21.06.2024 23:12
лише 18+
16
    
  - | -  
 © Зоряна

Та, що посміхається

Та, що посміхається
*Зображення згенероване ШІ
гуманізація ОКР

Історія велась від чоловічої особи, протяжним хриплим голосом, нерідко перериваючись через втручання ззовні або через неясність всередині. Дивні словосполучення, як для того часу, в перемішку з нечуваними нікому фразеологізми могли перемістити слухачів цього переказу чи то в далеке минуле чи, навпаки, років 50 у майбутнє.

Це триває вже години 2, але мені тільки зараз вдалось знайти ручку, щоб все записати. Зазвичай, розповідь не починається так пізно. Ви, на жаль, не зможете дізнатись початку історії, тому мало що буде зрозуміло з перших рядків, та не хвилюйтесь, чим далі читатимете, тим більше історія буде набирати чіткість. (Pretty Little Eyes)

***

Я дістав з своєї кишені ножиці і почав вирізати різноформні дірочки на згорнутому вп`ятеро аркуші сіруватого паперу. Десь, по телебаченні я почув цікавий факт, що лист А4 не можна скласти більш ніж 7 разів, відтоді я намагаюсь побити рекорд, невідомо ким поставлений, та мені не виходить навіть перебратись через цифру 5. Роздумуючи, де я поклав свій скотч, підраховуючи скільки з всього прямокутників мені потрібно, вибираючи очима місця на вікні, шукаючи шматок непотрібної тканини, щоб витерти з скла каплі води, я й не помітив, як усі сніжинки були готові.

Бризки піни від зубної пасти в суміші з моєю слиною падали на дзеркало темної ванної кімнати, я подивився на них та різко згадав про домашнє завдання з образотворчого мистецтва зі школи. Вона, напевне, знову заважатиме мені...

Скрип крейди, щасливі скрики дітей. Вони радісно вихваляли свої, куплені на ринку, новорічні прикраси і подарунки від незнайомих мені людей, про яких, на диво, знають усі, крім мене. А я, дивлячись на червоні каракулі у моєму щоденнику, продовжував розв`язувати, до біса, нецікаві приклади. Бинт на моїх долонях заважав мені чітко вимальовувати цифри, хотілось вийти звідти і ніколи більше не повертатись.

"Чому ти тут?" - спитав я, спершу глянувши на дверну ручку, - "ВІДПОВІДАЙ!". У відповідь, як завжди, тільки ядюча посмішка та німий погляд спрямований на мої руки, щей звисока, хоча вона в рази півтори нижча за мене. Через три з половиною секунди я відвернувся, через 5 – закричав, наступних двадцять хвилин – стояв у сльозах, дивлячись на моє невинне дитяче обличчя скрізь шари волосся, які падали мені на очі та скрізь крапельки білих, схожих на сніжну бурю, плям на дзеркальному п`ятнадцятисантиметровому овалу, нерівно прикріпленому до стіни ванної кімнати(Thraw And The Beasts)

***

Кхе-кхм. Вибачте, що ви не були повідомлені про різку зміну хронології подій, таке трапляється через її "стан", надіюсь, звикнете.

"Я не хотів цього! Це не я! Коли ти залишиш мене в спокої!!?!" - ці думки, щоночі виїдали в моїх мізках глибокі, протяжні нескінченні тунелі роздумів. Діаметром всього в розмірність кільканадцяти атомів, вони повільно та вельми вправно руйнували мій здоровий тверезий розум і я щогодини перетворювався на когось, схожого на неї. Навіть по іншому, я перетворювався на не схожого ні на кого, здається, я насправді неквапливо трансформувався в ніщо.

Мої сірі стіни будинку (одноразово на добу) на деякі нікчемні чверть години забарвлювались хоч у якісь кольори. Та після стікання часу, у повністю темній кімнаті по моїх щоках стікало щось зовсім не схоже на час. Я збирав її речі та подарунки, щоб лишній раз не бачити і не нагадувати собі про наші минулі щенезіпсовані цією стервою стосунки: трикотажна сорочка кольору хакі, чотири повністю використані огризки круглої пастелі, і маленький блокнотик у смішних, безглуздих рисунках, які я знудився переглядати вже давно. Та саме тепер я найбільше у світі хотів розібрати кожен невдалий помах її руки, створивший ці нерівні і так неприємні мені лінії. "Колись, я точно вб`ю цю потворну суку, яка не перестає знову і знову нищити моє щастя".

"Як вона тепер виступить на завтрашньому концерті? Як ти це пояниш? Ти зіпсував їй майбутнє!! Щоб більше ніколи ми не бачили тебе близько до неї, забудь навіть її ім`я. Зникни!"

