Двері і світ
з рубрики / циклу «О. ГЕНРІ»
У авторів, що бажають привернути увагу публіки існує улюблений прийом, спочатку читача запевняють, що все в оповіданні – істинна правда, а потім прибавляють, що істина ще більш неправдоподібна за будь-яку вигадку. Я не знаю, чи істинна та історія, яку мені хочеться вам розповісти, хоча суперкарго іспанець з фруктового пароплава «Ель Карреро» клявся мощами святої Гваделупи, що всі факти були йому розказані віце-консулом Сполучених Штатів в Ла-Пасі – чоловіком, якому навряд чи могла бути відома і половина їх.
А тепер я не без задоволення спростую вище приведену поговірку, клятвено завіривши вас, що зовсім недавно мені довелося прочитати в завідомо видуманому оповіданні наступну фразу: «Та буде так», сказав полісмен». Істина ще не народила нічого, настільки неймовірного.
Коли Х. Фергюсон Хеджес, мільйонер, підприємець, біржовик і нью-йорський лоботряс, бажав повеселитися і звістка про це розносилась «по лінії», вишибали підбирали дубинки поважче, офіціанти ставили на його любимі столики фарфор, що не б’ється, кебмени збиралися перед нічними кафе, а передбачливі касири злачних місць, завсідником яких він був, негайно заносили на його рахунок декілька пляшок в якості передмови і вступу.
В місті, де буфетник, що відпускає вам «безкоштовну закуску», їздить на роботу у своєму автомобілі, власник одного мільйона не числиться серед фінансових ділків. Але Хеджес витрачав свої гроші так щедро, з таким розмахом і блиском, як начебто він був клерком, що промотує тижневу платню. В решті-решт, яке діло трактирнику до ваших капіталів? Його цікавить ваш рахунок в барі, а не в банку.
Того вечора, з якого починається констатація фактів, Хеджес розважався в теплій компанії п’яти-шести друзів і знайомих, що зібрались в його кільватері.
Наймолодшими в цій компанії були маклер Ральф Меррієм і його друг Уейд.
Зафрахтували два кеба далекого плавання; на площі Колумба лягли в дрейф і довго лаяли великого мореплавця, непатріотично попрікаючи його за те, що він відкривав континенти, а не пивні. Опівночі пришвартувалися десь у хрущобах, в задній кімнаті дешевого кафе.
П’яний Хеджес поводив себе гордовито, грубо і придирливо. Вгодований і міцний, сивий, але ще сповнений сил, він був готовий бешкетувати хоч до ранку. Посперечалися через дрібниці, обмінялися п’ятипалими словами, що замінюють рукавичку перед поєдинком. Меррієм грав роль Готспура. (1)
Хеджес скочив, схопив стільця, розмахнувся і з люттю кинув його в голову Меррієму. Меррієм ухилився, вихопив маленький револьвер і вистрілив Ходжесу в груди. Головний гуляка похитнувся, упав і безформною купою застиг на підлозі.
Уейду часто приходилось мати справу з нью - йорським транспортом, тому він умів діяти швидко. Він виштовхав Меррієма в бокові двері, завів його за вугол, протяг бігом через квартал і найняв кеб. Вони їхали хвилин п’ять, потім зійшли біля темного вугла і розрахувались. Навпроти гарячковою гостинністю блищали вогні кабачка.
- Йди туди, в задню кімнату, - сказав Уейд, - і чекай. Я сходжу узнати, як там діла, і повернусь. До мого повернення можеш випити, але не більше двох стаканів.
Без десяти хвилин до години Уейд повернувся.
- Тримайся, друже, - сказав він. – Якраз, коли я підійшов, під’їхала карета швидкої допомоги. Лікар говорить - помер. Мабуть-що, випий ще стакан. Надай усю справу мені. Тобі треба зникнути. По-моєму стілець юридично не вважається зброєю, небезпечною для життя. Прийдеться нагострити лижі, іншого виходу немає.
Меррієм роздратовано поскаржився на холод і замовив ще стакан.
- Ти помічав як у нього на руках жили здуваються? Не терплю…Не…
- Випий ще, і пішли, - сказав Уейд. – Можеш розраховувати на мене.
