Він справді воскрес
Той, хто переміг смерть
– Отже, ви стверджуєте що він воскрес? – ще раз перепитав Каяфа воїнів, що стерегли гробницю.
– Так. Ми… Там було дивне світло… І він.
– Ніякого воскресіння не було! Зрозуміли! Скажете, що ви задрімали!
– Ви що! Та за таке нас стратити можуть![1]
– Не переживайте. Я домовлюся з Пилатом. А ви скажете перед лише Синедріоном, що заснули і все. А в той час його ученики вкрали тіло. Зрозуміло!?
– Ну... А…
– Я дам вам хорошу платню. Скільки скажете.
Для Каяфи це був шок. Ще не минуло й тижня, як стратили Ісуса, а його учні ходять і розказують усім, що він воскрес і знову живий. Звісно, бачили лише деякі. Навіть не всі з його учеників. Це був повний провал для первосвященика.
Він розумів, що признати-це означає втратити і владу, і підтримку. І те, і інше йому дісталося внаслідок важкої боротьби. Тай тепер майже щодня мусить відвойовувати право бути цим першоієреєм. Він не міг дозволити, щоб хтось претендував на його владу. Ніхто. Він не допустить, щоб у нього відібрали все це. Якщо боротися, то боротися до самого кінця.
Але він сумнівався. Було іще щось. Так була ще одна деталь в цій справі. Повісився Юда[2]. І було доволі несподіваним кроком. Нормальним, молодий чоловік. І раптом повісився. Дивна річ. Звичайно, для Каяфи не мало жодного відношення. Але все ж. Щось пов’язувало його з смерть із стратою Ісуса. Але що саме. Та це було загадкою.
Про смерть Юди говорили ті ж самі учні Ісуса. Це виглядало дивно. Але страшніше було не в тому, що повісився Юда, а в тому, що смерть одного стає початком для розвитку інших. Чутки поки що ще є не чіткими, але про воскресіння поговорюють. Каяфа також знав і про те, що дехто не лише із фаресеїв, але й із синедріону таємно зустрічалися з Ісусом ще за життя і підтримували його. Але він не міг їх ні у чому звинуватити. І це для нього було найгірше.
Його тесть Анна був більш поміркованим. Він довго зберігав свою посаду, та й тепер після всього залишається при владі. А от що ж далі буде з ним? У той час таких первосвящеників з додатком екс аж було четверо.
З сусідньої кімнати доносилися звуки кроків. Це йшов Анна. Але він був не сам. Хтось ще йшов з ним. Двоє увійшли до кімнати. З Анною був Никодим і Хананій. Останній був доволі впливовим серед садукеїв[3]. Він завжди був у курсі справ і міг знайти шляхи вирішення.
– Чув що говорять? Буцімто він воскрес – першим промовив Анна.
– Чув – якось важко здихнув Каяфа – Поки що це лише догадки кількох осіб.
– Так, догадки – сказав Хананій – Але ці догадки можуть бути і правдою. Сторожі…
– Вони спали!
– Он як.
– І досить про це. Є й інші самозванці. Он випросили на свою голову Бар Аббу. А тепер помилуйтесь. Він уже встиг зібрати кількох людей і вбити Агава.
– Так, не приємні вісті з-за Йордану. Але це не він. Нашого героя вже давно ніхто не бачив. І він більше не лідер.
– Не може цього бути!
– Без цього ручного пса зилоти скоро вийдуть з під нашого контролю. А що тоді робитимемо? – спитав Анна обох. Хоча на відповіді по чути і не надівся.
*************
Свято закінчились. І всі поверталися до своїх домів. Але цього року кожен ішов до свого дому з якимось їдким розчаруванням. Тисячі людей бачили, як вели на страту Ісуса. Того самого Ісуса, якого вони знали як пророка і вчителя закону. Того самого, з яким пов’язували свої надії на краще майбутнє. Це був програш. Повий програш перед римською владою і перед силою їхнього світу. Кожен, хто бачив, як вели засуджених серед котрих був Ісус, більше не мав на що сподіватися. Разом із заходом сонця вмирали і останні промені надії на краще.
