06.04.2024 07:16
18+
40
    
  - | -  
 © Сигізмунд Кржижанівський

Міст через Стікс

з рубрики / циклу «Сигізмунд»

Інженер Тінц кинув креслення на столика, що стояв біля ліжка і підтяг ковдру до підборіддя. Лежачи з закритими очима, він відчував крізь повіки синьо – зелене світло лампи і сітчасте відображення ферм що блукала по ретині, які ще не встигли випасти із поля зору, разом з відкинутим аркушем. Думка його, перевіряючи цифри і знаки, йшла обходом із формул у формули.


Поряд з кресленням, у кутку столика, недопитий чай. Не відкриваючи очей, Тінц, намацав скло і наблизив його до губ: майже холодний. Під повіки, як у магазинні двері в момент, коли за ними хоче прочорніти, «Закрито», проштовхуються запізнілі думки. Вони наполегливі і злі, стукаються чи в скло, чи в зіниці, тикаючи війчасті стрілки годинника і не згоджуючись на завтра. І під зважнілими повіками Тінця продовжувався впуск і відпуск. Синьо-зелене світло – ніби воно через стоячу зацвілу воду – просочувалось в очі. У горлі було сухо. Тінц ще раз простягнув руку до столика: «Мабуть-що зовсім холодний».


Дійсно, те до чого торкнулися його пальці, було холодним і слизьким, але не як скло – воно вдавлювалось під стиском фаланг і, отершись шкіра об шкіру, пружно вистрибнуло з руки.


Тінц миттєво відкрив очі і відірвав голову від подушки. Під синім ковпачком лампи, поверх нижнього краю креслення, сиділа, викруглюючи очі назустріч його погляду, жаба. Її біле мляво пульсуюче черевце, майже зливалося з білизною паперу, а зелено-сизі плями спини були під колір світла, в’ялий і жирний зад жаби був з опаскою відсунутий до краю столу, а насторожений вигин перетинчастих лапок показував готовність в будь-яку мить вискочити зі світлового кола в пітьму. Навіть ніздрі Тінца відчували припах болотної твані, що виходив із феномену. Він хотів закричати, махнути рукою на пару наляканих очей, що витріщилися на нього, але ті, не розчіплюючи зчіпки зіниць з зіницями, встигли попередити: рот жаби ворухнувся, і – що було дивнішим за все, - замість кваку із нього видавилися слова:

- Будьте люб’язні, чи далеко звідціля до смерті?

Тінц, відсунувшись до стіни здивовано мовчав. Витримавши паузу, жаба роздратовано ворухнулася на розчепірених перетинках:

- Бачу, я остаточно заблукала.

Голос у тої, що говорила був м’який і обволікаючий; в куточках широкого роту, що звисали – вираз щирої гіркоти та розчарування.

Пауза.

- Ви небалакучі, - продовжив білий рот, майже страждально вигинаючи свою дугу, - між тим повинен же мені хто-небудь допомогти прострибнути із застіксія в абсолютне і остаточне із, якщо вже вам не подобається слово, тільки що сказане мною. Як бачите, я в стані транзитної подорожі з кіспеденту в трансцендент ( метафізики, маю надію, не розсердяться на мене на моє cis (по цей бік – лат.). І як це часто буває з мандрівниками, мені довелося загрузнути в…

- Це дуже дивно: вночі, на моєму столику – і раптом…


Жаба, почувши у відповідь, перші слова, округлила посмішкою рота і м’яким напівстрибком підсунулася до ближнього краю столу:

- Повірте: мені ще дивніше. Я жодного разу за всі ці тисячоліття не змінювала баговиння на путь. І от я, принципова домосідка дна, вночі на чийомусь столику…


Тінц потрохи привикаючи до плівчастих очей, тягучого голосу і звивистому абрису нічної гості, подумав, що правильне ставлення до снів в тому, щоб дати їм доснитися. Він не висловив цієї думки, не бажаючи бути неввічливим до співбесідника, що цілком коректно і довірливо розташувався за півметра від його вуха. Але думка, вочевидь, була вгадана.

