Чию нитку прядуть три старенькі?
з рубрики / циклу «Казки для ДОРОСЛИХ»
Ох, і мстиві ж ці древні боги! Одного разу Юпітер ненароком образив Феба. Красень Феб затаїв образу і при першому ж зручному випадку перебив чимало Циклопів.
Не треба змішувати божий дар з яєчнею, скажете ви: Циклопи до Юпітера не мають жодного відношення.
А от і мають. Циклопи, нехай вам буде відомо, поставляли до Олімпу блискавки. І Юпітер ними дуже дорожив, адже блискавок такої високої якості не виробляла жодна фірма. Коли Юпітеру сповістили, що Феб позбавив його таких поставщиків, громовержець не на жарт розсердився і викликав Феба до себе на килим. Фебу прийшлось підкоритися, бо Юпітер – найголовніший з богів.
- Ти вчинив злочин, - сказав він. – І будеш відбувати покарання на землі. На протязі семи років будеш прислуговувати Адмету, царю Фессалійському.
Робити було нічого – Феб відправився в заслання. Юнак був тямущий, виконавчий і в домі Адмета всім сподобався. З самим царем вони невдовзі стали великими друзями. Сім років пролетіли, і Фебу було дозволено повернутися на Олімп. Йде він дорогою до дому і раптом чує: хтось гукає його зверху. Задрав голову – на балконі прядуть три старенькі.
- Як поживаєте? – ввічливо поцікавився він. – Ревматизм не дуже дістає?
- Та нічого, гріх скаржитись, - відповідають старенькі.
(Ви, звичайно, вже здогадалися, що це були не прості старенькі, а парки – ті самі богині, які визначають долю людини від народження і до смерті. Прядуть вони, прядуть нить життя, а потім – чік! – обріжуть її, і пиши заповіт.)
- Ого, скільки ви напряли! – здивувався Феб.
- Так. Ось оцю вже майже скінчили. Знаєш чия вона?
- Чия?
- Царя Адмета. Йому лишилося жити два-три дні.
Ох, бідолаха, думає Феб. Я залишив його у доброму здоров’ї, а йому, схоже, скоро кінець!
- Слухайте, - звернувся він до стареньких, - Адмет – мій друг. Чи не можна йому прожити ще рік - другий?
- Але як? – розвели руками парки. Особисто ми проти Адмета нічого не маємо. Милий чоловік. Але від долі не втечеш. Смерть, вона теж чекати не любить.
- Так він же зовсім ще не старий!
- Вік тут ні до чого, шановний Феб. А що, ти так сильно його любиш?
- Кажу ж вам – близький друг.
- Ладно, так тому й бути. Ми почекаємо з цією ниткою, нехай поки-що повисне. Але за умови: хто-небудь по своїй волі помре замість Адмета. Годиться?
- Ще б пак! Дуже вам вдячний!
- Не варто. Для тебе ми раді старатись.
Феб навіть додому не зайшов, щоб подивитися пошту. Кинувся назад на землю і захопив Адмета на порозі дому: той якраз зібрався до театру.
- Ось що, друже, така історія вийшла…Загалом ти врятувався дивом. Але без похорон не обійтися. Зумієш знайти кого-небудь, хто би ліг замість тебе в домовину?
- Маю надію! – Адмет тремтячими руками налив собі міцного вина. – Чи я не цар? Чи моє життя непотрібне державі?...Ох, чорт забирай, від такої звістки мене прямо у піт вкинуло.
- Що зробиш! Таке життя.
- Якраз навпаки: така смерть…
- Ну, мені пора. Прощавай!
- Прощай, Феб, прощай. Я з переляку і не віддячив тебе як слід. Пришлю тобі ящик твого любимого вина.
Чорт візьми, знову подумав Адмет, лишившись наодинці. Ну і діла! Добре що у мене є високопоставлені друзі.
Він гукнув свого найвірнішого слугу, виклав йому суть справи і, по-дружньому поплескавши по плечу, звелів приготуватися.
- До чого Ваша Величність?
