19.05.2023 19:16
18+
44
    
  1 | 1  
 © Анатолій Валевський

Час веселитися

Час веселитися

з рубрики / циклу «Містика»

Підібравши підлоги засмальцьованої ряси, Гаспар перестрибнув смердючу буру калюжу, але трохи не розрахував і приземлився на свіжий коров`ячий коржик.

- Ах ти, диявол мене забирай! - сердито вигукнув він і злякано озирнувся.

На щастя, поблизу нікого не виявилося, тож його богохульства не почули. Хіба що худющий облізлий кіт, який нахабно втупився у ченця єдиним лишившимся в нього оком. Сидячи на невисокому горбку, він з неприхованим глузуванням дивився на незграбного товстуна.

- Чого витріщився?! - розсердився Гаспар. - Пішов геть, мерзотник!

Він підхопив із землі грудку бруду і запустив нею в нахабника, який злегка відхилився. Снаряд пролетів мимо, а кіт, зневажливо нявкнувши, підвівся і, демонстративно помахуючи хвостом, неспішно попрямував у бік найближчих руїн. Товстун погрозив йому кулаком:

- Ну зачекай! Потрапиш ти мені до рук, я з тебе шкіру злущу!

Тут на задвірках центрального ринку вільно розкинувся міський смітник, минути який ніяк не виходило, оскільки це була пряма дорога до підніжжя пагорба, на якому височів Алькасар. Там, на зворотній стороні королівського палацу знаходився вхід у підвали тортур, який охоронявся ченцями. Туди й поспішав чернець-інквізитор.

Притримуючи підлоги ряси, щоб не забризкати їх брудом, Гаспар застрибав далі, намагаючись не послизнутись і не розпластатися в одній із смердючих калюж. Він поспішав. Завтра в Толедо чекали прибуття нового Великого альгвасилу - судового пристава верховної ради інквізиції. До його приїзду потрібно було завершити розслідування справ єретиків, які ще залишалися. Усі обвинувачені вже давно зізналися в єресі, крім одного волоцюги, який продовжував наполягати. Судячи з усього, сьогодні буде весела нічка.

Гаспар кровожерливо посміхнувся і пробурмотів:

- Нічого, до ранку ти у мене в усьому зізнаєшся. А допоможе в цьому Альфонсо - великий майстер розв`язувати язики.

Подолавши відстань, що залишилася до складів, він на диво спритно всунувся у вузький прохід між будинками і вийшов на протилежному боці.

Літо нині видалося спекотним. Незважаючи на те, що день хилився на вечір, сухе гаряче повітря все ще обпалювало обличчя, а похмурий вітерець не приносив полегшення – лише легкий сухий пил, що рипів на зубах. Розпечене каміння бруківки припікало ступні навіть крізь підошви сандаль. Але Гаспар не сумував. Він знав, що у підвалі його чекає помічник Альфонсо. Напевно для сьогоднішньої ночі той запас неабияку баклагу холодного вина. Та й вигляд городян, що злякано розступалися перед ним, приносив Гаспару невимовне задоволення. Монахів-інквізиторів побоювалися всі - від простолюдинів до багатої знаті. Вони були оголошені непідсудними, непідконтрольними та недоторканними для світської влади. І Гаспар користувався цими привілеями на повну міру.

Піднявшись схилом пагорба, він перекинувся парою сальних жартів з ченцями, що охороняли вхід під широким навісом. Їхні обрюзглі синюшні пики без слів свідчили про непомірну пристрасть до хмільного зілля. Ну та хіба ж на такій роботі без цього можна? Ніяк.

У довгому коридорі, що по спіралі вів у підземелля, після яскравого сонця панувала напівтемрява, злегка розбавлена слабким світлом смолоскипів. Гаспар з нетерпінням прискорив ходу, передчуваючи зустріч. Він відчинив дубові двері, окуті залізними пластинами, і ступив усередину в`язниці.

Альфонсо вже був тут. Він сидів за грубим дерев`яним столом, ліниво колупаючи ножем у хлібині. Перед ним стояла почата баклага з вином, дві глиняні чашки і шматок козячого сиру. Трохи збоку лежав сувій доносу, на підставі якого було висунуто звинувачення у єресі. Піднявши голову на скрегіт відчинених дверей, громила вишкірився в моторошній усмішці, оголивши пожовклі щербаті зуби.

- Нарешті, - вигукнув він. – У мене вже в горлі пересохло!

- То я тобі й повірив, - реготнув Гаспар. – Мабуть, горлянку вже неодноразово вином ополоснув?!

- Та лише трохи пригубив… тільки для спроби.

У в`язниці стояв важкий дух поту, гнилі та паленого м`яса. Але для інквізиторів він був звичним.

– Як там наш приятель? – поцікавився Гаспар.

- Живий поки що… я тут його трохи попитав із пристрастю.

- Ну і?

