04.08.2023 05:59
18+
55
    
  1 | 1  
 © Леонід Андрєєв

Юда Іскаріот

частина I

з рубрики / циклу «рассказы - 3»

Ісуса Христа багато разів попереджали, що Юда із Каріоту – людина дуже поганої слави і його треба остерігатися. Одні із учнів, що бували в Юдеї, добре його знали самі, другі багато чули про нього від людей, і не було нікого, хто міг би про нього сказати добре слово. І якщо ганили його добрі, говорячи, що Юда користолюбний, підступний, схильний до вдавання і брехні, то і погані, яких розпитували про Юду, лаяли його найжорстокішими словами. «Він сварить нас постійно, - говорили вони, відпльовуючись, - він думає про щось своє і у дім влазить тихо, як скорпіон, а виходить із нього з грюкотом. І у крадіїв є друзі, і у грабіжників є товариші, і у брехунів є жінки, яким вони говорять правду, а Юда сміється над крадіями, як і над чесними, хоча сам краде майстерно, і виглядом своїм потворніший за всіх жителів в Юдеї. Ні, не наш він, цей рудий із Каріоту», - говорили погані, дивуючи цим людей добрих, для яких не було великої різниці між ним і всіма іншими порочними людьми Юдеї.


Далі розповідали, що свою дружину Юда кинув давно, і живе вона нещасна і голодна, безуспішно стараючись із тих трьох каменів, що складають маєток Юди, здобути собі хліба для їжі. Сам же він багато років бездумно тиняється серед народу і доходив навіть до одного моря і до другого моря, яке ще далі, і всюди він бреше, кривляється, щось пильно видивляється своїм злодійським оком, і раптом швидко йде геть, лишаючи за собою неприємності і сварки – допитливий, лукавий і злий, як одноокий біс. Дітей у нього не було, і це ще раз говорило, що Юда – погана людина і не бажає бог потомства від Юди.


Ніхто з учнів не помітив, коли вперше опинився біля Христа цей рудий і потворний іудей, але вже давно і невідступно він йшов їхнім шляхом, втручався в розмови, надавав маленькі послуги, кланявся, посміхався і підлещувався. І то він ставав зовсім звичним, обманюючи зморений зір, то раптом впадав у вічі і в вуха, дратуючи їх, як щось небачено-потворне, брехливе та огидне. Тоді суворими словами відганяли його, і на короткий час він пропадав десь біля дороги, - а потім знову з’являвся непомітно, послужливий, улесливий і хитрий, як одноокий біс. І не було сумніву у деяких із учнів, що в його бажанні наблизитися до Ісуса ховався якийсь таємний намір, був злий та підступний розрахунок.


Але не дослухався до їхніх порад Ісус, не торкнувся його слуху їх пророчий голос. З тим духом світлого протиріччя, що нестримно тягнув його до знедолених і нелюбимих, він рішуче прийняв Юду і включив його до кола вибраних. Учні хвилювались і стримано нарікали, а він тихо сидів, обличчям до заходу сонця, і задумливо слухав, можливо їх, а можливо, і щось інше.


Вже десять днів не було вітру, і залишалось, не рухалось і не мінялось, все те ж прозоре повітря, уважне і чутливе. І здавалося, начебто зберегло воно в своїй прозорій глибині все те що кричалось і співалось у ці дні людьми, тваринами і птахами, - сльози, плач і веселу пісню. Молитву і прокляття, і від цих скляних, застиглих голосів було воно таке важке, тривожне, густо насичене незримим життям. І ще раз заходило сонце. Важко пломеніючим шаром скочувалось воно донизу, запалюючи небо, і все на землі, що було звернутим до нього: смугляве лице Ісуса, стіни будинків і листя дерев, - все покірно відображало те далеке і страшно задумливе світло. Біла стіна вже не була тепер білою, і не залишилось білим червоне місто на червоній горі.


І ось прийшов Юда.


