Юда Іскаріот
частина VIIIз рубрики / циклу «рассказы - 3»
На Юду показували пальцями, і деякі презирливо, інші з ненавистю і острахом говорили:
- Дивіться: це Юда Зрадник!
Це вже починалася ганебна його слава, на яку він себе обрік навіки. Тисячі років пройдуть, народи зміняться народами, а в повітрі все ще будуть звучати слова, які будуть говоритись з презирством і страхом добрими і злими:
- Юда Зрадник… Юда Зрадник!
Але він байдуже слухав те, що говорили про нього, поглинутий відчуттям всепереможної пекучої цікавості. З самого ранку, коли вивели із караульні побитого Ісуса, Юда ходив за ним і якогось так дивно не відчував ні смутку, ні болі, ні радості – одне тільки непереможне бажання все бачити і все чути. Хоча не спав усю ніч, але тіло своє відчував легким, коли його не пропускали наперед, тіснили, він розштовхував народ поштовхами і швидко вилазив на перше місце, і жодної хвилини не залишалось в спокої його живе і швидке око. На допиті Ісуса Каяфою, щоб не пропустити жодного слова, він відстобурчував рукою вухо і ствердно кивав головою, бормочучи:
- Так! Так! Ти чуєш Ісусе!
Але вільним він не був – як муха, що прив’язана ниткою: вона дзижчить і літає туди і сюди, але на жодну хвилину її не залишає слухняна і вперта нитка. Якісь-то кам’яні думки лежали в потилиці у Юди, і до них він був прив’язаний накріпко, він як ніби не знав, що це за думки, не хотів їх чіпати, але відчував їх постійно. І хвилинами вони раптом насувалися на нього, насідали, починали давити своєю неймовірною важкістю – наче склепіння кам’яної печери і страшно опускалися на його голову. Тоді він хапався рукою за серце, старався рухатися весь, як змерзлий, і поспішав перевести очі на нове місце, ще на нове місце. Коли Ісуса виводили від Каяфи, він зовсім близько зустрів його стомлений погляд і, якось не усвідомлюючи кілька разів дружелюбно кивнув головою.
- Я тут, синку, тут! – пробурмотів він квапливо і зі злістю штовхнув у спину якогось роззяву, що стояв у нього на дорозі. Тепер великим, крикливим натовпом всі рухалися до Пілата, на останній допит і суд, і з тією ж нестерпною цікавістю Юда швидко і жадібно розглядав обличчя все прибуваючого народу. Багато хто з них був зовсім незнайомий, їх ніколи не бачив Юда, але стрічалися і ті, що кричали Ісусу: «Осанна!» - і з кожним кроком їхня кількість як наче збільшувалась.
«Так, так! – швиденько подумав Юда, і голова його закрутилася, як у п’яного. - Все кінчено. Ось зараз закричать вони: це наш, це Ісус, що ви робите? І всі зрозуміють і…»
Але віруючі йшли мовчки. Одні вдавано посміхалися, роблячи вигляд, що все це їх не стосується, інші щось стримано говорили, але в гулі руху, в голосних і несамовитих криках ворогів Ісуса зникали безслідно їх тихі голоси. І знову стало легко. Раптом Юда помітив недалеко Фому, що обережно пробирався і, щось швидко придумавши, хотів до нього підійти. Але побачивши зрадника Фома налякався і хотів зникнути, але у вузенькій, брудній вуличці, поміж двох стін, Юда нагнав його.
- Фома! Та підожди ж!
Фома зупинився і, простягаючи вперед руки урочисто виголосив:
- Відійди від мене, сатано.
Іскаріот нетерпляче махнув рукою.
- Який ти дурний, Фома, я думав, що ти розумніший за інших. Сатана! Сатана! Адже це треба доказати.
Опустивши руки, Фома здивовано спитав:
- Але ж хіба не ти зрадив учителя? Я сам бачив, як ти привів воїнів і указав їм на Ісуса. Якщо це не зрада, то, що ж тоді зрада?
