19.04.2024 19:40
для всіх
23
    
  - | -  
 © Каллистрат

Маршрут у юність

ностальгічне

Пізній ранок і вже наближалась «піонерська година».

Я виглянув у вікно, а – там сонце! Справжнісіньке, ще й світить.

«Треба вийти на вулицю», - подумав я. І вийшов.

Небо було чистим і спокійним. Ніде нічого не гуло і ракети над головою не літали.

«Гарний день, - ще раз подумав я, - може сьогодні обійдеться, а то не встигнеш і сто метрів пройти, як над головою обов’язково пролетить пара ракет, а як бухають? Аж стекла у вікнах дрижать, добре хоч в будинок ще не поцілили».

Схоже, день мав бути спокійним, а тут, якраз, і маршрутний автобус почав підходити до зупинки. І у мене виникла думка: а, що, як зараз просто сісти в цей автобус і доїхати на ньому до його кінцевої зупинки? Туди, в той район, де я колись був молодим і веселим. І я сів.

Як і належить у цей час в ньому здебільш сиділи колишні «юні ленінці», згорблені, посивіли, когось вже трясло, а хтось згадував про Брєжнєва і плани партії і народу, в молоді ж, яка тут була із вух або стирчали дроти від затичок, або вони були заглиблені в свої смартфони, плекаючи надію знайти там якийсь ще невідомий нікому світ і не звертаючи уваги на навколишній.

І навіть старенька, що сиділа поруч, дістала з кишені смартфона, носову хустку, плюнула на екран, ретельно його протерла хусточкою і почала там щось видивлятися…

Стара! Що ти хочеш там побачити, краще почитай Лукіана, який майстерно описав і змалював все, що тобі вже й треба…

Життя, одначе…

В кого-небудь ще є маршрутний автобус у свою юність?


***


Так от, десь за годину я вже був там – у своїй колишній молодості.

І я зійшов на зупинці.

Навколо була моя, вже постаріла юність.

П’ятиповерхівки усі в «латках» від безладного утеплення з якоюсь сумною сором’язливістю ховалися під могутніми і пишними кронами зелених дерев. Господи, а які ж вони були колись молоденькі, майже дошкільнята, їм же тоді не було ще й десяти рочків. Стояли бадьорі, дихаючи свіжим повітрям, а навколо них тяглися до неба і світла недавно висаджені деревця, такі тендітні і беззахисні, і сонце світило для всіх з надією – все буде добре!

Час для людей – і суддя, і вирок.


***


О-о-о… рідний «Гастроном»! Але… і східці від віку вже щербаті і сам він якийсь пригаслий, ледь жевріє в своїй дрімоті, та двері ще відчиняються і я в нього зайшов.

Всередині приміщення майже нічого вже не було, ні-чо-го… мабуть приготували для продажу. Тільки старенька ще сиділа у напівтемному кутку дрімала і час від часу продавала всім бажаючим розливну воду (тобто – «очищену»).

- Вам скільки води? – прокинулась вона.

- Мені? Ніскільки.

- Тоді що вас тут цікавить?

- Цікавить? Моя молодість…

- А ви що КОЛИСЬ сюди ходили?

- Та кожного дня! – засміявся я, мені стало якось веселіше і я згадав.

«Розливайка» в гастрономі починала працювати рівно о сьомій годині ранку, як тільки відкривався сам гастроном. До цього часу там вже стояла черга з чоловіків, яким було вкрай потрібно або похмелитися, або отримати заряд бадьорості перед робочим днем.

Підбігав, займав чергу, відчинялися двері, чоловіки солдатським строєм ставали біля скляних конусів, що були, взагалі-то, для соку, але в такий час використовувалися для розливу вина. Черга рухалася зі швидкістю стрільби з кулемета, у кожного в долоні вже були затиснуті тридцять копійок на стакан вина, продавчиня точними механічними рухами брала гроші, наливала вино і відсовувала стакан убік, його зразу ж хапав спраглий від вчорашнього життя мужчина, відходив на три кроки в сторону, швидко випивав і швидко ставив його знову на прилавок.