Час. Як він швидко минає, не залишаючи права на помилку. Він змінює, роз’єднує, ховає, тікає. Іноді кожна хвилина є на вагу золота. А попри те, час іноді йде дуже помалу. Так ніби зупиняється і чогось вичікує.
Саме так здавався час для Петра. Він підтримував зв`язок з іншими учнями. Але потреба грошей змушувала повертатися до реалій життя. Він знову разом із Іваном та Яковом пішли ловити рибу. Все, що було ще кілька тижнів тому уже не мало значення. Все скінчилося там – на Голгофі. Саме так. Ісус помер. І у них більше на було лідера. Вони усі розійшлися по своїх домівках, боячись переслідувань з боку влади. Іноді вони ще збиралися разом, говорили, згадували моменти з життя. Та це було якось не виразно. Так ніби сон.
Усе скінчено. І хоча дехто ще не переставав мріяти про якісь зміни. Щоправда, дехто з жінок говорили, що бачили ангела, котрий сказав їм, що Ісус живий. Та це більше виглядало на вигадку жінок, аніж на правду. А в тім. Єдиною, хто бачила його живого, була лише Марія. Та їй ніхто особливо не хотів вірити.
Рибальство було клопіткою роботою. Праця була доволі таки виснажливою. Часу на будь-які інші справи практично уже не залишалося. Дружина, діти, старі батьки – всі вони потребували підтримки і їжі. А для більшості колишніх учеників основним видом заробітку було саме рибальство. Петро з Яковом та його братом Іваном разом співпрацювали уже давно. Тому після останніх подій вирішили не шукати чогось іншого.
Рано-вранці вони, не чекаючи ні на що, вирішили вийти в море. Морем тоді називали Генезаретське озеро. Воно було досить не маленьке по розмірах. Погода була гарна. Вставало сонце. Дув легенький вітерець. Все було на руку рибакам.
– Що думаєш, Петре – озвався Яків – Буде нині улов?
– Думаю, буде. А може навіть дуже добре пощастить, то й вистачить надовго.
Справа у тому, що вони було не просто рибалками-любителями, щоб собі наловити. Вони продавали виловлену рибу у різні кінці краю різним торговцям. З іншого боку – якщо надмірно виловити, то риби може не стати через рік- два.
– Про що думаєш Іване – спитав Петро.
– Та так, ні про що.
– Забудь… Нічого уже не зміниш… Він просто помер…
– Петре, ти не гірше мене знаєш. А все ж таки. Він обіцяв. А якщо обіцяв, то …
– Звідти ніхто уже не вертається – сумно відповів Яків – Це доля.
– Не говори так про Вчителя!
– Годі вже. Ми прийшли працювати!
Петро не хотів про це сьогодні говорити. Він хотів працювати. Тим паче, що це їхній власний заробіток.
Вони посідали в човен і відчалили. Всі сиділи тихо. Кожен думав про щось своє. Улов справді був величезним. За день вони наловили масу риби. Це було дуже добре. Човни поверталися назад.
Вже на березі на них чекала несподіванка. Ще здалеку вони побачили силует жінки. Наблизившись, вони впізнали в ній Марію[4]. Це була, безумовно, вона. Але чого їй було треба. Та ще й аж на березі. З усього виглядало, що вона мала щось важливе сказати.
– Що ти тут робиш? – крикнув ще здалеку Андрій.
– Я хочу вам дещо розповісти – відповіла жінка.
– Ну, що там у тебе – уже на березі спитав Іван.
– Учитель знову з’являвся мені! – з радістю почала розповідь жінка – Він знову приходив. Нізвідки. І говорив зі мною… Ну…
– Та ну. І що він сказав? – перебив Петро – Чому ми його не бачимо?
