Попутниця
Вікно купе було в розводах, наче його хтось облизав. Вдалині, з-за хмар, раз у раз, вигулькувало замурзане сонце, летіло навипередки з поїздом, терлось об рідку гребінку лісосмуги, що тяглася вздовж колії, й невпинно котилось до горизонту. Мерехтіння сонячного світла й методичне татакання коліс створювали ілюзію нескінченності моменту.
Василь сидів підперши голову рукою, дивився в вікно й колупав нігтем алюмінієвий окрайчик столика.
В такі миті забуваєш, яка сила, чи нужда, прип’яла тебе до дерматинового дивану купе. І навіть неважливо куди тебе безвольного несе доля. Лише на мить.
Та варто згадати, й відразу, все спливає болісною правдою. Від себе, куди ж іще? Нескінченна, марна путь...
З Нею ти горів, писав вірші, літав за хмари, а тепер… Безглузде мерехтіння.
Несподівано двері купе від’їхали, впускаючи худу жіночку, в бляклому зеленому пальті й старомодному капелюшку. Вона була немолода, й цілком відповідала своєму вбранню. Або швидше вбрання відповідало їй. В руках вона тримала валізу й маленький шкіряний рюкзак, що бовтався на лікті.
Жіночка озирнулась, ніби не знала куди приткнутись.
- Ви не допоможете? – запитала вона тихо.
- А як же, - Василь схопився з місця й потягся до валізи.
- Ні, поличку…
- Що?
- Підніміть поличку…
- То давайте ж, я тримаю, – Василь взяв з рук попутниці валізу. – Овва! І як ви її дотягнули сюди?
- А там чоловік підняв, на сходах, а я вже, той, сама.
Купе наповнював аромат її парфумів. Жіночка була сухенька, але старою він би її не назвав. Так би мала виглядати кіношна фея на пенсії. Очі в неї були зеленуваті, живі й добрі, з тонкими підмальованими бровами. А помітні зморшки надавали її погляду мудрості й доброго лукавства.
- Дякую, - сказала вона вмощуючись на тапчані. Пальто і капелюшок вона почепила на вішак. – А ви сам їдете? Жіночка обвела поглядом купе, пригладжуючи долонею коротко стрижене сиве волосся.
- Пощастило, еге ж? – знічено сказав Василь і почервонів.
- Не любите компанії?
- Та не те щоб, - він пригладив рукою вуса, - але якось воно…
- Затишніше?
Він помітив якийсь грайливий вогник в її погляді.
- Ага, затишніше, - сказав Василь з тінню невпевненості в голосі.
- Значить любите самотність, - сказала жіночка й перевела погляд на вікно.
Василь промовчав.
- Любов, - сказала вона.
- Що? – він ніби виринув з забуття.
- Так мене звати, - засміялась жіночка.
- А-а… Василь, - сказав він й відчув, як палають вуха.
- От і познайомились, - вона мило всміхнулась показуючи рядок рівненьких зубів. – Нам же довго їхати…
- Та ж так… - він не знав куди подіти погляд, тому просто потупився в вікно, хоч придорожні пагорби вже закрили сонце, і на темному фоні виднілись тільки її і його відображення.
Яка дурня. Чому завжди необхідно грати цієї гри? Дивишся в вікно, й удаєш наче тобі байдуже. Як завжди, доля тобі усміхається, а ти гадаєш, чи в неї зуби вставні. Так і житимеш до смерті в тій своїй печері з кажанами. Але, якщо вже й сонцю, самому не сумно, то й я якось зможу. Мабуть…
- Людина не острів, - замислено промовила Любов дивлячись в вікно, ніби читала там Василеві думки.
- Може й не острів, - сказав він. – Може й материк...
- Тоді вже всесвіт візьміть, - сказала вона, - бо ж кожна людина то цілий всесвіт!
Вона з цікавістю дивилась йому в очі.
- Може й візьму, - промимрив Василь собі під ніс.
Якийсь час вони їхали мовчки.
- Замолодий ви, щоб…
- Щоби що? – рівним тоном перебив він.
- Щоб бути таким… сухарем, - в її погляді читалось розчарування, навпіл зі співчуттям.
- Може… - байдужим тоном відказав Василь повертаючись до вікна.
- Але ж у вас в очах написано, що ви геть не такий!
- Та, - махнув Василь рукою, - що ті очі…
- В вас там м’якушка, - лагідно сказала вона вказуючи йому на груди, - тепла, духмяна м’якушка.
- А ви знаєте? – насуплено сказав Василь.
- Знаю. Я давно на цім світі живу.
- Нехай я трохи менше вашого прожив, але й мені ясно, що…
Далі він недоговорив. Вона дивилась йому в очі так, наче прослизала в найпотаємніші куточки підсвідомості, і все що вона там знаходила, вмить відбивалось в тому погляді. Палац болю, фортеця зневіри, й хитка хижка надії. Василь подумав, що погляд цей давно знайомий, але як не намагався, а пригадати, де зустрічав його, не міг.