Уейд стримав своє слово: вже об одинадцятій годині наступного ранку Меррієм з новим чемоданом, наповненим новою білизною і щітками для волосся, не привертаючи нічиєї уваги, пройшов по одній із пристаней Східної ріки і піднявся на борт п’ятисоттонного фруктового пароплавчика, який тільки-но доставив перший в сезоні вантаж апельсинів з порту Лимон і тепер повертався назад. В кишені у Меррієма лежали його накопичення – дві тисячі вісімсот доларів великими банкнотами, а у вухах звучала настанова Уейда – залишити якомога більше води між собою і Нью-Йорком. Більше ні на що часу не вистачило.
З порту Лимон Меррієм, направляючись вздовж узбережжя на південь спочатку на шхуні, потім на шлюпі, дістався до Колона. Звідтіля він переправився через перешийок до Панами, де влаштувався пасажиром на вантажне судно, що йшло курсом в Кальяо з зупинками у всіх портах, які могли привернути увагу шкіпера.
Меррієм вирішив висадитися в Ла-Пасі, в Ла-Пасі. Прекрасному маленькому містечку без порту, напівзадушеному буйною зеленою стрічкою, що обрамляла підніжжя гори, яка зникала в хмарах. Там пароплавчик зупинив машини, і капітан в шлюпці відправився на берег пощупати пульс кокосового ринку. Меррієм поїхав з ним і залишився в Ла-Пасі.
Колб, віце-консул, громадянин Сполучених Штатів греко-вірменського походження, що народився в Гессен-Дармштадті і який виріс в виборчих відділках Цинціннаті, вважав усіх американців своїми кровними братами і особистими банкірами. Він вчепився в Меррієма, перезнайомив його з усіма взутими мешканцями Ла-Паса, взяв у борг десять доларів і повернувся до свого гамака.
На галявині бананового лісу розташувався дерев’яний готель з видом на море, прилаштований до забаганок тих небагатьох іноземців, які пішли із світу в це перуанське містечко. Під вигуки Колба «Познайомтесь з…» Меррієм покірно обмінявся рукостисканням з лікарем німцем, торговцем-французом, двома торговцями-італійцями і трьома чи чотирма янкі, яких тут називали «каучуковими» людьми. «золотими», «кокосовими» - тільки не людьми з плоті і крові.
Після обіду Меррієм, влаштувавшись в кутку широкої веранди, палив і пив шотландське віскі з Біббом, вермонтцем, що поставляв гідравлічне обладнання на рудники. Залите місячним світлом море зникало в безкінечності, і Меррієму здавалось, що воно назавжди лягло між ним і його минулим. Вперше з тієї миті, як він, нещасний втікач, прокрався на пароплав, він міг без невимовного болю подумати про огидну трагедію, в якій зіграв настільки рокову роль. Відстань надавала йому заспокоєння. А Бібб тим часом відкрив шлюзи давно стримуваного красномовства. Можливість викласти свіжому слухачеві свої всім давно набридлі погляди і теорії викликала в ньому захоплення.
- Ще рік, - заявив Бібб, - і я відправлюсь додому, в Штати. Тут, звісно, дуже гарно і doice far niente в необмеженій кількості, але білій людині в цьому краю довго не прожити. Нашому брату потрібно і в снігу інколи застряти, і на бейсбол подивитись, і крохмальний комірець одягнути, і лайку полісмена послухати. Хоча і Ла-Пас непогане містечко для післяобіднього відпочинку. Окрім того, тут є місіс Конант. Ледь тільки хто-небудь з нас захоче насправді втопитися, він мчить до неї в гості і пропонує їй свою руку і серце. Отримати відмову від місіс Конант приємніше, чим втопитися, а кажуть, що людина, коли тоне, отримує чудове відчуття.
- І багато тут таких, як вона? – поцікавився Меррієм.
- Жодної – блаженно зітхнув Бібб. – Це єдина біла жінка в Ла-Пасі. Масть решти тягнеться від сірої в яблуках до клавіші сі бемоль. Вона тут рік. Приїхала з…Ну знаєте жіночу манеру. Просиш їх сказати «мотузка», а у відповідь чуєш «сильце» чи «скакалка». Сьогодні думаєш, що вона з Ошкоша, чи з Джексонвілля, штат Флорида, а завтра – що з мису Код.
- Таємниця? – ризикнув Меррієм.
