб піти подалі від цивілізації і пожити з тиждень "дикунами".

- Я й не боюся, - насторожено відповів Дмитро. - Просто не помітив, як підійшли... ви, напевно, мисливець?

- Який же я мисливець без рушниці? - засміявся незнайомий дідок. - Ні, живу я тут.

Дмитро здивовано округлив очі.

- Хіба отут люди живуть? Навкруги ж немає жодної дороги поблизу.

- Люди не живуть, - погодився дід. - А я тут споконвіку мешкаю. Це мої володіння. Але не бійся: ти, милий чоловіче, про нас - лісових мешканців добре казав і правильно, тож тут тебе ніхто не скривдить, а знадобиться, то й допоможемо, якщо там що...

Незнайомець зробив крок уперед і присів на пень.

Тієї першої зустрічі Дмитро спочатку подумав, що якимось дивом зустрів невідомого відлюдника. Але коли дізнався, що розмовляє зі справжнісіньким лісовиком - господарем цього лісу, то спочатку навіть засумнівався у власній розсудливості. Одна справа - фантазувати і розмірковувати про реальність міфічних персонажів, і зовсім інша - зустрітися з ними віч-на-віч. Однак поступово заспокоївся і чомусь повірив.

Тільки друзі не дали до пуття поспілкуватися - почали його кликати, і тоді лісовик Тихон (як він назвався) запросив Дмитра приїхати сюди наодинці. На прощання хранитель лісу подарував юнакові малахітову кульку і сказав:

- Бережи її. Вона відкриває серце для великої любові, та й оберіг добрий від зла...

Після цього встав і, зробивши крок убік, зник, немов розчинився.

Приятелям Дмитро нічого не розповів про ту зустріч, та й навіщо - все одно б не повірили. Вечорами, коли залишався один, він затискав у долоні подарунок Тихона і зігрівав його. Через деякий час малахітова кулька ставала теплою, і Дмитру здавалося, що він відчуває аромат лісової галявини, на якій познайомився з лісовиком, і чує тихий шепіт листя. А іноді перед його поглядом навіть з`являлися видіння стародавнього лісу.

Відтоді минуло вісім років. Давно пішла в минуле студентська пора. Поступово Дмитро став популярним письменником - його видавали, книжки мали успіх. Улюбленим жанром письменника було фентезі. Щоліта він заявляв, що їде мандрувати, а сам забирався в глухі хащі лісу і тут у тиші та спокої задумував і писав нові історії. Лісовик Тихон зі своїми помічниками побудували для Дмитра добротний будинок і викопали колодязь. Та ще й якимось дивним чином забезпечили житло електрикою. На запитання, звідки вона в цій глушині взялася, Тихон лише посміювався та лукаво мружився:

- Тебе електрика цікавить чи звідки вона? Так ти ж сам казкар - от і змикить...

У будинку було все, що могло знадобитися для життя: меблі, посуд. У коморі полиці ломилися від різноманітних харчів. Усе це постачав Тихон або його помічники.

Так Дмитро й жив: увесь рік у місті, а влітку в лісі. Тільки нині зрадив своїм звичкам. Захотілося справжньої зимової казки, чогось незвичайного. І тепер у ніч перед Різдвом він явно відчував навколо себе якусь давню загадкову магію. Здавалося, вона витає в повітрі, і ось-ось станеться щось неймовірне, чарівне. Та й малахітова кулька останніми днями почала показувати дивні видіння, в яких смутно вгадувався незнайомий жіночий силует. Іноді здавалося, що він ось-ось розгледить обличчя, але щоразу в останню мить видіння вислизало.

Письменник струснув головою, проганяючи ману, і розчув закінчення розповіді Тихона:

- ...а вони шумлять, тріщать, лісом на цих своїх штукенціях носяться, немов скажені. Словом - метушня безглузда.

Дмитро повернувся до столу, налив у чашки чай і, сівши на своє місце, перепитав:

- Про кого це ти?