Прийшов він, низько кланяючись, вигинаючи спину, обережно і з острахом витягуючи наперед свою потворну бугрувату голову – якраз такий, як про нього і говорили ті, хто його знав. Він був худорлявий, гарного зросту, майже такого ж, як і Ісус, який злегка сутулився від звички думати при ходьбі і від цього здавався нижчим, і, мабуть-що, був він достатньо кріпкої сили, але для чогось прикидався кволим і хворобливим і голос мав мінливий: то мужній і сильний, то крикливий, як у старої жінки, що лає чоловіка, прикро – слабкий і неприємний для слуху, і часто слова Юди хотілося повитягати зі своїх вух, як трухляві, шорсткі скалки. Коротке руде волосся не приховувало дивної і незвичайної форми його черепа: наче розрубаний з потилиці подвійним ударом меча і знову складений, він виразно ділився на чотири частини і вселяв недовіру, навіть тривогу: за таким черепом не може бути тиші і згоди, за таким черепом завжди чується шум кривавих і безпощадних битв. Двоїлося також і обличчя Юди: одна сторона його, з чорним, гострим оком, була живою, рухливою, що охоче збиралася в численні криві зморшки. На другій же не було зморшок, вона була мертвенно-гладкою, плоскою і застиглою, і хоча за величиною вона дорівнювала першій, але здавалася великою від широко відкритого сліпого ока. Покрите білявою каламуттю, що не змикається ні вдень, ні вночі, воно однаково зустрічало і світло і темряву, але від того, що поряд з ним було живе і хитре око, не вірилось у його повну сліпоту. Коли у нападі боязливості чи хвилювання Юда закривав своє живе око і хитав головою, це хиталося разом з рухами голови і мовчки дивилося. Навіть люди, зовсім позбавлені проникливості, ясно розуміли, дивлячись на Іскаріота, що така людина не може принести добра, а Ісус наблизив його і навіть поряд з собою – поряд з собою посадив Юду.


Гидливо відсунувся Іоанн, любимий учень, і всі інші, люблячи свого вчителя, несхвально опустили донизу очі. А Юда сів, - і, рухаючи головою направо і наліво, тоненьким голоском став жалітися на хвороби, на те, що у нього ночами болять груди, що сходячи на гори, він задихається, а стоячи біля краю прірви, відчуває головокружіння і ледь утримується від дурного бажання кинутися вниз. І багато чого іншого, безбожно вигадував він, як наче не розуміючи, що хвороби приходять до людини не випадково, а народжуються через невідповідність її вчинків з завітами предвічного. Потираючи груди широкою долонею і навіть кашляв удавано цей Юда із Каріоту при загальному мовчанні і потуплених поглядах.


Іоанн, не дивлячись на вчителя, тихо спитав Петра Симона, свого друга:

- Тобі не набридла ця брехня? Я не можу її далі терпіти і піду звідси.

Петро глянув на Ісуса, зустрів його погляд і швидко встав.

- Підожди – сказав він другу. Ще раз глянув на Ісуса, швидко, наче камінь, відірваний від гори, рушив до Юди Іскаріота і голосно сказав йому з широкою і ясною привітністю:

- Ось і ти з нами, Юдо.

Ласкаво поплескав його рукою по зігнутій спині і, не дивлячись на вчителя, але відчуваючи на собі його погляд, рішуче додав своїм гучним голосом, що витісняв всілякі заперечення, як вода витісняє повітря:

- Це нічого, що в тебе таке погане обличчя: в наші сіті попадаються ще й не такі потвори, а при з’їданні вони-то і є найсмачнішими. І не нам, рибарям господа нашого, викидати улов тільки тому, що риба колюча і одноока. Я бачив одного разу в Тірі восьминога, пійманого тамтешніми рибалками, і так налякався, що хотів тікати. А вони посміялися наді мною, рибаком із Тіверіади, і дали мені його поїсти, і я попросив ще, тому що це було надзвичайно смачно. Вчителю, пам’ятаєш, я розповідав тобі про це, і ти теж сміявся. А ти, Юдо, схожий на восьминога – тільки однією половиною.


І голосно зареготав, задоволений своїм жартом. Коли Петро що-небудь говорив, його слова звучали так твердо, як ніби він їх прибивав цвяхами. Коли Петро рухався або що-небудь робив, він створював далеко чутний шум і викликав відповідь у самих глухих речей: кам’яна підлога гула під його ногами, двері тремтіли і грюкали, і навіть повітря лякливо здригалося і шуміло. В ущелинах гір його голос пробуджував сердите відлуння, а ранками на озері, коли ловили рибу, він круто перекочувався по сонній і блискучій воді і заставляв посміхатися перші боязкі сонячні промені. І, можливо, вони любили за це Петра: на всіх інших обличчях ще лежала нічна тінь, а його велика голова, і широкі відкриті груди, і вільно закинуті руки вже палали в заграві сходу сонця.