- Мм… можливо, хоча говорить вона достатньо ясно. Але такі жінки. По-моєму, якщо сфінкс заговорить, то звучати це буде приблизно так: «Боже мій, на обід знову гості, а на стіл подати нічого, окрім цього піску». Але ви забудете про це Меррієм, коли познайомитесь з нею. Ви їй теж запропонуєте руку і серце.
І дійсно, Меррієм познайомився з нею і запропонував їй руку і серце. Він побачив жінку у чорному, чиє волосся виблискувало бронзою, як крило індички, а загадкові пам’ятливі очі могли належати…ну, хоча б акушерці, що спостерігає за створенням Єви. Однак її слова і манери були ясними, як і сказав Бібб. Вона говорила дещо невизначено – про друзів в Каліфорнії, а також в південних округах Луїзіани. Їй подобався тутешній тропічний клімат і неспішне життя; вона подумує про купівлю апельсинового гаю; коротше кажучи, вона зачарована Ла-Пасом.
Меррієм залицявся до Сфінкса місяців зо три, хоча йому і в голову не проходило, що він залицяється. Місіс Конант була для нього ліками від докорів совісті, а він занадто пізно помітив, що без цих ліків не може жити. Весь цей час Меррієм не отримував з Нью-Йорку жодних звісток. Уейд не знав, що він в Ла-Пасі, а він не пам’ятав точної адреси Уейда і боявся писати. Він прийшов до висновку, що поки що не слід нічого робити.
Одного разу вони з місіс Конант найняли коней і відправилися на прогулянку в гори. Біля крижаної річки, що стрімголов неслася вниз, вони зупинилися напитися, і тут Меррієм заговорив: як і віщував Бібб, він зробив пропозицію.
Місіс Конант подивилася на нього з палкою ніжністю, але потім її обличчя відобразило таку муку, що Меррієм миттєво отверезів.
- Пробачте мене, Флоренс, - сказав він відпускаючи її руку, - але я повинен взяти назад частину того, що сказав. Само собою, я не можу просити вас вийти за мене заміж. Я вбив людину в Нью-Йорку – мого друга; наскільки пам’ятаю, застрелив його, як підлий боягуз. Я був п’яним, але це безсумнівно не виправдання. Я не міг більше мовчати і ніколи не відмовлюсь від своїх слів. Я ховаюсь тут від правосуддя – і, вважаю, на цьому наше знайомство закінчиться.
Місіс Конант старанно обривала листя з нависаючої гілки лимонного дерева.
- Думаю, що так, - промовила вона тихим, дивно-переривчастим голосом, - але це залежить від вас. Я буду такою ж чесною, як і ви. Я отруїла свого чоловіка. Я сама себе зробила вдовою. Неможна любити отруйницю. Так що, думаю, на цьому наше знайомство закінчується.
Вона повільно підняла очі. Меррієм був блідий і тупо дивився на неї, як глухонімий, що не розуміє, що відбувається навколо.
Спалахнувши, вона швидко зробила крок до нього.
- Не дивіться на мене так! – вигукнула вона, наче від нестерпного болю. – Прокляніть мене, відверніться від мене, тільки не дивіться так! Він бив мене – мене! Якщо би я могла показати вам рубці - на плечах, на спині, а з того часу пройшло вже більше року, - сліди його звіриної люті. Свята, і та б його убила. Так, я його отруїла. Кожної ночі у мене у вухах звучить та брудна, мерзенна лайка, якою він мене закидав в останній день. А потім - побої, і моє терпіння закінчилось. Того дня я купила отруту. Кожного вечора перед сном він пив у бібліотеці гарячий ромовий пунш. Тільки з моїх прекрасних рук згоджувався він прийняти стакан – тому що знав, що я не виношу запаху спиртного. Того вечора, коли покоївка принесла мені пунш, я відіслала її вниз з якимось дорученням. Перед тим, як іти до чоловіка, я підійшла до своєї особистої аптечки і влила в стакан чайну ложку настоянки аконіту. Цього, як я взнала, було б достатньо, щоб убити трьох. Ще зранку я забрала з банку свої шість тисяч доларів. Я взяла ці гроші і саквояж і непомітно пішла з дому. Проходячи мимо бібліотеки, я почула, як він з трудом встав і важко упав на диван. Нічним потягом я поїхала до Нового Орлеану, а звідтіля відплила на Бермуди. В решті-решт я кинула якоря в Ла-Пасі. Ну, що ви тепер скажете? Що у вас, язик віднявся?
