Юда Іскаріот
частина IIз рубрики / циклу «рассказы - 3»
Поступово до Юди звикли і перестали помічати його потворність. Ісус доручив йому грошову скриню, і разом з тим на нього лягли всі господарські турботи: він купував необхідну їжу і одяг, роздавав милостиню, а під час мандрів підшукував місце для зупинки і ночівлі. Все це він робив дуже майстерно, так що незабаром заслужив прихильність деяких учнів, що бачили його старання. Брехав Юда постійно, але і до цього звикли, так як не бачили за брехнею поганих вчинків, а розмові Юди і його розповідям вона придавала особливу цікавість і робила життя схожим на смішну, а інколи і страшну казку.
З його розповідей виходило так, начебто він знає всіх людей, і кожна людина, котру він знає, здійснила в своєму житті який-небудь поганий вчинок або навіть злочин. Гарними ж людьми, на його думку, називаються ті, що вміють приховувати свої діла і думки, але якщо таку людину обійняти, приголубити і гарненько розпитати, то з неї потече, як гній з проколотої рани, всіляка неправда, гидота і брехня. Він охоче зізнавався, що інколи бреше і сам, але запевняв з клятвою, що інші брешуть ще більше, і якщо є в світі хто-небудь обдурений, так це він, Юда. Бувало, що деякі люди по багато разів обманювали його і так і сяк. Так, якийсь хранитель скарбів у багатого вельможі зізнався йому одного разу, що вже десять років безперервно хоче вкрасти ввірене йому майно, але не може, так як боїться вельможі і своєї совісті. І Юда повірив йому, - а він раптом украв і обдурив Юду. Але і тут Юда йому повірив, - а він раптом повернув украдене вельможі і знову обдурив Юду. І всі його обманюють, навіть тварини: коли він пестить собаку, вона кусає його за пальці, а коли він б’є її палкою – вона лиже йому ноги і дивиться в очі, як донька. Він убив цю собаку, глибоко її закопав і навіть заклав великим каменем, але хто знає? Можливо, від того, що він її убив, вона стала ще більш живою і тепер не лежить в ямі, а весело бігає з іншими собаками.
Всі весело сміялись від розповіді Юди, і сам він приємно посміхався, мружачи своє живе і насмішкувате око, і тут же, з тою ж посмішкою зізнавався, що трохи збрехав: цієї собаки він не вбивав. Але він знайде її неодмінно і неодмінно вб’є, тому що не бажає бути обдуреним. І від цих слів Юди сміялися ще більше.
Але інколи в своїх розповідях він переходив межі вірогідного і правдоподібного і приписував людям такі схильності, яких не має навіть тварина, звинувачував в таких злочинах, яких не було і ніколи не буває. І так як він при цьому називав імена найповажніших людей, то деякі обурювалися наклепами, другі ж жартома питали:
- Ну, а твої, батько й мати, Юдо, хіба вони не були гарними людьми?
Юда примружував око, посміхався і розводив руками. І разом з похитуванням голови хиталося його застигле, широко відкрите око і мовчазливо дивилось.
- А хто був моїм батьком? Можливо, та людина, що била мене різкою, а можливо, і диявол, і козел, і півень. Хіба може знати Юда всіх, з ким ділила ложе його мати? У Юди багато батьків, ви про якого говорите?
Але тут обурювалися вже всі, так як сильно поважали батьків, і Матвій, досить начитаний в Писанії, суворо говорив словами Соломона:
- Хто злословить батька свого та матір свою, того світильник погасне серед глибокої темряви.
Іоанн же Заведеїв гордовито кидав:
- Ну, а ми? Що про нас поганого скажеш ти, Юда із Каріоту?
Але той з удаваним переляком замахав руками, згорбився і занив, як жебрак, що марно випрошує милостиню у перехожого:
- Ах, спокушають бідного Юду! Сміються над Юдою, обдурити хочуть бідного, довірливого Юду!
І поки в блазнівських гримасах корчилась одна сторона його обличчя, друга хиталася серйозно і суворо, і широко дивилось око, що ніколи не закривалось. Більш за всіх і гучніше всіх реготав над жартами Іскаріота Петро Симон. Але одного разу сталося так, що він раптом насупився, зробився мовчазним і сумним і поспішно відвів Юду вбік, тягнучи його за рукав.
- А Ісус? Що ти думаєш про Ісуса?- нахилившись, спитав він гучним пошептом. – Тільки не жартуй, прошу тебе.
Юда зло подивився на нього:
- А ти що думаєш?