Лісовик здивовано відкинувся на спинку стільця.

- Вибач, Тихоне, замислився я і не розчув, про кого ти розповідав, - пояснив письменник. - Не ображайся.

- Буває, - погодився лісовик, обережно смакуючи чай. - Мене так інколи перехоплює, коли минуле згадую, аж несила... теж нічого навколо не чую. А розповідав я про цих, ну, які отут неподалік набудували хат усяких нових.

- Це хто ж такі будуть і звідки взялися?

- Так я ж казав тобі: наприкінці літа понаїхали з усякими пристосуваннями та й побудували в лісі селище... якось дивно обізвали - база чогось там...

- А, напевно, база відпочинку?

- Ось-ось... і який же відпочинок виходить?! Нині гасають у лісі по заметах, як очманілі, галасують, димлять. А штукенції їхні гарчать гірше за ведмедя навесні.

- То це, можливо, снігоходи? - припустив Дмитро.

- Як же, снігоходи, - пробурчав Тихон. - Хіба ж вони ходять, вони ж гасають... ще й вогні свої чаклунські пускають із гуркотом і димом, музика гримить, аж голова боліти починає... порятунку від них немає.

Він замовк, допитливо подивився на письменника і несподівано запитав:

- А чого це ти, Данилич, усе один та один? Невже пару собі знайти не можеш, чи хочеш усе життя бобилем прокукукати?

Дмитро здивовано підняв брови, потім зніяковіло опустив очі і пробурмотів:

- Та я ніби спеціально не шукав... а так... поки не зустрів наречену свою...

- А варто б уже.

- Тобі-то яка різниця?

Лісовик добродушно посміхнувся і з охотою пояснив:

- Так отож, дивись, малята-пустунчики пішли б... ми б їх тут усім лісом розважали, ростили, охороняли б. Усе ж на свіжому повітрі, на природі здоров`я набирали б, не те, що у вашому цьому місті...

- Невже, Тихоне, ти думаєш, що вони в лісі жили б відлюдниками? Діти мають спілкуватися з іншими дітьми, навчатися в школах, коротше кажучи - жити серед собі подібних.

- Невже я не розумію, - погодився лісовик і мрійливо додав: - Однак же час від часу могли б і до нас у гості приїжджати, як ти. От славно було б. Я б корівку завів, а то й дві...

Дмитро усміхнувся.

- Можливо, тільки який сенс про це балакати?

- До того й веду, що Коляда настала, - несподівано зазначив Тихон. - Ну, там святочні ігри всякі, ворожіння... ти ж сам знаєш. Загалом, сьогоднішня нічка особлива, чарівна!

- І що з того?

- А те, що всіляко може статися... дивись - може, і гостей дочекаєшся.

- Яких гостей? - здивувався письменник.

- Та хто ж його знає, проте все ж може усяко статися, - загадково пообіцяв лісовик. - А мені вже час, засидівся я в тебе. Треба обхід зробити та з боровиками поспілкуватися, порішати дещо, бо ж назавтра справ багато...

Він поквапився, допив у кілька ковтків чай і, обтерши вуса, попрямував до дверей. Вправно взувшись і загорнувшись у кожух, Тихон відчинив двері і, вже виходячи назовні, озирнувся, змовницьки підморгнув господареві хати і порадив:

- Ти б, Данилич, поголився... про всяк випадок та переодягнувся. Аука ж не даремно намагається...

Дмитро відкрив, було, рота, збираючись щось сказати, але двері вже зачинилися, і він залишився наодинці. Розгублено оглянувши себе і провівши долонею по борідці, він здивовано знизав плечима - начебто, нормально одягнений. А що стосується бороди, то він завжди, коли в ліс ішов, свідомо її відрощував, щоб хоч у цей час не голитися... І до чого тут пустун Аука?