Меррієм прийшов до тями.
- Флоренс, - сказав він серйозно, - ви потрібні мені. Мені все одно, що ви зробили. Якби світ…
- Ральф, - перервала вона ридаючим голосом, - стань моїм світом!
Лід в її очах розтанув, вона вся чудово перетворилася і хитнулася до Меррієма так неочікувано, що йому прийшлося стрибнути, щоб її підхопити.
Боже мій! Чому в подібних ситуаціях завжди виражаються так пишномовно? Але що зробиш! Всіх нас підсвідомо тягне сяйво рампи. Сколихніть душевні глибини вашої куховарки, і вона вибухне тирадою на смак Бульвер – Літтона.
Меррієм і місіс Конант були дуже щасливі. Він оголосив про свої заручини в готелі "Orilla del Mar" (2) Вісім іноземців і четверо туземних Асторів поплескали його по спині і прокричали нещирі вітання. Педрильо, бармен з манерами кастильського гранда, настільки підбадьорився під градом заказів, що його рухливість заставила б бостонського продавця фруктових вод стати фіолетовим від заздрощів.
Вони обоє були дуже щасливі. Тіні, що затьмарювали їхнє минуле, при поєднанні не тільки не стали густішими, але, навпаки, згідно дивній арифметиці споріднених душ, наполовину розсіялись. Вони закрили двері на засув, лишивши світ ззовні. Кожен став світом іншого. Місіс Конант знову почала жити. «Пам’ятаючий» вираз зник з її очей. Меррієм старався проводити з нею як можна більше часу. На маленькій галявині, під покровом пальм і гарбузових дерев, вони збиралися побудувати чарівне бунгало.
Вони повинні були одружитися через три місяці. Багато годин вони проводили разом, схилившись над планом будинку. Їхні об’єднані капітали, вкладені в експорт фруктів чи деревини, забезпечать пристойний дохід. «Спокійної ночі, світе мій», - кожного вечора говорила місіс Конант, коли Меррієму пора було повертатися до готелю. Вони були дуже щасливі. Волею доль їхня любов набула того відтінку смутку, який, мабуть, необхідний, щоб зробити почуття воістину піднесеним. І здавалось, що їхнє загальне велике нещастя чи гріх – зв’язало їх непорушно.
Одного разу на горизонті замаячив пароплав. Весь босоногий, напівголий Ла-Пас висипав на берег: прибуття пароплава заміняло тут Коні-Айленд, цирк, день Свободи і світський прийом.
Коли пароплав наблизився, люди обізнані оголосили, що це «Пахаро», що йде з Кальяо на північ, в Панаму.
«Пахаро» зупинився в милі від берега. Невдовзі на хвилях застрибала шлюпка. Меррієм ліниво спустився до моря подивитися на метушню. На мілині матроси – караїби вискочили у воду і дружнім ривком витягли шлюпку на прибережну гальку. Зі шлюпки вилізли суперкарго, капітан і два пасажира і побрели до готелю, втопаючи у піску. Меррієм подивився на приїжджих з тією легкою цікавістю яку викликало тут кожне нове обличчя. Хода одного з пасажирів здавалася йому знайомою. Він подивився знову, і кров полуничним морозивом застигла у його жилах. Товстий, нахабний, добродушний, як і раніше, до нього наближався Х. Фергюсон Хеджес, чолов’яга якого він убив.
Коли Хеджес побачив Меррієма, його обличчя побагровіло. Потім він закричав з колишньою фамільярністю:
- Здорово, Меррієм! Радий тебе бачити. От вже не очікував зустріти тебе тут. Куїнбі, це мій старий друг з Нью-Йорку. Знайомтесь.
Меррієм простяг Хеджесу, а потім Куїнбі похолоділу руку.
- Бррр! – сказав Хеджес. – Ну й льодяна ж у тебе лапа! Та ти хворий! Ти жовтий, як китаєць. Малярійна місцинка? Ану-бо проведи нас до бару, якщо вони тут водяться, і візьмемось за профілактику.
Меррієм, все ще в напівнепритомному стані, повів їх до готелю "Orilla del Mar".