Петро налякано і радісно прошепотів:
- Я думаю, що він – син бога живого.
- Для чого ж ти тоді питаєш? Що може тобі сказати Юда, у якого батько козел!
- Але ж ти його любиш? Ти як нібито нікого не любиш, Юдо.
З тією ж дивною злістю Іскаріот кинув уривчасто і різко:
- Люблю.
Після цієї розмови Петро дня два голосно називав Юду своїм другом-восьминогом, а той неповоротко і все так же злобно старався вислизнути від нього куди-небудь в темний куток і сидів там похмуро, світліючи своїм білим оком, що ніколи не змикалося.
Цілком серйозно Юду слухав тільки один Фома: він не розумів жартів, удавання та брехні, гри словами та думками, і у всьому дошукувався ґрунтовного та позитивного. І всі розповіді Іскаріота про поганих людей і вчинки він часто перебивав короткими діловими зауваженнями:
- Це потрібно доказати. Ти сам це чув? А хто ще був при цьому, окрім тебе? Як його звати?
Юда дратувався і верескливо кричав, що він все це бачив сам і сам чув, але впертий Фома не відставав і продовжував спокійно випитувати, поки Юда не зізнавався, що збрехав, або не видумував нової правдоподібної брехні, над якою той надовго задумувався. І, знайшовши помилку, негайно приходив і байдуже викривав брехуна. Взагалі Юда збуджував в ньому сильну цікавість, і це створило між ними щось на кшталт дружби, сповненої крику, сміху і лайки – з одного боку, і спокійних, настирливих запитань – з іншого. Часом Юда відчував нестерпну відразу до свого дивного друга і, пронизуючи його гострим поглядом, говорив роздратовано, майже з благанням:
- Але чого ти хочеш? Я все сказав тобі, все.
- Я хочу, щоб ти доказав мені, як може бути козел твоїм батьком? – з байдужою настирливістю допитував Фома і чекав відповіді.
Сталось так, що після одного із таких питань Юда раптом замовк і здивовано з ніг до голови обдивився його оком: побачив довгий прямий стан, сіре обличчя, прямі прозоро – світлі очі, дві товсті складки, що йшли від носа і пропадали в жорсткій, рівно підстриженій бороді, і переконливо сказав:
- Який ти дурний, Фома! Ти що бачиш уві сні: дерево, стіну, віслюка?
І Фома якось дивно знітився і нічого не заперечив. А вночі, коли Юда вже заволікав для сну своє живе і неспокійне око, він раптом голосно сказав зі свого ложа – вони тепер обидва разом спали на покрівлі:
- Ти не правий, Юдо. Я бачу дуже погані сни. Як ти думаєш: за свої сни людина теж повинна відповідати?
- А хіба сни бачить хто-небудь інший, а не він сам? – Фома тихо зітхнув і задумався. А Юда презирливо посміхнувся, щільно закрив своє око крадія і спокійно віддався своїм бунтівним снам, жахливим мріям, божевільним видінням, що на частини роздирали його бугруватий череп.
Коли, під час мандрів Ісуса по Юдеї, мандрівники наближались до якого-небудь поселення, Іскаріот розповідав погане про його мешканців і віщував біду. Але майже завжди було так, що люди, про яких він говорив погано, з радістю зустрічали Христа і його друзів, оточували їх увагою і любов’ю і ставали віруючими, грошова скринька Юди ставала такою повною, що її важко було нести. І тоді над його помилкою сміялись, а він покірно розводив руками і говорив:
- Так! Так! Юда думав, що вони погані, а вони хороші: і повірили швидко, і грошей дали. Знову, значить, обдурили Юду, бідного, довірливого Юду із Каріоту!
Але якось одного разу, відійшовши вже далеко від поселення, що зустріло їх привітно, Фома і Юда гаряче засперечались і, щоб вирішити суперечку, повернулися назад. Тільки на другий день вони догнали Ісуса з учнями, і Фома мав вигляд збентежений і сумний, а Юда дивився так гордо, як наче очікував, що ось зараз всі почнуть його поздоровляти і дякувати. Підійшовши до вчителя, Фома рішуче заявив:
- Юда правий, господи. Це були злі і дурні люди, і на камінь упало сім’я твоїх слів.
