Як собака стала другом людини
з рубрики / циклу «Казки для ДОРОСЛИХ»
Багато-багато тисяч років тому назад один чоловік зустрів у дрімучому лісі собаку. В ті часи всі собаки були бродячими і не мали хазяїна, який би їх годував. Тому їм приходилось полювати. Навіть вівчаркам, коллі, сторожовим і болонкам.
В лісах водились зайці, дикі коти, миші, птахи, жаби – словом, всіляка їстівна живність. Якщо собакам не вдавалось спіймати на обід зайця, дикого кота, мишу, птаха або жабу, вони задовольнялись равликами. А коли і равликів не знаходили – жували соковиту траву. Однак після такого вегетаріанського обіду відчували просто собачий голод.
Чоловік в ті далекі часи теж блукав лісами і теж полював на диких звірів. Окрім собаки, ягуарів, гієни, шакала, лева, тигра і гримучої змії, він їв усіх підряд, включно з маринованим вугром, зайцем у сметані, тушкованим фазаном і кабаном в кисло-солодкому соусі. А ще трюфелі, картоплю, морковку, ріпу і гарбуза. Все це він варив, смажив, тушкував, обов’язково добавляючи зубчик часнику і два листочка петрушки.
І от одного разу бродяга чоловік зустрів у лісі бродячу собаку.
- Хто ти така? Як тебе звати?- спитав чоловік.
- Я собака, - відповіла собака.
- А ім’я і прізвище у тебе є?
- Ім’я мені ні для чого, адже мене нікому кликати. Ну, а прізвище – тим більше, не то, чого доброго, заставлять платити собачий податок.
Чоловік і собака почали принюхуватись один до одного: вони були страшенно голодні, тому що цілий тиждень нічого не їли.
- Який жаль, що твоє м’ясо мені не до смаку! – сказав чоловік.
- А мені твоє, і поготів. Інакше я би тебе вже давно з’їла, - сказала собака.
- Виходить, ми квиті.
Чоловік в глибині душі образився, через те що його м’ясо вважали несмачним, але вступати з собакою в лайку йому зараз не хотілось. Он, які у неї клики, подумав він. Краще з нею не мати діла, а то на шматки розірве.
Ну, а собака подумала: з цим сперечатися небезпечно, адже у нього дві руки, якими він цілком може схопити палицю і мене віддубасити.
- Взагалі-то я людей ніколи не їла, - зауважила собака. – Але кажуть, що м’ясо у вас солодкувате і віддає чимось християнським.
- Яким ще християнським, коли Христос ще не родився? – здивовано спитав чоловік.
- Ну, не знаю, я чула саме так: воно тхне чимось християнським.
- А я чув, що у собак м’ясо тверде, як задубіла шкіра.
- Ну що ж, - сказала собака, - раз ми один одному не підходимо – розійдемось мирно, і кожен нехай іде своєю дорогою.
- Я теж так думаю, - сказав чоловік.
Але не той, ні інший з місця не зрушили. Чоловік підійняв з землі камінь і почав його підкидувати на долоні. Собака не зводила з нього очей. Потім підповзла до чоловіка і взялася лизати йому руку, а той їй не заважав.
- Дивись тільки не з’їж її ненароком, - сказав він.
- Скільки разів тобі треба повторити, що людське м’ясо мені не подобається?
- Так що ж нам тепер робити?
- Хочеш, будемо друзями, хочеш – ворогами, - запропонувала собака.
- Як це розуміти?
- Якщо ти не проти, ми можемо разом бродити лісом.
- Однак для собаки ти говориш дуже навіть складно, - замітив чоловік.
- Я чула, що люди завжди не проти побалакати, навіть, коли голодні.
- Що вірно, то вірно, язик у нас підвішений краще, ніж у вас, собак.
- Зате у нас нюх тонше.
- А у нас десять пальців, і ми можемо ними сотворити все що завгодно.
- А у нас чотири сильні лапи – спробуй дожени!
- А ми ходимо на двох ногах і далі бачимо.
- А у нас хвіст, і ми вміємо ним виляти.
- А у нас голова, щоби думати.
- Думати?! А що це таке? – вразилась собака.
- Я тобі потім поясню.
- Їстівне?
- Та ні, не зовсім.
Чоловік почав лагідно гладити собаку по шерсті. Собака радісно завиляла хвостом.
- Коли я виляю хвостом, значить, мені хороше, - пояснила вона. – Ми хвостом висловлюємо свої почуття.
- На жаль у мене немає хвоста, - зітхнув чоловік.
- Нічого, коли захочеш повиляти перед ким-небудь, я тобі позичу свого, - втішила його собака.
Вони ще довго стояли на галявинці і розмовляли один з одним. І в обох від голоду підтягло живота. Мимо проповзла гримуча змія, але ні чоловікові ні собаці вона не здалася апетитною.
- Нехай собі повзе з миром.
- Давай-но пошукаємо разом що-небудь їстівне, - запропонував чоловік.
- Вірно, - згодилась собака. – Якщо ми вже не хочемо їсти один одного, вдвох буде веселіше.
Так чоловік і собака стали друзями.
З того дня чоловік багато чому навчився. Наприклад, співати, танцювати, писати, плакати, повелівати, любити, ненавидіти, чистити нігті, сякатися.
І ще своєю головою він додумався до всіляких дивних речей. Винайшов колесо, мідну каструлю, свічку, човна, рушницю, громовідвід, шерстяну ковдру, руль велосипеда, електричну лампочку, друкарську машинку, телевізор з дистанційним управлінням. Схрестивши коня з ослицею, він винайшов нову тварину – мула. А оскільки м’ясо у мула жорстке, винайшов ще й ліверну ковбасу.
Собаці так нічого і не вдалося винайти. Адже за неї думав і робив винаходи чоловік. Дружба чоловіка і собаки з роками все міцнішала, але інколи вони сварилися, що відбувається і нині. Одного разу собака так розсердилась, що ледве не відкусила чоловікові руку. Але це лише від злості: їсти її вона все одно б не стала. А чоловік, щоб собака його більше не кусала, винайшов намордник.
Так вони до сих пір і ходять гуляти: попереду чоловік, а позаду собака в наморднику.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
Італія, Рим., XX ст. н. е.
