Любов, Балі etc
Останнім часом у мене з`явилася дурна звичка, стовбичити перед ноутом на кухні, щойно вставши з ліжка, коли ще не протер очей, не пив навіть води, і читати якусь непотрібну інформацію, наприклад про нюанси виробництва бурбона в якійсь глушині США.
І щоразу ловлячи себе в черговому такому затупі, я відчуваю, що мені необхідно докласти певних зусиль аби відірватись від монітора. А сьогодні, довелось навіть дати собі «ляща»!
Тож виринувши з забуття, я поплентався до ванної вмиватись, на ходу роздумуючи, як було б круто скуштувати “Чотири троянди”, і як мені не світить цього найближчим часом.
Пізніше, змінюючи мамі підгузок, я раптом згадав, що вже другий день січня, і мені, за два тижні, буде сорок два рочки, принаймні згідно з офіційним лічильником. Не хотілось би на початку дня вмикати метафізика, чи філософа, якими я не є… Чи яким я не є. Чи… Та байдуже.
Я ніколи не зважав на цифри. І не тому, що мені “завжди вісімнадцять”, ні, все простіше, я не відчуваю взагалі ніякого віку. І думаю, що це взагалі неможливо. Ну нехай ще жінки з їх кокетством але… Я не жінка. Я навіть не трансгендер, чи як їх там тепер треба називати, щоб не зачепити за те, що висить… Ні, я звичайний чоловік, з неохайною бородою, неслухняною шевелюрою на голові. Тож, щодо відчуття віку, для мене, це нісенітниця. Відчувати можна лише біль, важкість, втому, неміч… але не вік. Що там відчувати, цифри? Мабуть, єдине, по чому я справді помічаю, що старію, це кількість нового волосся, котре з`явилося у все більш неочікуваних місцях на тілі, і захоплює все нові й нові території. І ще ряд різних хронічних і набутих болячок.
Дивно те, як думки з таких висот, як від бажання скуштувати модного бурбона, скочуються до питань площі, довжини й розташування волосяного покриву і болячок. Певно річ у тім, що це цілком безпечний діапазон для існування думки в теперішніх умовах. Такий собі внутрішній Балі мого розуму, думки про бурбон, волосню, і так далі. Усе, щоб почати день без зайвих коливань і потрясінь. І боже борони переглядати новини, які в останні роки здатні викликати лише пекельне поєднання люті з блювотним рефлексом.
З іншого боку, сигнали повітряної тривоги, дзвінки з незнайомих номерів, чи раптовий стукіт у двері, допомагають добряче випорожнитись, що є одним і мабуть, єдиним незаперечним плюсом цих явищ.
Отже якщо подивитись на сьогодення з погляду мого внутрішнього Балі, то вийде що світ цілком пристойний атракціон. Тим більше що погода сьогодні чудова, сонячна і не по-зимовому тепла.
Здається я забув сказати, що оце чудове “сьогодні” - це друге січня дві тисячі двадцять третього року від ймовірного Різдва того, хто гадки не мав, яким буде цей рік, і чи буде він взагалі, так само як гадки не мав, до чого призведе його послідовників сліпа покірність злу та спроби возлюбити “всіх підарасів, злодіїв, убивць…”
Але оскільки його ймовірні кістки давно тліють на пагорбі поблизу Йороса, то навряд чи варто було його згадувати. Хіба що у світлі останніх суперечок з приводу дати святкування. Та й то мене мало хвилює. Я навіть власний день народження давно перестав святкувати.
Але все одно смішно спостерігати, як безвідмовно спрацьовують ці ниточки, за які хтось хитрозадий смикає стадо і змушує рогами хвицати в дупу “впєрєдістоящєго таваріща”.
Смішно і сумно. Я ж не камінь! Хоч і не досить мудрий, щоб нести світло в маси, бо через постійні масовані обстріли моєї власної енергоструктури армією дурних звичок і старих прив‘язок, я змушений вдаватись до планових і позапланових відключень почуттів, для збереження необхідного для життя ресурсу.
