Юда Іскаріот
частина VIз рубрики / циклу «рассказы - 3»
Одною рукою зраджуючи Ісуса, другою рукою Юда ретельно шукав як би зруйнувати свої власні плани. Він не відмовляв Ісуса від останньої, небезпечної мандрівки до Єрусалиму, як робили це жінки, він навіть скоріше схилявся на бік родичів Ісуса і тих його учнів, які перемогу над Єрусалимом вважали необхідною для повного торжества справи. Але наполегливо і вперто попереджав він про небезпеку і живими фарбами змальовував грізну ненависть фарисеїв до Ісуса, їхню готовність піти на злочин і таємно чи явно умертвити пророка із Галілеї. Кожного дня і постійно говорив він про це, і не було жодного із віруючих, перед ким не стояв би Юда, піднявши погрозливого пальця, і не говорив би попереджувально і суворо:
- Треба берегти Ісуса! Треба берегти Ісуса! Треба заступитися за Ісуса, коли прийде для того час.
Але чи то безмежна любов учнів в чудову силу їхнього вчителя, чи то свідомість своєї правоти, чи просто засліплення – лякливі слова Юди сприймалися з посмішкою, а безкінечні поради викликали навіть нарікання. Коли Юда десь добув і приніс два меча, це сподобалося тільки Петру, і тільки Петро похвалив мечі і Юду, інші ж невдоволено сказали:
- Хіба ми воїни, що повинні носити мечі? І хіба Ісус не пророк, а воєначальник7
- Але якщо вони захочуть умертвити його?
- Вони не посміють, коли побачать, що весь народ іде за ним.
- А якщо посміють? Тоді що?
Іоанн говорив зневажливо:
- Можна подумати, що тільки один ти, Юдо, любиш вчителя.
І, жадібно вчепившись в ці слова, зовсім не ображаючись, Юда починав квапливо і гаряче допитувати, з суворою наполегливістю:
- Але ж ви його любите, так?
І не було жодного з віруючих, що приходили до Ісуса, кого б він не спитав багато разів:
- А ти його любиш? Міцно любиш?
І всі відповідали, що люблять.
Він часто бесідував з Фомою і, піднявши застережливо сухий, чіпкий палець з довгим і брудним нігтем, таємниче попереджав його:
- Дивись, Фома, наближається страшний час. Чи готові ви до нього? Чому ти не взяв меча, якого я приніс?
Фома розсудливо відповів:
- Ми люди, незвичні до поводження зі зброєю. І якщо ми вступимо в боротьбу з римськими воїнами, то вони нас всіх переб’ють. Окрім того, ти приніс тільки два меча, - що можна зробити двома мечами?
- Можна ще добути. Їх можна відняти у воїнів, - нетерпляче заперечив Юда, і навіть серйозний Фома посміхнувся крізь прямі, звисаючі вуса:
- Ох, Юдо, Юдо! А ці ти де взяв? Вони схожі на мечи римських солдат.
- Ці я вкрав. Можна було ще вкрасти, але там закричали, і я – втік.
Фома задумався і сумно проговорив:
- Знову ти вчинив недобре, Юдо. Для чого ти крадеш?
- Але ж немає чужого!
- Так, але завтра воїнів спитають: а де ваші мечі? І, не знайшовши, покарають їх без вини.
І згодом, вже після смерті Ісуса, учні пригадували ці розмови Юди і вирішили, що разом з учителем він хотів згубити і їх, викликавши на нерівну і вбивчу боротьбу. І ще раз прокляли ненависне ім’я Юди із Каріоту, зрадника.
А розсерджений Юда, після кожної такої розмови, йшов до жінок і плакався перед ними. І охоче слухали його жінки. Те жіноче і ніжне, що було в його любові до Ісуса, наблизило його до них, зробило його в їхніх очах простим, зрозумілим і навіть красивим, хоча, як і раніше в його спілкуванні з ними проглядала деяка зневага.
- Хіба це люди? – гірко жалівся він на учнів, довірливо направляючи на Марію своє сліпе і нерухоме око. – Це ж не люди! У них немає крові в жилах навіть на обол!
- Але ж ти завжди говорив погано про людей, - заперечувала Марія.
