11.11.2023 19:41
для всіх
6
    
  - | -  
 © Ruslan Barkalov

Я – Істина

Той, хто переміг смерть

Він сидів і чекав страти. От і все. Його життя скінчилося. Більше немає сенсу на щось сподіватися. Все чим жив, про що мріяв, чого хотів більше не збудеться. Тепер всі амбіції, мрії, бажання все в минулому. Залишилося вже зовсім не довго. Ще одна ніч і його існування припиниться. Його буде викреслено з книги живих навіки. Вся ця війна для нього тепер більше не мала сенсу. Все скінчено.

Варавва сидів і дивився крізь маленьке тюремне віконечко на нічне небо. Він знав, що завтра о цій порі від нього вже нічого не залишиться. Пилат підпише вирок і його стратять. Не просто стратять, а змусять висіти на ненависному хресті у всіх на очах як доказ могутності Риму.

Риму, котрий забрав мільйони життів по всьому світу. Риму, котрий нав’язує умови іншим народам. Риму, котрий збезчестив їх святиню. Висіти, там під палючим сонцем і конати повільною смертю.

Він згадував молоді роки. Тоді йому було лише двадцять. Молодий, амбітний, сильний. Він не хотів коритися законам. Він був хоробрим хлопцем і легко міг досягти чогось в житті. Але ж ні. Він разом із братом Симоном зв’язалися із зилотами. Марно мати просила їх залишити цю небезпечну справу.

Але ж ні. Вони хоробрі, революційно налаштовані. Вони зможуть. А що більше, їх же підтримує первосвященик. Звісно, що лише таємно, але все ж. Гроші з казни Храму тратяться на зброю, харчі та інші речі для нових ідейників вільного царства. Що ще треба. «З нами Бог!» – казали первосвященики. Вони таємно переховували своїх протеже не один раз у стінах Храму. А далі…

*************

Варавва походив із збіднілої священицької родини. Звісно, статки якісь тай були. Але все ж. Прихід римлян поставив на коліна всіх. Тепер на догоду його наглядачам, присланим, з бозна-звідки треба було жити по інших законах. Більшість золота відправлялося в Рим. Населення обкладалося що раз сильнішим податком.

Священство більше не приносило колишнього прибутку. Треба було вчитися виживати в нових умовах. Симон і Яків були братами. Вони мали сім’ї. У Якова було троє синів і три дочки. І один з них Ісус. Він був наймолодшим серед усіх дітей. Але зажди жвавий, прудкий, егоїстичний. Він бажав отримати більше від життя, аніж йому судилося. Тому юний Ісус шукав різні можливі і неможливі проходи для здобуття першості.

А ще він ріс в середовищі антиримських настроїв. Батько, як правовірний син свого народу, завжди виховував у своїх дітях ідею первенства їхнього народу, його вищості, обраності. Все це входило і осідало в серці хлопця.

Якось до них зайшов їхній далекий родич – Авінадав. Це був троюрідний брат Якова.

– І як ти живеш, брате мій любий? – сидячи за столом, спитав Яків. Він прекрасно знав настрої свого родича. Але хотів перед своїми дітьми показати причину нещасть.

– Ти й сам знаєш Якове – відповів той – Не дуже важно. До старості йде. Роздумую про смерть.

– Та годі тобі! Тобі ж іще сорока нема.

– Та нема. Але часи не певні. Хто його знає, хто і коли – скрушно констатував чоловік.

– Бо нема в нас держави. Нами заправляють чужинці. Ми розпорошені. От коли римляни підуть все стане легше.

– Та годі тобі, Якове. Невже ти віриш в рай на землі. Багаті завжди будуть багатими. А бідні завжди будуть бідними. І не має значення, хто буде.

– То ти не віриш в писання? – гостро спитав Яків – Який же ти юдей?

– Я вірю в Бога. І надіюся на Нього. А не на щось інше.