І розповів, що сталося в поселенні. Вже після відходу з нього Ісуса і його учнів одна старенька жінка почала кричати, що у неї вкрали молоденьке біленьке козенятко, і звинуватила у крадіжці тих що пішли. Спочатку з нею сперечались, а коли вона вперто доказувала, що більше нікому було вкрасти, окрім як Ісусу, то багато хто повірив і навіть збиралися кинутись навздогін. І хоча через деякий час знайшли козенятко, яке заплуталось в кущах, але все-таки вирішили, що Ісус обманщик і, можливо, навіть крадій.
- Так ось як! - вигукнув Петро, роздмухуючи ніздрі, - Господи, я повернусь до цих дурнів, і ..
Але Ісус, що мовчав весь цей час суворо подивився на нього, і Петро змовк і сховався позаду, за спинами інших. І вже ніхто більше не говорив про те що сталося, як нібито нічого зовсім і не було, і як нібито Юда виявився неправим. Даремно з усіх боків показував він себе, стараючись зробити скромним своє роздвоєне, хиже, з гачкуватим носом обличчя, - на нього не дивились, а якщо хто і поглядав, то дуже недружелюбно, навіть, як-нібито з презирством.
І з цього ж дня якось дивно змінилось до нього ставлення Ісуса. І раніше було чомусь так, що Юда ніколи не говорив прямо з Ісусом, і той ніколи прямо не звертався до нього, але зате часто поглядав на нього лагідними очима, посміхався на деякі його жарти, і якщо довго не бачив, то питав: а де ж це Юда? А тепер дивився на нього, наче не помічаючи, хоча як і раніше, - і навіть впертіше, чим до цього. – шукав його очима кожного разу. Як починав говорити до учнів або до народу, але сідав до нього спиною і через плече кидав свої слова на Юду, або робив вигляд, що зовсім його не помічає. І що б він не говорив, хоча б сьогодні одне, а завтра зовсім друге, хоча б навіть те саме, що думає і Юда, - здавалося, одначе, що він завжди говорить проти Юди. І для всіх він був ніжною і прекрасною квіткою, запашною трояндою ліванською, а для Юди залишав одні тільки гострі шипи – як нібито немає серця у Юди, як ніби очей і носа немає у нього і не краще чим всі, розуміє він красу ніжних і безгрішних пелюсток.
- Фома! Ти любиш жовту ліванську троянду, у якої смугляве обличчя і очі, як у серни? – спитав він свого друга одного разу, і той байдуже відповів:
- Троянду? Так, мені приємний її запах, Але я не чув, щоб у троянд були смугляві обличчя і очі як у серни.
- Як? Ти не знаєш і того, що у багаторукого кактуса, який вчора розірвав твою нову одежу, одна тільки червона квітка і одне тільки око?
Але і цього не знав Фома. Хоча вчора кактус дійсно вчепився в його одяг і розірвав його на жалюгідні шматки. Він нічого не знав, цей Фома, хоча про все розпитував, і дивився так прямо своїми прозорими і ясними очами, через котрі, як крізь фінікійське скло, було видно стіну позаду нього і прив’язаного до неї понурого віслюка.
Через деякий час стався ще один випадок, в якому знову-таки правим був Юда. В одному юдейському поселенні, яке він не хвалив настільки, що навіть радив обійти його стороною, Христа прийняли дуже вороже, а після його проповіді та викриття лицемірів, розлютилися і хотіли побити камінням його учнів. Ворогів було багато, і, без сумніву, їм би вдалося здійснити свій згубний намір, якби не Юда із Каріоту. Охоплений безумним страхом за Ісуса, наче побачивши вже краплі крові на його сорочці, Юда люто і сліпо кидався на натовп, погрожував, кричав, благав і брехав, і тим самим дав час і можливість відійти Ісусу і учням.
Вражаюче моторний, як ніби він бігав на десяти ногах, смішний і страшний у своїй люті та благаннях, він шалено метався перед натовпом і зачаровував його якоюсь страшною силою. Він кричав, що Назарей зовсім не одержимий бісом, що він просто обманщик, крадій, що любить гроші, як і всі його учні, як і сам Юда, - тряс грошовою скринькою, кривлявся і благав, припадаючи до землі. І поступово гнів натовпу перейшов у сміх і відразу, і опустилися підняті з камінням руки.
- Не гідні ці люди, щоби померти від руки чесного, - говорили одні, в той час як інші задумливо проводжали очима Юду, що швидко віддалявся.
