06.08.2023 06:30
18+
38
    
  - | -  
 © Леонід Андрєєв

Юда Іскаріот

частина III

з рубрики / циклу «рассказы - 3»

Одного разу, десь біля полудня, Ісус і його учні проходили по кам’янистій і гірській дорозі, без усякої тіні, і так як уже більше п’яти годин вони знаходились в дорозі, то почав Ісус жалітися на втому. Учні зупинилися, і Петро з другом своїм Іоанном розіслали на землі плащі свої і інших учнів, зверху ж їх закріпили між двома високими каменями, і таким чином зробили для Ісуса ніби намет. І він ліг в наметі, відпочиваючи від сонячної спеки, вони ж розважали його веселими розмовами і жартами. Але дивлячись, що і розмови стомлюють його, самі ж вони були малочутливі до втоми і спеки, відійшли на деяку відстань і віддалися різним заняттям. Хто на схилах гори між камінням розшукував їстівні корінці і, знайшовши, приносив Ісусу, хто, підіймаючись все вище і вище, задумливо шукав межі блакитної далини і, не знаходячи, підіймався на нові гостроверхі камені. Іоанн знайшов поміж каміння красиву, блакитненьку ящірку і в ніжних долонях тихо сміючись, приніс її до Ісуса, і ящірка дивилася своїми випуклими загадковими очима в його очі, а потім швидко ковзнула холодним тільцем по його теплій руці і швидко понесла кудись свого ніжного, тремтливого хвостика.


Петро ж, який не любив тихих задоволень, а з ним і Філіпп зайнялися тим, що відривали від гори великі камені і спускали їх вниз, змагаючись в силі. І, притягнуті їх голосним сміхом, потроху зібралися навколо них і всі інші і взяли участь у грі. Напружуючись, вони відривали від землі старий, оброслий камінь, підіймали його високо обома руками і спускали по схилу. Важкий, він вдарявся коротко і тупо і на мить задумувався, потім нерішуче робив перший стрибок – і з кожним торканням землі, беручи від неї швидкість і міцність, ставав легким, лютим і все руйнуючим. Вже не стрибав, а летів він з вишкіреними зубами, і повітря, зі свистом, пропускало його тупу, круглу тушу. Ось край, - плавним, останнім рухом камінь злітав уверх і спокійно, в тяжкій задумі, округло летів донизу, на дно невидимої прірви.


- Ну-бо, ще одного! – кричав Петро. Його білі зуби виблискували посеред чорної бороди і вусів, могутні груди і руки оголились, і старі, сердиті камені, тупо дивувалися силі, що їх підіймала, і один за другим покірно летіли у прірву. Навіть тендітний Іоанн кидав невеликі камінці і, тихо посміхаючись, дивився на їхню забаву Ісус.


- Що ж ти, Юдо? Чому ти не приймаєш участі у грі, - це, мабуть, так весело? – спита Фома, знайшовши свого дивного друга в нерухомості за великим сірим каменем.

- У мене груди болять, і мене не кликали.

- А хіба треба кликати? Ну, так от я тебе кличу, йди. Подивись, які камені кидає Петро.

Юда якось боком глянув на нього, і тут Фома вперше неясно відчув, що у Юди із Каріоту – два обличчя. Але не встиг він цього зрозуміти, як Юда сказав своїм звичним голосом, підлесливим і в той же час насмішкуватим:

- Хіба є хтось сильніший за Петра? Коли він кричить, всі віслюки в Єрусалимі думають, що прийшов їхній Месія, і теж здіймають крик. Ти чув коли-небудь їхній крик, Фома?


І, привітно посміхаючись і сором’язливо закриваючи одягом груди, що заросли кучерявим рудим волоссям, Юда вступив у коло гравців. І так як усім було дуже весело, то зустріли його з радістю і голосними жартами, і навіть Іоанн поблажливо посміхнувся, коли Юда, крекчучи і удавано охаючи, взявся за величезний камінь. Але ось він легко його підняв і кинув, і сліпе широко відкрите око його, хитнувшись, нерухомо дивилося на Петра, а друге лукаве і веселе, налилося тихим сміхом.