- Ти ще питаєш! До смерті, звичайно. Адже ти не відмовиш мені у цій послузі. Хіба я був для тебе поганим хазяїном? Скажи, платив я тобі понаднормові, позички і тринадцяту зарплату?
- Платили Ваша Величність.
- Отож-бо! Так що поспішай. Час не жде. Лягай в домовину скоріше, а я вже про все подбаю: пишний катафалк, мармуровий пам’ятник, пенсія вдові, стипендія сину! Згоден?
- Зрозуміло Ваша Величність. Завтра вже зранку буду в труні.
- Чому завтра? Ніколи не відкладай на завтра те, що можна зробити сьогодні.
- Але мені треба написати прощальні листи, зробити деякі розпорядження, помитися…
- Ладно, завтра! Але тільки з самого ранку…
- На світанку, мій господарю…
Але на ранок вірний слуга вже плив по морю на фінікійському кораблі у напрямку до Сардинії. І навіть фотографію в газеті під заголовком «Розшукується…» неможна буро розмістити. Адже в ті часи ні фотографій, ні газет не існувало.
Цар засмутився до сліз. От і вір після цього старим, вірним слугам.
Потім, дещо заспокоївшись, наказав він закласти карету і поїхав у село до батьків. У них там був гарний будиночок з опаленням.
- Ви одні мене любите! – сказав він батьку з матір’ю.
- Та як це не любити, синок, звичайно любимо.
- Я знаю: ви мені ні в чому не відмовите.
- А тобі чого?- з опаскою спитали старі. – Може, редисочки свіженької з огороду?
Але почувши його прохання вони затялися:
- Адметику, ми дали тобі життя, а ти натомість вимагаєш наше! Гарна ж синівська вдячність!
- Але ж ви однією ногою стоїте в могилі!
- Коли прийде наша черга – помремо. Тебе замість нас помирати не попросимо.
- Все зрозуміло! Ось воно значить, як ви мене любите!...
- Посоромився би, синку! Адже ми віддали тобі все – і трон, і виноградник!
Адмет машинально взяв з блюда редиску і поклав її до роту, але зразу ж виплював, скочив у карету і помчав до свого палацу.
Там він скликав міністрів, генералів, адміралів, камергерів, мажордомів, адвокатів, податкових радників, астрологів, драматургів, теологів, музикантів, кухарів і псарів…
Кожен відповідав, що він був би і радий, але…
- Ваша величність, я би з задоволенням помер замість вас, але в мене три старі тітки. Що з ними станеться?
- Хоч зараз, мій господарю, хоч в цю хвилину… Але я з учорашнього дня у відпустці…
- Я щасливий померти за вас, мій повелителю, але ж мені треба закінчити мемуари…
- Негідні боягузи! Злякалися смерті! – Адмет у гніві затупав ногами. – Та я вам всім голови повідрубую! Нехай для себе нічого не вигадаю мені-то доброволець потрібний – зате здохну не один…У компанії веселіше спускатися до пекла.
Придворні заголосили, застукали зубами від страху. Адмет всіх відправив до карцеру, а катові повелів гостріше нагострити сокиру. Після чого пішов до дружини і попросив вичавити йому апельсиновий сік: дуже вже його здолала спрага.
- Алекстидо, дорогенька, хочу сказати тобі останнє «пробач», - промовив він зі скорботною міною. – Парки закінчують прясти нитку мого життя. Феб – істинний друг – зарані попередив мене, але користі від цього ніякої. На словах всі мені віддані, але помирати за свого царя ніхто не бажає.
- Так-таки і ніхто! А до мене, ти чого не звернувся?
- До тебе?!
- Ну, так. Чого ж простіше! Я помру замість тебе.
- Ти з глузду з’їхала, Алекстидо! А як же я? Ти подумала, як я буду страждати, як гірко буду плакати на твоїх похоронах?
- Поплачеш – і втішишся.
- Ні, не втішусь.
- Повір мені, утішишся і проживеш ще багато років у щасті і задоволенні.
- Думаєш?