- Так, - сказала жаба, затягуючи очі плівкою, - ще Ювенал писав про «Про жаб із Стікса, я яких не вірять навіть діти, що безкоштовно миються у бані». Але про це краще було б спитати у тих, кого миють за платню в один обол найчистіші з усіх вод, води Стіксу: ново -, але не народжених, а померлих. Втім, мені менш за все потрібна віра в моє буття: бути сном – це дає деякі переваги, розв’язує від зв’язаності зв’язністю, хоча я і не маю наміру зловживати цією прерогативою. Притому, якщо сновидець може не вірити в реальність свого сновидіння, то і сновидіння, в свою чергу, може засумніватися в бутті того, кому воно бачиться. Все питання в тому, хто кого попередить: якщо люди раніше перестануть вірити в Бога, чим Бог зневіриться в них, то Богу приходиться погано, але якби Богові першому вдалося перестати вірити в реальність своєї вигадки, тобто світу, то… О, на стіксову поверхню спливає багато бульбашок, круглих як «о», і всі вони незмінно лопаються. Але ми відволіклись від теми: якщо мені буде дозволеним зіслатися на Гегеля, який вважає, що деякі народи, наприклад ваш, мають буття, але обділені історією, позаісторичні, то чому б мені, що походити зі стародавнього роду стіксових жаб, навіть при виключенні з буття (ставлю Гегеля на голову) не розповісти своєї історії, якщо знов - таки мені не буде відмовлено в увазі. Нарешті, всі явища дано свідомості явочним порядком, вони вскакують – не питаючи про дозвіл – прямо в мозок, як ось я, і цей метод вскакування… але нема чого перебеззв’язнувати і надто вквакуватися в метафізику – Чи не так?


Тінц ще раз з заспокоєною уважністю оглянув мешканку стіксових тваней, що розсілася під синім світлом лампового ковпака. Готуючись розпочати розповідь, вона зручніше підібгала свій жирний зад і охопила наліпом задніх бугристих лапок рант столу. Круглі очі, круглий живіт, здавалось, обтягнутий білою жилетною тканиною, і вузькогубий, як у англійців підібраний рот нагадували сеймуровський абрис флегматичного Піквіка в той момент, коли дослідник життя піскарів Темпшайрських ставків збирається розповісти одну зі своїх історій. Тінц посміхнувся посмішці і, відділивши спину від стіни, що холодила тіло, підіткнув спадаючий край ковдри і приготувався слухати: після декількох «гм» і «кх» біло – зелений під синню ковпака нічний встриб почав так:

- Як вже згадувалося, чужіше за всі чужості нам, мешканцям стіксових тваней, переміщення із одного тут в інше тут. Мандрівка це безпутство – кх, м-да, - так, принаймні, думають кращі уми дна. Адже скільки ви, переповзні землі, не обплутуєте її шляхами, всі ваші мандри, всі і всіх, неодмінно закінчуються ямою, останнім тут, з якого ніхто і ніколи не вилізав. Безглуздо чекати, поки тебе наздожене однонога, але спритна лопата. – краще заздалегідь і самому заритися в мул. Але не всім дано вести розмови з древньою мудро – чавкаючою багнюкою придоння Стікса, ріки, в яку впадають всі сенси. Притому життя, в порівнянні зі смертю, це глуха провінція. Парадокс? Зовсім ні. Коли ти, Тінц, досягнеш наших тваней… О, чого тільки немає в ні! Запевняю тебе, все це ваше життя, що мішуриться в зорі і сонця лиш так… застікся. Жити - це дезертирувати від смерті. Правда, всі ви, що втекли із ні, в ні повертаєтесь: рано чи пізно, тому що іншого немає.

Але нам, сидидомам стікського придоння, зайві які б то не було вистриби назовні. У нас є все. що є, коли воно уже не є. Адже води Коциту, Лети, Ахерона і Стікса зливаються, і в країну смерті обвиту ними, можна вступити, тільки залишивши пам`ять про життя у безхвиллі наших вод. Таким чином, міріади людських пам’ятей скидають в чорні глибини Стікса весь свій вміст, увесь вантаж віджитих життів: вони повільно осідають, розпадаючись на дні і миті, крізь міжкапельні щілини вод, до нас на дно. Життя поверх життів, шарами на шари, каламутні і вицвілі зростки із днів, контури діянь і віддумки думок. Неможна зробити навіть кроку, щоб не розворушити людські пам’яті, що устилають стіксове дно: багатомовні розсипи слів що відзвучали, в’язкі таємниці злочинів і ласк ворушаться при перестрибі над і піді мною, налипаючи на оці ось плівки. Жаба зупинила на секунду розповідь, підсунула до вугла подушки кінці своїх передніх лапок з пальчиками. Тінц уважно вдивлявся в білу під зеленуватими плямками в осипі із пухирчастих горбків шкіру жаб’ячих пальців.