За вікном посвистував холодний вітер. А тут було тепло й затишно. У печі потріскували обгораючі поліна. Настала передріздвяна ніч, яка обіцяла подарувати нові казкові сюжети - так було завжди. Щороку саме цієї ночі Дмитру спадали на думку найцікавіші ідеї, які потім поступово перетворювалися на оповідання, повісті, а іноді навіть на романи.

- А що як підбадьорити себе чарочкою коньячку?

Із цими словами Дмитро вийшов з-за столу, відчинив буфет і дістав почату пляшку вірменського тризіркового коньяку, яку привіз із собою. Він не був великим шанувальником міцного напою, але іноді любив побалувати себе якимось пристойним напоєм. Наповнивши різьблену малахітову чарку, Дмитро підморгнув хом`ячкові, відсалютував йому коньяком і заплющив очі в передчутті. Вдихнувши аромат, він зібрався вже випити, коли у двері знову постукали.

Хом`ячок насторожено завмер, а потім швидко прошмигнув у свій будиночок, прихопивши недоїдений сухарик.

Письменник поблажливо посміхнувся вслід звірку і крикнув:

- Заходь, Тихоне. Забув щось?

Двері відчинилися, і в хату несміливо ступив якийсь незнайомець. Він був нижчим на зріст, ніж лісовик, і набагато стрункішим. Коли незнайомець стягнув із голови пухнасту шапку-вушанку, по коміру його короткого кожушка розсипалося темне хвилясте волосся, в обрамленні якого Дмитро побачив миловидне личко. Нічний гість виявився вельми симпатичною дівчиною. В її сірувато-зелених очах причаїлася сторожкість.

- Ой, вибачте, будь ласка, за таке пізнє вторгнення! - невпевнено промовила вона.

М`який злегка грудний голос дівчини пролунав чарівною мелодією. Дмитро остовпів від несподіванки. Втративши дар мови, він дивився на гостю, кліпаючи очима. Пауза дещо затяглася, і незнайомка легенько кашлянула. Немов прокидаючись, Дмитро зробив крок уперед і незграбно запропонував:

- Чи не бажаєте коньяку?

Він простягнув гості чарку, яку все ще тримав у руці.

- Дякую. Не відмовлюся...

Дівчина випила коньяк дрібними ковтками.

- Чудово, - вимовила вона. - Відчуваю, що життя знову повертається в моє змерзле тіло.

Дмитро відніс чарку до буфету, але, схаменувшись, швидко повернувся до гості.

- Ох, вибачте мене за незграбність, - вигукнув він. - Я дещо розгубився. Погодьтеся, такий несподіваний візит у нічний час...

- Я вам завадила?

- Ні.

Дмитро зніяковіло скуйовдив волосся на голові, рішуче махнув рукою і заявив:

- Та не слухайте ви мене. Через власну незграбність несу всіляку нісенітницю... насправді я дуже радий. Роздягайтеся і проходьте до вогню.

Він допоміг незнайомці зняти кожушок і повісив його на вішак з рогів сохатого. Туди ж почепив і шапку. Потім дістав з полички біля входу повстяні шльопанці і поставив їх на підлогу.

Гостя спритно стягнула хутряні унти, взула шльопанці й вичікувально подивилася на Дмитра.

- Прошу вас...

Він жестом запросив гостю ближче до печі й посунув до неї крісло, цілком вирізане з дубової колоди.

- Розташовуйтеся... до речі, мене Дмитром звуть.

- Дуже приємно. А мене звати Валентина. Можна просто Валя.

Вона сіла в крісло і почала розтирати замерзлі долоні, з цікавістю роздивляючись приміщення. На її щоках поступово почав проступати легкий рум`янець. Дмитру здалося, що дівчина кілька разів кинула на нього дивний погляд - такий, немов вони вже десь зустрічалися. Та й йому вона здавалася знайомою, але звідки - пригадати не міг.

- Скажіть... Валю, яким чином ви опинилися в цій глушині вночі, одна? - запитав Дмитро. - Наскільки я знаю, поблизу ніхто не живе.