Червонувата стеля, шум поїзда вдалині, повна безсилість і тільки одне, таке спокусливе, заповнююче пустоти моїх продиравлених думок, слово - "Зникни, зникни, зникни, зникни, зникни, зникни, зни...". Воно заповнювало тунелі, і тепер, їх можна було уявити, як каналізаційні труби заповнені людськими відходами та гнилими овочами. Я пролежав так половину ночі, бажаючи, щоб зникло усе по черзі: я, моя надія знову з нею хоть колись поговорити, вона, цей шум, що повторюється рівно о 17:21, черв`як, і та, що посміхається... Звісно, на цьому можна було б зупинитись. Це все через неї, через її чорні черстві очі, через її темне волосся, звисаюче аж до стегнових "скул", через її мовчазну посмішку... "Навіщо вона з`явилась у моєму житті? Чому не перестає пеиходити і змушувати мене робити ці гидкі вчинки, про які я жалкую все життя. Зникни..." (Rose).

***

Я сидів на кухні, перебираючи вилкою щось схоже на плов з м`ясом, тільки замість м`яса там були шматки вареної ковбаси різних величин та форм, а замість плову – розлізла гуща чогось брудно-кремового кольору з домішками жовтого, желатинової констентенції, на смак, як борошно з сіллю. Де-не-де з`являлись бліді овочі, які надавали хоч якийсь колір цьому "коктейлю" з харчових відходів.

Вже через п`ять хвилин на тарілці сформувались 4 групи різноколірних(якщо це так можна назвати) продуктів, а ще через п`ять, я, без насолоди, просто, щоб придушити біль у шлунку, поглинув все до останньої рисинки.

Вона контролювала мною, нічого не казавши; спілкувалась зі мною, без жодного звуку; я тремтів щоразу, не від страху, а через те, що знав: наступні хвилини проведені з її компанією принесуть мені море негативних емоцій.

Я відчував важкість у животі та нестачу кисню. У такі моменти я, зазвичай, виходжу на вулицю, та зараз надворі зима, мороз, сніжинки.. Я вже хотів повернутись у свою темну кімнату, та раптово у мою голову прийшло розуміння, що у мене є балкон. "Чому я про нього так рідко пам`ятаю?". Колись я обожнював це місце, коли ще її посмішка не стала частиною мого життя. Мені було, може, 3-4 роки, я не пам`ятаю цих часів, але тоді це місце здавалось мені найнадійнішим і найзахищенішим, як особисте бомбосховище, а зараз я з`являюсь там, від біди, разів 5 на місяць. Та того дня, щось потягнуло мене туди і я прагнув вірити, що це "щось" безпечне. Та даремно.

Кристалик за кристалом вони падали з неба, повільно і танцюючи в усіх існуючих жанрах дорогою на цементовану підлогу. Дихати стало легше...

Дихати стало важче, і робив я це частіше, а моментами, зовсім зупинявся. "Чому я не можу тільки вийти звідси і все це закінчиться, один крок і я буду вільний від її погляду? Залиш мене!". Вона і залишає: поволі, плавно, впевнено переміщається до країв огорожі, що розділяє нас та зовнішній світ, піднесений 5-ма поверхами над засніженою землею. Її руки це єдине, що залишилось у моєму полі зору. Ціпко затиснуті, вони здавлюють грубий горизонтальний шмат огорожі. Я не бачу її обличчя, а, отже, і її лячних рис. Рис.. Краще б я не їв його, тоді б не вирішив завітати в це, вже зовсім не безпече сховище і не висів б зараз, на бетоні над висотою 15-ти метрів. Сніжинки танули на моїх тремтячих руках, я вже не відчував болю від обмороження, відчував тільки її погляд на мені і посмішку, вона стояла біля дверей, а потім, коли достатньо насолодилася моїм видом, з легкістю відкрила їх, що для мене було тоді неможливим завданням. Рожевий шльопанець м`яко приземлився у купу снігу, занурившись у нього повністю, залишивши лиш діру, в мільйони разів ширшу та мілкішу, ніж ті, що у мене всередині.(Lucky Old Moon)

***

Ой... Щось пішло не так. Хм? В чому справа?... Чорт. Як не зручно вийшло. Оповідачка замовкла, швидше всього, вона спить. Це погано..погано, все закінчиться. Вам не повезло, здається, ви пропустите не тільки початок історії, а щей відсотків дев`яносто п`ять всього, що мали б прочитати. Співчуваю. Все ж, мені не зрозуміло, чому вона почала свою розповідь в таку пізню пору, знала ж, що не встигне, а може, думає, що.... Ой, не хвилюйтесь, друзі. Все під контролем.

Давайте, щоб якось зменшити ваше розчарування, я розкажу вам свою власну історію. Ну, краще буде сказати, байку. Так, вона дуууже повчальна. Сподіваюсь, ви почерпнете трішки знань.

