Юда Іскаріот
частина I Xз рубрики / циклу «рассказы - 3»
Старим обманником, кахикаючи, улесливо посміхаючись, безкінечно кланяючись, явився перед Синедріоном Юда із Каріоту – Зрадник. Це було на другий день після вбивства Ісуса, біля полудня. Тут були всі вони, його судді і вбивці: і пристарілий Анна зі своїми синами, огрядними і огидними подобами батька, і змучений честолюбством Каяфа, його зять, і всі інші члени синедріону, що вкрали свої імена у людської пам’яті – багаті і знатні садукеї, горді своєю силою і знанням закону. Мовчки вони зустріли Зрадника, і їхні гордовиті обличчя лишались непорушними: як нібито нічого і не ввійшло. І навіть найменший із них і нікчемний, на якого інші не звертали уваги, підіймав вверх своє пташине обличчя і дивився так, наче не ввійшло нічого. Юда кланявся, кланявся, кланявся, а вони дивились і мовчали: як наче не людина увійшла, а вповзла тільки нечиста комаха, яку не видно. Але не таким чоловіком був Юда із Каріоту, щоби знітитись: вони мовчали, а він собі кланявся і думав, що якщо і до вечора прийдеться, то і до вечора він буде кланятись. Нарешті нетерплячий Каяфа спитав:
- Чого тобі треба?
Юда ще раз поклонився і голосно сказав:
- Це я, Юда із Каріоту, той, хто зрадив для вас Ісуса Назорея.
- Так що ж? Ти отримав своє. Іди! – наказав Анна, але Юда як ніби не чув наказу і продовжував кланятися. І, поглянувши на нього, Каяфа спитав Анну:
- Скільки йому дали?
- Тридцять срібників.
Каяфа посміхнувся, посміхнувся і сам сивий Анна, і по всіх гордовитих обличчях пробігла весела посмішка, а той, у якого було пташине обличчя, навіть засміявся. І, помітно бліднучи, швидко підхопив Юда:
- так, так. Звичайно, дуже мало, але хіба Юда не задоволений, хіба Юда кричить, що його пограбували? Він задоволений. Хіба не святому ділу він послужив? Святому. Хіба не наймудріші люди зараз слухають Юду і думають: він наш, Юда із Каріоту, він наш брат, наш друг. Юда із Каріоту, Зрадник? Хіба Анні не хочеться стати на коліна і поцілувати у Юди руку? Але тільки Юда не дасть, він боягуз, він боїться, що його вкусять.
Каяфа сказав:
- Вигони цього пса. Чого він гавкає?
- Йди звідціля. У нас немає часу вислуховувати твоє базікання, - байдуже сказав Анна.
Юда випростався і заплющив очі. Те вдавання, яке він так легко носив все своє життя, раптом стало нестерпним тягарем, і одним порухом вій він скинув його. І коли знову поглянув на Анну, то був його погляд простим і прямим, і страшним у своїй голій правдивості. Але і на це не звернули уваги.
- Ти хочеш, щоб тебе вигнали палками? – крикнув Каяфа.
Задихаючись під тяжкістю страшних слів, які він підіймав все вище і вище, щоби скинути їх звідтіля на голови суддів, Юда хрипло спитав:
- А ви знаєте… ви знаєте…хто він був – той, кого ви вчора осудили і розіп’яли?
- Знаємо. Йди!
Одним словом він зараз прорве ту тонку плівку, що застилає їхні очі, - і вся земля здригнеться під тягарем безпощадної істини! У них була душа – вони остануться без неї, у них було життя – вони втратять його, у них було світло перед очима – вічна темрява і жах накриють їх. Осанна! Осанна!
І ось вони, ці страшні слова, що роздирають горло:
- Він не був обманником. Він був невинний і чистий. Ви чуєте? Юда обдурив вас. Він зрадив невинного.
Чекає. І чує байдужий, старечий голос Анни:
- І це все, що ти хотів сказати?
- Здається, ви не зрозуміли мене, - говорить Юда з гідністю, блідніючи, - Юда обдурив вас. Він невинний. Ви вбили невинного.
Той, у якого пташине обличчя, посміхається, але Анна байдужий, Анна нудний, Анна зіває. І зіває услід за ним Каяфа і говорить стомлено:
- Що ж ми говорили про розум Юди із Каріоту? Це просто дурень, дуже нудний дурень.