- Ми з Куїнбі, - пояснив Хеджес, пихкаючи по піску, - шукаємо на узбережжі, куди б вкласти гроші. Ми побували в Консепсьоні, в Вальпараїсо і Лімі. Капітан цієї посудини говорить, що тут можна зайнятися срібними рудниками. От ми і зійшли на берег. Так, де ж твоє кафе, Меррієм? А, в цій портативній будочці?
Доставивши Куїнбі в бар, Хеджес відвів Меррієма вбік.
- Що з тобою? – сказав він з грубуватою сердечністю. – Ти що, сердишся через ту дурну сварку?
- Я думав, - пробурмотів Меррієм, - я чув… мені сказали, що ви… що я…
- Ну, і я – ні, і ти – ні, - сказав Хеджес. – Цей молокосос зі швидкої допомоги об’явив Уейду, що мені кришка, тому що мені надоїло дихати, і я вирішив трохи відпочити. Прийшлось провалятися місяць в приватній лікарні, і ось я тут і на здоров’я не жаліюсь. Ми з Уейдом пробували тебе знайти, але не змогли. Ну-ка Меррієм, давай лапу і забудь про це. Я сам винуватий не менше за тебе, а куля мені пішла тільки на користь: з лікарні я вийшов здоровим, як ломовий кінь. Пішли, нам давно налили.
- Старина, - почав Меррієм розгублено, - як мені тебе дякувати? Я… Але…
- Кинь, будь ласка! – загримів Хеджес. – Куїнбі помре від спраги, поки ми тут розмовляємо.
Була одинадцята година. Бібб сидів в тіні на веранді, очікуючи сніданку. Незабаром з бару вийшов Меррієм. Його очі дивно блищали.
- Бібб, дружище, - сказав він, повільно обводячи горизонт рукою. – Ти бачиш ці гори, і море, і небо, і сонце все це належить мені, Бібсі, все належить мені.
- Йди до себе, - сказав Бібб, - і прийми вісім грамів хініну. У тутешньому кліматі людині не годиться уявляти себе Рокфеллером чи Джейсом О ́Нілом. (3)
В готелі суперкарго розв’язував пачку старих газет, які «Пахаро» зібрав в південних портах для роздачі на випадкових зупинках. Ось так мореплавці роблять благодіяння для невільників моря і гір, доставляючи їм новини і розваги.
Дядечко Панчо, хазяїн готелю, осідлавши свого носа величезними срібними anteojos, (4) розкладав газети на менші купки. До кімнати забіг muchacho, добровільний кандидат на роль розсильного.
- Vien venido, (5) - сказав дядечко Панчо. – Це для сеньйори Конант; це – для ель лікар С- с – шлегель. Dios! Що за прізвище! Це – сеньйору Девісу, а ця для дона Альберта. Ці дві – в Casa de Huespedes, Numero 6, en la calle de las Buenas Gracias. (6) І скажи всім, muchacho, що «Пахаро» відпливає в Панаму сьогодні в три. Хто хоче писати листи, нехай поспішить, щоб вони встигли пройти через correo. (7)
Місіс Конант отримала призначену їй пачку в чотири години. Доставка запізніла, бо хлопчика відвернула зі шляху виконання зустріч з ігуаною, за якою він негайно погнався. Але для місіс Конант ця затримка не мала жодного значення, вона не збиралася писати листи.
Вона ліниво погойдувалася в гамаку в патіо будинку, де вона жила, сонно мріючи про рай, який їй і Меррієму вдалося створити з уламків минулого. І нехай горизонт, що замкнув це мерехтливе море, замкне і її життя. Вона зачинила двері, залишивши світ назовні.
Меррієм пообідає в готелі і прийде о сьомій годині вечора. Вона одягне білу сукню, накине мереживну мантилью абрикосового кольору, і вони будуть гуляти біля лагуни під кокосовими пальмами. Вона задоволено посміхнулася і навмання витягла газету з пачки, принесеної хлопчиком.
Спочатку слова одного з заголовків недільної газети не справили на неї жодного враження, вони тільки здалися їй неясно знайомими. Великим шрифтом було надруковано: «Ллойд Б. Конант добився розлучення». Потім більш дрібні підзаголовки: «Відомий фабрикант фарб з Сент-Луїсу виграє процес, посилаючись на відсутність дружини на протязі року». «Обставини її загадкового зникнення». «З тих пір про неї нічого невідомо».