Потім хто куди: хтось біг швиденько на роботу, щоб вчасно проскочити прохідну заводу і увімкнути свого верстата, інший полегшено видихнувши після випитого повітря, повертався знову чи то додому, чи просто теліпатися десь по всьому місту.

Підбадьорений підходиш до свого верстата, весело плескаєш його долонею по суппорту, вмикаєш і говориш: «Ну шо, братішка, дадім странє угля, хоть мєлкого, но до х…!» І під цим гаслом до кінця зміни видаєш країні 120 % він призначеного плану. Куди потім йшли ті зайві 20%, так ніхто ніколи і не знав, але премію отримували. ))) Ну, а як ти ще побудуєш той соціалізм? )))


А тепер і рідний «Гастроном» вже конав, прийшов і його час стати якоюсь «форою» чи там, «атебешкою». Боже, боже… і куди ти дивишся?


***


Вийшовши, завернув за гастроном і попав до раю, тихого і зелено-задумливого. Сюди ледь долинали звуки з оточуючих вулиць, пішов по алеї, якою колись ходили до шикарного кінотеатру, і в якому, частенько перед сеансом грали музиканти з філармонії, ні, тоді ще не було ні наших «азнавурів», ні «сердючок», все було «по - взрослому». ))) Ну, а як ще, коли люди впевнено йшли до свого «світлого майбутнього» без естрадного підстрибування і хрипот.

І ось він.

Скоріше те, в чому він схований, а похований він був десь всередині величезного мегамаркету. Навіть наш веселий скверик за тодішнім кінотеатром вирубали під побудову автостоянки, бо воно ж зараз до магазину ніхто з «авоською» не ходить, якщо купувати, так купувати хоча б і «по-скромному», але не менше чим на пів багажника, і куди воно їм потім влазить? Люди, люди…

Зайшов. Сучасно і цікаво… ряди, ряди, полиці і полиці, а на них стояло і лежало все що хочеш, купуй – не хочу! Було все, окрім покупців яких було не так вже й багато і ті, тиняючись поміж рядами більше дивилися на цінники, чим купували, бо, робочий день, робочий час, одним словом, …ну, а «піонери» в залік не ідуть.

Звернув у міжряддя чоловічого відділу. Боже мій! Дас іст фантастіш!

Пляшки різного розміру, форми і краси стояли вишикувані як на параді, а яке наповнення! З усього світу, на будь-який смак і на будь-яку голову! А цінники, цінники… неймовірно! Через один червоніли різними знижками: віскі «Капітан Морган» знижка - 30%! Хлопці! Агов! Ви де?...навколо тільки тиша, немає хлопців і знижки теліпаються як якийсь непотріб, он воно значить, як той «капіталізм» відрізняється від соціалізму, питва - хоч залийся, а ні радості, ні бадьорості від цього ніякої, сумно коли всього багато.

А як було: «дістанеш» на Новий рік пляшку коньяку «Наполеон» і ти герой! І вечір твій і компанія радіє і веселиться і потім два тижні будуть всім розповідати який коньяк вони пили на Новий рік, а зараз… не те що говорити, а навіть і думати не варто – все є. Н-да… «не той тепер Миргород, Хорол річка не та»…

Покинувши «чоловічий рай» вийшов на вулицю.


***


Рух, рух, рух і рух і сморід трясця б його матері…

Пішов вулицею обабіч «андріївського парку». Чому «андріївський»? Та тому що коли деревця ще були невеличкими, а трава висока і некошена, а поряд було кафе з рестораном, то старший майстер нашої дільниці Андрій Андрійович частенько, після роботи, туди заходив, а потім отримував релакс серед квітучої і пахучої трави. Тоді його дружина просила наших хлопців, щоб вони принесли його додому, справжній був козак!