- Що! – кричить Юда, наливаючись темним шаленством. – А хто ви, розумні! Юда обдурив вас – ви чуєте! Не його він зрадив, а вас, мудрих, вас, сильних, віддав він ганебній смерті, що не закінчиться повік. Тридцять Срібників! Так, так. Але ж це ціна вашої крові, брудної, як ті помиї, що виливають жінки за ворота своїх домів. Ах, Анна, старий, сивий, дурний Анна, що наковтався законів, - чому ти не дав одним срібником, одним оболом більше! Адже ж з цією ціною ти ввійдеш у віки!
- Геть! – закричав побагровілий Каяфа. Але Анна зупинив його порухом руки і все так же байдуже спитав Юду:
- Тепер все?
- Адже якщо я піду в пустелю і крикну звірям: звірі, ви чули, в яку ціну люди оцінили свого Ісуса? Що зроблять звірі? Вони вилізуть зі своїх нір, вони завиють від гніву, вони забудуть свій страх перед людиною і всі прийдуть сюди, щоби зіжрати вас! Якщо я скажу морю: море, ти знаєш, в яку ціну люди оцінили свого Ісуса? Якщо я скажу горам: гори, ви знаєте, яку ціну люди оцінили свого Ісуса? І море і гори полишать свої місця, виділені споконвіку, і прийдуть сюди, і впадуть на голови ваші!
- Чи не хоче бува Юда стати пророком? Він говорить так голосно! – насмішкувато зауважив той, у якого було пташине обличчя, і запобігливо глянув на Каяфу.
- Сьогодні я бачив бліде сонце. Воно з жахом дивилося на землю і говорило: де ж людина? Сьогодні я бачив скорпіона. Він сидів на камені і сміявся і говорив: де ж людина? Я підійшов близько і в очі йому подивився. І він сміявся і говорив: де ж людина, скажіть мені, я не бачу! Чи осліп Юда, бідний Юда із Каріоту!
І Іскаріот голосно заплакав. Був він у ці хвилини схожий на безумного, і Каяфа, відвернувшись презирливо махнув рукою. Анна ж подумав трохи і сказав:
- Я бачу, Юдо, що ти дійсно отримав мало, і це хвилює тебе. Ось ще гроші, візьми і віддай своїм дітям.
Він кинув щось, що різко брязнуло. І ще не змовк цей звук, як інший, схожий, дивно продовжив його: це Юда жменею кидав срібники і оболи в обличчя первосвященика і суддів, повертаючи плату за Ісуса. Косим дощем криво летіли монети, попадаючи в обличчя, на стіл, розкочуючись по підлозі. Деякі із суддів закривалися руками, долонями назовні, інші, скочивши з місць, кричали і лаялись. Юда, стараючись попасти в Анну, кинув останню монету, яку довго шукала в торбині його тремтяча рука, плюнув і гнівно вийшов.
- Так, так! – бурмотів він, швидко йдучи вуличками і лякаючи дітей. – Ти, здається плакав, Юдо? Хіба дійсно правий Каяфа, говорячи, що Юда із Каріоту дурний? Хто плаче в день великої помсти, той не гідний її, – чи знаєш ти це, Юдо? Не давай очам твоїм обманювати тебе, не давай серцю твоєму брехати, не заливай вогню сльозами, Юда із Каріоту!
Учні Ісуса сиділи в сумному мовчанні і прислухалися до того що діється ззовні будинку. Ще була небезпека, що помста ворогів Ісуса не обмежиться ним одним, і всі чекали вторгнення сторожі і, можливо, нових страт. Біля Іоанна, якому, як любимому учневі Ісуса, була особливо важкою смерть його, сиділи Марія Магдалина і Матвій і впівголоса утішали його. Марія, у якої обличчя розпухло від сліз, тихо гладила рукою його пишне хвилясте волосся, Матвій же повчально говорив словами Соломона:
- Довготерплячий краще за хороброго, і той хто володіє собою краще завойовника міста.
В цю мить, гучно грюкнувши дверима, увійшов Юда Іскаріот. Всі злякано скочили і спочатку навіть не зрозуміли, хто це, а коли роздивилися ненависне обличчя і руду бугристу голову, то здійняли крик. Петро ж підняв обидві руки і закричав:
- Йди звідціля! Зрадник! Йди, інакше я уб’ю тебе! – але вдивилися краще в обличчя і очі Зрадника і змовкли, перелякано шепочучи:
- Залиште! Залиште його! В нього вселився сатана.
Зачекавши тишу, Юда голосно вигукнув:
- Радійте, очі Юди із Каріоту! Ви зараз бачили холодних убивць – і ось вже боягузливі зрадники перед вами! Де Ісус? Я вас питаю: де Ісус?