- Я теж так думала, поки не натрапила на ваш будинок.

Гостя знову подивилася на нього якимось дивним поглядом, і Дмитро не втримався від запитання:

- Вибачте, ми раніше зустрічалися? Може, десь випадково?

- Ні.

- А мені здалося...

- Це мені здалося, точніше, наснилося... дивно. Я приїхала на нову базу відпочинку, щоб провести тут святкові дні.

- А, так ось звідки ви тут з`явилися. Але це досить далеко, - щиро здивувався Дмитро. - До того ж і ніч надворі...

- Так я ще після обіду виїхала покататися на снігоході разом із друзями. Ми там дуріли, каталися, ну і... якимось чином я заблукала.

- Як це сталося?

- Не знаю. Сама не помітила, як залишилася наодинці. А тут ще й снігохід заглух... я його і так, і сяк пробувала завести, а він ні в яку. І тут мені здалося, що я почула з-за дерев голоси друзів і, начебто, шум снігоходів. Я пішла на звук... кликала, гукала... мені здавалося, що хтось відгукується, і я знову йшла на голоси...

- Потрібно було залишатися біля снігохода, тоді вас могли б знайти по слідах.

- Це я вже потім збагнула. А тоді мені здавалося, що ось-ось, зараз я вийду на чергову галявину і побачу друзів. А потім якось швидко стемніло, і пішов сніг. Я спробувала повернутися назад власними слідами, але їх уже замело...

Дівчина скрушно зітхнула і винувато розвела руками. Темне хвилясте пасмо впало на очі. Валентина легким рухом руки прибрала його і з надією подивилася на Дмитра.

"Яка ніжна в неї долоня", - подумав він, а вголос вимовив:

- Це просто диво, що ви натрапили на мій будинок.

- Я теж про це подумала. Просто не віриться, але таке відчуття, що мене навмисне привели саме сюди. Просто містика якась...

- У якому сенсі?

- Ну, я ж не знала, куди йти. До того ж розгубилася, та й, чесно зізнатися, злякалася. А тут чую, якийсь голос здалеку начебто аукає - ось і пішла на нього... вирішила, що все ж таки краще рухатися, щоб не замерзнути. Голос аукає - я йду, а наздогнати не можу, немов він від мене тікає. Ось так і дісталася цієї галявини. Дивлюся: серед ялинкових гілок вогник просвічує. Я на нього пішла і ось тут опинилася...

Дівчина замовкла і зніяковіло опустила очі. Це було так мило і природно, що Дмитро мимоволі замилувався нею. На якийсь час запанувала тиша, крізь яку пробивалося лише приглушене завивання хуртовини, та легке потріскування дров, обгораючих у печі.

- Ну, що ж, здається, я здогадуюся, чиїх рук це справа, - промовив Дмитро. - Напевно, це Аука вас сюди заманив.

- Хто-хто?

- Аука - дух лісу, помічник лісовика. Він любить голову морочити, відгукуючись із різних боків. Відомий пустун.

Валентина здивовано підвела очі, але потім розуміюче посміхнулася і похитала головою:

- Ах, ви мене, звичайно ж, розігруєте... ні, голос лунав увесь час з одного боку - це я точно чула. Але, напевно, це просто вітер так шумів у гілках дерев, а мені здалося.

- Може, і вітер, - із сумнівом у голосі погодився Дмитро. - Хоча, здається мені, що зустріч наша не випадкова. Он і Тихон якось так загадково попереджав, мовляв, чекай гостей...

- Хто такий Тихон?

- Так... один мій добрий знайомий... живе тут неподалік...

- Але на базі казали, що поблизу немає жодного поселення. Нас у цьому запевняли.

- Так воно і є. У цих місцях тільки я періодично буваю, та ще Тихон мешкає...

Дмитро трохи зам`явся, помітивши вираз здивування на обличчі Валентини, і пояснив:

- Ну, він типу відлюдника чи що...