Що ж до свят, то досить сказати, що в природі їх не існує. Не буває в ній особливих дат чи подій. Кожна мить у ній неповторна і важлива. Все безперервно тече, змінюється, переливається з пустого в порожнє… Природа, ніби живий моноліт. І тільки така самозакохана її частинка, як людина, змогла дійти до того, щоб вилізти грижею з суцільного полотна світу, і почати шукати довкола сенси речей і початки кінців. І ще й сперечатись із собі подібними грижами, до кривавого проносу, з приводу того, хто глибше збагнув незбагненне і ширше осягнув неосяжне…
Або через щось дрібніше. Наприклад, який народець має більше прав, сотню, дві, чи триста років, плодитись, їсти й спорожнятись на якомусь умовному клаптику землі, доки його не витіснить який інший народець, або не викосить яка не будь зараза, попри карантини, вакцини і масочки.
А тоді прийде інший народець і так далі…
Або взагалі щось дрібне, коли, наприклад, святкувати Різдво, чи в який храм ходити по манну небесну.
Звісно, що всі ми трохи різні і чим менше в нас клепки, тим легше нас за ці різниці смикати. І оскільки в масі люди тупі, як ніж для масла, то нас завжди будуть ділити й володіти нами, у будь який збочений спосіб. Бо тупість васала, породжує вседозволеність сюзерена. Але боротись треба не з вседозволеністю, а з тупістю!
Бувало також, що люди доведені до відчаю несправедливістю, йшли на такі радикальні кроки, як спроби зробити всіх однаковим, штучно зруйнувати класові, особистісні, національні, мовні кордони… І нічого крім ще більшої несправедливості вони не здобули. А все тому, що проблема не в відмінностях, проблема в небажанні, чи невмінні бачити те, що є спільного. А коли цього спільного не видно, то створюють ерзац єдності, як от вибрана нація, вища раса…
І роз’єднують нас не відмінності, а бажання цих відмінностей позбутись. Також відмінності не загрожують єдності, а навпаки - урізноманітнюють, підкреслюють її самодостатність, довершеність, і таким чином лише сприяють її зміцненню.
З іншого боку, відмінності це лише гра світла і тіні, але без них не може бути сприйняття. Так, вони здаються реальними і це чудово. Та хіба є щось таке, що не можна було б повернути собі на зло, при сильному бажанні? Так і з відмінностями. Для розумних, це привід дивуватись, захоплюватись, створювати. Для ідіотів навпаки, причини зневажати, руйнувати, ненавидіти.
І я не хіпі, як мене назвала одна особа, через подібні висловлювання. Я не закликаю любити. Бо переважна більшість людей, повторюсь, є ідіотами. І треба бути смертником, щоб закликати любити ідіотів.
Бо в них, в ідіотів, усі заклики до будь якого конструктиву, проходячи через їхні спеціальні ідіотські фільтри, перетворюються на заклики до деструктиву. І першим, на кого вони свій деструктив направлять, буде той хто прийшов їх полюбити. Пришпилять, як метелика до дошки, а через дві тисячі років чубитимуться коли святкувати іменини цього віслючого вершника, що про любов балакав.
Не варто цмокати й няхняхкати до вовка, і дивуватись потім, що він руки відгриз по лікті. Він же чинить відповідно до своїх вовчих уявлень про добро. А для вовка добро коли він ситий. І хто при здоровому глузді стане судити вовка за його природу? Винен той, хто цмокав. Але нехай пробачать мені вовки, бо мова в нас про людей.
То ж чи треба любити людей? Я переконаний, що так, але ніколи не повірю, що можна любити всякого ближнього, як самого себе. Подібний заклик, якраз і є прикладом того цмокання.
Цілком достатньо мати в собі розуміння, аби дати право кожному збудувати чи зруйнувати його особисте життя, як йому хочеться і можеться… Бо хибне розуміння “любові до ближнього” призводить до контролю, цього самого ближнього. А несанкціонований контроль викликає лише ненависть.
Взагалі, розумна людина завжди спершу має навчитись контролювати себе. Щоб зупинити себе, коли хочеться штовхнути когось, і штовхнути себе, коли хочеться постояти в когось на горлянці.
Цього досить! Чи можна вимагати від себе, чи від ближнього, якоїсь більшої любові?
Але ж ідіоти, як і вовки, були і будуть! Звісно, вовки, бо необхідні, а ідіоти, бо неминучі. І що ж з ними робити? З вовками люди якось навчились жити. Вовки мусять боятись людей, якщо ми не хочемо, щоб нас зжерли.
