Шістнадцятий Аріель
Я сиджу і дивлюсь в німецьке небо, крізь німецьке вікно. І сиджу я, до речі, на німецькому товчку. Кращого місця, аби зустріти цей чудовий березневий ранок, двадцять четвертого року, годі й шукати.
А десь там люди: бігають, сперечаються, стріляють, вмирають… Звісно ж, всі ми колись... Але важливо не те, що колись помреш, а те, що зараз живий! І жити треба якнайкраще! Це я добре засвоїв. Тільки егоїстом можна прожити щасливе життя.
В кімнаті тихо, за вікном цвірінькає птаство, я роблю йогу, п’ю теплу воду, потім йду в душ, потім випиваю велику склянку смузі, з лохини й петрушки, їм горішки, йогурт, гортаю стрічку новин в телефоні. Війна, Путін, снаряди, війна… Як це все нудно.
Погода сьогодні чудова, мабуть, влаштую собі вело прогулянку за місто. Тут дивовижні краєвиди. В придорожніх кущах копошаться полохливі кролі; на смарагдовому лузі, відгородженому низеньким парканом у дві жердини, пасуться дві бурі корови; трохи далі, якась фрау вигулює вороного коня. Що за красень!
Алея, що веде за місто, обсаджена магноліями, великі квіти поважно гойдаються на легкому вітерці. Через дорогу тягнеться старий мур, оповитий гліциніями, ввесь вкритий їх пишними бузковими гронами.
Я помалу кочусь рівною, чистенькою доріжкою, оправленою моріжком, і поодинокими лавочками, кажу «Хальоу», їдучій назустріч дівчині, з рум’яним обличчям і вогкою прядкою волосся на чолі. Від неї пахне шампунем з ледь вловимим солодким ароматом свіжого поту. І всі ці запахи, квітів, дівчини, лугу з коровами, змішуються з весняним подихом землі, й надихавшись, я немов п’яний, вже не їду, а просто лечу. І так стає добре, що не існує для мене в цю мить нічого крім щастя на землі.
Приємно втомлений я повертаюсь додому. Знову душ, потім чай, з бутербродами, з авокадо, тунцем, солодкою цибулею й м’ясистими томатами. А за вікном так само всіма фарбами майорить весна. І я люблю. Справді, люблю це життя.
І навіть не уявляю, як можна любити його десь там, в холодних окопах, на сірих вулицях повних озлобленого люду, у запльованих під’їздах хрущовок, вимерлих селах… Не знаючи спокою, радості, сміху, ховаючись від куль, дронів, ракет, озвірілих тцкашників.
Там сирени. Там, щодня, над містом, жалібне виття похоронних процесій. Вони йдуть і йдуть. В один бік. Скорботний караван в нікуди. Там, за вікном, похмурим привидом сіріє береза. Жодних смаків, жодних слів, почуття голоду, чи провини. Холодна кухня. Махровий халат гріє рівно настільки, щоб продовжувала циркулювати кров.
Кров. Така дивна рідина, найдешевша й безцінна водночас. Кров, як вода... Все залежить від того, куди вона тече. Чиї химерні жорна крутить її неспинна течія? Що мелеться на тім пекельнім млині? Душі, долі, світи… Жиріє млинар, руки тре аж заходиться. Добра розвага.
Ні. Там не можна любити. Ні життя, ні людей, ні себе. Там можна говорити крізь зуби обридле «Здрасті», розводити срачі в соцмережах, і чекати, чекати, чекати… Весни, перемоги, смерті… І невідомо, хто прийде першим. Рак, інфаркт, ракета… Що краще? Бути мертвим, чи живим? Мабуть, таки живим, але не там.
19.03.2024 р.
