15.04.2024 20:01
для всіх
42
    
  - | -  
 © Сигізмунд Кржижанівський

Сторінка історії

з рубрики / циклу «Сигізмунд»

Приват-доцент Генріх Іванович Нольде причинив за собою двері і намацав ногами сходинки: одна-дві-три. Позаду за дверима глухо копошилися слова. Знайомий голос наче стукав ними у щільно прикриту стулку: «Сторінка історії перевертається, панове… ми присутні при події… ми впишемо нову сторінку… сторінка»… Приват-доцент Нольде скривився: вдома на столі його чекали самі звичайні паперові, у чвертку аркуша, сторінки його роботи про сервітутне право. От про них і хотілося говорити Нольде, а між тим за дверима… Приват-доцент зробив ще чотири кроки і ступив на вулицю. Шум голосів позаду обірвався. Перед ним мовчала одягнена в синьо-білі місячні плями нічна вулиця.


В кінці березня 1917 року ночі були (пам’ятаєте?) вітряними. І Нольде йшов, обережно ступаючи по місячно-білій площині землі і слухаючи шум весняного вітру. Ще голі дерева, перегнувшись через паркан, струсили з гілок на землю свої синьо-чорні тіні: тіні ворушилися на білій площині біля ніг, наче самописні чорнильні знаки на колосальному паперовому аркуші. Секунда затишшя. І раптом зашуміло: спочатку десь далеко, потім ближче і ближче, чіткіше і гучніше: біла площина біля ніг («Як дивно, - подумав Нольде) наче хитнулася, здригнулася, і все – і сама площина, притиснута до підошов ніг, і місячний диск там, наверху, і дерева, і стіни, і сам Нольде, здивований і зронивший палицю, і будинки, що стовпилися навколо, - все, якось дивно хитнувшись почало поволі-поволі стаючи дибки, перекидатися невідомо куди, вигинаючи свою білу поверхню. Нольде закрив очі. Знайоме для вуха людини, що довго жила серед книг потріскування і шелест сторінки, що перевертається, підсилене наче якимось мікрофоном, в міріади разів, звучало все ближче і ближче, зі страшною швидкістю наближаючись до нього: шелест перетворювався на шум, шум в гул, а гул в гуркіт урагану. Ось – загуло під ногами. Боячись розтиснути стиснуті повіки, Нольде лише чув усе, але чув ясно: - ось – будинки, підняті горілиць, падають на свої дахи; витрушені із ліжок і снів кричать люди, розплющені кам’яними стінами що впали; коротким мідним криком ударили і стихли дзвони, що зникали під цегляними грудами зруйнованих дзвіниць. Ось ліса хрумтять, як розтоптані гігантом купи хмизу; озера вихлюпнулись геть із берегів; гори, прогудівши обвалами, падали на свої вершини. Гуркіт і гудіння. Втрачаючи розум, людина припала до стіни, чіпляючись за її виступи; але стіна хитнулася, загриміла і впала на неї всім своїм камінням: свідомість зникла.


Спочатку це було невиразне відчуття холоду. Потім тиск неймовірної товщі, що навалилася зверху. Ні шереху, ні звуку. Можливо, секунди, можливо, століття те, що було колись, здається, Нольде, віддавалось дивному почуттю відсутності буття: було і немає. І тільки. Дивовижним був лише сам факт свідомості: здавався чимось зайвим і непотрібним. Затлівала – гасла - знову затлівала думка: як я, думка, бути. Потім неясно позначилося і повільно міцніло відчуття свого тіла: тіло лежало десь там, далеко внизу, сплющене товщею.


Спочатку можливість руху здавалась фантазмом. Після з’явилося: а якщо?.. Рішучість зростала, ущільнювалась, - раптом там, де товща і тіло стикалися, почало відбуватися щось чудове: ніби обмін вагою: товща робилася легше і легше – тіло важче та щільніше. Раптом товща здригнулася і поповзла кудись убік, повертаючи розплющене в пласт тіло у колишній тривимір. Виник блідий відблиск. Де виник? Біля ока. Чийого ока? Якогось-там Нольде, так, Генріха Нольде… так, так, приват-доцента Генріха Івановича Нольде. Старі перекинуті вертикалі намагалися розпрямитись і стати на свої місця. Приват-доцент Нольде теж спробував піднятися на лікті: навколо мовчали, будинки, що зрослися стінами. Нольде повів рукою – тикнулася в дерево: це була збита з дощок віконниця, що прикривала йому голову і груди. Звідкіля це? Нольде скинув з себе віконницю і озирнувся: поряд з забитими вікнами виблискувало оголене вікно якоїсь вітрини, що очевидно і впустила на нього, Нольде, віконницю, відірвану вітром.


Нольде піднявся на ледь тремтячих ногах, відшукав на землі палицю і поторгав нею безпечну, збиту з дерев’яних дощок віконницю.

- Дивовижна ілюзія, - пробурмотів він. Тепер все було ясно, окрім…

Нольде ще раз озирнувся навколо: було тихо. Тільки десь здалеку наближалися чиїсь розмірені кроки. Так само біліла величезною місячно-білою сторінкою з плямами і дивними знаками танцюючих чорних тіней на своїй широко розкритій площині земля.

- Рідкісний приклад ілюзії, - вже сміливіше сказав приват-доцент, я десь читав здається, у Лацаруса, про подібні феномени. Якщо не помиляюсь, в його «Дослідженнях про…».

І Нольде покрокував по білій сторінці, ретельно притискаючи підошви до її нерухомої поверхні. Тепер йому було все ясно, окрім….

 

Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.



м. Київ, 1922 рік,

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
Не знайдено або поки відсутні!