Якщо з вовками питань не виникає, то чому ж ідіотів обов`язково треба полюбити навіть якщо вони ближні? Може страх, це і є, та єдина форма любові, що зрозуміла, як вовкам, так і ідіотам?
Цікаво, чи не тому нас весь час лякають епідеміями, кризами й війнами? Нас вважають небезпечними?
Чи може це так нас люблять послідовники того хіпі? Навіть самим “відбитим” вже мало б дійти, що світом керує любов. І це не блюзнірство. Проблема лише в хибному розумінні.
Таку позицію вкрай складно сприйняти тому, хто втратив когось, щось… Та просто втратив. І складність в тому, що, на перший погляд, неможливо зіставити те, що відбувається, із таким поняттям, як любов. Та хіба є у світі інша сила? Коли щось загрожує тому, що любиш, то любов проявляється, як відвага, щоб захистити або, як страх, щоб втекти, врятуватись. Що це, як не любов до себе? Якщо хтось не дає тобі любити так, як ти хочеш, вона приймає форму гніву… І поза сумнівом, за певних причин, вона приймає форму агресії, ненависті. Тому війни розпалює тільки любов. Вона ж їх і гасить,
так само як енергетики, що гасять нам світло. І хоч як мене це бісить, та я не сумніваюсь, що ними рухає любов. Здебільшого до премій, можливо. Я цього не зможу дослідити, так само як двічі не змогла дослідити комісія зі столиці. Проте я можу дослідити чому мене це бісить. І цілком зрозумілим стає той факт, що я люблю коли є інтернет, бо це єдина мені відрада; люблю коли можна ввімкнути блендер і приготувати поживну емульсію з вареного гарбуза, ложки манної каші та води, щоб можна було нагодувати маму через назальний зонд; люблю коли працює мамине автоматичне ліжко, бо інакше мені доводиться вручну садовити паралізовану людину й обкладати її подушками, щоб вона не скотилась на підлогу. А це не таке захопливе заняття яким можливо здається. Чи переносити її на руках на диван, якщо світло вимкнуть коли ліжко було в сидячому положенні…
І от по шести роках, коли вже нерви трохи розхитались, буває, що любов приймає форму агресії. І тоді розуміння, до якого повсякчас закликають доблесні енергетики, мені бракує, як мазі від пролежнів у аптеках міста.
Мене відразу можуть заспокоїти, мовляв, ти ж розумієш, хто насправді винен? А як не знаєш увімкни ящик, там скажуть.
Але я винних не шукаю. Хіба можна когось звинувачувати за те, що він любить?
Та й війна, якщо подивитись з висоти, хоча б місіонерської позиції, всього лише найпростіший спосіб для впровадження змін. Це наша любов до нового. А нове, це зміни. Бо відсутність змін, це смерть. А там де смерть, там і страх. Страшно, більше ніколи не побачити, не відчути… не бути, одним словом. А бути, це ж те, що я люблю найбільше! Але якщо смерть це ціна змін? Треба любити когось більше за себе, щоб дати йому шанс побачити зміни, ціною власного життя. Щоправда, цього теж буває недосить. Я віддав мамі майже сім років свого життя, але деменція помножила мої вкладення на нуль. Таке трапляється. Жертви далеко не завжди окупаються. Навіть найвищі.
За кілька тижнів матері не стало. Я вперше побачив зблизька цей хвилюючий, містичний момент смерті. Мамин погляд просто зупинився і від тої миті довелося говорити про неї в минулому часі. Я спокійно переніс все це, бо нарешті мамині страждання скінчилися, і мій сум змішався з тихою радістю за неї.
Раптом звідусіль почулись слова, яких мама не чула за життя. Дзвінки, сльози, есемески…
Я не одразу збагнув кому адресовані співчуття, оскільки не відчував горя. Бо горе відчувають коли втрачають, а я не втратив матір, я навпаки знайшов її за ці роки. Чи то вона мене знайшла… Та сама любов, що розпалює війни.
Просто раніше я не знав її. Не знав, бо не бачив і не чув. Бо не мав, ні вух, ні очей, ні серця…
Тож коли вщухли слова, висохли сльози, й на мерзлій землі зів‘яли троянди, я зайшов до крамниці і купив пляшку хваленого бурбона з трояндами на етикетці. Таке собі пійло мушу сказати, не мати його і хотіти було приємніше.
січень 2023р.