Фарисеї чи учні Ісуса?
Той, хто переміг смерть
– І так, ти кажеш, ніби він воскрес і ти його бачив? – спитав тоді Серая Якова
– Так, я знаю, що кажу. Ми всі його бачили. І він живий.
– Ти хочеш сказати, що ви хотіли би бачити його живим –злісно сказав Серая.
– Ні, ми таки бачили його. Як бачу зараз тебе.
Серая усміхнувся. Він іншого і не чекав. Але з іншого боку, він не знав, що на це відповісти Якову. Тому він просто замовчав. Але такий сором для священика був не простимий. Він знав, що Каяфа такого кроку не подарує нікому.
Серая не був ані видним чоловіком, ані добрим знавцем закону. Він лише прикривав цим всі свої безчинства і безсоромність. Його батько Кадмієл був чоловіком розсудливим і вченим. Він бажав своєму синові дати добру освіту. Але натомість виховав чудовисько.
Серая дружив із греками і римлянами. Серед його друзів було багато жінок зі знатних родів. Подейкували, що він мав з деяким з них не лише дружні стосунки. Але й доказати цього ніхто не міг. Серая ж був впливовим чоловіком. Він був не лише садукеєм і священником при храмі. Таємно він займався торгівлею і підтримкою різних злочинців і головорізів. Тому у нього було багато золота.
А ще він був пихатим і мстивим, самолюбивим і деспотичним. Брехун і зрадник – він не зупинявся ні перед чим. Перешіптувалися, що він позбувся одного чоловіка, котрий відверто йому в очі сказав, що він порушує закон, маючи на це докази. А також своєї першої дружини і її батька, котрі, будучи правдивими євреями, не поділяли вчинків свого зятя і чоловіка.
Не всі, хто входив у Синедріон були такими войовничими дурнями як Серая. Але навіть і помірковане крило цього органу управління не стримувала цих деспотичних маніяків. Можливо, через не бажання ворогувати. А можливо, що і самі були не проти такого акценту, але боялися за свій власний авторитет і тому надавали перевагу діяти через інших.
З іншого боку, був Гамалиїл. Він був чи не єдиним, хто залишався на боці закону. Чи радше принаймні не перечив йому. Це був шанований, авторитетний серед народу і поважний чоловік. Це і дозволяло йому не лише тримати власну позицію але вести свою школу. Та навіть він не був осторонь усіх цих подій. Час до часу його теж втягували у якісь політично-соціальні та релігійні чвари.
Старий Гамалиїл уже не надто бажав втручатися у справи Синедріону. Він бачив тут, з однієї сторони, брехню і фальш, а з іншої, свою неспроможність у всьому цьому знайти справжню відповідь. Він не був присутнім, коли схопили Ісуса, хоча знав його. І не тому, шо не зміг прийти. А радше тому, що боявся стати навпроти такої могутньої сили як Каяфа.
Тепер він шкодував в душі, що так втратив шанс побачити ще раз цього величного чоловіка. Він не дуже вірив, що Ісус був Богом, але вірив, що той є чоловіком божим, а його слова є словами Бога. Та це все одно не зупинило б поставленої мети – позбутися не бажаного Вчителя. Як і його дід Гілей, Гамалиїл старався бути поза всякими інтригами. А його авторитет дозволяв уникати цих пасток без великих підозр збоку інших.
А тим часом Серая уже зробив свою справу. Він явно перебільшив у розмові описуючи ситуацію. А ще багато чого добрехав. Цього і чекав Каяфа. Його реакція була блискавичною. Звісно, що першою справою було скликати Синедріон. А ще він почав швидко шукати псевдосвідків, щоб представити їх до справи. І уже на наступний день всі члени прибули для розгляду справи.
– То, отже, що скажете на це – після низки доказів промовив Каяфа – Які вам іще докази потрібні. Ці люди не лише обманули всіх, вкравши тіло свого вчителя, але ще й тепер намагаються збаламутити народ. Зрозумійте самі наскільки це стаж небезпечно.
Між членами почалися активні обговорення. Більшість була не задоволена таким ходом подій і підтримувала провладну ідею Анни і Каяфи, не підозрюючи, що це все була лише добре сфабрикована справа. Та це не звільняло їх від осудження тими, хто глибше сприймав і розумів саму суть ситуації. Та це не дуже впливало на результат. У своєму виборі вони були одностайними. А вирішено було притягнути бунтівників до відповідальності.