- А, ну, тоді зрозуміло...

Дівчина з веселою цікавістю озирнулася навколо. Її погляд затримався на книжкових полицях, потім прослизнув письмовим столом і знову зупинився на господареві будинку.

- На базі відпочинку, напевно, зараз паніка, - припустила вона. - Треба б їм повідомити, щоб не хвилювалися. У вас є мобільний телефон?

- Це не допоможе, - зізнався Дмитро. - Тут немає зв`язку, тому доведеться до ранку почекати. А вже на світанку я доставлю вас на базу...

- А снігохід є?

- Ні, і повірте, що це не найнадійніший вид транспорту в зимовому лісі.

- Так, у цьому я переконалася на власному досвіді, - погодилася Валентина. - А що ж у вас є?

- Лось.

- Що? Справжнісінький лось? - здивувалася дівчина.

- Саме так. У нього навіть ім`я є - Мефодій.

- А де ж ви його тримаєте?

- Ніде не тримаю. Він зі своїм сімейством тут неподалік оселився, а коли мені потрібно, я його кличу, і він приходить.

Валентина з недовірою подивилася на Дмитра і осудливо похитала головою.

- Ви мене, напевно, розігруєте... - припустила вона.

- Навіщо ж? Ось уранці самі все побачите й переконаєтеся, - пообіцяв господар. - До речі, поїздка на санях засніженим лісом - це просто неймовірна казка. Я сам досі не можу до цього звикнути.

- Ви, Дмитре, незвичайна людина, - тихо промовила дівчина, зі зростаючим подивом дивлячись на нього. - Живете в лісі... самі... у вас сім`я є?

- У якому сенсі?

- Ну, дружина... діти... родичі якісь. Повинен же у вас хтось бути?!

- Ах, у цьому сенсі. Ну, від усієї рідні в мене лише тітка залишилася, та й то ми з нею бачимося не часто... - Дмитро ніяково знизав плечима, потім, схаменувшись, квапливо додав: - Ах, так, у мене ще Гоша є.

- Хто це?

- Мій хом`ячок, усюди зі мною їздить...

Він вказав на лампу, біля основи якої з нірки обережно визирав пухнасте звірятко. Помітивши, що на нього звернули увагу, Гоша негайно сховався.

- Гарненький, симпатичний малюк, - посміхнулася Валя. - Отже, ви не одружені?

- Не довелося якось...

Дмитро знизав плечима. Потім, схаменувшись, ляснув себе по лобі й вигукнув:

- Ех, ну й балда ж я! Загомонів вас, а сам навіть і не пригостив нічим. Зараз я вечерю приготую.

- Ні-ні, спасибі, я не голодна, - квапливо запротестувала дівчина, але під пильним поглядом Дмитра її щоки залилися рум`янцем. Він жартівливо похитав головою.

- Невже вас у лісі вже хтось пригощав?

Валентина зніяковіло опустила голову.

- Я так і думав, - констатував Дмитро. - Зараз, я швидко...

- Тоді я вам допоможу.

Дівчина встала і подивилася на господаря будинку, чекаючи підказки.

- У такому разі дістаньте посуд із шафки і розставте на столі, - Дмитро вказав на буфет, поруч із яким стояв невеликий обідній стіл із двома стільцями. - А я поки дещо з комори принесу. До речі, я ж теж ще не вечеряв. До того ж сьогодні незвичайний вечір. Пам`ятаєте - у Гоголя "Ніч перед Різдвом"? Тож у нас буде сьогодні святкова вечеря...

Він вийшов у сусідню кімнату, звідки вели двері в комору, а дівчина зайнялася сервіруванням столу. Вона дістала з буфета і розставила різьблені тарілки, дістала ніж і виделки. Помітила на полиці велику дерев`яну вазу з хитромудрим візерунком, наповнену пирогами, і теж поставила її на стіл.

