Дам Ба, Володар води
Розділ 1. Країна Сотень ЛугівЛише сиві старці пам’ятають цю історію, та і то, мабуть, лише зі слів своїх дідів…
Давно це було… У ті часи, коли наша місцина називалась Країною Сотень Лугів.
Ви, мабуть, би і не впізнали рідні місця, якби перенеслись на кілька сотень років назад.
Але що то була за країна! Куди оком не кинь — скрізь були луки, ліси, гаї, між якими вились вузькі смужки струмків. Трава була така зелена і соковита, що хоч сам падай на землю і їж її жменями. То тут, то там виднілись акуратні білі будиночки, росли яблуні, груші, черешня і абрикоси. Повітря сколихувало мекання кіз, мукання корів, які паслись на траві, а з густих і прохолодних лісів лунала музика пташиного співу.
За усім цим доглядали люди, які самі себе називали «лугівцями». Вони давно жили на Лузі і їхнього племені за всі покоління стало видимо-невидимо. Та і Луг був великий — ще стільки ж людей могли прийти сюди й почати жити, і все одно б, місця було би багато!
Лугівці були чесні і добрі, жили селами, але одне село ніколи не ходило війною на інше. З виду ті люди — немов з води вилиті. Чоловіки — усі плечисті, біляві, високі, жінки — охайні, працьовиті, красиві. Дітей у кожної сім’ї було не менше п’яти, а лік худоби йшов на десятки чи навіть на сотні.
Усе це давала Сила Лугів. Вона жила під землею і пильно стежила, як люди розпоряджаються її гаями, луками та лісами. Люди цю Силу у всі віки беззастережно поважали — вони вели себе чинно, рубали тільки сухе дерево, доглядали за садами і полями, не палили багато багать, дбайливо обробляли землю, тому збирали багаті урожаї, вирощували худобу, череди якої губились на виднокраї, але і місця, і трави все одно було в надлишку.
Лугівці ніколи не гнівили Силу Лугів, і та віддавала їм сторицею!
Наприкінці року, восени, люди влаштовували гуляння, даючи кілька днів Силі відпочити від корів, кіз та леза коси, а потім приносили дари Трав’яному Боввану на Великому Лузі, який стояв з самого Свята Весни. Це божество кожної весни робили старійшини з листя, гілок і трави, і підходити близько до нього суворо заборонялось. Прості люди могли стояти за сім кроків від Боввана, і це лише на Свято Весни, після збору літнього врожаю і на Новий Рік, на початку осені. В інші дні люди намагались оминати Луг — щоб у селі не говорили зайвого. А якщо підійдеш до Боввана та зірвеш бодай листочок — усе, пиши пропало. Це — вирок, смертна кара.
«Воздайте Йому хвалу, — нагадували старійшини. — Він дає воду для трави і дерев, тепло для урожаю, відганяє засуху і повені. Не стане Його, не стане і нашої Країни!»…
Так би і жили люди собі далі, випасаючи худобу та збираючи кілька урожаїв на рік, якби не один прикрий випадок.
Одного разу пастушок Банча, хлопець років десяти, випасав на одному з лугів кіз.
День тоді був надзвичайно гожий! Теплий і спокійний. Сонце не припікало, вітер лише на світанку ледь повівав, але і він скоро затих. Банча, уже зранку напрацювавшись, сів під яблуню перепочити і від втоми провалився в сон. А коли прокинувся, то відразу відчув, що щось трапилось, лихе і негарне.
Він довго не міг зрозуміти, у чому причина, поки не здогадався перелічити кіз.
І яке нещастя — однієї бракувало!
Цього ще не вистачало. Усі кози мали триматись гурту, бо поодинці вони ставали легкою здобиччю для вовків чи тигрів або ж могли забрести в чужий огород і витоптати чи з’їсти всю городину.
Тому треба було діяти швидко. Банча загнав кіз у свій двір, а сам вирушив шукати втікачку. Цілий день від блукав луками, оглядав узлісся, чи не лежать там кістки бідолашної кози (ліси були небезпечні, там водились вовки, ведмеді і навіть тигри). На щастя, решток утікачки хлопець не знайшов, тому в нього трошки відлягло.
«Ясно… — думав Банча сам до себе. — Значить, вона пішла до села. Ет хай тобі! Це не так страшно, як вовки, але по шапці отримувати теж не хотілось би…».
Та вибору хлопець не мав, і тому побрів до найближчого до місця випасу села, Вербівки, міркуючи над тим, як він буде виправдовувати — себе і козу.
Тим часом за пошуками минув день. З трави почала підніматись прохолода, а сонце поволі ховалось за верхівки Темного Лісу. До Вербівки — години дві ходу. Якщо піти дорогою, якою люди йдуть від села до садів і лісу, то Банча буде на місці вже затемна. Тому хлопець вирішив зрізати шлях і завернув на Великий Луг — так він збереже собі цілу годину, хоча ризикував бути поміченим з дороги випадковим перехожим. На Луг у будній день краще не ходити.