– Я не знаю. Вчитель не сказав про це…
– А може ніякого вчителя не було? – якось підсміхнувся Яків – Ми ж бачили, що було там, на горі. Він помер…
– Так, але ж і гріб просто так не може бути відкритим. Про це навіть первосвященики знають – заперечив Іван.
– Саме так. Але ж разом із тим вони сказали воїнам мовчати. І це має значення. Я думаю, що все не просто так.
– І що з того? Нам то що?
Чи не єдиною людиною позитивно настроєною, була вона – Марія. Вона вірила, що Ісус ще повернеться. Навіть тепер, коли уже надія пропала. Вона єдина залишалася вірною тим словам, що були сказані тоді, на останній вечері. Він же ж обіцяв повернутися. Значить, він дотримає слова. Але в цьому переконати інших буде складно. Тим паче, що вони усі порозходилися хто куди. Та й ті, що лишилися, теж не особливо вірять у її слова. Вона була здивована чому так. Але змовчала. Вони разом поверталися додому.
Минув третій тиждень їхнього такого тихого існування. Три роки разом дали про себе знати. Вони часто збиралися, тепер уже, щоб просто посидіти. В більшості вони збиралися в Петра. Тут було спокійно і безпечно. Його дім був на окраїні селища.
Часто була і сама Марія, мати Ісуса. Вона теж розказувала, що бачила Його живим. Та це можна було пояснити горем матері, котра втратила єдину дитину. Тому ніхто дуже не прислухався. Радше, ставилися з розумінням і жалем. І справді, хіба не найбільше горе для батьків ховати власних дітей. Це, по суті, прирікає їх на важку, самотню старість. У Марії уже не було нікого. Зараз вона проживала у своїх родичів тут. Вона мало втручалася в справи, як свого сина, так і тепер його друзів. Іван, один із учнів, а по сумісництву і близький родич, став їй другим сином.
*************
Одного вечора вони сиділи всі як завжди в Петра. Раптом перед ними постала постать їхнього Вчителя.
– Чого ви так. Це ж я! – промовив голос.
Вони і справді перелякалися, хоч і впізнали в ньому Ісуса, котрий стояв перед ними. Але ж двері були замкненими. Важко є описати страх тієї людини, яка побачила перед собою привида.
– Чи не маєте щось поїсти – спитав далі він.
В будь-якому домі є що перекусити. І вони подали рибу і мед. Ісус сів біля них за стіл і почав їсти.
– Ну от тепер нарешті бачите, що я живий. Можете доторкнутися. Бачите, я маю тіло. Не бійтеся, я не привид. Привид костей не має. А я їх маю.
Отже, він був не привидом. Звісно, що ні. Привид ніколи б не просив їжі. Та й привид не приходив би. Щоправда, були не всі. Дехто з колишніх учнів не прийшов сьогодні. А втім, це зараз не мало значення. Їх була більшість. І всі бачили. Тепер сумніву бути не могло. Та діалогу довгого не було. Він, як нізвідки прийшов, так само і в нікуди зник.
Це дещо настрахало присутніх. Але водночас і врадувало. Тепер вони були чітко переконанні, що їхній Вчитель був правий. Він зміг повернутися до життя навіть після такої важкої страти. Це могло означати лише одне – він справді був Богом. Вони помалу оговтувалися від несподіванки. Страх проходив, а серце наповнювала якась не відома радість. Тепер вони поволі починали розуміти про те, що він їм говорив тоді, на останній вечері.
Минали дні. З часом, все більше і більше бачили його живим. А це могло значити лише одне – Ісус говорив правду і він воскрес. А значить і все, що він казав про місто і про переміну закону має відбутися. З іншого боку, були ще й священики на чолі із Каяфою. Вони теж розуміли, що діється щось не те. Але хотіли все тримати під своїм власним контролем.