- Отже, - продовжила та, що говорила, м’яким поштовхом задніх лап піддавши тіло на вугол подушки, під саме вухо співбесідника, - отже, ясно, що нам, мешканцям дна днів, нема чого залишати його. Ми не наслідуємо звичайним річковим жабам, що полюють на мух. Для чого? Віджиті життя самі тчуть чорнонитковий килим, що устилає стіксове русло. Зарившись по самі очі у дно днів, ми слухаємо тільки високий і дальній плескіт весла Харона і бачимо ковзаючу тінь його човна, що блукає між берегами: живими і мертвими. В мулі мертві всі «або»; тіниста прохолодна вічність тіниться найтоншими нитями крізь нас, оксамитами мулу, нірвана нірвани, зливаючись навколо думки, задуми, зазадуми і…

Плівки жаби, що закотилися, сховали її очі, втиснута в зелено-біле тіло голова без шиї закинулася догори, випинаючи губи.

- Але як же тоді сталося, що?...


Голос Тінця зірвав плівки з очей гості, що закинулися в себе; але її слова не відразу полишили мовчання.

- Бачиш, сталося дещо, що примусило мене емігрувати. Так, знаю, в моїх вустах, після всього сказаного, це повинно звучати дивно. Однак, ланцюжок подій рідко співпадає з ланцюгом висновків. Справа в тому, що населення стіксового дна не однодумне. Строкатість пам’ятного осаду, вочевидь, викликає певний вплив і на нас. У питані про смерть ми розділяємось на лібералів і консерваторів. Я належу до останніх. Але партія ліберального ставлення до смерті в останні часи, на жаль, почала брати верх. Ми, старі жаби Стіксу, притримуємось перевіреного віками принципу: мертве повинно бути цілком мертвим; нам непотрібні напівфабрикати смерті, всіх цих недожитків, самогубців, тих хто загинув в боях, одним словом, всіх цих вискочок у смерть, що завчасно лізуть в священні води ріки рік. Я і мої однодумці. Ми вважаємо, що нашвидкуруч, абияк зроблений мрець – не зовсім мрець; смерть повинна працювати терпляче і ретельно, повільно, за роком рік, поступово проникаючи в людину, постійно лишаючи його контуру думок і залишаючи без сил емоції; його пам`ять, втрачаючи колір повинна – під дією хвороби чи старості – поступово сіріти, набуваючи гравюрних тонів, і тільки тоді вона буде мати колір стіксового мулу. Всі ж ці насильно скинуті до Стіксу життя непросмертені, обірвані на ходу життя, зберігають в собі життєву інерцію; Лета відмовляється від них і зносить їх схвильовані, наповнені строкатістю пам’яті, до нас, в Стікс. І вони нам порушують і спотворюють небуття. Здавалося б, так просто і зрозуміло. Але ліберали, що завжди грають на жадібності, на поклонінні перед чисельністю, давно вже висунули гасло: побільше мертвих.



Зрозуміло, ми не здавались, ми всіляко протистояли екстенсивній і захватницькій політиці смерті. Боротьба йшла зі змінним успіхом. Ліберали, повинно це визнати, краще за нас вміли впливати на вульгус. Час від часу вони збирали хори жаб, що зістрибувалися на мітинг, і тоді над Стіксом здіймалося голосне квакання, що вимагало масових смертей. Зазвичай шум їхніх голосів, що звучав все сильніше і сильніше, долунав до землі, пробуджував голоси людських натовпів, які, услід за жабами Стікса, що розквакались, вимагали смертей самим собі, кх. І тоді починалися війни. Вантаж боїв наповнював Харонового човна по самі борти. І на деякий час кліка що викликала смерть, заспокоювалась….


Але, однак, як це і можна було передбачити, апетити партій гуртових смертей, що ні століття, розросталися все більше і більше. Ватажки лібералів, що роздемагогствувалися, наперебій похвалялися, що перефарбують води Стікса в кривавий колір. Майже всі, мало не до пуголовків, були розпропагандовані. Тонконога молодь, вистрибуючи цілими зграями на мілину і звернувшись тисячами ротів убік землі, кричала: ще – ще.


Ставало тривожно і напружено. Насувалося – не то із життя, не то із смерті – невідворотне. Навіть я, що тисячоліттями не покидала дна, одного разу, спливши на каламутну поверхню, уважно оглянула обидва береги: один, наш, мертвий, був із рихлих попелів, плаский і беззвучний. Над ним не було повітря, і тому чорне небо падало прямо в попели всією своєю обеззореною товщою; другий, ваш, був затягнутий завісами туманів, але і через них мерзенно променіло воно, ваше сонце, і крутилися груди райдуг, що заплутались в його променях. Життя, б-р-р, яка гидота – я відвернула очі і скоріше назад, в мул.