- Не зізнається поки що. Ну та куди йому подітися? Все скаже, навіть те, чого сам не знає…

Громила оглушливо заіржав. Гаспар трохи скривився і обернувся до ув`язненого, який висів розтягнутим на дибі в дальньому кутку в`язниці. Тяжке склепіння загрозливо нависало над ним закопченими кам`яними брилами. Здавалося, воно намагається звалитися і розчавити нещасного, але не може подолати якусь невидиму перешкоду.

Виснажене висушене тіло обвинуваченого в єресі було покрите синцями і опіками. Шкіра обтягувала випираючі кістки, а довге волосся, що злиплося від бруду і крові, приховувало обличчя. Голова безвольно звисала. Судорожно скрючені пальці вивернутих рук застигли, наче пазурі мертвого птаха. Ув`язнений не подавав ознак життя.

Гаспар стурбовано ступив до нього і вигукнув:

- Альфонсо, син шолудивого собаки! Ти вбив його!!!

Але здоровила у відповідь криво посміхнувся:

- Не хвилюйся. Рани йому відваром оману промиваю і трав`яними настоями напуваю... скільки треба буде, стільки й протягне. Я свою справу знаю - від мене ще ніхто не йшов раніше призначеного часу.

Це було правдою. Серед інквізиторів Альфонсо користувався славою майстра тортур, здатного підтримувати життя в тілі мученика стільки, скільки вимагалося для слідства. Ходили чутки, що він навіть німим язики розв`язував. Гаспар мимоволі уявив себе в руках громили і миттєво вкрився холодним потом. Волосся на його ожирілій потилиці піднялося дибки, а по спині пробігли крижані кігті жаху.

- Що з тобою, брате Гаспаре? - насторожився кат. - Он як з лиця весь зійшов, зблід... чи не загорівся ти жалістю до злочинця?!

- Та просто душно чогось… сушить мене. Треба горло промочити…

Товстун квапливо хлюпнув вина в чашки і жадібно осушив свою в кілька ковтків. Потім обтер рукавом губи і, відщипнувши шматок сиру, почав його методично пережовувати, намагаючись не зустрічатися поглядом зі своїм помічником.

Гаспар був боягузом – не те, що Альфонсо. Цей громила з дитинства виявляв садистські нахили, заради власного задоволення знущаючись з тварин і птахів. Ставши підлітком, він переключився на однолітків. А коли досяг повноліття, сам напросився на службу в інквізицію, де його садистська збочена натура знайшла застосування повною мірою. Гаспар же в дитинстві був тихим, сором`язливим хлопчиком із середньої родини.

Якось він вкрав солодощі зі столу в лавці. Але, побоюючись покарання, звинуватив у цьому безпритульного хлопчика, який опинився на свою біду поблизу. Хлопця побили стражники і кудись потягли. А Гаспар з того часу зрозумів, що завжди можна знайти вихід, зваливши свою провину на когось іншого. Пізніше він зробив для себе ще одне відкриття: для ченців-інквізиторів не було жодних заборон та покарань. Навпаки – їх усі боялися. І тоді Гаспар вирішив стати інквізитором. Щоправда, іноді його нудило під час тортур, але поступово він звикав.

І вже, принаймні, краще самому катувати, аніж пробувати це на власній шкірі – так він для себе вирішив. До того ж майно звинувачених у чаклунстві та єресі легко й просто осідало в мошнах інквізиторів, що дозволяло їм жити розгульно і ні про що не дбати.

Схлипуючи вино, Альфонсо глузливо примружився.

- Що, мабуть, знову у старшої дочки господаря таверни втіхи шукав?

- Як можна?! Адже нині піст, – удавано зітхнув Гаспар. – Я лише сповідував її…

- Ага, то я дивлюся, наші побратими по ордену один за одним у черзі стоять, щоб Кармелу сповідувати, та не раз на день.

- Ну, то ж гріхів багато у дівчини…

Не стримавшись, інквізитори голосно розреготалися. З боку диби долинув здавлений стогін. Ченці дружно обернулися на голос.

Нещасний отямився. Він підвів голову і з тугою дивився на своїх мучителів. Його погляд був сповнений болем. Сльози стояли в очах. Потріскані розбиті губи ворухнулися, промовивши:

- За що?

Інквізитори перезирнулися.

- Він ще питає, - посміхнувся Альфонсо. – Це ти нам скажи, а ми послухаємо. Можливо, чогось нового дізнаємось.

Гаспар узяв зі столу сувій і розгорнув його.

- Ось тут вказано, що ти, Ігнасіо, прибув у Толедо з Севільї, щоб сіяти брехню, єресь і бентежити уми благовірних християн. А ще тебе звинувачують у чаклунстві та чорній магії…

- Брехня, - прохрипів нещасний, намагаючись випростатися. - Я простий каменяр і прийшов у Толедо в пошуках заробітку.

- Цей сувій підписаний рукою шановного вельможі, якого ти намагався зачарувати. Ти звинувачуєш його у лжесвідченні?!

- Все було не так, - простогнав Ігнасіо. - Я випадково оббризкав брудом плащ цього вельможі, коли послизнувся. Я просив у нього вибачення, ставав навколішки, але він покликав стражників і звинуватив мене в чаклунстві.

