18.06.2023 18:22
18+
57
    
  1 | 1  
 © Анатолій Валевський

Горищні історії

Горищні історії

з рубрики / циклу «Фентезі»

Звернення до читачів:

Прохання до тих, хто наважиться познайомитися з цими... гм... оповіданьками, особливо не прискіпуватися до правильності слів, зворотів мови та й загалом, не звертати уваги на деякі граматичні, синтаксичні, орфографічні та інші недоречності у тексті, бо записано було зі слів оповідача без редактури, однак - слово в слово!


Знайомство


Ми з Василем не дуже-то й здатні язиками чесати, от тільки, судячи з усього, прийшов уже час справедливість відновлювати, а то ж мелють усі навколо, самі не знають що. Пустословлять та наклепи зводять. А все через що, я вас питаю?! Та просто тому, що до пуття ніхто нічого не знає, а казки розповідати кожен здатний - то всім відомо! Отже, зважився я дещо відкрити по совісті... та тільки цур! - проміж нас, а всяким тим, хто сумнівається, та тим, хто насміхається, жодного слова не передавати, а особливо - прийшлим та забугорним! До речі, щоб ви знали, Василь мене в цьому повністю й остаточно підтримує всіма чотирма лапами. Він хоч кіт ще й молодий зовсім (усього лише третє життя живе), проте не по роках дуже тямущий і розважливий, хоча, треба визнати, хитрун відмінний - ще хитріший за мене!

Крім нас двох у будинку ще Никодим мешкає з Кікою. Він-то - домовик наш, суворий, пустопорожніх слів на вітер зроду не кидав, словом - правильний, принципіальний. А Кіка - то його жінка. По молодості вона, ясна річ, страшенно шкідлива була, ну, втім, як і всі кікімори, та тільки Никодим її приборкав, уму-розуму навчив, і тепер вона вже не капостить, а навіть навпаки - все більше по господарству йому допомагає.

А ще в нашому домі людей усіляких тьма-тьмуща мешкає... ну, може, і не тьма, а трохи менше. Це я так, для порядку сказав, щоб не думали, що ми тута тільки вчотирьох живемо. Хоча усі ці люди про нас знати не знають і не відають нічого, бо не належить їм... Га? Чого? А, я-то хто буду?! Так ясна річ - горищник же я! Ну, на кшталт звичайного домовика, тільки місце моє на горищі, а вже за житло людське Никодим відповідає - так годиться споконвіку, і не нам правил тих змінювати. А Нестором мене прозвали, бо, начебто, чогось там із стародавніми греками пов`язано... загалом, до пуття я не знаю, а спитати нема в кого, та й годі!

Будинок-то наш зовсім новенький, рочків йому десь шість-сім буде, я ж у рифметиці не дуже великий знавець, тому точніше й не скажу, але приблизно десь так. Тлумачили сусідські домовики - зі старожилів, ніби будинок наш цей... бач, слово-то он яке хитромудре... елітний чи що... ну, будували його для якихось великих начальників-панів, а потім щось там у них пішло не так, сталися якісь зміни чи перевірки, загалом, із переляку якогось, віддали його, тобто будиночок наш під заселення простому люду. Ось тому-то він не такий, як сусідські - і стелі високі, і кімнатки просторі, а вже про горище я й зовсім мовчу! Ще коли його, дім-то наш, тільки заселяли, ми з Никодимом і Кікою заздалегідь усе обгледіли, перевірили ще раз і свої володіння одразу розмежували. Вони по оселях, чи то пак, квартирах, а я, ясна річ, - на горище. Повинен одразу визнати, на відміну від сусідських будинків, горище в нас і справді чудове: і високе на повний зріст, і сухе, і тепле - труби там усякі такі товстенькі проходять уздовж стін, біля яких і в люті зимові холоди тепло, хоч штанці знімай... гм... ну це я так, до слову, ви ж не зважайте на те.

Отже, про що це я? А... з Василем-то ми відразу заприятелювали. Він веселун ще той, та й я бульбашки носом пускати не звик - на тому й зійшлися. Тим паче що Васька, як незабаром з`ясувалося, нічийним безхатченком виявився, тому я його в себе на горищі й прихистив. А що?! Нехай живе - він гарний, душевний і, до речі, дуже навіть пухнастий і м`який, до нього притиснутися - одна насолода... ну, хто котів тримає, той мене зрозуміє. А люди в нашому домі оселилися здебільшого добрі і правильні: Василя не ображають - підгодовують, та так щедро, що нам обом цілком вистачає з надлишком. Є, щоправда, і деякі винятково поганенькі особистості... утім, про них трохи пізніше розповім, якщо, звісно, цікаво буде...

А діточок-то в нашому домі скільки гарненьких, реготунчиків рожевощоких! Прямо так радісно, аж немов сонечко зігріває! Ми з ними з усіма дуже товаришуємо, особливо з малюками, ну, ясна річ, потайки від усіх дорослих, хоча малеча навіть і не здогадується, хто ми насправді. Думають, що звичайні сусіди. Та й добре, так воно всім спокійніше буде.