Жили собі коник стрибунець та клоп. Коник завжди любив активно проводити свій час та щоразу знаходив нові місця для прогулянок, запрошуючи на них свого друга клопа. Клопу важко було подолати деякі перешкоди, через те, що у нього не було таких же м`язистих задніх кінцівок і він частенько падав з листочків, підвертаючи собі лапки, через що його сварили вдома і не дозволяли більш гуляти з коником стрибунцем. Та клоп не міг зупинитить, не слухався рідних і старших та продовжував свої небезпечні подорожі. Одного дня, після тривалої грози, коник запросив клопа попригати по галявині. Як тільки вони застрибнули на перший лист, клоп зрозумів, що поверхня занадто слизька для нього, але він уже не міг зупинитись, потрібно було продовжувати слідувати за стрибунцем та дібратись суші. Він усе намагався якнайвище стрибати, триматись своїми короткими ніжками за мокру поверхню, та один з листочків був настільки мокрий, що комашка не втирималась і впала з неї прямо у повну води і бруду калюжу. І залишився клоп там вже назавжди, а долю коника так ніхто і не знає.

Надіюсь, вас не дуже засмутила моя байка, це ж все для діток, нехай знають як правильно жити. Правда ж? Ми повинні розповідати молодому поколінню речі, які допоможуть їм не зробити помилки в майбутньому.

Ой, щось ми з вами заговорились, друзі, схоже, вона скоро прокинеться. Приємно було з вами мати справу. Я вже чую чи то напів стогін чи напів речення, мені пора (Down the Line, Love)

***

"Швидше, швидше, повільний тупий слимак, від твоїх хитких ніжок залежить твоє подальше життя, рятуйся, допоки не стало пізно"

Що? Не може бути..

Я прокинувся в тісному дерев`яному будинку, котрий виявився моїм домом. Яким з? Тоді я вже втратив рахунок. Щось мені підказувало, що я ніколи не зможу досягти абсолютної свободи. Скільки б місць проживання не змінив. Таблетки не допомагали, ніякого спокою. Звісно, на початку, вони могли якось впливати на мою тривожність, та в той момент, я вже перетворився на клятого торчка, що без дози "кальосиків" помер б через годинку. Психотерпефти розповідали мені всілякі історії, у яких "мій випадок – це ще лялечки, в порівнянні з вчорашнім студентом коледжу, скинувшимся з даху та минулорічним легендарним Сантехніком з озера, який втопив свою 2-х місячну дочку, розчленовану у баці туалета". Мені цікаво, як вони могли надіятись, що мені це хоть якось допоможе? Та, про що я говорю? Здається, їм завжди начхати було на нас усіх, лиш би отримати такі апетитні грошики та такі цікаві історії на вечір друзям аптекарям. Головне, що вони виписують мені рецепти. Чому мені жалітись?

Я поправив кутик серветки на комп`ютерному столі, згодом, тваринні інстинкти самі потягли мене на кухню. Чим ближче я наближався до плити, тим більше відчував її присутність. Так, я був впевнений, вона зараз там, за вікном, дивиться, як і завжди, нестерпно разюче, настільки, що хочеться, щоб тебе закопали заживо. Страх бути похованим – просто ніщо, порівняно з тим, який приносить вона з собою. Він наростав у моєму серці так, як щороку наростає сантиметрів 15 її важкого, мов нафта, волосся. Її можна почути, ще задовго до зорового контакту, це шарудіння та тертя локонів об землю, служать мені нагадуванням про те, з чим я живу у цьому будинку.

Вона сиділа за столом, крутячи вилку у руці, посміхаючись. Я вже давно, хоч трішки, але навчився протистояти її погляду. Це вже не так, як було в дитинстві. Ми можемо знаходитись в одній кімнаті цілу добу, заважатиме лише моє швидке, немов у помираючого кролика, серцебиття. "Чух-чух, дірооочки, чччотири дірооочки..". "Просто, ігноруй це, тримай себе в руках, тобі потрібно лише поїсти, це легко, як 2 пальця...". "Чух-чух, водичкааа, стікає по ніжцііі водичкааа". Я продовжував, готувати собі бутерброди. "Чух-чух, нііііж, ти шматок собі від...". "Замовкни!!". Чайник закипів рівно за 110 секунд.

Я сів вечеряти, допоки вона, посміхаючись і продовжуючи шепотіти мені в обидва вуха одночасно, бігала з місця на місце, повсюди залишаючи свої довгі тонкі темні волосини. Напевне, якби я підбирав усіх їх, кожного разу як вона приходила до мене і зв`язував їх в 1 довгий чорний відрізок, він міг би скласти конкуренцію тому, моєму рідному тунелю, що у думках, результату праці черв`ячка-робітничка....