Уже в сутінках хлопець вийшов на Великий Луг і завмер на його окрайцю, видивляючись людську постать. Але навколо було безлюдно — о шую і о десну виднілась рівна земля, вкрита акуратним килимом зі свіжої трави. Банча мимоволі затамував подих — таке рівне місце могла створити лише сила Лугу, воістину священне місце! По центру грізно височів Трав’яний Бовван — божество, вище на кілька голів від будь-якого чоловіка-лугівця, з великою головою, сплетеною з гілок, у які була заплетена трава, яка не в’яла до наступного Свята Весни. Замість рук Боввану правили вишневі гілки, а масивний тулуб з патиків відразу входив у землю. У сутінках божество справляло особливо грізний, але водночас і захоплюючий вигляд.
А поряд був ще хтось чи щось. Якесь невелике створіння, яке в надвечір’ї було спочатку важко розгледіти. Банча протер очі, придився і аж руками сплеснув — тим створінням була його коза! Вона, як нічого не трапилось, об’їдала з Боввана траву і листя, і їй так подобалась та пожива, що вона, насмакувавшись з тулуба, стала на задні ноги, безцеремонно обіперлась тілом на божество і стала стягувати траву з голови істоти, яка могла покарати лише за те, що смертна жива істота лише наблизилась до неї у заборонений час!
Банча так і завмер на місці. Краще б ту кляту козу вовки з’їли!
Хлопець впав у відчай і вже хотів піти втопитись, але потім йому на ум спала інша думка.
А що якщо самому зробити Боввана, поставити на місце, а про сьогоднішній вчинок нікому не розповідати?
Банча чудово знав, що Боввана можуть плести лише Старійшини, причому в повній самотності і лише напередодні Свята Весни, але бажання жити все таки переважило, і хлопець, поки не зовсім стемніло, нарвав у лісі гілок, листя, накосив трави.
Руки тремтіли, як у пропасниці, коли Банча розпочав плести Боввана. Хлопець все озирався, чи не йде хто з села. Серце вискакувало з грудей, а дихання було важким, як тоді, коли хлопець тікав від диких бджіл. «Швидше, швидше!» — сичав він сам собі, гарячково порпаючись руками в траві і листі.
Коли настала ніч, Бовван був готовий. Уже у повній пітьмі Банча упав на вже холодну траву, просячи вибачення в нього і Сили Лугу за себе і свою непутящу козу. Бовван був безмовний до його слів, і хлопець витріщився в чорне небо, чекаючи на удар блискавиці.
Але…
На небі лише спалахнули зірки, а навколо стояла тиша, лише в садах почали співати солов’ї. Хлопець підвівся і почимчикував додому. «Мабуть, мене покарають завтра, — з сумом думав він, ідучи. — Люди йтимуть на сінокіс і побачать, що Бовван несправжній».
Причини для страху були — хлопець закінчував роботу уже в повній темряві, і голову божества дороблював навпомацки.
Усю ніч Банча не спав, а як тільки настав світанок, то він відразу побіг на Великий Луг. Уже на місці хлопець, ще важко дихаючи, розреготався на все горло, а потім почав стрибати і ходити колесом.
Бовван був на місці!
Хлопцеві неабияк поталанило — він зробив божество таким, яким воно було після нападу на нього кози. Хоча нічого дивного — хлопець бачив Боввана з самого малку і мало чи не кожного дня проходив повз, адже, можна сказати, жив на луках, випасаючи кіз з самого ранку до самих сутінків.
І Банча, відчуваючи як тіла ніби впали важкі свинцеві лати, повернувся додому, випустив із загону кіз і погнав їх аж до Старих Черешень, а це за майже версту від Великого Лугу. Там кози розбрілись по вигону, а хлопець сів неподалік під деревом, пильно спостерігаючи за тваринами.
Безсонна ніч, тиша навколо давались взнаки — Банча раз-по-раз клював носом, та відразу відганяв сон.
Бо вчора, отак заснувши, він не вгледів козу. Хто його зна, чи сидів би зараз Банча під старою черешнею, насолоджуючись сонячними променями і духм’яним повітрям, якби вчора по Великому Лугу йшла бодай одна людина?
Хлопець весь ранок боровся зі сном, але під обід, коли сонце стало припікати сильніше, його зрештою розморило — він засинав на якусь мить, ледь знаходячи сили для того, щоби повернутись у наш світ.
«Та що буде, якщо я трошки посплю… — думав він, позіхаючи. — Кози так далеко не підуть… Якщо що, то я все зроблю… — а потім схаменувся. — Та що я таке думаю? Прости мене, Сило Лугу, прости! Я нікчемний раб і звичайний пастух, не карай мене. Я знаю, що без твоєї помічі нічого не вийшло».
І на цьому Банча впав на траву і захріп.
6.06.2023