Місіс Конант миттєво вивернулась з гамака і швидко пробігла очима по замітці в півстовпчика, яка закінчувалась наступними чином: «Як пам’ятають читачі, місіс Конант одного разу зникла ввечері, в березні минулого року. Ходили чутки, що її шлюб з Ллойдом Б. Конантом був дуже нещасним. Стверджували навіть, що його жорстокість у ставленні до дружини, досить часто набувала образливої форми дією. Після від’їзду місіс К. в її опочивальні в маленькій аптечці було знайдено пляшечку смертельної отрути аконіту. Це наштовхує на припущення, що вона думала про самогубство. Вважають, що, замість того щоби привести цей намір до виконання, якщо такий у неї був, вона вважала за краще покинути свій дім».
Місіс Конант впустила газету і повільно опустилась на стільця, нервово стиснувши руки.
- Як же це було?... боже мій!.. як же це було, - шепотіла вона, - Я забрала пляшечку… Я викинула її з вікна вагону… Я… В аптечці була інша пляшечка…Вони стояли поряд – аконіт і валер’янка, яку я приймала від безсоння…Якщо знайшли пляшечку з аконітом, значить…значить, він безсумнівно живий – я дала йому невинну дозу валер’янки…Так я не вбивця!..Ральф, я… Господи, зроби, щоб це не виявилось сном.
Вона пройшла в ту частину будинку, яку знімала у старого-перуанця і його дружини, заперла двері і протягом півгодини металася по кімнаті. На столі стояла фотографія Меррієма. Вона взяла її, посміхнулась з невимовною ніжністю – і впустила на неї чотири сльози. А Меррієм знаходився від неї тільки в ста метрах! Потім місіс Конант десять хвилин стояла нерухомо, дивлячись у простір. Вона дивилася в простір через двері, що повільно відчинялися. По той бік були матеріали для побудови романтичного замку: любов; Аркадія пальм що колихаються; колискова пісня прибою; притулок спокою, відпочинку, миру; країна лотосу, країна мрійливих лінощів; життя без небезпек і страху, повна поезії і сердечного спокою. Як по-вашому, Романтик, що побачила місіс Конант по той бік дверей? Не знаєте? Ах, не хочете сказати? Дуже гарно. Тоді слухайте.
Вона побачила, як заходить до універсального магазину і купує п’ять мотків шовку і три ярда коленкору на фартух куховарці. «Записати на ваш рахунок, мем??» - питає продавець. А виходячи, вона зустрічає знайому даму, та сердечно вітається з нею і вигукує: «Ах, де ви дістали таку викройку цих рукавів, дорога місіс Конант?» На розі вулиці полісмен допомагає їй перейти через вулицю і шанобливо торкається шолому. «Хто-небудь заходив?» - питає вона покоївку, вернувшись додому.
«Місіс Уолдрон, - відповідає покоївка, - і обидві місс Іженкісон». – «Прекрасно, - говорить вона. – Принесіть мені, будь ласка, чашку чаю, Меггі».
Місіс Конант підійшла до дверей і покликала Анжелу, стару - перуанку.
- Якщо Матео вдома, пришли його до мене.
Матео – метис, що тягав ноги від старості, але ще завзятий і бадьорий, з’явився на виклик.
- Я хочу поїхати звідси сьогодні або завтра. Не знаєш, чи немає зараз десь поблизу пароплава або якого-небудь іншого судна?
Матео задумався.
- В Пунта Реіна, в тридцяти милях на схід, сеньйора, маленький пароплавчик завантажується хіною і червоним деревом. Він йде до Сан-Франциско завтра вранці. Так говорить мій брат, він сьогодні вранці проходив на своєму шлюпі мимо Пунта Реіна.
- Ти повинен мене відвезти на цьому шлюпі до пароплава сьогодні ж. Згоден?
- Можливо…- Матео красномовно повів плечем.
Місіс Конант дістала зі скриньки декілька монет і простягла йому.
- Підведи шлюп в бухту за мисом, на південь від міста, - наказала вона, - збери матросів і будь готовий відплисти о шостій годині. Через пів години приготуй в патіо візок з соломою. Ти відвезеш на шлюп мого сундука. Потім отримаєш ще. Ну, швидше.
Матео пішов, вперше за багато років не тягнучи ноги.