Чутки, що розповсюджувалися між колишніми однодумцями і друзями Ісуса переростали у щораз більші розмови про його воскресіння. Це все, через своїх людей доходило як до Каяфи, так і до Пилата та Ірода. Останній, можливо, не так дуже боявся Ісуса. Та з іншого боку, він ще пам’ятав про смерть Івана. А оскільки, той був пророком і народним улюбленцем, котрого він вбив – то Ірод боявся «Божого гніву». Як-не-як, але все ж цар вірив, що це може бути воскреслий Іван.
*************
Ранком у своєму палаці сидів Ірод. Він був похмурий. Страх і непевність переслідували його в думках. «А що, якщо це і справді був месія – думав Ірод – Значить, він воскрес. І тепер уже його ніщо не зупинить».
Звісно, Ірод знав, що він тут на троні не бажаний і тимчасовий. І що юдеї чекають власного спасителя із старого Давидового роду. І тоді настане кінець його правлінню. Єдиним, хто може вирішити цю проблему – це знову ж таки той самий первосвященик. Але як? Фізично? Ні. Це вже не пройде. Бо пророк таки справді помазаник Бога.
Різні питання лізли до голови. Але жодної відповіді. Раптом до кімнат увійшов Іррад, слуга. Це був молодий сирієць юдейського походження. Він був досить розумним і хитрий. Саме він уже багато разів допомагав своєму панові виходити з поганого становища. Можливо і в цей раз щось придумає.
– Доброго ранку, мій пане.
– І тобі, Ірраде? Чим би ти мене втішив?
– Чув я про вашу проблему. І про те, що ви боїтеся того вчителя з Назарету!
– Не боюся я його! Не боюся! Але ….
Іррад знав усю історію палацових переворотів і заколотів. Він як охоронець і радник царя про це не міг не знати. Він був не лише шпигуном, але й найманим вбивцею. Він добре розумівся на різних отрутах. Він уже не раз усував не бажаних Іродові людей. Просто, тихо, надійно.
Так ніхто ніколи б і не дізнався чому помер Азарія – єврей, один із провідників секти зилотів, що сталося із Іоярівом – єврейським вчителем закону, котрий «перейшов дорогу» Іродові своєю підтримкою на адресу Івана. Або чому спочила Йохаведа – дружина одного впливого юдейського старшини. Остання теж висказала як на підтримку Івана, так і проти узурпації трону батьком Антипи – Іродом Великим. Мовляв, незаконно то було. От і поплатилася. Та Іррад умів не лише труїти людей. Він ще й не погано розбирався в політиці. Він порадив Іродові домовитися із первосвящениками.
– Це єдина наша можливість покласти край усьому – сказав Іррад.
Ірод по натурі був боязким чоловіком. Хоч він і був деспотом, та все ж був слабодухим. Іррад постійно штовхав його на різні різкі вчинки. Однією із причин таких кроків крилася у тому, що Іррад був коханцем Соломеї, дочки Іродіяди, котра була племінницею царя і співжила з ним як жінка. Це багато впливало на ситуацію.
Окрім того, між Каяфою і царем теж було одно темне діло. Між первосвящеником і Олімпіадою, внучкою Ірода Великого, дочкою Кіпри, був позашлюбний роман. Про все знав Ірод. Ця таємниця і пов’язувала їх обох. А разом із тим утримувала обох при владі. Про це також знав і Іррад. А щоб ці зв’язки не набули ніякого розголосу треба, щоб і Каяфа долучився до усунення небажаних загроз.
*************
– Це наглість – відповів Каяфа Сераєві – Вони хочуть всі свої проблеми вирішувати за допомогою моєї особи. Ти лише уяви собі, що вони мені пропонують!
Його обуренню не було меж. Священнослужитель був аж червоний від люті. Йому і так було не до того. За все, що відбувається у місті несе відповідальність він – Каяфа. З одного боку, у нього римська політика в особі Пилата, з іншого – народ. Народ, котрому байдуже на все, котрий просто йде за всіма лжепророками і провокує римлян на війну.