- Інше, інше, - квапливо сказав Юда. – Слухай, вас тут багато. Потрібно, щоб ви всі зібралися разом і голосно вимагали: Віддайте Ісуса, він наш. Вам не відмовлять, не посміють. Вони самі зрозуміють…
- Що ти! Що ти, - рішуче відмахнувся руками Фома, - хіба ти не бачив, скільки тут озброєних солдат і служителів храму. І потім суду ще не було, і ми неповинні заважати суду. Хіба він не зрозуміє, що Ісус невинен, і не звелить зразу ж звільнити його.
- Ти теж так думаєш? Задумливо спитав Юда. – Фома, Фома, але якщо це правда? Що ж тоді? Хто правий? Хто обдурив Юду?
- Ми сьогодні проговорили всю ніч і вирішили: не може суд осудити невинного. Якщо ж він осудить…
- Ну! – поспішав Іскаріот.
- … то це не суд. І їм теж прийдеться погано, коли треба буде дати відповідь перед справжнім Суддею.
- Перед справжнім! Є ще справжній! – засміявся Юда.
- І всі наші прокляли тебе, але, так як ти говориш, що ти не зрадник, то, я думаю, тебе слід було б судити…
Недослухавши, Юда круто повернувся і швидко кинувся вниз вуличкою, услід за натовпом що віддалявся. Але незабаром сповільнив кроки і пішов неквапливо, подумавши, що коли йде багато народу, то завжди вони йдуть повільно, і той хто йде один завжди їх догонить.
Коли Пилат вивів Ісуса зі свого палацу і поставив його перед народом, Юда, притиснутий до колони важкими спинами солдат і який люто вертів головою, щоб роздивитись між двома виблискуючими шоломами, раптом ясно відчув, що тепер все кінчено. Під сонцем, високо над головами натовпу, він побачив Ісуса, закривавленого, блідого, в терновому вінці, що своїми вістрями вп’явся в чоло, біля краю помосту стояв він, видимий весь від голови до маленьких засмаглих ніг, і так спокійно чекав, був таким ясним в своїй непорочності і чистоті, що тільки сліпий, що не бачить самого сонця, не побачив би цього, тільки безумець не зрозумів би цього. І мовчав народ – було так тихо, що Юда чув як дихає солдат, що стояв попереду і при кожному подиху десь поскрипує ремінь на його тілі.
«Так. Все скінчено. Зараз вони зрозуміють», - подумав Юда, і раптом щось дивне, схоже на сліпучу радість падіння з безкінечно високої гори в блакитну сяючу безодню, зупинило його серце.
Презирливо відтягнувши губи вниз, до круглого голеного підборіддя, Пилат кидає в натовп сухі, короткі слова – так кістки кидають в згаю голодних собак, думаючи обдурити їхню спрагу свіжої крові і живого тремтливого м’яса:
- Ви привели до мене цього чоловіка, як того, що розбещує народ, і от я при вас дослідив і не знайшов цього чоловіка винним ні в чому тому, в чому ви його звинувачуєте…
Юда закрив очі. Чекає. І весь народ закричав, заголосив, завив на тисячу звіриних і людських голосів6
- Смерть йому! Розіпни його! Розіпни його!
І от, ніби знущаючись над самим собою, наче в одній миті бажаючи випробувати всю безмежність падіння, безумства і ганьби, той же народ кричить, голосить, вимагаючи тисячею звіриних і людських голосів:
- Варавву відпусти нам! Його розіпни! Розіпни!
Але ще римлянин не сказав свого вирішального слова: по його голеному гордовитому обличчю пробігають судоми огиди та гніву. Він розуміє, він зрозумів! Ось він тихо говорить своїм служителям, але голос його не чути в реві натовпу. Що він говорить? Велить їм взяти мечі і вдарити по цих безумцях?
- Принесіть води.
Води? Якої води? Для чого?
Ось він миє руки – для чогось миє свої білі, чисті руки, прикрашені перснями руки – і зло кричить, підіймаючи їх, здивовано мовчазному народу:
- Невинний я в крові праведника цього. Дивіться, ви!
