Чоловікові, що назвав мене "Прометеєм красномовства"
з рубрики / циклу «ЛУКІАН»
Отже, ти називаєш мене Прометеєм. Якщо за те, що мої твори – теж із глини, то я визнаю це порівняння і згоден, що дійсно схожий із взірцем. Я не відмовляюсь бути відомим як глиняних справ майстер, хоча моя глина і гірша за якістю, бо вона взята з великої дороги і являє собою майже багно. Але якщо ти хотів надмірно піднести мої твори, звичайно ж, за уявно майстерне їх виконання, і з цією метою, говорячи про них, промовив ім’я наймудрішого із титанів, то дивись, як би не сказали люди, що іронія і чисто аттична насмішка сховані в твоїй похвалі. Насправді, чого б це їм бути такими вже майстерними моїм творінням? Що за надлишок мудрості і прометеївської прозорливості в моїх писаннях? З мене було достатньо і того, що вони не здалися тобі занадто вже породжені землею і такими, що заслуговують Кавказької скелі. А між тим, було би більш справедливим порівняти з Прометеєм вас, прославлених судових ораторів, що ведуть не придумані змагання. Бо воістину живуть і дихають ваші створіння, і, клянусь Зевсом, наскрізь пронизані вони вогняним жаром. Ось їх можна здіймати до Прометея, тільки, можливо, з однією лише різницею: ви не із глини ліпите, але здебільше з чистого золота.
Ми ж, хто виступає перед натовпом і пропонує слухачам свої читання, показуємо якісь пусті привиди. Все це – тільки глина, як зараз я і говорив, лялечки на кшталт тих, що ліплять продавці іграшок. А що до решти, то немає в моїх творах відмінності від ваших створінь, ні руху, ні жодної ознаки душі: пуста забава, дитячі брязкальця – ось наше діло. І тому мені спадає на думку, та бува чи не в тому сенсі ти назвав мене Прометеєм, в якому прозвав так же Клеона комічний поет. (1) Пам’ятаєш? Він говорить про нього: Клеон – як Прометей, коли вершить справи. Та і самі афіняни мають звичай називати «Прометеями» горщечників, пічників і взагалі всіх майстрів глиняного діла, (2) насмішкувато натякаючи на глину і, очевидно, на випалювання горщиків у вогні. Ось, якщо ти це хотів сказати своїм «Прометеєм», то твоя стріла випущена надзвичайно прицільно і наповнена їдкістю чисто аттичного глузування, так як наші творіння крихкі, наче горщики у всіх цих гончарів: варто кому-небудь кинути маленького камінця – і всі горщики розлетяться вщент.
А втім, можливо, хто-небудь скаже, втішаючи мене, що не в цьому сенсі ти порівняв мене з Прометеєм, але із бажання похвалити новизну моїх робіт і відсутність в них наслідування будь-якому взірцю, - зовсім так же як Прометей придумав людей, що досі не існували, і виліпив їх, надавши цим істотам такий вигляд і зручність членів, щоб вони були легкими в рухах і приємними на вид. В цілому цей художній задум належав йому самому, але частково допомагала також Афіна, що вдихнула життя в глину і вклала душу в ліпні зображення. Так могла би сказати людина, вносячи добрий зміст у виголошене тобою слово. І, можливо, таким і дійсно був смисл сказаного. Але я аж ніяк не задовольнюсь тим, що мої твори здаються новими, що ніхто не може назвати якого-небудь древнього взірця, по відношенню до якого вони були б ніби їхніми породженнями. Ні, якщо в них не буде видно витонченості, я буду вважати свої твори, будь певен, ганьбою для себе і, розтоптавши, знищу. І новизна, якщо вона потворна, не допоможе – в моїх очах, принаймні – і не спасе від знищення. Якщо би я тримався інших думок, то, по-моєму, мене варто було б віддати на розтерзання шістнадцяти шулікам, як людину, що розуміє, що потворність ще більш потворна, коли поєднується з незвичайністю.