Мало йому було клопоту з самим Ісусом – а тепер ще із цими слухами. Та це було лише вершиною айсберга. Треба було дізнатись, хто стоїть за цим усім. Так, храм не одноразово був прихистком для зилотів і інших політичних радикалів. Більше того, священник неодноразово переховували членів цих банд. Та всі вони переслідували зовсім іншу ціль, аніж визволення Ізраїлю з-під римського ярма.
Та часи змінилися. Все частіше між ними ставалися непорозуміння. Частина радикалів підтримувала ідеї Ісуса з Назарету і це посилювало розбіжності між ними. Навіть Бар Абба, відомий злочинець тепер став супроти них. Це було і не дивно. Він знав, що саме завдяки одному щасливому випадку він ще живий. Після тої п’ятниці він змінився. Бар Абба, або як просто в народі його назвали ще Варравою, був не просто розбійником.
Це був один із керівників повстанців-партизан. Він разом із своїми кількома людьми планував замах на Пилата. Замах провалився і його схопили. Всі тоді кинули колишнього вожака. Але нізвідки появився він. Саме він – Ісус, заступив собою його. Фактично, віддав себе взамін. Ніби навмисне. Це було і дивно і водночас так потрібно.[5] Варрава лише кілька разів чув про нього. Знав, що Ісус лікує людей, творить чуда і все. Йому було байдуже до самої особи цього чоловіка. Але після того ранку він змінився. І це буде занепокоїло вищі кола священослужителів, котрі не бажали жодних конфліктів.
У той же час десь подалі від неспокійного Єрусалиму у своєму палаці в Кесарії вдихав свіже ранішнє повітря Понтій Пилат. Той самий Пилат, що не давно уступив Ісуса юдейським первосвященикам. Тепер його це мучило. Його авторитет порушено, його егоїзму завдано удару. Це плювок цілому Риму. Римлянин пішов на уступки. І від кого? Цього він просто так пробачити не міг. Він думав як би то помститися Каяфі за це. Але ніяк не міг нічого придумати. І це напевне було найгіршим для нього ударом.
*************
Дізнавшись, що розп’ятий Ісус воскрес, Пилат став задоволений. Ні, не тому, що бажав все повернути назад чи каявся за свій крок. А тому, що міг хоча би чимось вткнути Анні і Каяфі, що вони обидва не справжні. І не спроможні вести державні справи. «Служителі культу, які знищили свого бога – сміявся Пилат – От тепер побачимо, що вони на це скажуть. Якщо Ісус справді воскрес, то отже, він справжній Бог. А Каяфа лише убогий блазень. А втім, навіть, якщо це лише чутки. Це все одно дає мені можливість познущатися з них».
Пилат ненавидів цей народ. Ненавидів їхні звичаї, їхню культуру. Їх завжди щось не влаштовувало. Народ, який був найважчим і найнебезпечнішим у цілій Римській імперії. Скоро він зрозуміє, що ця зустріч була для нього доленосною. Але поки що він ще прокуратор цієї усіма забутої і постійно войовничої провінції.
Його спокій порушив Тавритій, котрий прийшов, і судячи з усього не з найкращими новинами. Тавритій був не лише військовим командиром, але й другом Пилата. Разом вони пройшли не одну військову кампанію. Він, як і Пилат був кіннотником. Вони добре зналися. До того ж, Тавритій часто давав своєму другу і командирові хороші поради.
– Ну і що тепер – звернувся Пилат – Я знаю, що як ти з’являєшся значить щось таки не добре
– І ти як завжди вгадав. Так, доходять чутки, що той назарянин воскрес із мертвих.
– І що? – з глузливою усмішкою спитав Пилат – І ти почав його боятися?
– Ні, але думаю в цьому щось є.
