Дихати
На зупинці було насмічено. Придорожні дерева, ще чорні й голі після зими, оповивав легкий туманець. Подекуди чулось цвірінькання невидимого птаства. Петро Іванович Пересічний стояв прихилившись спиною до металевої труби зупинки, й дивився перед собою, час від часу зазираючи в торбу, яку тримав у руці. В очах Петра Івановича був сум, сірий, як березневий ранок.
Поодаль від зупинки стояла дебела жінка в надутій синій куртці й балакала собі в руку. На лавці сиділи кілька підлітків і теж про щось белькотіли потупившись у телефони. Здавалось решти світу для них не існувало. Петро не розумів тої балаканини, хоч знайомі слова ніби чув, але їхній зміст був йому не відомий. Він пригадав онука, Сашка, коли той ще був завбільшки з цих шминдриків, і так само бігав з телефоном, і теж часом озивався до діда незрозумілою говіркою, по-молодьожному. Потім, звісно, Сашко виріс, закінчив інститут… При цих спогадах, Петро Іванович відчув, ніби хтось забив йому цвяха в кадик. Він силкувався проковтнути той біль, але йому не вдавалось. – Не мож… - вичавив Петро, знову розкрив торбу й зазирнув у середину, ніби шукав там місця де б можна було приткнути свою напасть. З цієї ж причини, вдома, він вмикав телевізор, чи радіоприймач, брав в руки газету, чи книгу, або хапав дерев’яний масажер і заходився розтирати п’яти. - Не мож… - знову прохрипів він.
Краєм ока він зиркнув на жіночку в синій куртці. Та вже сховала телефон і тепер подивлялась на Петра. Десь він вже бачив той колючий погляд з під ламаних чорних брів. Та це ж Нелька! Перша любов…
- Петро, ти це, чи не ти? – гукнула жіночка, й вже йшла до нього.
- Я Нелю, я… - понуро сказав Петро, червоніючи. – Стою, думаю, де ж я бачив тії чорні брови…
Нелька. Пишна, бойова Нелька, не даси їй шістдесят п’ять, лискуча, фарбована, на пухких пальцях золоті каблучки, червоний лак, і губи масним червоним напуцькані.
- Вухх, яка ти… як та півонія… - сказав Петро й зашарівся, ще дужче ніж Нелька. – Все цвітеш.
- Ой, Петю… куди там, відцвіла вже… - защебетала вона. – Не ті вже роки…
- Та які там тобі роки! Дай молодого Гриця, то ше й не тойво… Ади…
Посміялись. Нелька дістала хусточку й пухкими пальцями тицяла нею під очима, де назбирувались сльози.
- Сивий весь став, - похитала вона головою. – Як ти? Стільки років…
- Та, - опустив він очі. – Таке, живий, та й… Це ти розказуй… Ше працюєш? Як там Микола? – запитав Петро ніяковіючи. – Все з бджолами?
- О, на а шо ж! Тільки на свята й бачимось! Село і вулики! Страшне! Не хоче в город і хоть ти шо йому! Мед оптом здає і но «продукти привези мені» і всьо, - Нелька махнула хустинкою кудись вбік. - А як та епідемія була, то вобше здурів, нікого на поріг не пускав: «Торби тамо під фірткою лишай і всьо, нема чого ті бацили городські возити сюда» Цирк!
- Ті віруси… - сказав Петро й крадькома зиркнув в торбу. -То цементний травив людей, то барда, а то вже другу заразу зробили, шоби тільки люди не мали спокою.
- На а шож, в нас і сини, і невістки обидві, по два рази, і внуки. Страшне! Але слава богу…
- То ти все в магазині? – Петро м’яв торбу не знаючи куди її подіти.
- А так, десь, колись вийду, а більше Коля, син, займається. Лишили йому магазин, а мені внуків, - Нелька розвела пухкими руками, - а старший так само в податковій… Тай таке… Нема на шо жалітись… А ти?
Петро напружився й притиснув торбу до себе.
- За Любу твою чула, від Нінки Овчаручки, дуже жалко, така молода…
- Та, жалко… - махнув рукою Петро, - але вже якось звик, шо вже тут.
- Все сам, - почала було Нелька, але запнулась. – А дочки твої? Таня, так само там, на півночі?
- Так, - закивав Петро, - а куди вже їй звідти? Та ще й з цим всім…
- А внук?