Під цим «щось інше» він чітко мав на увазі підтриманих юдейськими священиками зилотів. Авінадав залишив Єрусалим багато років, тому і оселився тут, подалі від всякого не спокою і брехні. Він вірив у прийдешній новий час і Месію, на котрого вже всі давно так чекають. Але й разом із тим він розумів, що силою меча проблему не вирішити.

Він був добрим знавцем Тори і прекрасно знав історію свого народу. Аще, добре розумів те, що Бог завжди посилав кари через його непослух. Тому він вірив що і це є Божим замислом. І нічим іншим.

– Який же ти, Авінадаве, безхребетний! – казав вкінці розмови Яків – Ти віриш, що Бог буде творити чудо? Що римляни самі підуть? Що нізвідки ми отримаємо так бажану свободу?

– Ні. Я вірю в інше. Я вірю, що Бог не залишить нас, Якове. Не залишить. А це напевне найголовніше.

Час минав. Авінадав зістарівся. Тепер він більше не відвідував Якова, «свого нещасного братика», як він все говорив. Він любив Якова. Але й разом з тим плакав через його злобу і ненависть в середині.

Тим часом Яків йшов вверх. Він активно займався справами, а підпільно примкнув до лав опозиційників. Навіть сам Анна, первосвященик, високо оцінював його роботу. Яків гордився цим. Тепер в суспільстві він отримав почесне й достойне місце.

Серед юдеїв він тепер вважався одним із шанованих чоловіків. Він цьому безмежно радий. Нарешті він, Яків, зможе докласти всіх зусиль до найважливішої місії для них. Він щиро ненавидів тих, хто відказувався примикати до них. «Ну як то так можна, як можна, – бурчав про себе старий Яків, – невже можна родитися таким ницим боягузом… Ну як… Безхребетні створіння…»

*************

А час минав. Десь далеко, за сотні кілометрів була інша сім’я.

– Сину, піди краще відпочинь хоч трохи – сказав старий Йосиф – Ти ще молодий, встигнеш напрацюватися.

– Ні, тату. Спочатку нам треба це закінчити. Адже скоро прийде Веніямин за своє лавкою і полицею.

– Ну то я сам дороблю її. Іди. іди.

– А давай краще доробимо і разом підемо.

Всі сіли за стіл. Надворі вже вечоріло. Марія приготувала їжу і зараз вони, дякуючи Богові за все, споживали її. В будинку була тиша. Кожен щось думав, розмірковував про день, що минув.

Кожен щось пригадував, що зробив. А що не встиг. Час спливав в обстановці спокою, любові і гармонії. Тут ніхто не хотів сваритися. Зовсім. Тай для чого. Щоби не було все даром Бога. Всі знали, що мають робити і ніхто ніколи не нарікав. Всім всього ставало.

Ісус ріс в обстановці любові і віри. Він, хоч і знав, своє справжнє «я», та попри все любив своїх земних батьків, допомагав їм. Він чесно виконував те, що сам мав скоро заперечити. Але поки що ще не прийшов його час. 

Ісус не цікавився політичними іграми. Ні. Він працював. Він і так добре знав про все. Але це не міняло суті справи. Все одно усе залишалося так, як є. Єдине на що він реагував це на страждання людей. Це була не просто формальна чуйність до чужої біди. Ні. Це було щось більше. Це був жаль за змарнованими долями, втраченими життями, знищеними і отруєними ненавистю серцями. Саме це найбільше вражало.

Ісус ніколи не виступав ані за, ані проти. Його цікавило щось інше. Щось набагато цінніше, аніж дешеві чвари за землі і нікому не потрібні конфлікти. Він любов цей народ. Але любив по-своєму. Він бачив у кожному друга і брата. І це було визначальним у його поведінці.

А час минав. Підростали нові особистості. І кожен шукав своє місце під сонцем. Кожен прагнув вдало прожити своє життя. Але кожен розумів це по-своєму. Більшість заводила сім’ї, працювала на своєму полі і мріяла про тихий домашній затишок. Та жаданий спокій був даний не всім.

