10.08.2023 00:15
18+
47
    
  1 | 1  
 © Леонід Андрєєв

Юда Іскаріот

частина VII

з рубрики / циклу «рассказы - 3»

Вже зійшов місяць, коли Ісус зібрався йти на гору Єлеонську, де він перебував всі останні свої ночі. Але він якось незрозуміло зволікав, і учні, готові йти в путь, квапили його, тоді він раптом сказав:

- Хто має лантуха, той нехай візьме його, також і суму, а в кого немає, продайте одяг і купіть меча. Бо говорю я вам, що повинно виконатися на мені і цьому написаному: «І до лиходіїв причетний».

Учні здивувалися і дивились один на одного зніяковіло. Петро ж відповів:

- Господи! Ось тут два меча.

Він допитливо глянув на їхні добрі обличчя, опустив голову і тихо промовив:

- Достатньо.


Дзвінко відлунювались у вузьких вуличках кроки тих, що йшли – і лякалися учні звуку кроків своїх, на білій стіні освітленій місяцем, зростали їхні чорні тіні – і тіней своїх лякались вони. Так, мовчки, проходили вони по сплячому Єрусалиму, і ось вже за міські ворота вийшли вони, і в глибокій лощині, сповненій загадково-нерухомих тіней, відкрився їм Кедронський потік. Тепер їх лякало все. Тихе дзюрчання і плескіт води на камінні здавався їм голосами людей що підкрадаються, потворні тіні скель і дерев, що перетинали дорогу, турбували їх своєю строкатістю, і рухливою здавалась їм нічна непорушність. Але в міру того, як вони підіймалися на гору і наближалися до Гетсиманського саду, де в безпеці і тиші перебували стільки ночей, вони ставали сміливішими. Зрідка оглядаючись на залишений Єрусалим, весь білий під місяцем, вони розмовляли між собою про минулий страх, і ті, котрі йшли позаду, чули відривчасто тихі слова Ісуса. Про те, що всі його покинуть, говорив він.


В саду, на його початку, вони зупинились. Більшість залишилась на місці і тихо розмовляючи почали готуватися до сну, розстеляючи плащі в прозорому мереживі тіней і місячного світла. Занепокоєний же Ісус і четверо його найближчих учнів пішли далі, в глиб саду. Там вони сіли на землю, яка ще не охолола від денної спеки, і, поки Ісус мовчав, Петро і Іоанн ліниво перекидалися словами, без усякого смислу. Позіхаючи від втоми, вони говорили про те, яка холодна ніч, і про те, яке дороге м`ясо в Єрусалимі, риби ж не можна дістати зовсім. Старались точним числом вирахувати кількість паломників, що зібралися до свята в місто, і Петро, гучним позіханням розтягуючи слова, говорив, що двадцять тисяч, а Іоанн і брат його Яків так же ліниво стверджували, що не більше десяти. Раптом Ісус швидко піднявся.

- Душа моя тужить смертельно. Побудьте тут і пильнуйте, - сказав він і швидко пішов у хащі і скоро зник в нерухомості тіней і світла.

- Куди він? – сказав Іоанн, підвівшись на лікті.

Петро повернув голові услід Ісусу і стомлено відповів:

- Не знаю.

І, ще раз голосно позіхнувши, ліг на спину і стих. Затихли і інші, і міцний сон здорової втоми охопив їх нерухомі тіла. Крізь важку дрімоту Петро смутно бачив щось біле, що схилилося над ним, і чийсь голос прозвучав і пропав, не лишивши сліду в його похмурій свідомості.

- Симон, ти спиш?

І він знову спав, і знову якийсь тихий голос торкнувся його слуху і погас, не лишивши сліду:

- Чи не могли б ви разом зі мною не спати такої години?

«Ох, господи, якби ти знав, як мені хочеться спати» - подумав він у напівсні, але йому здалося, що він це сказав голосно. І знову він заснув, і як начебто багато пройшло часу, коли неочікувано біля нього з’явилася фігура Ісуса, і голосний голос миттєво розбудив і витверезив його і інших:

- Ви все ще спите і відпочиваєте? Звичайно, прийшов час – ось віддається син людський до рук грішників.