- Вік не завжди додає ясності, частіше навпаки, - сказала вона. - Люди зазвичай просто старіють і наводять вік, як аргумент, тільки коли їм нічого сказати.
- Отже, й ви можете помилятись, - задоволено сказав Василь.
Вона засміялась.
- Помилятись, - промовила вона, не зводячи з нього погляду, - що ви знаєте про помилки? Ви самі собі вирішуєте, що вважати помилкою, а що ні, а потім тримаєтесь тих помилок, як вош кожуха, - вона схопила руками повітря, у Василя перед носом. – І так прирікаєте себе на самотність… Яка дурня!
- А ви? Ви хіба не самотня? З такою валізою… - Василь запнувся. – Вибачте, я не хотів… просто…
- Звісно що ні! – сказала вона ніби й не чула. – Я куди не ступлю, то скрізь зустріну когось. От зараз вас зустріла!
- Та це, - всміхнувся Василь, - хіба ж це одне й те ж?
- А ви б хотіли тримати когось біля себе, так? І щоб та людина була тільки ваша? Напохваті, так? – вона стиснула суху долоньку в кулачок. - Хіба це любов? Це рабство!
- Ну а… - розкрив вже було рота Василь.
- От тому ви й боїтесь відкритись, бо страшно втрачати!
- Ну, не знаю, - почухав голову Василь, - по-моєму, це як от хтось пише, а хтось малює…
- Ви не нездатні любити, ви просто не вмієте. Любов, це не кишеньковий ліхтарик, і навіть не сонце, вона - саме світло! А світло не зв’язує і не поневолює!
Він не знайшов, що відповісти. Ця розмова чомусь так втомила його, що сперечатись не було сил.
- Не відвертайтесь від почуттів, - сказала вона майже благальним тоном. - Цей світ повен сухих ззовні людей. Вони думають, що так легше жити, але то лише здається. Коли ваша м’якушка всохне, ви – мрець!
Далі вони їхали мовчки. В темному вікні вже тягнулись вервечки ліхтарів.
Може й не вмію, думав Василь, але хто ж мене навчав коли-небудь? Хіба ж це як дихати, що вмієш від народження? Якби вмів, може й жив би інакше. Що за життя! Доки головне збагнеш, то вже й жити ніколи. Якби я продумував ці алгоритми, я б зробив так, щоб любити й розуміти, всі б могли відразу, як дихати. Тоді б люди жили краще. Не ненавиділи б, не вбивали б, не уникали одне одного. Бо ж як то зробити комусь зле, коли відчуваєш його біль, як свій? Тільки яка ж зла сила вчинила над нами таку наругу? Хто навів на нас цю пітьму? За що?
Василь все думав, думав, і дивився на мерехтіння ліхтарів...
Прокинувся він від грюкання дверей в вагоні. За вікном ще тільки сірів ранок. Позіхаючи й протираючи очі він згадав про свою попутницю. І вмить йому промайнула шалена думка, взяти в неї номер телефону, хоч він і гадки не мав навіщо, але чомусь ніяк не хотілось втратити її на зовсім. Може колись, хтозна… Може вийти з нею разом, і хай там що? А що тобі? Сам, один… Хто з тебе спитає? Твоє життя! Василь раптом відчув, як десь в глибині тої печери блиснув крихітний, як око кажана, спалах віри.
Сповнений рішучості, він не міг дочекатись коли розвидниться. Він підвівся на ліктях, подивився на її полицю, й не побачив там, ані постелі, ані зеленого пальта.
Василь ввімкнув над головою світло, й сів на полиці, мацаючи ногами кросівки. Як? Невже проспав? Від такого здогаду йому стало гірко, піднесення вмить розвіялось і замість нього, накотила добре знайома хвиля зневіри й відчаю, що супроводжувала його всі останні роки, що він прожив без Неї.
Він сидів і тупо дивився на ліхтарі, що пролітали за вікном. Колеса вистукували свою звичну прощу, і йому здавалось, що він їде в цьому купе все життя. В темному, порожньому купе…
У двері постукали.
- Бажаєте чай, каву? – запитала провідниця, гарна чорнява жінка з видатними персами.
- Скажіть, а де зійшла та жіночка, що їхала зі мною? – він вказав рукою на порожнє місце.
- Яка жіночка? – здивовано вирячила очі провідниця.
- Ну вчора, ввечері підсіла? – Василь безпорадно тицяв на порожню полицю. – В зеленому пальто… - додав він нерішуче. І потім вже геть тихо: - В капелюшку такому…
Але провідниця вже стукала у двері сусіднього купе.
16. 03.2024р.