Юда Іскаріот
частина IVз рубрики / циклу «рассказы - 3»
Юда приховав декілька динаріїв, і це відкрилося завдяки Фомі, який випадково бачив, скільки було дано грошей. Можна було припустити, що це вже не в перший раз Юда здійснює крадіжку, і всі обурилися. Розгніваний Петро схопив Юду за комір його одягу і майже волоком притяг до Ісуса, і зляканий, зблідлий Юда не чинив опору.
- Вчителю, дивись! Ось він – жартівник! Ось він – крадій! Ти йому повірив, а він краде наші гроші. Злодій! Негідник! Якщо ти дозволиш, я сам…
Але Ісус мовчав. І, уважно глянувши на нього, Петро швидко почервонів і розтиснув руку, що тримала за комір. Юда сором’язливо оговтався, скоса подивився на Петра і прийняв покірно-пригнічений вигляд злодія, що розкаявся.
- Так ось як! – сердито сказав Петро і, йдучи, голосно гримнув дверима. І всі були незадоволені і говорили, що нізащо тепер не залишаться з Юдою, - але Іоанн щось швидко зрозумів і вислизнув у двері, за якими чувся тихий і ніби ласкавий голос Ісуса. І коли через деякий час вийшов звідтіля, то був блідий, і потуплені очі його червоніли як би від недавніх сліз.
- Вчитель сказав… Вчитель сказав, що Юда може брати грошей, скільки він захоче.
Петро сердито засміявся. Швидко, з докором глянув на нього Іоанн і, раптово весь загорівшись, змішуючи сльози з гнівом, захоплення зі сльозами, дзвінко вигукнув:
- І ніхто не повинен рахувати, скільки грошей отримав Юда. Він наш брат, і всі гроші його, як і наші, і якщо йому потрібно багато нехай бере багато, нікому не говорячи і ні с ким не радячись. Юда наш брат, і ви тяжко його образили – так сказав вчитель… Соромно нам, браття!
В дверях стояв блідий, з кривою посмішкою на обличчі Юда, і легким рухом Іоанн наблизився до нього і тричі поцілував його. За ним, оглядаючись один на одного, зніяковіло підійшли Іаков, Філіпп і інші, - після кожного поцілунку Юда витирав рота, але цмокав голосно, як нібито цей звук давав йому задоволення. Останнім підійшов Петро.
- Всі ми тут дурні, всі сліпі, Юдо. Один він бачить, один він розумний. Мені можна поцілувати тебе?
- Чому ж ні? Цілуй! – згодився Юда.
Петро міцно поцілував його і на вухо голосно сказав:
- А я тебе ледь не задушив! Вони хоч так, а я прямо за горло! Тобі не боляче було?
- Зовсім трохи.
- Піду до нього і все розповім. Адже я і на нього розсердився, - похмуро сказав Петро, стараючись тихенько, без шуму, відкрити двері.
- А що ж ти, Фома? – суворо спитав Іоанн, що уважно дивився за діями і словами учнів.
- Я не знаю. Мені потрібно подумати. – І довго думав Фома, майже весь день. Учні розійшлися по своїм ділам, і вже десь за стіною голосно і весело кричав Петро, а він все роздумував. Він зробив би це швидше, але йому дещо заважав Юда, що невідступно слідкував за ним насмішкуватим поглядом і зрідка серйозно запитував:
- Ну як, Фома? Як іде діло?
Потім Юда приніс свою грошову скриньку і голосно, брязкаючи монетами і вдавано не дивлячись, почав рахувати гроші.
- Двадцять один, двадцять два, двадцять три… Дивись Фома, знову фальшива монета. Ах, які ж всі люди шахраї, вони навіть жертвують фальшиві гроші… Двадцять чотири… А потім знову скажуть, що вкрав Юда… Двадцять п’ять, двадцять шість…
Фома рішуче підійшов до нього – це вже було ближче до вечора – і сказав:
- Він правий. Юдо. Дай я тебе поцілую.
- Ось як? Двадцять дев’ять, тридцять. Даремно. Я знову буду красти. Тридцять один…
- Як же можна красти, коли немає ні свого, ні чужого. Ти просто будеш брати, скільки тобі потрібно, брате.
- І це скільки ж тобі часу знадобилося, щоби тільки повторити його слова? Не дорожиш ти часом, розумний Фома.
- Ти, здається, смієшся наді мною, брат?
- І подумай, чи гарно ти робиш, добродійний Фома, повторюючи його слова? Адже це він сказав – «своє», - а не ти. Це він поцілував мене – ви ж тільки осквернили мого рота. Я і досі відчуваю, як повзають по мені ваші мокрі губи. Це так огидно, добрий Фома. Тридцять вісім, тридцять дев’ять, сорок. Сорок динаріїв, Фома, чи не бажаєш перевірити?
- Адже він наш учитель. Як же нам не повторювати слів учителя?