В змученому і розтерзаному суспільстві виникали то тут, то там все нові і нові «месії». Вони підбурювали людей до різних конфліктів й неспокою. Іноді це переростало в бунти або у криваві бої. Та відплата була ще жорстокішою. Війська жорстоко і нещадно придушували заколот.

Всіх причетних до нього безжально карали. Як правило, їх страчували, прибивши до хреста, і залишали помирати на узбіччі доріг. Це мало служити наукою для інших. Але це зупиняло не всіх. Тому виступи продовжувалися знову і знову. А це в свою чергу несло розруху, неспокій, смерть і зубожіння.

Десь незабаром мав прийти з пустелі Іван[1]. Але про це ніхто не знав. Всі жили своїм життям. І тільки одна людина чекала на його появу. Іван був родичем Ісуса. Під час однієї із сутичок його батьків було вбито. І хоч батько був священиком, не зміг захиститися. Іван втік. Він потрапив до пустині вже досить давно. Майже двадцять років минуло з того часу. І тепер він повертається. Його прихід для Ісуса означав одне – час прийшов. Народ чекав свого месію.

Але чи так було насправді? Чи справді люди хотіли його? Чи готові вони були його почути, змінити себе і шукати іншого щастя? Чи не відречуться вони від нього? Чи не шукають вони чогось іншого? Питання були доволі важкими. Важкими і для Ісуса і для Івана.

Обидва розуміли свою суть і місце відведене в часі. Але чи вдасться? Що здатен змінити він – один чоловік, котрий стоїть на березі Йордану і вимагає змін від народу? Скільки різних «вчителів» вони бачили вже за останні роки! І чим все закінчувалося? Де їхні обіцяні свободи і всього іншого? Чому вони мають вірити цьому, котрого навіть не знають? Чому? Що може дати їм це новий пророк? Та й чи пророк він взагалі?

*************

Прийшов час. Ісус хрестився в Івана і пішов у пустиню. Саме тут його людська природа вперше стикнулася із найсильнішими і найпідступнішими спокусами віч-на-віч. Жадоба влади, пристрасть матеріальності і бажання впливати на власну долю. Все це в подальшому буде переслідувати кожного, хто буде йти за ним. Це були не просто перешкоди на витривалість. Це були справжні психологічні і доволі логічно продумані пастки людської природи.

Ісус знав, що мусить витерпіти. Знав, що це лише початок. Знав. Але мусив. Особисто йому цього було не потрібно. Але ж це потрібно було це пізніше тим, кого будуть називати апостолами. Ісус знав, що Петро є нестійкого характеру. Що Хома не надто довірливий. І що Юда зрадить. Знав і те, що саме так і має бути. Бо тому він і прийшов.

Це була темна картина майбутнього. Але до цього ще цілих три роки. Він має встигнути зібрати людей. Навчити їх. Пояснити. Але чи захочуть вони все це сприймати. Хто знає?

Він йшов стежкою. Недавно Ісус повернувся назад із пустелі. Тепер він був іншим. Ще більше серйознішим, все більше уважнішим, спокійним. Відтепер він чітко почав висловлюватися про своє післаництво і про Боже царство. Ці ідеї відрізнялися від усіх попередніх разом взятих. Вони не закликали ні до революцій, не проклинали ненависних урядовців і не проголошували якоїсь нової чи надзвичайної ідеології. Ні.

Це було таке просте і бажане всім потішення вічним життям. Життям, в котрому не буде царів, панів і т.д. Життям, сповненим сенсу. З Богом на небі. Причому вічно. Але була маленька деталь. Потрібно було жити чесно, сумлінно, дотримуючись закону любові. Все цілком просте. Нічого надзвичайного. Але там не було жодного місця обраності, першості, вищості. Цього всього не було.

Однак родичі мало сприймали нові ідеї. Вони ще жили старими порядками і мріяли про повернення «часів Давида». Їх мало приваблювала така цілком нова і не зрозуміла ідея поступку загарбникам і кривдникам, котру проголошував їхній вчорашній родич. Багато хто навіть вважав, що Ісус захворів.