Тим часом довго вигукуване міліоносмертя почалося: воно заахало – звідтіля, з землі – тисячами задертих догори горлянок, воно повзло протравленим туманом, гасячи райдуги і відриваючи сонцю промені, його кульові вітри несли прямо до Стіксу звіяні кульбабки душ. Сластолюбне квакання ледве не всього стіксового придоння зустріло перші напливи смертей. Не знаю, що – можливо, обертання їхньої землі – зробило людей збоченими, навіть у війнах: дурні, вони кидають в смерть найбільш смертенепридатне, свою молодь. Пам’яті юнаків ще не заповнені, пусті і тому, попадаючи на поверхню Лети і знесені течією в Стікс, вони, за своєю пустотою, не здатні затонути і плавають зверху, напівневтиснуті до Стіксу. Це молодіжне міжсмертя зростається в ряскоподібне щось, що розлучає дно ріки з її поверхнею.


Ми, жаби старого гарту, пробували прорвати настил ідей відстрибу, одзовізму, як сказали б у вас на землі. Пам’ятаю, я прочитала лекцію в одному із найглибших ядовій дна на тему про садівника, який, бажаючи прискорити ріст квітки, тягнув її за стебло вверх, поки не вирвав з коренем зовсім. Мої аргументи не зібрали багаточисельної аудиторії. Всі зусилля були даремні, чернь що розквакалась кривавим кваком із черні перетворювалась на червонь, тому що бої, які нахлинули в Стікс просочувались кров’ю в здавна чорні води. Весло Харона в’язло в сукровиці. Перевантажені борти його човна ковтали воду Стікса. Тоді – то душі і кинулися вплав, хвилюючи споконвічно нерухомі води.


Це переповнило чашу. Далі неможна було терпіти: прощавайте, рідні мули, прощавай нерухома вічність і ти, беззвуччя, співаюче смерть! Я вирішила рятуватися – туди, в попели. Плівки моїх лап декількома ударами підняли мене на поверхню. Я висунула голову, шукаючи очами мертвого берега. Тут-то і почалося: як я не вдивлялася, я не могла зрозуміти, де життя, і де смерть; обидва береги були перетворені на попіл і обезлюдненні, глибокі воронки, могильними ямами, покрили їх як віспою, і туман, змішаний з настилом ядовитих газів, застилав ліву і праву далину. Як бути? Треба було вирішувати. І я вистрибнула навмання.


Обережні поштовхи п’ят вели мене в глиб і в глиб. Поступово задимлене повітря почало прояснятися, назустріч мені запалали зарева міст, і виявилося, що, за волею випадку…

- Що ти на землі? Ну, ну, - Тінц, видавивши ліктя із подушки, підсунувся впритул до досказу.

- На жаль, так, інакше наша зустріч навряд чи була б можливою. Звичайно, я пробувала назад. Але не знайшла своїх слідів. Блукаючи навмання, я раз за разом натикалася на людські гніздища. Що було робити? Вдень я, ховаючись від жовтих щупалець вашого сонця, перечікувала в волозі ставків і вирів. Одомашнені людським життям річкові жаби від страху розстрибувалися геть від мене, гості зі Стікса. Але з настанням ночі я вибиралася наверх, шукаючи попутників туди, назад, в смерть. Мої спроби були не досить вдалими. Пам’ятаю, одного разу, це було вночі, як от зараз, я застрибнула на подушку чахоточної вісімнадцятилітки. Юна істота, розкинувши свої коси по гарячому полотну, ловила повітря частим, коротким вдиханням. Мені захотілося, як це роблять інколи шпигуни Стікса, лікарі, обнадійливо пожартувати. Засунувшись ротом до вуха, я скаламбурила: «Пневмоторакс, кворакс». Але дивно, супутниця скрикнула; на крик чиїсь кроки; і мені прийшлося, підібравши п’ятки, через паперові хвости рецептів, що задралися з-під пробок, - назад, в пітьму.


Іншого разу мені вдалося заслизнути під тонку ковдру до набірника, що помирав від свинцевого отруєння. Так, кх… алфавіт, з пересипу якого ви майструєте свої молитовники і політграмоти, достатньою мірою отруйний. Пам’ятаю, я притиснулась вушною перетинкою, аускультуючи слабіючи серце, і … так, до речі, мене легко заплутати у фольклорі застікся, цей ваш з-під фабричної гарі заспівавши: «Гей, ухнемо», - чи не значило це; «Прикладемо вухо, підслухаємо, ухнемо», - повторюю, я слабка на ваших словесних купинах…


- Не наплутуй нісенітниці, почекай, - Тінц різко відсунув око від спузирених прорізів зіниць жаби, - якщо ти тільки до попутників. То, значить, я…

Над ротом жаби здувся пузир, лопнув, і йому услід:

- На жаль, ні. Бачиш, поки я мандрувала світом, пітьма думок мандрувала в мені. Я багато бачила і спостерігала, я вистрибала простори і на тому і на цьому боці Стіксу. І от мій висновок: справа не у війнах живих з живими, не в тому, що ви, люди, існуєте для взаємних похорон, а у вічній боротьбі двох берегів Стікса, в боротьбі що не перестає смерті з життям. Я пропоную перемир’я. І мій встриб не стільки до тебе, скільки ось до цього креслення.