Учні швидко схопилися на ноги, розгублено хватаючи свої плащі і тремтячи від холоду раптового пробудження. Крізь гущину дерев, освітлюючи її мерехтливим вогнем смолоскипів, з тупотом і шумом, у брязкоті зброї і хрускоті зламаних гілок наближався натовп воїнів і служителів храму. А з іншого боку прибігали тремтячі від холоду учні з переляканими, заспаними обличчями і, ще не розуміючи, в чому справа, квапливо питали:

- Що це? Що це за люди з факелами?

Блідий Фома, з прямим вусом, що збився набік, мерзлякувато клацав зубами і говорив Петрові:

- Мабуть, це прийшли за нами.


Ось натовп воїнів оточив їх, і димний, тривожний блиск вогнів відігнав кудись в сторони і вверх тихе сіяння місяця. Попереду воїнів квапливо рухався Юда із Каріоту і, повертаючи своїм живим оком гостро видивлявся Ісуса. Знайшов його, на мить зупинився поглядом на його високій, тонкій фігурі і швидко прошепотів служителям:

- Кого я поцілую, той і є. Візьміть його і ведіть обережно. Але тільки обережно, ви чули?

Потім швидко підійшов до Ісуса, який мовчки його чекав, і занурив, як ніж, свій прямий і гострий погляд в його спокійні, потемнілі очі.

- Радій, ребе! – сказав він голосно, вкладаючи дивний і грізний смисл в слова звичайного привітання.


Але Ісус мовчав, і з жахом дивилися на зрадника учні, не розуміючи, як може стільки зла вмістити в себе душа людини. Швидким поглядом оглянув Іскаріот їх збентежені ряди, помітив трепет, готовий перейти в голосно ляскаюче тремтіння переляку, помітив блідість, безглузді посмішки, мляві рухи рук, наче стягнуті залізом біля передпліччя, - і запалала в його серці скорбота, схожа на ту, яку відчув перед цим Христос. Витягнувшись в сотню голосно-дзвінких, ридаючих струн, він швидко кинувся до Ісуса і ніжно поцілував його в холодну щоку. Так тихо, так ніжно, з такою болісною любов’ю і тугою, що, якби Ісус був квіткою на тоненькому стебельці, він би не сколихнув його цим поцілунком і жодної росяної перлинки не зронив би з чистих пелюсток.


- Юдо, - сказав Ісус і блискавкою свого погляду висвітив ту жахливу груду насторожених тіней, що була душею Іскаріота, - але в її бездонну глибину не міг проникнути. – Юдо! Чи цілуванням зраджуєш сина людського?


І бачив, як здригнувся і заворушився весь цей жахливий хаос. Безмовним і суворим як смерть в своїй гордій величі, стояв Юда із Каріоту, а всередині нього все стогнало, гриміло і вило тисячею буйних і вогняних голосів:

«Так! Цілуванням любові зраджуємо ми тебе. Цілуванням любові віддаємо ми тебе на наругу, на катування, на смерть! Голосом любові скликаємо ми катів із темних нір і ставимо хрест – і високо над тім’ям землі ми підіймаємо на хресті любов’ю розіп’яту любов».


Так стояв Юда, безмовний і холодний, як смерть, а крику його душі відповідали крики і гамір, що зчинився навколо Ісуса. З грубою нерішучістю озброєної сили, з незручністю мети, що невиразно розуміється, вже хапали його за руки солдати і тягли кудись, свою нерішучість приймаючи за спротив, свій страх – за насмішку над ними та знущання. Як купка наляканих ягнят, тіснилися учні нічому не перешкоджаючи, але всім заважаючи – і навіть самим собі, і тільки деякі відважувалися ходити і діяти окремо від інших. Петро Симон, якого штовхали з усіх сторін, важко, наче втративши всі свої сили, витяг із піхов меча і слабким ударом навскоси опустив його на голову одному зі служителів, - але ніякої шкоди не спричинив. І Ісус, який це помітив наказав йому кинути непотрібного меча, і, слабо брязнувши, впало під ноги залізо, що, мабуть, настільки втратило свою колючу та вбиваючу силу, що нікому і в голову не прийшло підняти його. Так і валявся він під ногами, де потім, через багато днів його знайшли на тому ж самому місці граючись діти і зробили його своєю забавою.