– Вітаю тебе, Ісусе. Чув ти ходив до Єрусалиму. Що нового там чути?

– І я тебе вітаю, Матанію – відповів Ісус – Я ненадовго заходив до міста. Тай не особливо цікавився усіма новинками.

– І то дуже правильно. Краще триматися від того по далі – скрушно похитав головою чоловік.

Він був не далеким сусідом. Старший чоловік, котрий багато пережив на своєму віку. У свої шістдесят років Матаній завдячував лише тому, що мовчки займався своїми справами і не сунув ніколи носа подалі порога. Тепер він був сивоволосим старим. Його діти теж жили тут, поруч. І попри всі труднощі, він залишався вірним єврейським традиціям. Матаній не чекав побачити обіцяного месію. Хоча іноді він прагнув, як сам казав, «бодай краєчком ока» побачити спасителя.

– Ти знаєш, Ісусе, я дуже шаную твого тата, твою маму. Але подумай сам, ти молодий, амбітний. Ти прагнеш змінити світ. І це добре. Але небезпечно. Ти ж сам прекрасно все розумієш. Знаєш добре, як римляни шпигують за таким. А скількох вони вже стратили. Ой, багато. І що то нам дало? Загублені життя…

– Ти правий, Матанію, зброєю нікого не подолаєш. І кожен, хто воює мечем, так і загине. Але я не прийшов воювати. Ні.

– То ти кажеш про свої ідеї?! Це добре, що не воювати. Бо наш бідний народ уже …

– Звісно, ні. Я прийшов дати щось більше. Дати надію!

– Це ілюзія. Нема надіїї. От коли прийде месія, він нам поможе. Кажуть, що його будуть супроводжувати чуда. І він має стати царем.

– Так, ти кажеш правду. Царем – а потім видихнув і додав – Але це буде інше царство. Інше.

– Ясна річ, інше. Наше царство. Вічне, наше, омріяне. Таке обіцяне.

– Не те, зовсім не те. Ти старший чоловік, Матанію. От подумай, що для тебе буде найбільшим добром? Найкращим подарунком? Невже ти використаєш всі свої багатства? Чи може повернеш молодість? Або зможеш відтермінувати свій кінець?

– Ти правий – нічого з цього я уже не зможу…

– Бог готує щось набагато більше і краще. Він хоче, щоб кожна людина жила з Ним. Вічно!

Люди не надто вірили таким словам. Їх більше приваблює щось надто просте, банальне, аніж надхмарні думки про якусь вічність, інший світ і люблячого Батька – Бога. Їх це мало цікавить. Люди, вони є люди. Вони хочуть хліба і видовища. Якогось шоу, бажано зі спецефектами.

Їм не потрібна правда. Зовсім. А нащо? Без неї легше, краще, спокійніше. Вони хочуть мати свою, власну правду. Ту, котра дозволяє їм жити у власному, дешевому, замкнутому світі і не потребує жодних зусиль чи зміни. Правду, котра проголошує їх правильними. Правду, котра не ставить високих планок. Котра мовчить на зло і дозволяє бути егоїстом, тираном, грошолюбом. Правду, котра проголошує справедливі вбивства і війни. Але це не є правда, а лише її скривленою ілюзією.

Правда може бути лише одна. І ця правда – Бог. Бог, котрий є в центрі усього творіння. Бог, котрий любить кожну створену Ним річ і дбає про неї. Бог, котрим так часто прикриваються власні дешеві і ниці амбіції, ідеї, цілі.

Хто би міг подумати як швидко змінюється людське життя. Чого воно варте насправді? Де та справжня межа між добром і злом? А й справді. Як все швидко змінюється. Ніхто не знає, що його очікує завтра або ще сьогодні, за рогом стіни чи в дому? Як повернеться будь-яка справа? Ніхто.