Тут Петро не втерпів, одвернувся й зашелестів торбою. Він відкривав її, закривав, мотав головою.
- Що з тобою, Петю?
Петро мовчав, кивав, сіпав торбу, й смикав плечима ніби намагався випростати крила з під затарганої куртки.
- Петюня, шо з тобою? Петюнчику? – кинулась до нього Нелька й поклала руки на стрибаючі плечі.
- О господи… - зітхнула вона. – Пробач Петюню… а я дурна… пробач… А я тобі тут про своє… господи… дурна… Петюнчику…
Нелька все лепетала і гладила Петра по спині пухкою долонею.
- Восени поховали… - вичавив Петро глухо, ніби рот був повен землі.
Нелька охнула і притислась до Петра.
- Ой горе… горе… - шепотіла вона. – Я ж не знала.
- За шо? – так само глухо запитав Петро.
Якусь хвилину вони стояли мовчки. Мовчали підлітки на лавці. Змовкли, здавалось, навіть невидимі пташки в придорожніх заростях.
- За шо? – знову озвався Петро, розглядаючи придорожні хащі.
- Клята війна, - тихо промовила Нелька, і розгублено замовкла.
- Війна? – запитав Петро, тупо дивлячись перед себе. – А чого? Чого?
- Ой Петя… нашо ти? Не думай за те. Не чіпай…
- Та я шо, - мовив він, - я нічого…
Раптом, йому здалось, що ближчої людини ніж Нелька в нього немає. Дружина померла два роки тому. Доньки. Старша - там, по той бік світу, куди йому вже ніколи не дістатись. Раніше сам не хотів, а тепер, як війна… А молодша… Тепер, їй вже хіба психіатр близька людина. Навіть ти, старий дурень, ніби смерть бачив, життя бачив, а як його бути… Як зарадити? Що сказати? Але й нести це в собі, теж не можеш…
Петро помітив, що цвях ніби відступив, і поки міг, мусив говорити. Вперше за довгі місяці, відколи поховали Сашка, він вкрай хотів виговоритись. Ніби торба, яку він завжди тримав напоготові, раптом здалась йому замала, щоб запхати в неї все те що не давало дихати всі дні, місяці, роки…
- Не розумію, - сказав він. – От прадіда розкуркулили. Ну ясно, колективізація, матері його лихо. Не тільки ж мого… Ну нехай, врем’я таке було. Потім голод, діди лободу жарили… Тоже комуняки. Ясно. Та й комуняки ж хто? Свої ж! Сталін, война. Ясно… Але… Нашо тоді оце всьо? Таку страшну ціну заплатили і за шо? Як там вже б не було, а строїли! На кістках, але строїли! Заводи, фабрики, геси, шмеси… І копійки ж всьо стоїло. Ну нехай, не пішло. Але ж… - Петро ковтнув повітря ніби збирався з силами.
- Ви, сволота, ви ж, - сказав він до дорожньої пилюки, - незалежні! Шо ви за тридцять років, курва, построїли? Жменька жиденят, і ше тихво чеченів, нажерлись, а шо більше? Європа? А шо та Європа? Он вам показали шо ви і хто ви для них? Поляки показали вам шо та Європа?
Петро вирівнявся. Неля мовчала і лише тримала його за плечі, ніби щоб він бува не злетів в небо.
- Якби ж не тільки пхати в кишеню, - провадив далі Петро, - а шось та строїти, може той чорт, скаменів би, сюди б не втрутив? А як тридцять років тільки-но красти й красти, і всьо Європа дай, Америка дай… І но люди на забій дай…
Петро сильно тріпонув торбою, наче в ній були всі його біди.
- Хай, може я дурний. Я ж не кажу… Але хай хто скаже, розумний, хіба так хто строє хату? Шоб гроші в борг, а люди в морг? Хіба! А як не мож, то йди в очерет! Нашо дурно люди гноїш? За шо ті діти там? За шо?
Він знову відчув цвях і замовк. Нелька, що досі стояла немов кам’яна баба, важко зітхнула.
- Ой Петю, Петю… А хіба ж я знаю?
Якусь хвильку вони мовчали.
- Треба жити… - невпевнено сказала вона. – Шо зробиш, якось воно вже буде. Мусить бути… Треба жити.
Раптом Петро ніби прокинувся, витягнув шию й голосно, натужно вдихнув сіре повітря.
- Дихати… - прохрипів він. – Дихати треба… але не мож…
28.02.2024 р.