Порожнеча
Як завжди, зненацька, холодним по чорному, білим по всім фронтам і контурам, прийшло, приповзло, прилетіло, припхалося те, що раніше відгонило встановленою в кутку ялинкою, захованими в коморі мандаринами та маминими стравами. Тепер, із зимою, пов’язані зовсім інші образи. Дивно, але я не пам’ятаю смаків дитинства. Тобто, воно ж було, те дитинство? Звісно, що було, колись. І все, що мало в ньому бути, теж було. Тільки тепер кудись непомітно поділось, як бурбон з пляшки. Залишилась тільки гарна хоч і непотрібна посудина.
Горбок маминої могилки, з південного боку, вкритий сухим бадиллям бур’янів, а з північного – сірим снігом. Ніщо тут не нагадує про минуле. Хіба що недвозначно натякає на майбутнє. Можливо далеке, а може й близьке. Та і яка, зрештою, різниця коли? Все одно не надихаєшся.
На алеї Слави лежать двоє моїх однокласників, Сашка і Бодя. З Сашком сиділи за одною партою. Бодя підтягувався більше всіх. Більше я нічого про них не пам’ятаю. Чи думали вони, чи гадали? І яке тепер це має значення?
Мої інститутські викладачі, лікарі, родичі… Всі вони вже знають головне. Тільки от не скажуть про це. Так воно чомусь заведено. Як дізнаєшся це сокровенне – головне – то вже не можеш нічого сказати. Хоч спроби завжди були й будуть. І що з того? Тільки ще більше усе заплутано, ускладнено… І це неминуче, коли намагаєшся висловити те, для чого не існує слів. З одного боку трава, з другого – сніг. А посередині… Що там? Таємнича порожнеча. Завжди одна, і вдвох нам не бути. Усе, що туди падає, зникає. І все, що виникає, все з неї. Молись, кричи, плач, танцюй, регочи… Що обереш?
Краще гнати від себе цю чорну ненависну тугу, злиденну журбу. Ця одвічна боротьба насправді лиш сон. Чи не так? Насправді ж немає ніяких протилежностей? Життя, смерть… Все це така нудьга! Як бур’яни, як сніг – вкривають щось просте, очевидне, єдине, невимовне. Бідні мої слова... Безсилі й безглузді, наче вкриті пилюкою вінки, наче жебраки під цвинтарною брамою – скільки б їх не було тут, від цього не стане більше, ні тепла, ні фарб, ні розуміння.
Я висмикую недолугі пластмасові гвоздики, невідомо ким сюди встромлені, і кладу на їх місце мамині улюблені темно червоні троянди. Ніби жалюгідний хабар порожнечі, котра проникає в вуха, в ніздрі, в очі, заповнює все нутро і витискає звідти останні сумніви. Все стає зрозумілим і очевидним. Час забиратись.
Забризкане грязюкою таксі везе мене геть, від того місця, де смуток втрат сплітається з радістю позбавлення страждань. Водій не заводить розмов і я вдячний йому за це, як вдячний батькові, що живий.
4.02.2024р.