Солдати розштовхували учнів, а ті знову збиралися і тупо лізли під ноги, і це продовжувалось до тих пір, поки солдатами не оволоділа презирлива злість. Ось один із них, насупивши брови, рушив до Іоанна, що кричав, другий грубо скинув зі свого плеча руку Фоми, який його в чомусь переконував, і під самісінькі прямі і прозорі його очі, підніс кулака, - і побіг Іоанн, і побігли Фома і Яків, і всі учні, скільки б їх тут не було, лишивши Ісуса, втекли. Втрачаючи плащі, забиваючись об дерева, натикаючись на каміння і падаючи, вони тікали в гори, гнані страхом, і в тиші місячної ночі дзвінко гуділа земля під тупотом багатьох ніг. Хтось невідомий, що мабуть тільки-но встав з ліжка, бо вкритий він був тільки однією ковдрою, збуджено снував у натовпі воїнів та служителів. Але, коли його хотіли затримати і схопили за ковдру, він злякано скрикнув і кинувся тікати, як і інші, лишивши свій одяг в руках солдат.

Так зовсім голий біг він відчайдушними стрибками, і його голе тіло дивно мелькало під місяцем.


Коли Ісуса забрали, з-за дерев вийшов Петро, що там ховався і на деякій відстані пішов за вчителем. І, побачивши попереду себе іншу людину, що йшла мовчки, подумав, що це Іоанн, і стиха її гукнув:

- Іоанн, це ти?

- А, це ти, Петре? – відповіла вона, зупиняючись, і по голосу Петро узнав в ньому зрадника. – Чому ж ти, Петре, не втік разом з іншими?

Петро зупинився і з відразою сказав:

- Відійди від мене, сатано!

Юда засміявся, і не звертаючи більше уваги на Петра, пішов далі, туди, де димно виблискували смолоскипи і брязкіт зброї змішувався з виразним звуком кроків. Обережно за ним рушив і Петро, і так майже одночасно вони зайшли до двору первосвященика і змішалися з натовпом, що зігрівалися біля багать. Похмуро зігрівав над вогнем свої кістляві руки Юда і чув, як десь позаду нього заговорив Петро:

- Ні, я не знаю його.

Але там, очевидно, наполягали на тому, що він один із учнів Ісуса, тому ще голосніше Петро повторив:

- Та ні ж, я не розумію, що ви говорите!

Не оглядаючись і неохоче посміхаючись, Юда мотнув ствердно головою і пробурмотів:

- Так, так, Петре! Нікому не поступайся своїм місцем біля Ісуса!


І не бачив він, як пішов з двору переляканий Петро, щоб більше не з’являтися. І з цього вечора і до самої смерті Ісуса не бачив Юда поряд з ним жодного з учнів, і серед цього всього натовпу були тільки вони одні, нерозлучні до самої смерті, дико пов’язані спільним стражданням, - той, кого зрадили на наругу і муки, і той, хто його зрадив. З однієї чаші страждань, як брати, пили обидва вони, зраджений і зрадник, і вогняна волога однаково обпалювала чисті і нечисті вуста.


Уважно дивлячись на вогонь багаття, що наповнював очі відчуттям жару, простягаючи до вогню довгі тремтливі руки, весь безформний у плутанині рук і ніг, тремтячих тіней і світла, Іскаріот бурмотів жалібно і хрипло:

- Як холодно! Боже мій, як холодно! - Так, мабуть, коли відпливають рибаки, лишивши на березі тліюче багаття, з темної глибини моря вилізає дещо, підповзає до вогню, дивиться на нього уважно і дико, тягнеться до нього всіма своїми членами і бурмотить жалібно і хрипло:

- Як холодно! Боже мій, як холодно!

Раптом за своєї спиною Юда почув вибух гучних голосів, крики і сміх солдат, сповнені знайомої, сонно жадібної злості, і хльосткі, короткі удари по живому тілу. Обернувся, пронизаний миттєвою біллю всього тіла, всіх кісток, - це били Ісуса.