- А хіба відірвався комір у Юди? Хіба він тепер голий і його ні за що схопити? Ось піде вчитель із дому, і Юда знову вкраде три денарія ненароком, і хіба не за той же комір ви схопите його?
- Ми тепер знаємо, Юдо. Ми зрозуміли.
- А хіба не у всіх учнів погана пам`ять? І хіба не всіх вчителів обманювали їхні учні? Ось підняв учитель різку – учні кричать, ми знаємо вчителю! А пішов учитель спати, і учні говорять: чи не цьому бува учив нас вчитель? І тут, сьогодні вранці ти назвав мене: крадій. Сьогодні ввечері ти звеш мене: брат. А як ти назовеш мене завтра?
Юда засміявся і, легко піднімаючи рукою важку, скриньку з грошима, продовжив:
- Коли дме сильний вітер, він здіймає сміття. І дурні люди дивляться на сміття і говорять: ось вітер! А це тільки сміття, мій добрий Фома, послід віслюка, розтоптаний ногами. Ось зустрів він стіну і тихо ліг у її підніжжя, а вітер летить далі, вітер летить далі, мій добрий Фома!
Юда попереджувально показав рукою через стіну і знову засміявся.
- Я радий, що тобі весело, - сказав Фома, - але дуже жаль, що в твоїй веселості так багато зла.
- Як же не бути веселим чоловікові, якого стільки цілували і який такий корисний? Якби я не вкрав трьох динаріїв, хіба б узнав Іоанн, що таке захоплення? І хіба не приємно бути гаком, на який вивішують для просушування: Іоанн – свою чесноту, яка відсиріла, Фома – свій ум, поїдений міллю?
- Мені здається, що краще мені піти.
- Але ж я жартую. Я жартую, мій добрий Фома, - я тільки хотів узнати, чи дійсно ти бажаєш поцілувати старого, гидотного Юду, крадія, що вкрав три денарія і віддав їх блудниці.
- Блудниці? – здивувався Фома. – А про це ти сказав учителю?
- Ось ти знову сумніваєшся, Фома. Так, блудниці. Але якби ти знав, Фома, яка це була нещасна жінка. Вже два дні вона нічого не їла…
- Ти це знаєш насправді? – зніяковів Фома.
- Так, звичайно. Адже я сам був два дні з нею і бачив, що вона нічого не їсть і п’є тільки червоне вино, вона хиталася від виснаження, і я падав разом з нею…
Фома швидко встав і, вже відійшовши на декілька кроків, крикнув Юді:
- Мабуть, що в тебе вселився сатана, Юдо. – І, відходячи, чув як жалібно дзвеніла в руках Юди, у сутінках що насувались, важка грошова скринька. І як ніби сміявся Юда.
Але вже наступного дня Фомі прийшлося визнати, що він помилився в Юді – таким простим, м’яким і в то й же час був серйозним Іскаріот. Він не кривлявся, не жартував зломовно, не кланявся і не ображав, але тихо і непомітно виконував свої господарські справи. Він був спритним, як і раніше, - наче не дві ноги мав, як у всіх людей, а цілий десяток, але бігав безшумно, без писку, криків і сміху, схожого на сміх гієни, яким раніше він супроводжував всі свої дії. А коли Ісус починав говорити, він тихо сідав у кутку, складав свої руки і ноги і дивився так добре своїми великими очима, що багато хто звернув на це увагу. І про людей він перестав говорити погане, і здебільше мовчав, так що сам суворий Матвій вважав за можливе похвалити його, сказавши словами Соломона:
- Убогий висловлює зневагу до ближнього свого, але розумна людина мовчить.
І здійняв вгору пальця, натякаючи тим самим на попереднє лихослів’я Юди. Невдовзі і всі помітили в Юді цю зміну і пораділи їй, і тільки Ісус все так же відчужено дивився на нього, хоча прямо нічим не висловлював свого несприйняття. І сам Іоанн, якому Юда тепер виказував глибоку повагу, як любимому учню Ісуса і своєму захиснику у випадку з трьома динаріями, почав ставитися до нього дещо м’якше і навіть інколи вступати у бесіду.
- Як ти думаєш, Юдо, - сказав він одного разу зверхньо, - хто з нас, Петро чи я, буде першим біля Христа в його царстві небесному?
Юда подумав і відповів:
- Я вважаю, що ти.
- А Петро думає, що він, - посміхнувся Іоанн.
- Ні. Петро всіх ангелів розгонить своїм криком, - ти чуєш як він кричить? Звісно, він буде сперечатися з тобою і постарається першим зайняти місце, так як стверджує, що теж любить Ісуса, - але він вже пристаркуватий, а ти молодий, він важкий на ногу, а ти бігаєш швидко, і ти першим увійдеш туди з Христом. Чи не так?
- Так, я не залишу Ісуса, - згодився Іоанн. І того ж самого дня і з таким же питанням до Юди звернувся Петро Симон. Але, боячись, що його гучний голос буде почутий іншими, відвів Юду в найдальший куток, за будинок.