За вікном посилився вітер. Чути було, як він завиває в пічній трубі, намагаючись прошмигнути в теплий будинок і вистудити його. Але дрова весело потріскували в печі, і жарке полум`я гнало холод геть.

Валентина підійшла до віконця і подихала на скло. Крижаний візерунок підтанув, утворивши невелику плямочку, крізь яку можна було подивитися, що діється зовні. А там уже щосили мела заметіль. Навіть найближчі до будинку дерева не було видно. У сніговій круговерті уявлялися темні силуети, що немов звиваються в якомусь хитромудрому танці. Та ще здавалося, що в темряві мерехтять чиїсь очі. Дівчина мерзлякувато пересмикнула плечима і різко обернулася на скрип мостин - це повернувся Дмитро. Опустивши на стілець дерев`яний рознос, він почав вивантажувати з нього на стіл якісь горщики і казанки, накриті кришками.

- Цікавий у вас посуд, - посміхнулася Валентина. - Таке не часто побачиш.

- Що ви маєте на увазі?

- Ну, виделки і ложки звичайні, а ось тарілки всі дерев`яні з різьбленим орнаментом, явно ручної роботи. Потім усі ці горщики, казанки і чашки - вони ж усі з обпаленої глини. Та й самовар, як я помітила, вельми старовинний.

- Ну, так у цьому якраз немає нічого дивного: ножі, виделки і ложки я з собою привіз, а решту посуду мені Тихон подарував, - пояснив господар. - Він великий умілець у частині рукоділля. До речі, всі меблі в будинку теж Тихон зробив.

- А пироги хто вам пече? - лукаво примружилася дівчина.

- Це я вже сам навчився, - добродушно посміхнувся Дмитро. - Тут особливого розуму не потрібно.

Він подивився Валентині прямо в очі, зніяковіло почухав потилицю, а потім обережно запропонував:

- Давай перейдемо на "ти", а то трохи ніяково, чи що, немов на якомусь офіційному прийомі...

Валентина посміхнулася і з радістю погодилася:

- Я не проти. Мені й самій дещо незатишно при такому спілкуванні. Набагато краще по-простому.

- Ось і чудово. Тоді сідай до столу.

Дмитро налив у чарки потроху коньяку і запропонував випити за знайомство. Після цього він посунув ближче до гості тарілку з грибною солянкою і пироги, а сам зайнявся нарізкою сиру. При цьому він крадькома поглядав на Валентину, відчуваючи, як його серце з якоїсь неусвідомленої причини завмирає в солодкій знемозі. Минуло всього нічого, як у будинку з`явилася ця дівчина, а він, здається, вже встиг у неї закохатися. Це було якось дивно.

"Але ж це саме її образ показувала мені останнім часом малахітова кулька" - раптово зрозумів Дмитро.

Іноді на нього накочувало і тоді приходило відчуття власної непотрібності, самотності закоренілого одинака. Тоді він зігрівав у долонях малахітовий оберіг, подарований Тихоном, і перед ним, немов уві сні, поставало видіння тієї єдиної, заради якої він готовий був би змінити все своє життя. Але видіння це завжди було нечітким, розпливчастим, а ось зараз сфокусувалося.

Скуштувавши гриби і зазначивши, що приготовані вони чудово, дівчина з цікавістю подивилася на всі боки і запитала:

- Звідки в тебе електрика береться? Навряд чи сюди в лісову глушину дроти тягнули. Напевно, генератор?

- Ні, генератора тут ніколи не було. Лісові жителі не люблять зайвого шуму.

- Тоді звідки ж воно береться?

- Із дупла старого дуба. Тихон звідти проводку привів.

- Нісенітниця якась...

- Ну, чому ж? У мене все прекрасно працює

- Як?

- Я й сам не знаю... працює і все. Тихон сказав, що зроблено якнайкраще, і я йому вірю. Він узагалі може дива творити, та ще й помічників у нього повний ліс.