Ще стікає з пальців вода на мармурові плити, коли щось м’яко розпластується біля ніг Пилата, і гарячі, гострі зуби цілують його безсилого спротиву руку – присмокчуються до неї, як щупальці, тягнуть кров, майже кусають З відразою і страхом він дивиться вниз – бачить велике тіло що звивається, дико роздвоєне обличчя і два великих ока, що так дивно не схожі одне на одне, як наче не одна істота, а велика їх кількість чіпляється за його ноги і руки. І чує отруйний шепіт, уривчастий, гарячий:
- Ти мудрий!... Ти благородний!.. Ти мудрий, мудрий!...- І такою воістину сатанинською радістю палає це дике обличчя, що з криком ногою відштовхує його Пилат, і Юда падає горілиць. І, лежачи на кам’яних плитах, схожий на перекинутого диявола, він все ще тягнеться рукою до Пилата що відходить і кричить, як пристрасно закоханий:
- Ти мудрий! Ти мудрий! Ти благородний!
Потім спритно піднімається і біжить, проводжений сміхом солдатів. Адже ще не все скінчено. Коли вони побачать хрест, коли вони побачать цвяхи, вони зможуть зрозуміти, і тоді…. Що тоді? Бачить мельком оторопілого блідого Фому і для чогось, заспокійливо кивнувши йому головою, доганяє Ісуса, якого ведуть до страти. Йти важко, дрібні камінці скочуються під ногами, і раптом Юда відчуває, що він зморивсь. Весь зосереджується на тому, щоби краще ставити ногу, тьмяно дивиться на всі боки і бачить Марію Магдалину, яка плаче, бачить безліч жінок що плачуть – розпущене волосся, червоні очі, скривлені вуста, - всю безмірну печаль ніжної жіночої душі, що віддали на поругу. Раптом пожвавлюється і, влучивши мить, підбігає до Ісуса:
- Я з тобою, - шепоче він поспішно.
Солдати відганяють його ударами бичів, і, звиваючись, щоб вислизнути з-під ударів, показуючи солдатам вишкірені зуби, він пояснює квапливо:
- Я з тобою. Туди. Ти розумієш, туди!
Витирає з обличчя кров і погрожує кулаком солдату, який повертається, сміючись і показуючи на нього іншим. Шукає для чогось Фому – але ні його, ні жодного з учнів немає в натовпі тих хто проводжає. Знову відчуває втому і важко пересуває ноги, уважно розглядаючи гострі, білі, камінці що розсипаються.
… Коли було піднято молот, щоби прибити до дерева ліву руку Ісуса, Юда закрив очі і цілу вічність не дихав, не бачив, не жив, а тільки слухав. Але ось зі скреготом залізо ударилось об залізо, і раз за разом тупі, короткі, низькі удари, - чути, як входить гострий цвях в м’яке дерево, розсовуючи його частинки…
Одна рука, Ще не пізно.
Друга рука, Ще не пізно.
Нога, друга нога – невже все скінчено? Нерішуче відкриває очі і бачить, як піднімається, хитаючись хрест і установлюється в ямі. Бачить, як, напружено здригаючись, витягуються болісно руки Ісуса, розширяються рани – і раптом йде під ребра схудлий живіт. Тягнуться, тягнуться руки, стають тонкими, біліють, викручуються в плечах, і рани під цвяхами червоніють, повзуть – і ось обірвуться вони зараз… Ні, зупинились. Все зупинилось. Тільки рухаються ребра, що піднімаються коротким, глибоким диханням.
На самому тім’ї землі здіймається хрест – а на ньому розіп’ятий Ісус. Здійснився жах і мрії Іскаріота, - він встає з колін, на яких стояв для чогось, і холодно оглядається навколо. Так дивиться суворий переможець, який вже вирішив у своєму серці віддати все руйнуванню і смерті і в останній раз обводить поглядом чуже і багате місто, ще живе і шумливе, але вже примарне під холодною рукою смерті. І раптом так же ясно, як жахливу свою перемогу, бачить Іскаріот її зловісну хиткість. А раптом вони зрозуміють? Ще не пізно. Ісус ще живий. Ось дивиться він кличучими тужливими очима …
Що може утримати від розірвання тоненьку плівку, що накриває очі людей, таку тоненьку, що її як нібито немає зовсім? Раптом – вони зрозуміють? Раптом всією своєю грізною масою чоловіків, жінок і дітей вони рушать вперед, мовчки, без крику, зітруть солдат, заллють їх по вуха своєю кров’ю, вирвуть із землі проклятий хрест і руками тих хто лишився живим високо над тім’ям землі піднімуть вільного Ісуса! Осанна! Осанна!