- Так як же ти думаєш? – з тривогою питав він. – Ти розумний, тебе за розум сам учитель хвалить, і ти скажеш правду.
- Звичайно, ти, - без вагань відповів Іскаріот, і Петро з обуренням вигукнув:
- Я йому говорив!
- Але, звісно, і там він буде старатися відняти у тебе перше місце.
- Звичайно!
- Але що він може зробити, коли місце вже буде зайняте тобою? Адже ти першим підеш туди з Ісусом? Ти не залишиш його одного? Хіба не тебе він назвав – камінь?
Петро поклав руку на плече Юди і гаряче сказав:
- Говорю тобі Юдо, ти найрозумніший із нас. Тільки для чого ти такий насмішкуватий і злий? Учитель цього не любить. Адже і ти міг би стати любимим учнем, не гіршим за Іоанна. Але тільки і тобі, - Петро загрозливо підняв руку, - не віддам я свого місця біля Ісуса, ні на землі, ні там! Чуєш!
Так старався Юда дати всім приємне, але і про своє думав при цьому. І, залишаючись все таким же скромним, стриманим і непомітним, кожному вмів сказати те, що тому особливо подобалось. Так, Фомі він сказав:
- Дурний вірить всякому слову, розсудливий же уважний до шляхів своїх.
Матвію ж, що страждав деякою надмірністю в їжі та питві і соромився цього, навів слова мудрого і шанованого ним Соломона:
- Праведник їсть до ситості, а черево беззаконних зазнає страждань.
Але і приємне говорив зрідка, тим самим надаючи йому особливої цінності, а здебільше мовчав, уважно до всього прислуховувався, що говорилось, і про щось думав.
Думаючий Юда мав, одначе, вигляд неприємний, смішний і в той же час такий, що вселяє страх. Поки рухалось його живе і хитре око, Юда здавався простим і добрим, але, коли обидва ока зупинялись непорушно і в дивні бугри і складки збиралася шкіра на його випуклому лобі, - з’являлася важка здогадка про якісь зовсім особливі думки, що оберталися під цим черепом. Зовсім чужі, зовсім особливі, ті що зовсім без’язикі, вони глухим мовчанням таємниці оточували думаючого Іскаріота, і хотілося, щоб він скоріше почав говорити, рухатися, навіть брехати. Бо сама брехня, сказана людською мовою, здавалася правдою і світлом перед цим безнадійно-глухим і нечуйним мовчанням.
- Знову задумався, Юдо? – кричав Петро своїм ясним голосом і обличчям раптово розриваючи глухе мовчання Юдиних дум, відганяючи їх кудись до темного кутка. – Про що ти думаєш?
- Багато про що, - зі спокійною посмішкою відповідав Іскаріот. І, помітивши, мабуть, як негарно діє на інших його мовчання, частіше почав відходити від учнів і багато часу проводив в усамітнених прогулянках або ж вибирався на пласку покрівлю і там тихенько сидів. І вже декілька разів лякався трохи Фома, наткнувшись неочікувано в пітьмі на якусь сіру груду, із якої раптом висовувались руки і ноги Юди, і чувся його жартівливий голос.
Тільки одного разу Юда, якось особливо різко та дивно нагадав минулого Юду, і сталося це якраз під час суперечки про першість в царстві небесному. В присутності учителя Петро і Іоанн перелаювалися один з одним, гаряче оспорюючи своє місце біля Ісуса; перераховували свої заслуги, мірялися силою своєї любові до Ісуса, гарячились, кричали, навіть нестримно лаялись, Петро – весь червоний від гніву, рокотливий, Іоанн – блідий і тихий, з тремтячими руками і кусючими словами. Вже непристойною ставала їхня суперечка і вчитель почав хмуритись, коли Петро глянув випадково на Юду, і самовдоволено зареготав, глянув на Юду Іоанн і теж посміхнувся, - кожен із них згадав, що говорив їм розумний Іскаріот. І, вже передчуваючи радість близького торжества, вони, мовчки і примирливо призвали Юду у судді, і Петро закричав:
- Ну ж бо, розумний Юдо! Скажи нам, хто буде першим біля Ісуса – він чи я?
Але Юда мовчав, важко дихав і очами жадібно питав про щось спокійно-глибокі очі Ісуса.
- Так, - підтвердив поблажливо Іоанн, - скажи ти йому, хто буде першим біля Ісуса.
Не відриваючи очей від Христа, Юда повільно підвівся і відповів тихо і поважно:
- Я!
Ісус повільно опустив очі. І, тихо б’ючи себе в груди кістлявим пальцем, Іскаріот повторив урочисто і строго:
- Я! Я буду біля Ісуса!
І вийшов. Вражені зухвалою витівкою, учні мовчали, і тільки Петро, раптом щось згадавши, шепнув Фомі неочікувано тихим голосом:
- Так от він про що думає!... Ти чув?
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
м. Капрі, Італія, 1907 рік