- Не розумію.

-А між тим це так просто. Що таке країна смерті? Така ж країна, як і всі інші, але з дещо завищеним митом – з живого при переході граничної межі стягується сто відсотків життя. Тільки і всього. Отже, перекреслюється межа. Мертві можуть репатріюватися на земну батьківщину, ті ж, що занадто живі для життя… але не будемо заглиблюватися в деталі. Мої ідеї і твої цифри зможуть зрушити велику справу коінциденції мертві і живі, так сказати, з мертвої точки. Все одно – йде до цього, безумців, що заволоділи стіксових дном, не переквакати. Нехай. Нехай. Єдиний amor, доступний мені, виселенці колись чорних вод, це amor fati (Любов до невідворотності року – лат.). Ми почнемо з дрібниць, що непомітно вштриховуються в життя…

- Наприклад?

- О, за цим діло не стане. Скажемо, біля всіх перехресть витончено сконструйований автомат: по вертикалі із землі дошка; в дошці на рівні кишені вузька щілина для встрибу монет, на рівні лоба щілина діаметром в поперечник кулі. Ви підходите до автомату, опускаєте монету і отримуєте кулю в лоба. Дешево, загальнодоступно і, при беззвучності пострілу, що можливе при застосуванні системи глушників, майже не заважатиме перехожим. Або…але мимо, і до головного: твоє креслення мосту дуже доречно попало мені під пальці: точні і легкі форми; твої цифри вгинають і вигинають сталь, як віск; але пора перекинути техніку в інші масштаби; треба відкрити матеріал легший за павутиння і міцніший чим залізобетон, невидиміше скла і який тягнеться легше чим золоті ниті, тому що пора, давно пора будувати моста через Стікс. Так – так! Він повисне між вічним «ні» і вічним «так». Із ночі в день і із тіні до світла, своїми спаями знову з’єднуючи розділені смерть і життя. І тоді над звивами Стіксу ми розкриємо чорні пащі екскаваторів; ми вичерпаємо ними всі затонулі пам’яті світу; всі віки що канули в забуття, осілі поверх віків, історію і праісторію, змішані зі стіксовими мулами, ми піднімемо назад, під ваше сонце. Ми спустошимо забуття до дна. Смерть роздає всі свої багатства жебракам – оболи і життя, - і подивимось, як вам вдасться лишитися живими серед повсталих смертей. Отже, ми починаємо роботу. Обидва: во славу Obiit (Тут: відійшов ( в інший світ), преставився – лат. ). Ні? О, наш міст перетворює «ні» в «так». З дозволу співавтора, я як - небудь так… поближче до думок. Кхе. Тут жорсткувато, чи не правда, і у всіх на виду, в той час як під костями скронь можна з повною прикровенністю…


Тінц відсахнувся до стіни. Він бачив: очі жаби вилупились злими пузирями, а задні ноги зігнулися, готуючи стрибок. І перш ніж захисний рефлекс підняв його руку, м’який і слизький удар в мозок закинув його голову на подушки. Тінц скрикнув і … відкрив очі.


Кімната була наповнена рівним і ясним денним світлом. На приліжковому, під забутим сіро-синім, зблякленим сонцем світлом лампи, розвернутий план пятипролітного мосту. Біля вугла столика перекинутий стакан: круглий скляний його рот назустріч очам, а з біло-зеленого краю блюдечка срібний плоский язичок ложечки, що вислизнув зі скла назовні; поверх штрихів схеми вологі сліди: не то роздріб крапель, не то…


Інженер Тінц ще раз закрив очі, стараючись утримати швидко таючі у дні образи дна. Затим він відкинув разом з ковдрою – ніч. Ноги його шукали на підлозі звичні капці, а мозок одягався у звичні схеми і цифри.



Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.



1931 рік.

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
 06.04.2024 07:54  Каранда Галина => © 

Щось тут Кржижанівський перемудрив із формулюваннями речень. Ідею я зрозуміла, загалом цікаво. Але через словесні конструкції та пунктуацію ледве перелізла, особливо на початку твору.