– Ага, точно таки є. Ану згадай мій любий, Тавритію, хто будь-коли з людей померши, повернувся назад? Не знаєш. І я не знаю. А отже, цього бути не може.
– Ти мене погано зрозумів! Розголос про воскресіння може бути закликом до бунту! Пилате, це може бути початком війни. Не бачиш, ми і так тут постійно як на кінчику ножа. Ось чому я боюся слова – «воскресіння»!
– Нехай. А тепер треба сісти і подумати як зробити так, щоб в усьому був винен лише первосвященик і євреї. Розумієш!
– Так. Але саме зробити це буде доволі складно.
*************
Кожен з них сприймав Ісуса по-своєму, кожен розбирав усю ситуацію зі свого боку. Хтось шукав у цьому вигоди. Хтось політичної інтриги. Хтось боявся втратити трон. А хтось просто вірив. Вірив у щось досі нове. Щось, що змінювало абсолютно цілу свідому людську систему мислення. Щось таке, чого не було до і не буде після. У кожному віддзеркалювалось те, що жило у ньому самому. Те, чим горіло його серце. І кожен, хто говорив – говорив ту правду, котрою жив. Ту, котру вважав для себе найкращою. Кожен із них вважав себе єдино правильним, але всі вони тяжко помилилися. І кожен по-своєму.
Когось заступила жадібність, комусь не дали амбіції побачити правди, хтось заплутався у власних хворих ідеях чи ідеалах. Та кожен з них: ані Юда, ані Пилат, ані Каяфа, ані ті, котрі знали і бачили чуда і слухали проповіді, не побачили в Ісусі Божого Сина. Для них він так і залишився простим вчителем із Назарету, котрий помер на хресті.
Можливо і так. Можливо і помер. Але ж ідеї його є живими. І вони пішли в народ. Його справу перебрали учні, а за ними їхні учні і так далі. Сила Його слова живе понині. І навіть якщо тоді, недільного ранку не було ніякого чуда. Він все одно воскрес у своїх ідеях, словах, чудах, в своїх наступниках і послідовниках.
Якби там не було, але сила його слова залишається з нами по сьогодні. І попри всі незгоди і амбіції, які вирують між людьми, попри різні маніпуляції і обмани є й ті, котрі щиро вірять в його «радісну звістку». Навіть, якщо це і ж обман (як твердять атеїсти), то він хороший, солодкий і приємний.
Він все одно змушує людину шукати чогось кращого, вищого, більшого. Його таємниця надихає скульпторів, художників, поетів, письменників і музикантів на творення в його честь все нових і нових панегіриків. А філософам дозволяє шукати і пізнавати все нові образи Бога, як могутню Всепороджуючу силу. Ніхто більше ані до, ані після не зміг удостоїтися такого і визнання і слави. Ні один полководець, ані політик, ані меценат чи митець. Жодна особа. Але він один. Бог і людина в одній особі. Творець і творіння в одному тілі. Таємниця життя і смерті, що схована за маскою імені.
Єдиний, хто зміг перевернути уявлення людей і дати надію на краще. Той, котрий приніс себе в жертву заради допомоги людству. Вічний і не змінний, Син Бога і повелитель духів. Він і є тим, хто переміг смерть.
[1] За законом римського воїна, котрий заснув під час несення варти могли стратити.
[2] Після всього, що сталося, побачивши що не відбулося ніякого чуда і розчарувавшись до кінця Юда накладає на себе руки, що цілком відповідає його попередньому діагнозу із Євангелія – «продався дияволу».
[3] Садукеї – релігійно-політична течія юдейської аристократично-священицької верстви у суспільстві. Були консерваторами і визнавали тільки закон Мойсея, відкидаючи передання.
[4] Мається на увазі Марія Магдалина
[5] Ісус протиставляється Варавві як справжній Месія на фоні маси самозванців, коті вели народ у блуд.