- Впевнена!
- Що ж… Якщо ти наполягаєш…
Вони поцілувалися на прощання. Алкестида пішла до своєї спальні і померла. По всьому царстві пішов стогін і плач. Найголосніше ридав Адмет. Оплакавши дружину, він наказав звільнити міністрів, кухарів і всю решту братії. Повелів дзвонити у дзвони за упокій, приспустити прапори, а сам зайнявся влаштуванням похорону. Сидів він з власником похоронного бюро і обговорював, які ручки прилаштувати до труни, як раптом йому доповіли про прибуття гостя.
- Геркулес! Як я радий тебе бачити, старина!
- Привіт, дружище. Я тут зібрався вкрасти золоті яблука з садів Гесперид і по дорозі вирішив заглянути до тебе.
- От і молодець! А я вже думав: старий друг зовсім мене забув.
- До речі, з якого приводу траур?
- Та так, жінка одна померла, - пробурмотів Адмет. – Але ти не сумуй. Гостям ми завжди раді. Зараз накажу налити тобі ванну. А опісля повечеряємо, згадаємо старі добрі часи.
Добродушний велетень з задоволенням пішов митися. Йому вічно діставалася найважча і брудна робота: то бийся з чудовиськом, то вичищай Авгієві стайні – і коли ще випаде нагода прийняти ванну! Тре він собі спину щіткою і наспівує свою любиму пісню:
Ти Геркулес?
Я Геркулес!
Тремтить від моїх кроків ліс…
- Не годиться вам співати, пане, коли у нас таке горе, - тихо говорить слуга.
- Що? – вигукнув Геркулес. - Яке горе?
Узнавши про смерть Алекстиди, він дуже здивувався, чому Адмет приховав від нього свою біду. Бідна Алекстида! Бідний Адмет! Геркулес ледь не заплакав, але зразу ж взяв себе в руки.
- Не час лити сльози! – сказав він собі і вискочив із ванни. – Треба діяти, поки не пізно. Ей, чоловіче! Принеси-но мою палицю. Я її там, внизу, біля вішалки поставив.
Схопив Геркулес палицю і бігом на кладовище.
Сховався біля свіжовикопаної могили; тільки-но Смерть наблизилась, він відважно кинувся на неї і давай бити палицею. Спочатку Смерть спробувала захищатися своєю гострою косою, але швидко зрозуміла, що з Геркулесом їй не справитись. І, поки він не поклав її на обидві лопатки, кинулась навтіки.
Велетень повеселився від душі і, наспівуючи пісні, повернувся до столиці. Перехожі дивилися йому вслід і думали: та чи він у своєму розумі? Як можна співати, коли вся країна в траурі!
Але Геркулесу було байдуже.
- Адмет! Ей, Адмет! Я її переміг!
- Кого? Що сталося, Геркулес?
- Я прогнав безносу! Алкестида буде жити!
Адмет побілів як полотно і зі страху пригнувся до землі. Раптом почулися кроки. Він обернувся… До нього з винуватим виглядом підходила жива і неушкоджена Алкестида.
- Та ви, я бачу, не раді? – здивувався Геркулес. – Ну, посміхніться ж, і будемо веселитися!
Яке там! Схоже, для Адмета тільки тепер і починався справжній траур. Дивитись було боляче, як він упав у кресло і затрясся дрібним тремтінням. Алекстида не підіймала очей.
- Та-а-к! – спантеличено проговорив Геркулес, втираючи з чола піт. – Думав вас порадувати, а, виходить, тільки засмутив. Ну і часи!... Друзям і то не догодити… Що ж, не поминайте лихом… Мені жаль, звісно… Все-таки ви хоча б зрідка пишіть.
І Геркулес пішов геть, ображено помахуючи палицею. Адмет встав, прислухався. Йому здалось, що звідкись долинає ледь чутне дзижчання. Це наверху, на балконі, три старенькі знову взялися за прядки… Чию нитку вони прядуть?... Хто знає!...
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
Італія, Рим., XX ст. н. е.