- Хіба я коли-небудь говорив про людей погано? – дивувався Юда. – Ну так, я говорив про них погано, але хіба не могли б вони бути трохи краще? Ах, Маріє, нерозумна Маріє, чому ти не чоловік і не можеш носити меча!
- Та він такий важкий, що я не підніму його, - посміхнулася Марія.
- Піднімеш, коли чоловіки будуть зовсім погані. Чи віддала ти Ісусу ту лілію, що я знайшов в горах? Я встав рано вранці, щоб знайти її, і сьогодні було таке червоне сонце, Маріє! Чи радий він був? Чи посміхнувся він?
- Так, він був радий. Він сказав, що від квітки пахне Галілеєю.
- І ти, звісно ж, не сказала йому, що це Юда приніс, Юда із Каріоту?
- Ти ж просив не говорити.
- Ні, не треба, звичайно, не треба, - зітхнув Юда. – Але ти могла проговоритися, адже жінки такі балакучі. Але ти не проговорилася, ні? Ти була твердою? Так, так, Маріє, ти гарна жінка. Ти знаєш, у мене теж є десь жінка. Зараз би я хотів подивитись на неї: можливо, вона теж непогана жінка. Не знаю. Вона говорила: Юда брехун. Юда Симон злий, і я пішов від неї. Але, можливо, вона і гарна жінка, ти не знаєш?
- Як же я можу знати, коли я жодного разу не бачила твоєї жінки?
- Так, так, Маріє. А як ти думаєш, тридцять срібників – це великі гроші? Чи ні, невеликі?
- Я думаю, що невеликі.
- Звичайно, звичайно. А скільки ти отримувала, коли була блудницею? П’ять Срібників чи десять? Ти була дорогою?
Марія Магдалина почервоніла і опустила голову, так що пишне золотисте волосся зовсім закрило її обличчя: виглядало тільки кругле і біле підборіддя.
- Який ти недобрий, Юдо! Я хочу забути про це, а ти нагадуєш.
- Ні, Маріє, цього забувати не треба. Для чого? Нехай інші забувають, що ти була блудницею, а ти пам’ятай. Це іншим потрібно скоріше забути, а тобі не треба. Для чого?
- Адже це гріх.
- Страшно тому, хто гріха не робив. А хто вже зробив його, - тому чого боятися? Хіба мертвий боїться смерті, а не живий? А мертвий сміється над живим і над страхом його.
Так дружелюбно сиділи вони і говорили цілими годинами – він, вже старий, сухий, потворний, зі своєю бугруватою головою і дико роздвоєним обличчям, вона – молода, сором’язлива, ніжна, зачарована життям, як казкою, як сном.
А час байдуже злинав, і тридцять Срібників лежали під каменем, і невблаганно наближався страшний день зради. Уже Ісус, на віслюкові, вступив до Єрусалиму, і, розстеляючи одежі на його шляху, вітав його народ захопленими криками:
- Осанна! Осанна! Грядущий в ім’я господнє!
І таким великим було захоплення, так нестримно у вигуках проривалась до нього любов, що Ісус плакав, а його учні говорили гордовито:
- Чи не син це божий з нами? – і самі кричали переможно:
- Осанна! Осанна! Грядущий в ім’я господнє! – в той вечір вони довго не йшли спати, згадуючи урочисту і радісну зустріч, а Петро був як божевільний, як одержимий бісом веселощів і погорди. Він кричав, перекриваючи всі промови своїм левовим риком, реготав, кидаючи свій регіт на голови, як круглі, великі камені, цілував Іоанна, цілував Якова і навіть поцілував Юду. І голосно зізнався, що він дуже боявся за Ісуса, а тепер нічого не боїться, тому що бачив любов народу до Ісуса. Здивовано, швидко рухаючи живим і зірким оком, дивився в усі боки Іскаріот, задумувався і знову слухав і дивився, потім відвів у бік Фому і, наче приколюючи його до стіни свої гострим поглядом, спитав у подиві, страху і якоїсь невиразної надії:
- Фома! А що, як він правий? Якщо у нього під ногами камені, а у мене під ногою – лише пісок? Тоді що?
- Про кого ти говориш? – спитав Фома.
- Як же тоді Юда із Каріоту? Тоді я сам повинен задушити його, щоб зробити правду. Хто обманює Юду: ви чи сам Юда? Хто обманює Юду? Хто?
- Я тебе не розумію, Юдо. Ти говориш дуже незрозуміло. Хто обманює Юду? Хто правий?