Осанна? Ні, краще Юда ляже не землю. Ні, краще, лежачи на землі і ляскаючи зубами, як собака, він буде видивлятися і чекати, поки не піднімуться всі ті. Але що сталося з часом? Він то майже зупиняється, так що хочеться його штовхати руками, бити ногами, батогом, як лінивого віслюка, - то він шалено біжить з якоїсь гори і перехоплює дихання, і руки даремно шукають опори. Он плаче Марія Магдалина. Он плаче мати Ісуса. Нехай плачуть. Хіба зараз значать що-небудь її сльози, сльози усіх матерів, всіх жінок у світі!
- Що таке сльози? – питає Юда і шалено штовхає нерухомий час, б’є його кулаками, проклинає, як раба. Він чужий і тому такий неслухняний. О, якби він належав Юді, - але він належить всім цим хто плаче, сміється, базікає, як на базарі, він належить сонцю, він належить хресту і серцю Ісуса, що так повільно помирає.
Яке підле серце у Юди! Він тримає його рукою, а воно кричить «Осанна!» так голосно, що ось почують усі. Він притискає його до землі, а воно кричить: «Осанна, осанна!» - як базіка, що на вулиці розкидає святі таємниці… Мовчи! Мовчи!
Раптом голосний, обірваний плач, глухі крики, поспішний рух до хреста. Що це? Зрозуміли?
Ні, помирає Ісус. І це може бути? Так, Ісус помирає. Бліді руки нерухомі, але по обличчю, по грудях і ногах пробігають короткі судороги. І це може бути? Так, помирає. Дихання рідшає. Зупинилось… Ні, ще вдих, ще на землі Ісус. І ще? Ні… Ні…Ні… Ісус помер.
Здійснилось. Осанна, Осанна!
Здійснився жах і мрії. Хто тепер вирве перемогу із рук Іскаріота? Здійснилось. Нехай всі народи, які є на землі, стечуться до Голгофи і закричать мільйонами своїх горлянок: «Осанна! Осанна!» - і моря крові і сліз виллють до її підніжжя – вони знайдуть тільки ганебний хрест і мертвого Ісуса.
Спокійно і холодно Іскаріот оглядає померлого, зупиняється на мить поглядом на щоці, яку ще тільки вчора він поцілував прощальним поцілунком, і повільно відходить. Тепер весь час належить йому, і він йде неспішно, тепер вся земля належить йому, і ступає він твердо, як повелитель, як цар, як той, хто безмежно і радісно самотній в цьому світі. Помічає матір Ісуса і говорить їй суворо:
- Ти плачеш, мати? Плач, плач і довго ще будуть плакати з тобою всі матері землі. Доти, поки ми не прийдемо разом з Ісусом і не зруйнуємо смерть.
Він що – безумець чи знущається, цей зрадник? Але він серйозний, і обличчя його суворе, і в шаленій квапливості не бігають його очі, як раніше. Ось він зупиняється і з холодною увагою обдивляється нову, маленьку землю. Малою вона стала, і він всю її відчуває під своїми ногами, дивиться на маленькі гори, що тихо червоніють в останніх променях сонця, і гори відчуває під своїми ногами, дивиться на небо, що широко відкрило свого синього рота, дивиться на кругленьке сонце, що безуспішно старається обпалити і осліпити, - і небо, і сонце відчуває під своїми ногами. Безмежно і радісно самотній, він гордо відчув безсилля всіх сил, що діють у світі, і всі їх кинув у безодню.
І далі йде він спокійними та владними кроками. І час не йде ні попереду, ні позаду, покірний, він рухається разом з ним всім своїм незримим громаддям.
Здійснилося.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
м. Капрі, Італія, 1907 рік