Так ось воно!


Бачив, як солдати забрали Ісуса до себе в караульню. Ніч проходила, згасали багаття і покривалися попелом, а із караульні все ще долинали глухі крики, сміх та лайка. Це били Ісуса. Наче заблукавши, Іскаріот швидко бігав по безлюдному дворі, зупинявся з розгону, здіймав голову і знову біг, здивовано наштовхуючись на багаття, на стіни. Потім прилипав до стіни караульні і, витягуючись заглядав у вікно, до щілин у дверях і жадібно розглядав що там робиться. Бачив тісну, душну кімнату, брудну, як всі караульні у світі, з запльованою підлогою і такими замасленими, заплямованими стінами, наче по ним ходили чи валялися. І бачив чоловіка якого били. Його били по обличчю, по голові, перекидали, як м’який тюк, з одного кінця на другий, так як він не кричав і не чинив спротиву, то часом, після напруженого вдивляння, дійсно починало здаватися, що це не жива людина, а якась м’яка лялька, без кісток і крові. І вигиналася вона дивно, як лялька, і коли при падінні ударялась головою об камені підлоги, то не було враження удару твердого об тверде, а все те ж м’яке, безболісне. І коли довго дивитись, то починало здаватися на якусь безкінечну, дивну гру – інколи майже до повного обману. Після одного сильного поштовху, чоловік, чи лялька, плавним рухом опустився на коліна до солдата що сидів, той в свою чергу, відштовхнув, і воно, перевернувшись сіло до наступного, і так ще і ще. Здійнявся сильний регіт, і Юда теж посміхнувся – наче чиясь сильна рука залізними пальцями розідрала йому рота. Це був обдурений рот Юди.


Ніч тяглася, і багаття ще тліли. Юда відірвався від стіни і повільно прибрів до одного з вогнищ, розкопавши вугілля, поправив його, і хоча холоду тепер не відчував, простяг над вогнем злегка тремтячі руки. І забурмотів сумно:

- Ах, боляче, дуже боляче, синочку мій, синочку мій, синочку, синочку. Боляче, дуже боляче, - потім знову підійшов до вікна, що жовтіло тусклим вогнем в прорізях чорної решітки, і знову почав дивитися, як б’ють Ісуса. Один раз перед самими очима Юди промайнуло його смугляве, тепер спотворене обличчя в гущі сплутаного волосся. Ось чиясь рука вчепилась в це волосся, повалила чоловіка і, рівномірно перевертаючи голову з одного боку на другий, почала його обличчям витирати запльовану підлогу. Під самим вікном спав солдат, відкривши рота з білими блискучими зубами, ось чиясь широка спина з товстою, голою шиєю загородила вікно, і вже нічого більше не було видно. І раптом стало тихо.


Що це? Чому вони мовчать? Раптом вони здогадалися?


Миттєво вся голова Юди, у всіх її частинах, наповнюється гулом, риком, ревищем тисяч оскаженілих думок. Вони здогадались? Вони зрозуміли, що це – найкраща людина? – це так просто, так ясно. Що там тепер? Стоять перед ним на колінах і плачуть тихо, цілуючи його ноги. Ось виходить він сюди, а за ним покірно повзуть ті – виходить сюди, до Юди, виходить переможцем, мужем, володарем правди, богом…


- Хто обманює Юду? Хто правий?


Але ні. Знову крик і шум. Б’ють знову. Не зрозуміли, не здогадались і б’ють ще сильніше, ще болючіше. А багаття догоряють, покриваючись попелом, і дим над ними такий же прозорий як синь, як і повітря, і небо таке ж світле, як і місяць. Це наступає день.

- Що таке день? – питає Юда.

Ось все загорілося, заблищало, помолоділо, і дим зверху вже не синій, а рожевий. Це сходить сонце.

- Що таке сонце? – питає Юда.


Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.



м. Капрі, Італія, 1907 рік

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
 10.08.2023 20:20  Крайнюк Надія Олександрівна ... => © 

Я знаю, як важко робити переклади. Але мені це подобається.
Ви майстерно зробили переклад. Бажаю успіхів.