***

Мені набридло плакати, я лежав, усміхався, думав про те, як ж добре було взимку: "Мрії не збуваються: ти просто виконуєш або не виконуєш те, що загадав собі в дитинстві або не в дитинстві. Бажання не матеріальні: ти, зазвичай, перетворюєш свої хотілки на фізичний предмет, якщо справді хочеш його отримати. Надія не помирає останньою, останнім помираєш лише твій мозок і ти. Мій, от, помер вже давно, а з ним і надія, не знаю, для чого я ще продовжую ці нікчемні спроби змінити своє життя. Кого я обманюю? Ще й як знаю".

Залишки розчавленого їжачка тхнули на всю вулицю, він перетворився на котлетку, в якої термін придатності вийшов ще в минулому столітті. Я, без змін, шкотильгав, по тротуару, а вона, чіпивши мене за рукав куртки, весело, підскокувала кожного кроку, змушуючи мою руку хитатись з такою амплітудою, що прохожі нерідко осуджували мене мутними безбарвними очима.

Музика хвилями залітала мені у вуха, проходила скрізь усю мою глибокочерепну каналізацію, впитувалась в кожну щілину і виходила вже спустошеним від емоцій, тихим шумом. По центру великої, добре освітленої сцени, танцювала вона. Кожне напруження її м`язу та розтягування шкіри можна було побачити, навіть з такої великої відстані. І справа була навіть не у тканинній жадібності, того, хто шив ці костюми, вона, мов найбільш високохмарний ангел, лівітувала, підіймаючись та опускаючись на землю без жодного шороху, була для мене чистою, як відерце джерельної води. Та все ж, зачарований її рухами, я продовжував винити стилістів, які не змогли перенести акцент до цього, що бачу я, від цієї огидної пов`язки на лиці, ніби знятої з передозованого ромом пірата, що...

***

Годі! Тобі потрібно зосередитись. Пропусти ці ніжності, ми ніколи не заходили так далеко. Друзі, пробачте, зараз ви зовсім не у пріоритеті, прочитайте компліменти танцівницям у інших джерелах. Мені з цією старенькою пані потрібно закінчити історію, допоки не прийшла вона, та, що посміхається... Старайся, люба, уяви, ви уже зустрілись, стоїте напроти один одного, і ти..

І я... ніколи не бачив таких яскравих очей(точніше ока), воно дивилось на мене, категорично протилежно тому, як дивилась на мене ця потвора. Я не міг припинити розчинятись у цьому синюватому озерці щастя та..

Поквапся! Благаю!

Я говорив із нею про концерт...

І?

Я сказав кілька приємних слів про її виступи казав що вона...ееемм..неймовірна? Чи неперевершена? Чи то щось схоже на ці два слова, але зовсім інше..

Неважливо!! Що було далі?

Ми стояли довго довго, а її підлий злий погляд не сходив з нас, вона дивилась з ревнощами і заздрісною, осуджуючи кожне моє слово.

Що вона зробила?

Вона? Иии.. У неї був ніж, коротенький, але дуже міцний, вона запихнула свою бліду руку в мою киншеню і я..і я. Я тонув у глибині її зіниці, усмішка була щирішою за мою ненависть до тої, що лівіше.

Де дівся ніж? Закінчуй, вона близько!

Близько? Так. Лезо було близько, близько до моєї печінки, кінчик ножа вже продирявив мою нову шкіряну куртку, кров стікала. Кров? Про що я? Я не можу! Ні! Я не хотів цього! Це не я! Коли вона залишить мене у спокої? Коли перестане, перестане посміхатись? Перестане дивитись не відводячи погляд. Перестане тихо сміятись. Коли??? Її волосся лоскоче мої пальці на ногах. Вона, як і тоді, нищить, нищить моє щастя..нищить...нищить моє..моє...моє. Еее. Хто тут?

Будь ласка, дай відповідь лише на єдине моє питання: "Навіщо?!". Не зупиняйся, забудь про її присутність.

"Чух-чух..."

***

Приємний дзвін заповнив ранкову тишу, двері відчинилися, огрядна леді ввійшла у палату з підносом у руках. Запах свіжозтушеного плову, заполонив повітря. З вікна пробивалося оранжеві промені сонця. "От халепа, знову ти все тут порозкидала" - промовила леді, поклавши їжу на тумбочку -, " Скільки разів тебе просила, викидай свої невдалі сніжинки у мусорник, прибиральниця потім повинна гнути спину, щовечора шукаючи ці шматки паперу повсюди". Її ніжний погляд так і спонукав робити все, що вона попросить. "Смачного!". "Дякую" - відповіла я і почала зсовувати усі морквинки у лівий верхній кутик тарілки. (Cathedral 2)



Львів, Від 5/04/2024 8:03 до 6/04/2024 1:30

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
Не знайдено або поки відсутні!