*************
А в той час не далеко від Єрусалиму в гостях у Лазаря і його сестер Петро з Іваном розказували все, що було тієї суботи і як вони бачили Ісуса живим. Знову і знову піднімалися образи в повітрі. Вкотре розповідав Петро все, що міг згадати. Бо ж і згадувати було ще багато. Чоловік був переповнений ідеєю і вірою у слова свого Вчителя. А втім, про це говорити було і не конче, бо всі були поєднані одним духом.
Кожна людина є створена бути вільною від інших. Єдиним її головнокомандувачем і володарем є її люблячий батько Бог. Але з часом, разом із іншими гріхами люди винесли із Едемського саду і ненависть одне до одного. Ця хвороба, мов змія оповивала серця не одного зухвальця, що хотів поставити себе понад інших назвавшись богом.
Не один світський правитель хворів на цю душевну проказу. Саме такою отрутою і були заражені як політичні, так і релігійні діячі у Єрусалимі. Бажання володіти, командувати, розпоряджатися долями інших, карати незгідних із своєю, не правильною, але власною думкою. Ось що було першочерговим питанням для первосвящеників. Всі як один вони боялися втратити свій вплив. А ще більше боялися втратити свою владу і доходи. І саме в цей момент народжується нова, бунтуюча сила, що викриває всі їхні чорні справи. Люди, спраглі правди, збиралися послухати нового вчення.
*************
Збирався на свою чорну справу і Синедріон. До зали входили по одному члени ради. Кожен поважно вносив всю серйозність цілою своєю поставою. Кожен дивився із заздрістю на іншого, якщо у того було більше китиць чи кращий одяг. Але кожен тиснув один одному руку і нібито щиро радий був бачити. Звичайна поверхневість і банальна, дешева, холодна фальш. Всі тримали високо піднявши голову і погладжували зрідка свої бороди.
Вони радше виглядали на стадо бундючних павичів, аніж на вчителів Божого закону. Та чужа думка тут до уваги на приймалася. Почалося засідання. Першим виступив як завжди Каяфа. Він описав чорним тонами ситуацію і дуже наполягав на засуджені нового релігійного утворення. Далі слово взяв його тесть – Анна. Цей старий лис, прикриваючись священними речами не один раз будував свою, чорну політику навколо Божого храму.
– Шановні присутні члени, поважні старці і радники – почав лестити він – Вельми шановні вчителі закону! Я закликаю вас подумати добре і зважити. Бо ж розумієте самі, що за цим може критися. Хто як не ми маємо охороняти закон? Хто як не ми маємо дбати про чистоту нашого шанування храму? Скажіть мені тепер, як нам поступити у цьому випадку, коли ворог точить нас із середини. Мало того, що бунтував їхній месія, котрого вже поховали. Так тепер вони беруться говорити, що він нібито воскрес. І тим продовжують ще більше підбурювати народ. Ми з вами є законовчителями. І не може будь-хто братися говорити від імені бога! А кожен, хто так чинить повинен померти. Бо він противиться правді. Тій священній правді, котру нам передали наші предки. У нас є закон Мойсея. І його ми знаємо! А все решту, що прийшло, ми не знаємо. Заклинаю вас дорогі мої, погляньте на все. І дайте свій вердикт!
На мить запанувала тиша. Потроху члени почали між собою перешіптуватися. Це переросло в досить гостре обговорення. Ціле зборище поділилося у міркування. Дехто підтримував Анну. Дехто говорив, що всіх учнів Ісуса треба перебити тишком, щоб люди не дізналися. Дехто казав залишити все як є, оскільки це не виходить за рамки закону. Згоди між учасниками не було.
Дискусія яка тривала заходила в тупик. І кожен залишався при своїх інтересах. Нарешті всі зійшлися на тому, щоби допитати Петра. Це був єдиний варіант, котрий влаштовував усіх. Хоч Каяфа з Анною були далеко не в захваті від такого ходу подій та все ж таки погодились на це.