Було щось владне в охриплому голосі Іскаріота, і покірно відповів Фома:
- Ти ж сам знаєш, Юдо, що нашого вчителя вчора розіп’яли.
- Як же ви це дозволили? Де ж була ваша любов? Ти, любимий учень, ти – камінь, де були ви, коли на дереві розпинали вашого друга?
- Що ж ми могли зробити, розсуди сам, - розвів руками Фома.
- Ти це питаєш, Фома? Так, так! – схилив набік голову Юда із Каріоту, і раптом гнівно напав: - Хто любить, той не питає, що робити! Він іде і робить все. Він плаче, він кусає, він душить ворога і ламає йому кістки! Хто любить! Коли твій син тоне, хіба ти йдеш до міста і питаєш у перехожих: «Що мені робити? Мій син тоне!» - а не кидаєшся сам у воду і не тонеш поряд з сином. Хто любить!
Петро похмуро відповів на запальну промову Юди:
- Я оголив меча, але він сам сказав – не треба.
- Не треба? І ти послухався? – засміявся Іскаріот, - Петро, Петро, хіба можна його слухати! Хіба він розуміє що-небудь в людях, в боротьбі!
- Хто не слухається його, той іде в геєну вогненну.
- Так чому ж ти не пішов? Чому ти не пішов, Петре? Геєна вогняна – що таке геєна? Ну і нехай би ти пішов – для чого тобі душа, якщо ти не смієш кинути її у вогонь, коли захочеш!
- Мовчи! – крикнув Іоанн, піднімаючись. – Він сам хотів цієї жертви. І жертва його прекрасна!
- Хіба буває жертва прекрасною, що ти говориш, любимий учню? Де жертва, там і кат, і зрадники там! Жертва – це страждання для одного і ганьба для всіх. Зрадники, зрадники, що зробили ви з землею? Тепер дивляться на неї зверху і знизу і регочуть і кричать: подивіться на цю землю, на ній розіп’яли Ісуса! І плюють на неї – як я! – Юда гнівно плюнув на землю.
- Він увесь гріх людей взяв на себе. Його жертва прекрасна! – наполягав Іоанн.
- Ні, ви на себе взяли весь гріх. Любимий учень! Хіба не від тебе почнеться рід зрадників, породи малодушних і брехунів? Сліпці, що ви зробили з землею? Ви захотіли її згубити, ви невдовзі будете цілувати хрест, на якому ви розіп’яли Ісуса! Так, так – цілувати хрест обіцяє вам Юда!
- Юдо, не ображай! – проревів Петро, багровіючи. – Як би ми змогли убити всіх ворогів його? Їх так багато!
- І ти, Петро! – з гнівом вигукнув Іоанн. – Хіба ти не бачиш, що в нього вселився сатана? Відійди від нас, спокуснику. Ти сповнений брехні! Вчитель не велів убивати.
- Але хіба він заборонив вам і помирати? Чому ж ви живі, коли він мертвий? Чому ваші ноги ходять, ваш язик верзе погане, ваші очі моргають, коли він мертвий, нерухомий, безголосий? Як сміють бути червоними твої щоки, Іоанн, коли його бліді? Як смієш ти кричати, Петре, коли він мовчить? Що робити, питаєте ви Юду? І відповідає вам Юда, прекрасний, сміливий Юда із Каріоту: - померти. Ви повинні були загинути на дорозі, за мечі, за руки хапати солдат. Втопити їх у морі своєї крові – померти, померти! Хай би сам його Батько закричав від жаху, коли б ви всі увійшли туди!
Юда замовк, підняв руку, і раптом помітив на столі залишки трапези. І, з дивним подивом, зацікавлено, як нібито перший раз в житті побачив їжу, огледів її і спитав:
- Що це? Ви їли? Можливо, навіть, ви також і спали?
- Я спав, - сумирно опустивши голову, відповів Петро, вже відчуваючи в Юді когось, хто може наказувати, - спав і їв.
Фома рішуче і твердо сказав:
- Все це невірно, Юдо. Подумай: якби ми всі померли, то хто б розповів про Ісуса? Хто би поніс до людей його вчення, якби померли всі: і Петро, і Іоанн, і я?
- А що таке сама правда в устах зрадників? Хіба не брехнею стає вона? Фома, Фома, хіба ти не розумієш, що ти тільки сторож біля домовини померлої правди. Засинає сторож, і приходить злодій, і забирає правду з собою, - скажи, де правда? Будь же ти проклятий, Фома! Безплідний і бідний ти будеш навіки, і ви з ним, прокляті!