Альфонсо з байдужим виглядом підійшов до тортури, ліниво зняв з гака на стіні шкіряний батіг з вшитими в нього дрібними шипами і, походячи, з відтяжкою хльоснув Ігнасіо по оголених грудях. Кров бризнула в сторони, закипаючи по краях рубця, який миттєво набух.

Ув`язнений захлинувся відчайдушним криком, вигинаючись на дибі так, що затріщали суглоби, а потім знову знесилено обвис.

- Казки будеш на тому світі розповідати, - вплутався в розмову Гаспар, побоюючись, що Альфонсо помітить його слабкодухість. - А зараз кажи правду!

Випите вино вдарило йому в голову, туманячи свідомість. Щоб не відставати від напарника, він витяг щипцями з горна розжарену підкову і приставив її до п`яти Ігнасіо, який заверещав від болю.

- Ти чого, брате Гаспаре, надумав цього жеребця підкувати?

Альфонсо посміхнувся моторошною посмішкою, задоволений своїм жартом, і попрямував до столу, маючи намір знову налити в чаші вина. Товстун пішов за ним.

- Прокляття на ваші голови, - пролунав за ними глухий стогін. – Знущатися над безвинним – це гріх і за те горіти вам у пеклі вічним полум`ям!

- Ха! Знайшов чим лякати, – відмахнувся Альфонсо. - Та будь ти хоч сам диявол, мені начхати! Тут я єдиновладний господар... та ось ще брат Гаспар.

Він тицьнув руків’ям батога в бік напарника, який охоче зареготав і ствердив:

- Це точно. Тут ми господарі... а заявися сюди хоч сам ворог роду людського, то ми і його на дибі розіпнемо.

Захмелілий Гаспар рубанув кулаком по столу так, що чашки підстрибнули і, ситно відригнувши, хвалько заявив:

- А я навіть хотів би, щоб він тут з`явився! Ми вже з ним побавилися б на славу.

- З ким? - не зрозумівши перепитав Альфонсо.

Винні пари і йому затуманили голову.

- То з дияволом же!

Мить ченці з дурним виглядом дивилися один на одного, а потім дружно розреготалися і потяглися за вином.

Вже підносячи до губ чашу, Гаспар відчув якусь незрозумілу тривогу. Його чутливий ніс вловив запах паленого волосся, а потім накотила хвиля смердючого жару. І чомусь з боку диби не долинало жодного звуку.

Тортурних справ майстри повільно обернулися і скам`янілі.

Ігнасіо так само висів на дибі з неприродно вивернутими руками. Його ноги були прикуті до підлоги ланцюгами. І рубці на змученому тілі, як і раніше, кров’яніли. Але дивився бранець на ченців з якоюсь страшною веселою цікавістю. Багряне полум`я танцювало в глибині його чорних очей.

- Ось я і прийшов, - несподівано густим басом, від якого підкосилися ноги, промовив в`язень. – Настав час веселитися…

Він просто ступив уперед крізь пута і ланцюги, наче їх не існувало. Його тіло на очах перетворювалося, наливаючись могутніми м`язами, а рани стрімко затягувалися. І це був уже не заляканий побитий каменяр…

Альфонсо та Гаспар кинулися до виходу. Точніше, вони спробували, але раптом з жахом виявили себе розіп`ятими на дибах. А незнайомець поволі підійшов до довгого стелажу, на якому були старанно розкладені знаряддя тортур і взявся їх з зацікавленням вивчати.


* * *


Вечір поступово сходив нанівець. Повільно померкла мідна смуга заходу сонця над протилежним берегом похмурих вод річки Тахо. Ніч повновладно вступала у свої права.

З-за верхньої кромки фортечної стіни насторожено викотився молочно-блідий місяць, заливаючи все навкруги холодним світлом. Десь унизу біля підніжжя пагорба сонно бовкнув собака, і знову настала тиша.

Монахи, що охороняли вхід у тортури, влаштувалися зручніше на оберемках сіна і вже почали підхрапувати - кому ж при здоровому глузді спаде на думку добровільно прокрадатися в катівні інквізиції?! І тут тишу ночі безжально розірвав жахливий нелюдський крик, що виметнувся з глибин підземелля і шугонув аж до холодних зірок.

Сон зняло як рукою.

- Чур, мене! – здригнувшись, злякано пробурмотів один із стражників. - Чуєш, як в`язень волає?! І здається, не один – наче голоси різні. Чи мені здається? Невже людське горло здатне видавати такі звуки?!

- Потрапиш до лап Альфонсо, дізнаєшся…

- Ох, Господи, врятуй та помилуй!

Монахи-інквізитори перехрестилися і затнули пальцями вуха. Але це не допомогло. Відчайдушний несамовитий крик рвався з підземелля, пробиваючись крізь кам`яну кладку, впиваючись у свідомість і вивертаючи його навиворіт. І стільки безвихідної вселенської муки було в ньому, що навіть місяць жахнувся і зник у наповзаючих темних хмарах. Ніч очікувалася довга і похмура…

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
Не знайдено або поки відсутні!