Петро стояв перед синедріоном. Він дивився на всіх, що зібралися засудити його як бунтівника. Але Петро не давав жодного поводу ані жестом, ані поглядом. Обвинувачення сипалися наче громи із неба. Його обвинувачували у всіх можливих злочинах. Петро з кількома іншими друзями і однодумцями були в самому лігвищі деспотизму і антиеволюціонізму. Ще не так давно тут стояв його Вчитель на суді. Історія повторюється. Але сталися якась певна коректива. Нарешті дали можливість висловитись оскарженим.
– Ну, що скажете у своє оправдання – нарешті спитав Олександр, один із первосвящеників.
– Ви старшини і законовчителі народу – почав Петро – Привівши нас для свідчення того, що чоловік який був хворим є оздоровленим іменем того самого Ісуса із Назарету, котрого ви засудили і розіп’яли і котрого Отець воскресив. Ось той чоловік перед вами стоїть живий і здоровий. І усе є у ньому і нічого не має без нього. Бо він є наріжним каменем, котрий ви відкинули.
Такі слова посіяли сумнів серед старійшин. Всі знали, що учні Ісуса не були ані вченими, ані справжніми проповідниками. Така їхня відвертість і сміливість змусила задуматись. На користь Петрових слів свідчив і оздоровлений чоловік. А це мало велике значення. Якби там не було, але серед простих людей це уже мало достатній аргумент. І з цим теж треба було рахуватися.
Почалися суперечки. Ніхто не говорив прямо. Кожен мляво висловлювався на захист в’язнів. Можливо тому, що ніхто не бачив у них реальної загрози, про котру так виводили лідери Синедоріону. А можливо і тому, що багато хто них був добре знайомим свого часу як із самим Ісусом так із його послідовниками. Так чи інакше, а єдиної згоди вони не дійшли, вирішивши, що ті не є винними. Та разом із тим хотіли припинити будь-які розмови про самого Ісуса. Тому домовилися, щоб відпустити усіх, але заборонити їх говорити про нього.
Тоді знову всі зібралися. А Каяфа, знаючи про програш, почав знову розмову:
– Синедріон вас, як бачите не засудив. Але ми вам забороняємо говорити про Ісуса! Жодним чином ви не маєте права згадувати це ім’я. Більше ніколи про нього нікому не говорити і не бунтувати народ.
Це було хорошою пасткою для самих послідовників. Саме цей момент був для них безповоротнім. І тут поставало питання: або відректися того, з ким цілих три роки ходили, жили як рідні брати, ділили кусень хліба, бачили чуда, слухали його слова і вважали месією і більше ніколи не згадувати, або стати на захист імені свого Вчителя, навіть якщо доведеться померти. Вибір не простий. Саме від кількох слів залежало і їхнє майбутнє і майбутнє всього людства.
– От самі подумайте – тоді знову виступив Петро – Чи ж можна слухатися більше вас, аніж Бога? Скажіть-но самі! Ми ж бо це бачили самі і мовчати про це не можемо!
Це був нахабний крок. Так ще ніхто не говорив первосвященикам. Така фраза ставила в глухий кут будь-які слова синедріону в цілому. Адже це вказувало не тільки на значимість їхніх слів, але й ставило самих знавців закону на друге місце. Це було немислиме знущання з останніх. Це був виклик.
Але разом із тим служителі не могли нічого сказати напроти. Вони розуміли, що цей виклик є підтриманим людьми. А отже, з ним треба рахуватися бодай через це. А ще ситуація в місті була і так важкою. Для старійшин це був і плювок в лице і зв’язані руки для розправи з цією невеликою групкою бунтівників.
– Нічого не поробиш. Треба їх відпустити – шепнув Олександр Анні.
– Та я бачу – невдоволено відповів той.
– Що робитимемо? – звернувся Каяфа до решті однодумців.
Але ті мовчали. Між усіма запанувала тиша. Це був складний вибір: відпустити зараз і чекати, що буде далі. Або ж сфабрикувати справу як зазвичай і покласти крапку у цій історії. Та чомусь більшість на це була не згідна. Чому? Ніхто не міг пояснити. Та їм зовсім не хотілося вкотре брехати на догоду правлячій сім’ї первосвящеників. Тим паче, що і чудо було явним. Його від людей, котрі це бачили (а бачило не мало) не заховаєш і не спростуєш. То що далі?