І знову очікував Юда поздоровлень, похвал і подяки, і виставляв на вид свій пошматований одяг, і брехав, що били його, - але і на цей раз був незрозуміло обдурений. Розгніваний Ісус йшов великими кроками і мовчав, і навіть Іоанн з Петром не насмілювалися приблизитись до нього, і всі, кому попадався на очі Юда в пошматованому одязі, зі своїм щасливо-збудженим, але все ще трохи зляканим обличчям, відганяли його від себе короткими і гнівними вигуками. Як ніби не він спас їх усіх, як ніби не він спас їхнього вчителя, якого вони так люблять.
- Ти хочеш бачити дурнів? - Сказав він Фомі, що задумливо йшов позаду. – Подивись: ось ідуть вони по дорозі, купкою, як отара баранів, і здіймають пил. А ти, розумний Фома, плетешся позаду, а я, благородний, прекрасний Юда, плетусь ззаду, як брудний раб, якому немає місця поряд з паном.
- Чому ти називаєш себе прекрасним? – здивувався Фома.
- Тому що я красивий, - переконливо відповів Юда і розповів, багато чого прибавляючи, як він обдурив ворогів Ісуса і посміявся над ними і їх дурним камінням.
- Але ти збрехав! – сказав Фома.
- Ну, так, збрехав, - спокійно погодився Іскаріот. – Я їм дав те, що вони просили, а вони повернули те, що мені потрібно І що таке брехня, мій розумний Фома? Хіба не більшою брехнею була б смерть Ісуса?
- Ти вчинив недобре. Тепер я вірю, що твій батько – диявол. Це він тебе навчив, Юдо.
Обличчя Іскаріота зблідло і раптом якось швидко насунулось на Фому – наче біла хмара найшла і закрила дорогу і Ісуса. М’яким порухом Юда, так же швидко притиснув його до себе, притиснув сильно, паралізуючи рух, і зашепотів у вухо:
- Значить, диявол навчив мене? Так, так, Фома. А я спас Ісуса? Значить, диявол любить Ісуса, значить, дияволу потрібен Ісус і правда? Так, так, Фома. Але ж мій батько не диявол, а козел. Може, і козлу потрібен Ісус? Хе? А вам він не потрібен, ні? І, правда не потрібна?
Розлючений і трохи переляканий Фома ледь вирвався з липких обіймів Юди і швидко пішов вперед, але невдовзі сповільнив кроки, намагаючись зрозуміти те що сталося.
А Юда тихенько плівся позаду і потроху відставав. Ось у віддаленні змішалися в строкату купку ті що йшли, і вже неможливо було роздивитись, яка із цих маленьких фігурок Ісус. Ось і маленький Фома перетворився на маленьку крапку – і раптом всі пропали за поворотом. Оглянувшись, Юда зійшов з дороги і величезними стрибками спустився в глиб каменистого яру. Від швидкого і рвучкого бігу його одяг роздувався і руки здіймалися вверх, як для польоту. Ось на обриві він підсковзнувся і швидко сірим клубком, обдираючись об каміння, скотився донизу, скочив і гнівно погрозив горі кулаком:
- Ти ще, проклята!...
І, раптово змінивши швидкість рухів похмурою та зосередженою повільністю, вибрав місце біля великого каменя і неспішно сів. Повернувся, наче шукаючи зручного положення, приклав руки, долоню з долонею, до сірого каменя і важко прихилився до них головою. І так годину і дві сидів він, не рухаючись і обманюючи птахів, нерухомий і сірий, як сам сірий камінь. І попереду нього, і позаду, і з усіх боків здіймалися стіни яру, гострою лінією зрізуючи краї синього неба, і всюди, впиваючись в землю височіли величезні сірі камені – наче пройшов тут колись кам’яний дощ і в безкінечній думі застигли його важкі краплі. І на перевернутий, обрубаний череп схожий був цей дико-пустельний яр, і кожен камінь в ньому був як застигла думка, і їх було багато, і всі вони думали – важко, безмежно, вперто.
Ось приязно прокульгав поряд з Юдою на своїх хитких лапках обманутий скорпіон. Юда глянув на нього, не віднімаючи від каменя голови, і знову нерухомо зупинились на чомусь його очі, обидва нерухомі, обидва покриті білясою дивною каламуттю, обидва наче сліпі і страшно зрячі. Ось із землі, із каміння, із розщелин почала підійматися нічна пітьма, огорнула нерухомого Юду і швидко поповзла догори – до світлого зблідлого неба. Настала ніч зі своїми думками і снами.
В цю ніч Юда не вернувся на нічліг, і учні, відірвані від своїх дум клопотами про їжу та питво, нарікали на його недбальство.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
м. Капрі, Італія, 1907 рік