- Ні, ти ще кинь! – сказав Петро ображено. І от один за одним вони піднімали і кидали величезні камені, і, дивуючись, дивились на них учні. Петро кидав великого каменя, - Юда ще більшого. Петро похмурий і зосереджений, гнівно перевертав уламок скелі, хитаючись здіймав його і кидав вниз, - Юда, продовжуючи посміхатися, відшукував оком ще більший уламок, лагідно хапався за нього своїми довгими пальцями, обіймав його, хитаючись разом з ним і, блідніючи, посилав його в прірву. Кинувши свого каменя, Петро відкидався назад і так слідкував за його падінням, - Юда ж нахилявся вперед, вигинався і простягав довгі рухливі руки, наче сам хотів полетіти за каменем. Нарешті вони обидва, спочатку Петро, потім Юда, схопилися за старий, сивий камінь – і не змогли його підняти, ні один, ні другий. Увесь червоний, Петро рішуче підійшов до Ісуса і голосно сказав:

- Господи! Я не хочу щоби Юда був сильнішим за мене. Допоможи мені підійняти той камінь і кинути.


І тихо відповів йому щось Ісус. Петро незадоволено хитнув широкими плечима, але не насмілився нічого заперечити і повернувся назад зі словами:

- Він сказав: а хто допоможе Іскаріоту? – але ось він подивився на Юду, який, задихаючись і міцно стиснувши зуби, ще продовжував обіймати впертого каменя, і весело засміявся:

- От так хворий! Подивіться, що робить наш хворий, бідний Юда!


І засміявся сам Юда, так несподівано викритий у своїй брехні, і засміялися всі інші, - навіть Фома, злегка розсунув посмішкою свої прямі, нависаючі на губи, сірі вуса. І так, дружелюбно розмовляючи і сміючись, всі рушили в путь, і Петро, що зовсім примирився з переможцем, час від часу штовхав його кулаком в бік і голосно реготав.

- От так хворий!


Всі хвалили Юду, всі визнавали, що він переможець, всі дружелюбно розмовляли з ним, але Ісус, - але Ісус і цього разу не захотів похвалити Юду. Мовчки, йшов він попереду, покусуючи зірвану травинку, і потрохи один за одним переставали сміятися учні і переходили до Ісуса. І незабаром знову сталося так, що всі вони тісною купкою йшли попереду, а Юда - Юда-переможець – Юда – найсильніший – один плівся позаду, ковтаючи пилюку.


Ось вони зупинилися, і Ісус поклав руку не плече Петра, другою рукою указуючи в даль, де вже у серпанку показався Єрусалим. І широка могутня спина Петра м’яко прийняла цю тонку, загорілу руку.


На нічліг вони зупинилися у Віфанії, в домі Лазаря. І коли всі зібралися для бесіди, Юда подумав, що тепер згадають і про його перемогу над Петром і сів поближче. Але учні були мовчазні і незвичайно задумливі. Образи пройденого шляху: і сонце, і камінь, і трава, і Христос, що лежав в наметі, тихо пливли в голові, навіюючи м’яку задумливість, породжуючи неясні, але солодкі мрії про якийсь вічний рух під сонцем. Солодко відпочивало стомлене тіло і всі вони думали про щось загадково – прекрасне і велике, - і ніхто не згадав про Юду.


Юда вийшов, потім повернувся. Ісус говорив, і в повному мовчанні слухали учні його промову. Нерухомо, як статуя сиділа біля його ніг Марія і, закинувши голову, дивилась на його обличчя. Іоанн, підсунувшись поближче, старався зробити так, щоби рука його торкнулася одягу вчителя, але не стурбувала його. Торкнувся – і завмер. І голосно і сильно дихав Петро, вторячи своїм диханням промові Ісуса.