Слова Петра, можливо схвалені вчителем, розсіяли тяжкий стан тих що зібралися. Але у деяких, що також бували біля моря і які бачили восьминога, збентежив його жахливий образ, присвячений Петром настільки легковажно новому учневі. Їм згадалися: величезні очі, десятки жадібних щупальців, удаваний спокій, - і раз! – обійняв, облив, розчавив і висмоктав, жодного разу не моргнувши великими очима. Що це? Але Ісус мовчить, Ісус посміхається і з-під лоба с дружньою насмішкою дивиться на Петра, що продовжує гаряче розповідати про восьминога, - і один за одним підходили до Юди зніяковілі учні, лагідно починали говорити, але відходили швидко і ніяково.


І тільки Іоанн Заведеїв вперто мовчав та Фома, мабуть-що, не наважувався нічого говорити, обдумуючи те, що сталося. Він уважно розглядав Христа і Юду, що сиділи поряд, і ця дивна близькість божественної краси і жахливої потворності людини з лагідним поглядом і восьминога з величезними, нерухомими, тускло-жадібними очима пригнічувала його розум, як нерозв’язана загадка. Він напружено морщив прямий, гладкий лоб, мружив очі, думаючи, що так буде краще бачити, але отримував тільки те, що у Юди як нібито і справді з’являлися вісім ніг, що неспокійно рухались. Але це було невірно. Фома це розумів і знову вперто дивився.


А Юда потроху сміливішав: розправив руки, зігнуті в ліктях, послабив м’язи, що тримали його щелепи в напрузі. І обережно почав виставляти на світло свою бугрувату голову. Вона і раніше була у всіх на виду, але Юді здавалось, що вона глибоко і непроникно схована від очей якоюсь невидимою, але густою і хитрою пеленою. І от тепер, наче вилізаючи із ями, він відчував при світлі свій дивний череп, потім очі – зупинився – рішуче відкрив все своє обличчя. Нічого не сталося. Петро кудись пішов, Ісус сидів задумливо, спершись головою на руку, і тихо гойдаючи засмаглою ногою, учні розмовляли між собою, і тільки Фома уважно і серйозно роздивлявся його як добросовісний кравець, що знімає мірку. Юда посміхнувся – Фома не відповів на посмішку, але, мабуть, прийняв її до відома, як і все інше, і продовжував розглядати. Але щось неприємно турбувало ліву сторону Юдиного обличчя, - оглянувся; на нього із темного кутка холодними і красивими очами дивиться Іоанн, красивий, чистий, що не має жодної плями на сніжно-білій совісті. І йдучи, як і всі ходять, але відчуваючи що, він волочиться по землі, як наче покарана собака, Юда наблизився до нього і сказав:

- Чому ти мовчиш, Іоанне? Твої слова як золоті яблука в срібних сосудах, подаруй одне із них Юді, що такий бідний.

Іоанн уважно дивився в нерухоме, широко відкрите око і мовчав. І бачив, як відповз Юда, трохи затримався і зник в темній глибині відкритих дверей.


Так як вже піднявся повний місяць, то багато хто пішов гуляти. Ісус також пішов гуляти, і з невисокої покрівлі, де Юда влаштував своє ложе, він бачив тих хто йшли. В місячному світлі кожна біла фігура здавалася легкою і неспішною і не йшла, а наче ковзала попереду своєї чорної тіні, і раптом людина пропадала в чомусь чорному, і тоді чувся її голос. Коли ж люди знову з’являлися під місяцем, вони здавалися мовчазними – як білі стіни, як чорні тіні, як вся прозоро-туманна ніч. Вже майже всі спали, коли Юда почув тихий голос Христа, що повернувся. І все стихло у домі і навколо нього. Проспівав півень, ображено і голосно, як вдень, закричав десь віслюк що прокинувся і неохоче, з перервами змовк. А Юда все не спав і слухав, причаївшись. Місяць висвітив половину його обличчя і, як у замерзлому озері, відбився дивно у величезному відкритому оці.

Раптом він щось згадав і поспішно закашляв, потираючи долонею волосаті, здорові груди: можливо, хто-небудь ще не спить і слухає, що думає Юда.


Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.



м. Капрі, Італія, 1907 рік

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
Не знайдено або поки відсутні!