Валентина з недовірою подивилася на Дмитра.

- Ти розмовляєш зі мною, як із маленькою дитиною. Немов нас оточують усілякі казкові персонажі...

- Ну, якби ти тут пожила, то сама б переконалася.

Дівчина зніяковіло посміхнулася і несподівано запитала:

- А ти що, запрошуєш?

Тепер уже зніяковів Дмитро. Хотів було перевести розмову на жарт, але щось немов підштовхнуло його, і несподівано для самого себе він виклав усе, про що щойно думав. Слова зізнання лилися квапливо, немов боячись не встигнути. А Валентина слухала, здивовано дивлячись на хлопця. І що довше він розповідав, то чіткіше проступали в її очах радісні іскорки.

- Коли побачив тебе, серце тьохнуло, і я зрозумів, що ти саме та дівчина, про яку несвідомо мріяв. Ось такі справи... - закінчив свою розповідь Дмитро. - Хочеш, вір, а хочеш - ні, але я правду сказав, а ти вже вирішуй.

І він завмер в очікуванні, боячись підняти очі, щоб не зустріти глузливий погляд. Йому здавалося, що дівчина зараз розрегочеться. Але замість цього Валентина простягнула руку і підбадьорливо доторкнулася до його долоні.

- Значить, усе це не випадково, - несподівано спокійно промовила вона.

- Що ти маєш на увазі? - здивувався Дмитро.

- Ну, коли я увійшла в будинок, хіба не було в тебе відчуття, що ми раніше десь зустрічалися?

- Так. Я навіть запитав тебе про це.

- Саме так. Тільки ти не знаєш, що якраз я тебе бачила.

- Коли і де?

- Минулої ночі...

Дмитро здивовано підняв брови, а потім криво посміхнувся.

- Жартуєш?

- Ні, я й справді бачила тебе вчора вночі... уві сні. Чесно-чесно. Коли на базу приїхала, то лягаючи першої ночі спати, за народним повір`ям прошепотіла: на новому місці насниться наречений нареченій. Ну, і... ти мені наснився...

- От так справи...

Дмитро розгублено почухав у потилиці. Молоді люди зніяковіло дивилися одне на одного, не знаючи, що сказати. І в цей момент несподівано з`явився осмілілий Гоша. Він видерся по ніжці столу, спритно підбіг до пробки від пляшки і, перевернувши її, зазирнув усередину, а потім по черзі подивився на Дмитра і Валю.

Дівчина обережно погладила хом`ячка, і він життєрадісно пискнув. У його оченятах-намистинках блиснули пустотливі іскорки. Валентина припустила:

- Здається, він щось хоче сказати.

- Напевно, пропонує нам випити на брудершафт, - пожартував Діма. - А чому б і ні? Ти не проти?

- Взагалі-то я майже не п`ю, але... сьогодні ж особливий випадок, і ніч казкова... правда?


* * *


Немов за помахом чарівної палички хуртовина почала вщухати. Сніг пішов дрібний і рівний, а в розривах хмар замерехтіли перлинні зірки. Під вікном будинку стояли двоє - один кремезний у кожусі, а другий меншого зросту, нібито в хутряному комбінезоні. Через свій маленький зріст він не діставав до підвіконня.

- А чого там робиться, чого? - підстрибував від нетерпіння Аука, намагаючись хоч краєм ока зазирнути у віконце.

Тихон легенько ляснув долонею помічника по маківці, щоб вгамувався, і з удаваною суворістю пробурчав:

- Малий іще. Тебе це не стосується... та й мене теж.

Але, не втримавшись, добродушно посміхнувся, підморгнув і додав:

- Ми тут чого треба було, зробили. Тепер - діло молоде... а нам час господарство дозором обійти. Треба простежити, щоб ніхто не бешкетував. Ніч-то ж святкова, Передріздвяна, отже, в лісі порядок має бути...

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
Не знайдено або поки відсутні!