Іскаріот зупинився біля порогу і, обминувши презирливим поглядом тих хто зібрався, весь його вогонь зосередив на Ісусі. І в міру того, як дивився, все навколо нього гасло, одягаючись в темряву і безмовність, і тільки світлів Ісус зі своєю піднятою рукою. Але ось і він наче здійнявся в повітря, наче розтанув і зробився таким, як начебто він весь був із надозерного туману, пронизаного світлом місяця, що заходив, і його м’яка промова ще звучала десь далеко-далеко і ніжно. І, вдивляючись в привид, що хитався, вслухаючись в ніжну мелодію далеких і примарних слів, Юда забравши в залізні пальці всю душу і в її безмежному мороці, мовчки, почав будувати щось величезне. Поволі, в глибокій темряві, він піднімав якісь громади, подібні до гір, і плавно накладав одна на одну, і знову піднімав, і знову накладав, і щось росло в темряві, беззвучно ширилось, розсувало кордони. Ось він відчув свою голову куполом, і в непроглядній його пітьмі продовжувало зростати величезне, і хтось мовчки працював: піднімав громади, подібні до гір, накладав одна на одну і знову піднімав… І ніжно звучали десь далекі і примарні слова.


Так стояв він, загороджуючи двері, величезний і чорний, і говорив Ісус, і голосно вторило його словам переривчасте і сильне дихання Петра. Але раптом Ісус змовк – різким незакінченим звуком, і Петро наче прокинувшись, захоплено вигукнув:


- Господи! Тобі відомі слова вічного життя!, - але Ісус мовчав і уважно кудись дивився. І коли повернули голови за його поглядом, то побачили біля дверей скам’янілого Юду з відкритим ротом і зупиненими очима. І, не зрозумівши в чому справа, засміялися. Матвій же, начитаний в Писанії, торкнувся до плеча Юди і сказав словами Соломона:

- Той хто дивиться лагідно, буде помилуваний, а той хто стрічається у воротях – стіснить інших.


Юда здригнувся і навіть скрикнув трохи від переляку, і все у нього – очі, руки, ноги – наче побігло в різні боки, як у тварини, що раптом побачила над собою очі людини. Прямо до Юди йшов Ісус, і якесь слово ніс на вустах своїх – і пройшов мимо Юди у відчинені і тепер вільні двері.


Десь посеред ночі стурбований Фома підійшов до ложа Юди, присів навпочіпки і спитав:

- Ти плачеш, Юдо?

- Ні. Відійди, Фома.

- Чому ж ти стогнеш і скрипиш зубами? Ти захворів?

Юда помовчав, і з його вуст, одно за одним, почали падати тяжкі слова, налиті тугою і гнівом.

- Чому він не любить мене? Чому він любить тих? Хіба я не красивіший, не кращий, не сильніший за них? Хіба не я спас йому життя, поки ті тікали, зігнувшись, як боягузливі собаки?

- Мій бідний друже, ти не зовсім правий. Ти зовсім не красивий, і язик твій так же неприємний, як і твоє обличчя. Ти брешеш і злословиш постійно, як же ти хочеш, щоб тебе любив Ісус?

Але Юда наче не чув його і продовжував, важко ворушачись у пітьмі:

- Чому він не з Юдою, а з тими хто його не любить? Іоанн приніс йому ящірку – я приніс би йому отруйну змію. Петро кидав камені – я гору би зрушив для нього! Але що таке отруйна змія? Якщо вирвати у неї зуб, то вона ляже намистом навколо шиї. Але що таке гора, яку можна зрити руками і ногами потоптати? Я дав би йому Юду, сміливого, прекрасного Юду! А тепер він загине, і разом з ним загине і Юда.

- Ти щось страшне говориш, Юдо!

- Суха смоківниця, яку треба порубати сокирою, - адже це я, це він про мене сказав. Чому ж він не рубає? Він не сміє, Фома. Я його знаю: він боїться Юди! Він ховається від сміливого, сильного, прекрасного Юди! Він любить дурних, зрадників, брехунів. Ти брехун, Фома, ти чув про це?


Фома дуже здивувався і хотів заперечити, але подумав, що Юда просто лається, і тільки похитав у темряві головою. І ще сильніше засумував Юда, він стогнав, скрипів зубами, і було чути, як неспокійно рухається під покривалом все його велике тіло.


- Що так болить у Юди? Хто приклав вогонь до його тіла? Він сина свого віддає собакам! Від дочку свою віддає розбійникам на наругу, наречену свою – на непотребу. Але хіба не ніжне серце у Юди? Іди Фома, іди дурний. Нехай один залишиться сильний, сміливий, прекрасний Юда!


Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.



м. Капрі, Італія, 1907 рік

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
Не знайдено або поки відсутні!