І, похитуючи головою, Юда повторив, як відлуння:
- Хто обманює Юду? Хто правий?
І ще наступного дня, в тому, як піднімав Юда руку з відкинутим великим пальцем, як він дивився на Фому, звучало все те ж дивне запитання:
- Хто обманює Юду? Хто правий?
І ще більше здивувався і навіть занепокоївся Фома, коли раптом вночі зазвучав голосний і як начебто радісний голос Юди:
- Тоді не буде Юди із Каріоту. Тоді не буде Ісуса. Тоді буде… Фома, недотепний Фома! Чи хотілося тобі коли-небудь взяти землю і підняти її? І, можливо, потім кинути.
- Це неможливо. Що ти говориш, Юдо!
- Це можливо, - впевнено сказав Іскаріот. – І ми всі її піднімемо коли-небудь, коли ти будеш спати, недотепний Фома. Спи! Мені весело, Фома! Коли ти спиш, у тебе в носі грає галілейська сопілка. Спи!
Але вже ось і розійшлися по Єрусалиму віруючі і сховалися в домах, за стінами, і загадковим стали обличчя зустрічних. Згасло тріумфування. І вже через якісь щілини поповзли невиразні чутки про небезпеку, похмурий Петро випробовував подарований йому Юдою меч. І все сумнішим і суворішим ставало обличчя вчителя. Так швидко збігав час і невмолимо наближав страшний день зради. Ось пройшла і остання вечеря, повна журби і смутного страху, і вже прозвучали неясні слова Ісуса про когось, хто зрадить його.
- Ти знаєш, хто його зрадить? – питав Фома, дивлячись на Юду своїми прямими і ясними, майже прозорими очима.
- Так, знаю, - відповів Юда, суворий і рішучий. – Ти, Фома, зрадиш його. Але він сам не вірить тому, що говорить! Пора! Пора! Чому він не кличе до себе сильного, прекрасного Юду?
… Вже не днями, а короткими, швидко-летючими годинами вимірювався неумолимий час. І був вечір, і вечірня тиша була, і довгі тіні лягали на землю – перші гострі стріли майбутньої ночі великого бою, коли пролунав сумний та суворий голос. Він говорив:
- Ти знаєш, куди я іду, господи? Ти наказуєш мені йти?
І знову мовчання.
- Дозволь мені залишитись. Але ти не можеш? Чи не смієш? Чи не хочеш?
І знову мовчання, величезне, як очі вічності.
- Адже ти знаєш, що я люблю тебе. Ти все знаєш. Для чого ж ти так дивишся на Юду? Великою є таємниця твоїх прекрасних очей, але хіба моя – менше? Звели мені залишитись!... Але ти мовчиш, ти все мовчиш? Господи, господи, чи для того я все своє життя шукав тебе в тузі та муках, шукав і знайшов! Звільни мене. Зніми тягар, він важче від гір і свинцю. Хіба ти не чуєш, як тріщать під ним груди Юди із Каріоту?
І останнє мовчання, бездонне, як останній погляд вічності.
- Я йду.
Вечірня тиша навіть не прокинулась, не закричала і не заплакала вона і не задзвеніла тихим дзвоном свого тонкого скла – таким слабким був шурхіт кроків, що віддалялися. Прошурхотіли і змовкли. І задумалась вечірня тиша, протяглась довгими тінями, потемніла – і раптом зітхнула вся шелестом, тоскно піднятого листя, зітхнула і завмерла, зустрічаючи ніч.
Заштовхались, заляскали, загупали інші голоси – наче хтось розв’язав лантуха з живими дзвінкими голосами, і вони попадали звідтіля на землю, по одному, по два, цілою купою. Це говорили учні. І, накриваючи їх всі, стукаючись об дерева, об стіни, падаючи на самого себе, загримів рішучий та владний голос Петра – він клявся, що ніколи не залишить свого вчителя.
- Господи! – говорив він з сумом і гнівом. - Господи! З тобою я готовий і до темниці і на смерть іти.
І тихо, як м’яке відлуння чиїхось кроків що віддалилися, прозвучала безжалісна відповідь:
- Кажу тобі, Петре, ще й півень сьогодні не проспіває, як ти тричі відречешся від мене.
м. Капрі, Італія, 1907 рік