*************

Він йшов стежкою і роздумував про все. Перед очима проходили картини із життя. Йому лише тридцять сім. Але уже багато пережив. Він схожий на старого знищеного діда. А може так і є. Все життя дотепер він прожив марно. Майже чотири десятиліття пішли в ніщо. І тільки тепер він насправді знайшов те, що так довго шукав. Тільки тепер він почувався по-справжньому щасливим і вільним. І тільки тепер зрозумів, як глибоко весь час помилявся.

Він втікав. Але від кого? Від себе. Від свого колишнього життя, свого старого «я». Від усього, що пов’язувало його з минулим. Все! Він більше ніколи не повернеться назад. Він покінчив з цим раз і назавжди. Він знайшов справжню істину. Ось вона. Тепер з ним. Тепер нарешті він знає, що не буде жити як колись.

Тим чоловіком був колишній в’язень Варавва. Там, у дворі Пилата, чекаючи на страту, він зрозумів, що його життя нічого не варте. Що ті, хто ще вчора був його союзником і другом, хто підтримував його і розпалював у ньому ненависть і лють, сьогодні відкинули його. Що він ще вчора був усім, а нині ніхто. І тільки випадок дозволяє йому почати все знову з початку.

Зустріч з Ісусом з Назарету змінила його. Не відразу. Але спокій, мир і любов, котрі виходили з його очей змусили колишнього ватажка замислитися. Через кілька днів він розшукав знайомих Ісуса. І почув від них, що той воскрес. І це було справжнє чудо. Багато з його учнів говорили, що бачили вчителя живим і що навіть декому вдалося з ним поговорити. І тільки тут Варавва зрозумів, хто насправді його врятував, взявши на себе призначений для нього хрест. Саме він, зовсім не знайомий йому чоловік закрив собою його – Варавву. Але чому? Для чого? Саме це питання привело його зміни поглядів на життя.

Він йшов. Позаду залишався Єрусалим з його буденністю, храмом і політикою. Залишалися і його колишні друзі. Попереду лише пустеля. Куди далі він ще не знав. Але продовжував йти. Раптом він побачив чоловіка, що рухався на зустріч наче з пустелі. Ні, це не був привид. Це була реальні людина. Але разом із тим якась ніби і не людина.

– Варавво – сказав голосно незнайомець – Куди прямуєш?

Хто міг знати його ім’я? Хто цей чоловік? І чого йому треба?

– Ти втікаєш від минулого і гонишся за незнаним майбутнім.

– Хто ти? – крикнув Варавва.

– Хіба не впізнаєш мене? – озвався знову незнайомець – Я той, кого ти бачив. Той самий!

– Невже. Але ж як?

– Так. Я помер. І воскрес, як бачиш.

– Але ж ніхто ще не вертався назад після смерті...

– Я ж вернувся!

І незнайомець підійшов ближче. Це справді був той самий чоловік, котрого Варавва бачив у дворі Пилата. Ті самі риси, ті самі очі. Сумніву бути не могло.

– Чого тобі? – спитав Варавва – Я ніколи тебе не знав. І не був твоїм другом.

– Але я був твоїм. Я завжди знав твої думки, твої бажання, твій пошук. Я знаю про тебе все. І хочу, щоб ти був зі мною.

– Так, але я нічого про тебе не знаю. Я лише чув мало що…

– Я Ісус з Назарету. Той, про кого писали пророки. Той, кого чекають народи. Я початок і кінець. Я Син Божий, як і було сказано. Я ІСТИНА! Я ТОЙ, ХТО ПЕРЕМІГ СМЕРТЬ!


[1] Іван Хреститель – син Захарії і Єлизавети. Після смерті батьків(радше вбивства) потрапив до пустині. Повернувся і почав проповідувати у 15 р.н.е. в час правління імператора Тиберія. Закликав до «покаяння та хрещення». Гостро осуджував не лише гріхи простих людей але й духової та світської влади. Критикував Ірода Антипу за співжиття із дружною брата. За що в кінцевому результаті і був ув’язнений а пізніше вбитий.(Лк.1:5, 13, 26-39, 41-43, 80;3:1;Мт.23:35;Мр.6:17-29)



2018

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
Не знайдено або поки відсутні!