Чув я тут якось від бабів із нашого будинку, що між собою на лавочці біля під`їзду від нічого робити теревені всілякі-різні розводять, начебто, мовляв, коти домовиків бачать і навіть дружбу з ними ведуть. І звідки тільки їм таке відомо - розуму не прикладу?! От лише б язиками тріпати... Однак, мушу визнати по правді: бачити-то бачать, це факт, а от щодо приятелювання... тут вже як заладиться. Никодим-то наш із Васьком довго колами ходили, поки один одного все ж таки визнали, хоча, чесно кажучи, треба сказати, особливого приятельства поміж ними так і не склалося. Так собі... поважати - поважають одне одного, а от зближуватися дуже не поспішають. Ну, це їхня справа. Зате зі мною Василь у таких друзяках - не розлий вода! Я йому за це з превеликою вдячністю, а то ж одному від нудьги і запаршивіти не довго. Он, наприклад, Пафнутій - із будинку навпроти зовсім вже змарнів на самоті на своєму запорошеному горищі. Та й ще хоч би горище було порядне, а то ж так собі - одна назва, нікчемна верхотура, де й на повний зріст не підведешся, а тільки рачкувати можна! А що найбільше пригнічує - так це порожнеча й сірість: ні тобі мишей, ні кажанів, ні речей або якихось дрібничок старих, що для нашого горищного благоустрою потрібні, ні привидів ніяких - стародавнім-то, воно звісно, в новій хаті звідки взятися?! А новими поки що не розжилися. Щоправда, на загальних зборах домовиків і горищників нашого мікрорайону ухвалили прикріпити до Пафнутія лярву якусь завалящу, ну, ніби на перевиховання, чи що, та тільки де ж її взяти - бо всі, що нині є в наявності, подалися по цим новомодним... як їх там... по казино, здається, коротше - розповзлися по злачних місцях. Ну так дід Хома - старшина наших зборів обіцяв посприяти в цій справі, а вже як - то йому одному відомо, нам молодим у справи старших пхати носа - собі дорожче!

А квартирів же у нас в будинку - ого-го скільки, на кожну домовиків і не накопичишся, тому Никодим у нас один на всю хату, тобто на дім, тож, відповідно, клопоту в нього - повний рот! Ну, Кіка, ясна річ, допомагає йому, як може, тільки що з неї взяти - баба... ну, в сенсі жінка - вона жінка і є. Я, буває, теж на підмогу стану іноді, та тільки Никодим усе намагається сам упоратися - бо він у нас гордий... За старих часів, воно, звісно ж, легше було, бо в одній хаті за порядком дивитись було простіше, а нині ж за всіма і не вслідкуватимеш. Людечок у домі нашому она скільки! Так і миготять перед очима туди-сюди, туди-сюди! Одних тільки маляток за два десятки з гаком буде, а вже старших і більше - за ними особливий догляд потрібен! Ну, ви ж і самі, мабуть, знаєте... Тож доводиться за всіма пильнувати, щоб чогось поганого не сталося, щоб порядок був. А то, як же?! Якщо не ми, то хто?! Отож і воно...

Зауважу, до речі, якщо хто не в курсі - нечисть ніколи не вважалася за визначенням особливо поганою, хоч і числилася за мешканцями нижнього світу. Ну, це вже так заведено, і не нам змінювати. Між іншим, до лісовиків, водяних, а особливо до домовиків завжди ставилися з належною повагою, оскільки вони дбали про господарство, яке їм було ввірено, з усією повною відповідальністю. Ну а нам, решті, уваги особливо не приділяли, але ж ми й не ображаємося - особливо горищники - господарство-то наше невелике, трудів і зовсім не багато.

Щоправда, за нинішніх часів наших-то вже й зовсім мало залишилося - порозходилися хто куди. Дід Льоха... ну, лісовик-то наш, подейкують, зрідка на околиці лісу з`являється, спілкується зі найстарішими домовиками, а так більше десь у глушині пропадає. Яга, за чутками, відкочувала зі своєю хатою в Тмутаракань, здається... толком-то ніхто й не знає. Із лісових мешканців один тільки Анчутка зміг сяк-так пристосуватися до міського життя: він у центральному парку знаходиться, аж у найдальшому закутку, де сосновий гайок із кількома пагорбами зберігся. У нього там пара заплутаних підземних ходів-виходів залишилася з колишніх часів, ось він і пустує часом, намагається відпочивальників заплутати... та тільки де там?! Парк не ліс - дуже не загубишся, та й Анчутка вже не той, що колись - подобрішав та ще й лінькуватим став...

Інші й зовсім кудись поділися. Та й то - кому тепер потрібні запічники, овинники, я вже не кажу про хлівних... нині-то й слова такого ніхто, мабуть, уже не згадає. Найдовше, відомо, банник протримався. Але відтоді, як у місті останню лазню закрили за непотрібністю, пропав і він. Хто ж у лазню ходити стане, коли в кожній хаті своя баня є, та ще й із готовою гарячою водою?!

Ось так і вийшло, що окрім домовиків та помічників їхніх у місті вважай нікого з наших і не залишилося. Хоча чув я від сусідів, ніби за теперішніх часів нові родичі в нас з`явилися - усякі там автомобільні, якісь тернетні... я їх ще й в очі не бачив, але кажуть, мовляв, є вже і такі. Вони, наче у цих... як їх там... у кампуктерах водяться...

Ох, і забазікався я отут із вами, а мені ж час цей... ну, вечірній обхід верхотурою робити, а то хіба мало... он у сусідському домі нещодавно капосники якісь на даху всі дроти порізали-пошматували, та так, що мешканці цілий вечір без свого улюбленого тернету сиділи, а це вже повний непорядок! Ну, я пішов, а ви, якщо, ну там... цікавість здолає, то завтра приходьте - поспілкуємося, бо я історій усіляких знаю ого-го скільки...

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
Не знайдено або поки відсутні!