Так, Птолемей, син Лага, привіз до Єгипту дві диковини: бактрійського верблюда, зовсім чорного, і двокольорову людину, у якої одна половина була бездоганно чорною, а друга – надзвичайно білою, при тому людина окраскою була поділена рівно пополам. Скликавши єгиптян до театру, Птолемей провів перед їхніми очима багато різної всячини, а наостанок показав і ці чудеса – верблюда і напівбілу людину, думаючи, що присутні будуть вражені цим видовищем. Але глядачі верблюда просто злякалися і ледь не втекли, схопившись зі своїх місць, хоча тварина була повністю прикрашена золотом і покрита пурпуровою тканиною, а вуздечка, оздоблена дорогоцінним камінням, була, можливо, скарбом Дарія, Камбіза чи навіть самого Кіра. Що ж стосується людини, то більшість вибухнула реготом, деякі ж проявляли відразу, маючи перед очима щось жахливе. І зрозумів тоді Птолемей, що не зміг він досягти успіху своїми диковинами, що новизна не викликає в єгиптянах здивування і що вище за новизну вони ставлять домірність частин і красу цілого. Отже, Птолемей прибрав новинки і вже не надавав їм такої цінності, як раніше: верблюд залишений без догляду, околів, половинчасту ж людину Птолемей подарував флейтисту Феспіду за його прекрасну гру під час пиятик.
От і я боюсь, чи не схоже бува створюване мною на птолемеєвського верблюда, так що люди, можливо, дивуються тільки вуздечці та пурпуровій накидці. Бо те, що мій твір складається з двох частин – філософського діалогу і комедії, які самі по собі прекрасні, - цього ще недостатньо для краси цілого. Адже і дві прекрасні речі в поєднанні можуть дати щось жахливе – взяти хоча б, щоб далеко не ходити, гіппокентаврів: навряд чи хто-небудь назве ці істоти привабливими; навпаки, вони у вищій мірі дикі, якщо вірити живописцям, що зображають їх п’яні безчинства і вбивства. І навпаки: хіба не може виникнути зі складення двох прекрасних речей прекрасне ціле? Наприклад, найприємніша подвійність суміші, що складається із меду і вина? Але заявляю: я аж ніяк не маю домагань, начебто саме такі мої твори; навпаки, я побоююся, як би поєднання не знищило красу обох складених частин.
Треба зізнатися, що спочатку не дуже то й спорідненими і дружніми були діалог і комедія: перший заповнював собою дозвілля домашнього усамітнення, а також і прогулянки з небагатьма друзями; друга, віддавши себе служінню Діонісу, потоваришувала з театром: грала, жартувала, підсміювалась, виступала розміреним кроком, інколи під звуки флейти, і взагалі, зазвичай забрана легкими анапестами, знущалась над приятелями діалогу, величаючи їх любителями високих матерій і захмарними гуляками і тому подібними прізвиськами. Комедія поставила за свою єдину мету висміювати їх, виливаючи на них всю свою вакхічну свободу, змальовуючи філософів що крокують у повітрі і ведуть бесіди з хмарами, то такими, що заміряють стрибки бліх, і тим самим натякала, звичайно, на те, що вони займаються неземними тонкощами. Навпаки, діалог створював величні бесіди, філософствуючи про природу і чесноти. Таким чином, кажучи мовою музикантів, діалог і комедія звучать як самий високий і самий низький тони, розділені двічі повною гаммою. І все ж я наважився зблизити та узгодити в єдиному ладі такі далекі один від одного роди мистецтва, хоча вони і були не досить слухняними, нелегко йшли до рук і важко йшли на таку угоду.
Отже, я боюсь, як би не виявилося знову, що я вчинив подібно до твого Прометея, домішавши до чоловічого жіноче, і не накликав би тим самим на себе звинувачення. А ще більше боюсь іншого, що можу здатися, можливо, Прометеєм, бо обдурив моїх слухачів і кості підсунув їм, прикриті туком, тобто, підніс комічний сміх, схований під філософічною поважністю. Тільки одного – крадіжки, бо Прометей є божественним покровителем і крадівництва – тільки цього не підозрюй в моїх творах. Та і кого би я міг обікрасти? Хіба тільки одне: можливо, я не помітив, що хтось ще до мене складав таких чудовиськ: морських коней і козлооленів. А, втім, що ж робити? Належить залишатися вірним тому, що одного разу вибрав, бо зраджувати початому – діло не Прометея, а Епіметея.
ПРИМІТКИ:
1)… в якому прозвав так же Клеона комічний поет…- Клеон показаний у Арістофана в комедії «Вершники» у вигляді пафлагонського раба. Через страх перед Клеоном ніхто із акторів не наважувався брати цю роль. На першій виставі її виконував сам Аристофан.
2)… афіняни мають звичай називати «Прометеями» горщечників…- див. Ювенал, «Сатири», частина IV.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТ.
антична Греція, друге століття н.е.