- Будь ти сам проклятим, сатана! – крикнув Іоанн, і повторили його вигук Яків, Матвій, і всі інші учні. Тільки Петро мовчав.
- Я йду до нього! – сказав Юда, простягаючи вгору владну руку. - Хто за Іскаріотом до Ісуса?
- Я! Я з тобою! – вигукнув Петро, встаючи. Але Іоанн і інші з жахом зупинили його, кажучи:
- Безумний! Ти забув, що він віддав учителя до рук ворогів!
Петро ударив себе кулаком в груди і гірко заплакав:
- Куди ж мені йти? Господи! Куди мені йти?
Юда вже давно, під час своїх самотніх прогулянок, намітив те місце, де він уб’є себе після смерті Ісуса. Це було на горі, високо над Єрусалимом, і стояло там тільки одне дерево, криве, змучене вітром, що рвав його з усіх боків, напівзасохле. Одну зі своїх обламаних кривих віт воно простягло в бік Єрусалиму, наче благословляючи його або чимось загрожуючи, її і вибрав Юда для того, щоб зробити на ній петлю. Але йти до дерева було далеко і важко. І дуже зморився Юда із Каріоту. Все ті ж маленькі гострі камінці розсипалися у нього під ногами і наче тягли його назад, а гора була високою, овіяна вітром, похмура і зла. І вже декілька разів присідав Юда відпочити, і дихав важко, а позаду, через щілини в камінні, холодом дихала йому в спину гора.
- Ти ще, проклята! – говорив Юда презирливо і важко дихав, хитаючи зважнілою головою, в якій всі думки тепер закам’яніли. Потім раптом підіймав її, широко розкривав застиглі очі і гнівно бурмотів:
- Ні, вони занадто погані для Юди, Ти чуєш, Ісусе? Тепер ти мені повіриш? Я йду до тебе. Зустрінь мене лагідно, я зморився. Потім ми разом з тобою, обійнявшись, як брати, повернемось на землю. Добре?
Знову хитав каменіючою головою і знову широко відкривав очі, бурмочучи:
- Але, можливо, ти і там будеш сердитися на Юду із Каріоту? І не повіриш? І пошлеш мене в пекло? Ну що ж! Я піду в пекло! І на вогні твого пекла я буду кувати залізо і зруйную твоє небо. Добре? Тоді ти повіриш мені? Тоді підеш зі мною на землю, Ісусе?
Нарешті добрався Юда до вершини і до кривого дерева, і тут почав його мучити вітер. Але коли Юда вилаяв його, то почав співати м’яко і тихо, - відлітав кудись вітер і прощався.
- Добре, добре! А вони собаки! – відповів йому Юда, роблячи петлю. І так як вірьовка могла його обдурити і обірватися, то повісив він її над обривом, - якщо обірветься, то все одно він знайде смерть на камінні. І перед тим як відштовхнутися ногою від краю і повиснути, Юда із Каріоту ще раз дбайливо попередив Ісуса:
- Так зустрінь же мене лагідно, я дуже зморився, Ісусе.
І стрибнув. Вірьовка натяглась, але витримала: шия Юди стала тоненькою, а руки і ноги склалися і обвисли як мокрі. Помер. Так у два дні, один за одним, полишили землю Ісус Назорей і Юда із Каріоту, Зрадник.
Всю ніч, як якийсь жахливий плід, гойдався Юда над Єрусалимом, і вітер його повертав то до міста обличчям, то до пустелі – наче місту і пустелі хотів він показати Юду. Але, куди б не поверталося спотворене смертю обличчя, червоні очі, налиті кров’ю і зараз однакові, як брати, невідступно дивились на небо. А вранці хтось далекозорий побачив над містом висячого Юду і закричав з переляку. Прийшли люди, і зняли його, і взнавши хто це, кинули його до глухого яру, куди скидали здохлих коней, кішок і іншу падаль.
І того ж вечора вже всі віруючі знали про страшну смерть Зрадника, а на другий день про неї вже знав увесь Єрусалим. Узнала про неї і кам’яниста Іудея, і зелена Галілея узнала про неї, і до одного моря і до другого яке ще далі, долетіла звістка про смерть Зрадника. Ні швидше, ні повільніше, але разом з часом йшла вона, а так як у часу немає кінця, так не буде кінця і розповідям про зрадництво Юди і його страшну смерть. І всі – добрі і погані – однаково піддадуть прокляттю ганебну пам`ять його, і у всіх народів, що були, що є, залишиться він самотнім у своїй жорстокій долі – Юда із Каріоту, Зрадник.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
Кінець повісті.
м. Капрі, Італія, 1907 рік