- Анжела! – вигукнула місіс Конант у гарячковому збудженні. – Допоможи мені укластися. Я від’їжджаю. Тягни сундука. Спочатку сукні. Та ворушись же! Спочатку, ці чорні. Скоріше.
Із самого початку вона жодної хвилини не вагалася. Її рішення було твердим і кінцевим. Її двері відчинилися, і через ці двері увірвався світ. Її любов до Меррієма не зменшилась, але тепер стала якоюсь нереальною і безнадійною. Бачення їхнього майбутнього, яке ще недавно здавалося настільки блаженним, зникло. Вона намагалася переконати себе, що відрікається тільки заради Меррієма. Тепер, коли з неї знятий її хрест – принаймні формально, - чи не занадто тяжко йому буде нести свій? Якщо вона не покине його, різниця між ними буде повільно, але постійно затьмарювати і підточувати їхнє щастя. Так вона переконувала себе, а увесь цей час в її вухах ледь помітно, але настійливо, як гул віддалених машин, звучали тихі голоси – ледве чутні голоси світу, чий приманливий поклик, коли вони зіллються в хор, проникає крізь найтовщі двері.
Тільки один раз під час зборів на неї упав легкий відсвіт мрії про лотос. Лівою рукою вона притисла до серця портрет Меррієма, а правою кинула до сундука туфлі.
О шостій годині Матео повернувся і сповістив, що шлюп готовий. Удвох з братом вони поставили сундука на возика, закутали соломою і відвезли до місця посадки, а звідтіля в човні переправилися на шлюп. Потім Матео вернувся за подальшими розпорядженнями.
Місіс Конант була готова. Вона розрахувалася з Анжелою і з нетерпінням чекала метиса. На ній був довгий широкий пильник з чорного шовку, який вона зазвичай одягала йдучи на прогулянку, якщо вечір був прохолодним, і маленький круглий капелюшок з накинутою зверху кружевною мантильєю абрикосового кольору.
Короткі сутінки швидко змінилися мороком. Матео вів її темними, зарослими травою вулицями до мису, за яким на якорі стояв шлюп. Повернувши за ріг вони помітили в трьох кварталах справа туманне сяяння керосинових ламп в готелі "Orilla del Mar". Місіс Конант зупинилася, її очі сповнились сліз.
- Я повинна, я повинна побачити його ще раз перед від’їздом, - пробурмотіла вона, ламаючи руки.
Але вона й тепер не вагалася у своєму рішенні. Миттєво вона придумала план, як поговорити з ним і все-таки поїхати без його відома. Вона пройде мимо готелю, попросить кого-небудь викликати Меррієма, поговорить з ним про які-небудь дрібниці, і коли вони розійдуться, він як завжди буде думати, що вони зустрінуться у неї о сьомій годині.
Вона відколола капелюшка, дала його Матео і наказала:
- Тримай його і чекай тут, поки я не повернусь.
Закутавши голову мантильєю, як вона це завжди робила, гуляючи після заходу сонця, місіс Конант направилась прямо до «Орілла дель Мар».
На веранді біліла товста фігура дядечка Панчо. Вона зраділа, побачивши що він один.
- Дядечку Панчо, - сказала вона з чарівною посмішкою. – Чи не будете ви такі добрі, попросити містера Меррієма спуститися сюди на хвилинку? Я хочу поговорити з ним.
Дядечко Панчо уклонився з грацією циркового слона.
- Buenas tardes, (8) сеньйора Конант, - промовив він з чемністю щирого кабальєро і продовжував зніяковіло: - Але хіба сеньйора не знає, що сеньйор Меррієм сьогодні о третій годині відплив на «Пахаро» до Панами?
Примітки:
1)… Готспур..- прізвисько сера Генріха Персі, задираки і забіяки в драмі В. Шекспіра «ГенріхIV»
2)… "Orilla del Mar"…- берег моря (іспан.)
3)… чи Джейсом О ́Нілом…- актор, що уславився виконанням ролі графа Монте-Крісто..
4)… anteojos…- окуляри (іспан.)
5)… Vien venido…- Доброго дня (іспан.)
6)… в Casa de Huespedes, Numero 6, en la calle de las Buenas Gracias…- в готель, номер 6, на вулиці Буенас-Граціас. (іспан.)
7)… correo…- пошта (іспан.)
8)… Buenas tardes…- Доброго вечора (іспан.)
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
м. Нью – Йорк., 1905 рік.