Мірошник Гавриїл і пані Марйо

Мірошник Гавриїл мав поруч із млином виноградник. Гавриїл був такий бідний, що всі називали його голодранцем. По сусідству із ним жила лисиця Марйо. Вона щодня забігала в його виноградник поласувати, тож після неї Гавриїлові не лишалося жодної виноградини. Не знав Гавриїл, що йому робити. Якось він заховався за яблуню, і, коли Марйо прийшла поласувати виноградом, Гавриїл схопив її за вуха. Лисиця стала його благати:

— Помилуй, пане Гавриїл, не вбивай мене, я тобі в пригоді стану!

Мірошник пожалів лисицю, взяв її до себе. Нехай, думає, попрацює на мене.

От якось каже лисиця Гавриїлові:

— Пане Гавриїл, послухай мою мову. Чи немає в тебе двох золотих?

— У мене є тільки материні гроші.

— Це те, що мені треба, — сказала лисиця.

Наступного дня Марйо пішла до царя в палац. Постукала — їй відчинила служниця. За нею стояли ще кілька дівчат-служниць.

— Що тобі треба, пані Марйо?

— Я працюю в багатого пана, і він хоче, щоб я просіяла його золоті, а сита нема. От і прийшла до вас, може, ви позичите...

— Як! — вигукнули служниці.— То, може, тобі ще щось треба?

— Ні, не треба. Мені потрібне лише сито, — стояла на своєму Марйо.

Служниці стали радитися між собою:

— Намажмо сито медом знизу, либонь, і для нас щось прилипне.

Взяла лисиця сито — і до мірошника. Вона помітила на ситі мед і все зрозуміла. Приклеїла до сита золотий й повернулася в царський палац. Постукала — їй відчинила служниця.

— Велике спасибі, — каже лисиця, — а тепер, дівчино, дай мені сито, яким можна просіяти великі золоті.

— Дам! — зраділа служниця й намазала сито медом, аби приклеївся ще якийсь золотий.

Лисиця узяла сито — і до млина. Випросила в мірошника ще один золотий, приклеїла його до сита й побігла до палацу.

— Ану ж погляньмо, — сказали служниці, — чи не приклеївся золотий до цього сита.

Перевернули сито і дуже зраділи, побачивши золотий.

А лисиця тим часом мовила:

— Дякую за сито, дівчата! У мене до вас іще одна справа. Мій хазяїн — багатий і дуже добрий чоловік. Ви навіть не уявляєте, який він добрий і красивий!

Почули це служниці — і бігом до царя! А в царя була донька, красуня, саме на порі. Він вийшов до лисиці та й каже:

— Коли твоя ласка, пані Марйо, приведи свого хазяїна сюди, щоб і я на нього глянув.

— Як скажете, так і буде. Сьогодні субота. В середу я його приведу.

Вийшла лисиця з палацу й стала гадати, як їй бути — адже наречений не мав навіть гарної одежини. Прийшла вона до млина та й каже:

— Ти не уявляєш, пане Гавриїл, що` я для тебе зробила! Ти одружишся з царівною.

Що сказати бідному мірошникові? Тільки засміявся.

Настала середа, а лисиця так і не знала, як їй бути. Вона прив’язала до хвоста гілку і побігла в поле. Неподалік од царського палацу заходилася гасати туди-сюди, здіймаючи куряву.

Побачили це з царського палацу.

— Дивіться, наречений їде! — почали кричати.— Бач яку куряву зняли підводи, мабуть, чимало їх...

Аж тут хтось стукає у ворота. Відчинили служниці, а там лисиця.