Так от…

Справа був «андріївський парк» зі схованими серед дерев «хрущівками», а зліва, на звільненій від старої забудови території виростали конструкції до самого неба, нагадуючи всім своїм і розташуванням і висотою будівель якийсь міський «нью-йорк», «баухаусної» технічно-промислової архітектури. Чорт знає що! )))

Так от, мені ніколи не подобались «хрущівки», чому? Та з усього. Я ще пам’ятаю як на самих початках їхнього будівництва старі люди бурчали: «Сталін нам дома строїв, а цей ліпить якісь коробки по всій країні. Кукурузник!». І я з ними погоджувався, бо час від часу приходилось клеїти шпалери на стіни висотою 4.2 метра, але ж молодим був! )))

А тепер дивишся: направо, наліво і порівнюєш «хрущівки» з нинішніми «даунхаусами» і якось воно не теє. Та да, «хрущівки» - відстій соціалізму, але ж в них у порівнянні з «даунхаусами» більше чогось людського, та й ховаються вони серед дерев, а не пруться в небеса, як нібито там повітря чистіше і ближче до бога. Ні, дорогенькі, бог вже давно відлетів, а ми нині час від часу попадаємо в «десятку» найзагазованіших міст світу, справжній аїд. (Хоча є чутки, що в тому древньому аїді вже тоді стояли кондиціонери, тільки мали іншу назву, бо, інакше не сидів би там бог підземного царства). Да-а… та й розфасованих по квартирах людей стає в п’ять разів більше на одну і ту ж площу проживання в районі. Якесь «Токіо», їй-богу…

І не загляне до тебе зранку у вікно і не поздоровкається кленова гілочка з пташкою на ній. Минулося.

Хоча в таких-от «нью-йорках» невдовзі будуть жити переважно «IQголові», а їм яка різниця - лиш би тільки нуль з паличкою вчасно вискакував та й годі. Боже, боже, за що?!...


***


Ладно, бетонується навколо простір, а я підхожу до колишньої своєї каштанової алеї.

І де вона??!

А як було… Вийдеш після роботи і йдеш по ній додому, розслаблений, розніжений цвітом каштанів, а повітря було настільки чистим, що навіть запах білих китиць відчувався і чому б не жити?! Але ж ні, «айкюголовим» потрібні покращення і відповідність сучасному стилю життя, твою ж мать!...

Вирубали. Більше аніж кілометр посаджених майже п’ятдесят років тому каштанів.

І що зробили?

Велодоріжку і пішохідний тротуар. Щоб нарід гладенько возив по ним свої дупи на лісапетах і не спотикався пішки.

Якісно зробили, навіть стовпи з діодним освітленням поставили, все тіп-топ, але ж дерев не стало! Не шанують люди милість божу, ох, не шанують…


***


І я по ній пішов.

Ні дерев, ні цвіту, під ногами бруківка і асфальт, а збоку стійкий сморід від проїжджаючих мимо автомобілів. Отаке от: поміняли запах каштанів на автомобільні вихлопи, ну і людоньки, батьків у них не було, чи що?

Напівсвідомо почав прискорювати ходу, бо всередині починало потрохи нудити від «вихлопухи», треба було скоріше тікати до свого дому, бо, не приведи господи… Тікати, тікати, тікати…

І я сів у маршрутний автобус і поїхав до себе у свою… ні і ні, я ще живий і бадьорий. ))) І маю надію, що у мій район ще не скоро пожалує смердючий «нью-йорк» і я ще походжу-погуляю по своїх парках і району зі схованими в гущині дерев такими спокійними і затишними «хрущівкам», з запахом квітучої акації і скошених трав.

І наостанок до всього: маю власне переконання, що найкращими роками Києва за останні часи були – 1965 -1985 роки, а потім пішло-поїхало і все вниз і вниз…

Господи, поверни каштани на Хрещатик!



м. Київ, 15 квітня 2024 року.

Каллистрат цікавиться

  • КаллистратМожете залишити хоча б два слова чи лайк?
  • Задонатити
  • Добровільну фінансову допомогу на розвиток проекту у вигляді довільної суми коштів, яка Вас не обтяжує, можна швидко надіслати за вказаним під кнопкою "Задонатити" посиланням

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
 19.04.2024 21:42  Каранда Галина => © 

якраз з каштанами вже років 20, чещо не більше, повна катастрофа. Цвісти то ще цвітуть, але листя ще всередині літа висихає(