Папір втрачає терпіння
(Ескіз)з рубрики / циклу «Сигізмунд»
Всім відомо: папір стерпить. Терпить: і брехню, і мерзенність, і друкарські помилки, і брудну совість, і поганий стиль, і дешевий пафос. Все.
Але, як свідчить це оповідання, до часу.
Сталося це в один з листопадових ранків, коли мокрий лапатий сніг і краплі дощу сперечались про те, що зараз – осінь чи зима. Вийшло так, що якраз в цей каламутний ранок папір втратив терпіння. Йому набридло нести на своїх плоских покірних аркушах букви, букви і знову букви; міріади нісенітниць, що прикидалися смислами; нудний дощ слів, від якого чи то калюжі, чи то книги – не розбереш.
У папера – треба думати і про це – своє важке довге життя, своя нелегка школа: спочатку він росте, врившись корінням в землю, і шумить хмарам, що пропливають над ним шматками прозорого сірого обгорткового паперу, потім його відпилюють від його коренів, кладуть під затиск пресувальних машин папероробного заводу, топлять у чанах повних окропу, сушать, мнуть… Та для чого про це згадувати?
І ось папір просох, машини вже навчили його терпінню Тепер його плоскі білі аркуші навчають грамоті. По ньому б’ють гострими свинцевими буквами, в нього втискають намазані фарбою матриці. Папір терпить.
До часу.
Визначити дату про яку піде мова, важко: папір, відкинувши від себе типографські шрифти, разом з буквами заставив відступити і цифри. Цей короткий, але рішучий бій можна було б назвати битвою під Табула – Раса.
Паперове поле битви залишилося сніжно-чистим. Типографські знаки, що втекли в свої машинні сховища, радились недовго. І їм, цим двадцяти п’яти чи двадцяти шести буквеним алфавітам, набридло прикидатися довгими смислами, що протяглися через весь діаметр світу. Вони зразу ж розділилися повзводно на алфавіти і одна з правофлангових А, розставивши широко п’яти, сказала:
- Досить нам дозволяти ваксувати себе типографською фарбою, досить носити на свинцевих спинах їх дурнуваті смисли, досить – кажу я – бити лобом по паперу! Хай роблять з нас що хочуть – свинцеві кулі чи свинцеві тумби – але в літературу ні кроку!
Свинцевий шурхіт схвалення відповідав на коротку промову. І міріади азбук, вишикувавшись у строгому шкільному порядку розпочали вихід. Попереду йшли широко розставляючи ноги великі А, а у хвості колони довгоп’яті дзети зі списом через плече.
Метранпажу однієї з вранішніх газет, що сидів біля жовтої лампочки над паперовими зміями гранок, весь час ввижався шурхіт мишей під підлогою. Це була ілюзія слуху: насправді це був вихід з країни газет, журналів і книг перетруджених, стертих об папір, зморених до останнього букв.
Першим свідком Виходу був старий-газетяр, що виходив до перехрестя разом з вранішніми дзвінками трамваїв і гумовими голосами автобусів. Під лівим ліктем у газетяра був улиплий номерами в номери великий пакунок складених вчетверо газет. Ось підійшов перший покупець. Витягши з лівої кишені пальто носову хусточку він витер скло свого пенсне, на якому осіло декілька крихітних, наче вискочивши з пульверизатору, дощових краплинок, потім пошукав правою рукою в другому кармані пальто і обміняв нікелеву монету на складений вчетверо паперовий лист.
Газетяр висмикнув з-під ліктя другий номер, але в той же час побачив перед собою мокре від дощу і поту обличчя свого першого покупця. Стоячи перед наляканим газетярем, той махав пустим паперовим листом і погрожував поліцією.
З цього і почалося.
Куховарки, що вийшли з промасленими саквояжиками для закупки всього, необхідного для шлунків їхніх хазяїв, опинилися в достатньо важкому становищі. Вони шукали звичних вивісок і знаходили лише довгі і вузькі, схожі на рицарські щити, без девізів, залізні прямокутники, з яких всі букви, дуті і відлиті, сповзли кудись геть, солідаризуючись з типографськими алфавітами.
Двері книгарень ляскали, як заслінки труб, що викидають вихлопні гази. Довгі низки людей вштовхувались і виштовхувались з книжкових крамниць, перекидаючись коротким схвильованими словами. Прикажчики крамниць збігали з драбинок, ковзаючи п’ятками по їхніх сходинках вниз: перед їхніми переляканими, як у раків вилупленими очима були тихо шарудливі, пусті, як небо в безхмарну погоду, ретельно переплетені в шкіру, сап’ян і картон, книжкові білі аркуші.
Літературному критику пану Д. потрібно було закінчити до одинадцятої години дня свою статтю про… Він ще не знав з повною точністю, що треба було написати в заголовному рядку після «О», що її починало. Закінчення його нарису навіть снилося йому цієї ночі. Вставши з ліжка о восьмій годині ранку, критик одяг піжаму, проткнувши у дві фаянсові щілини, що біля вікна, металевою вилкою нікельованого кавника, і, витягши ліву шухляду письмового столу, дістав рукопис. Ні, не те – якісь пусті сторінки. «Можливо, я ще не прокинувся, - буває, що сни сміються над людиною», - подумав критик Д. і, підійшовши до кавника, торкнувся середнім і вказівним пальцями правої руки його нікельованого боку. Пальці обпекло, а кришка кавника, схожа на круглу шапочку китайського мандарина, застрибала над струменями пару.
Критик Д. повернувся до свого крісла біля столу. Він пам’ятав, що під прес-пап’є лежало повідомлення від журналу, якому сьогодні ж необхідно було доставити закінчену статтю. Він залишив важке прес-пап’є і висмикнув листок: його паперова площина була пустою, і тільки посередині її смикалась одна, напівроздавлена вагою преса, здихаюча буква дзет. Критик гидливо зіпхнув її нігтем вказівного пальця і задумався.
Не будемо йому в цьому заважати.
Найпрекрасніше в тому молодому чоловікові, про якого буде зараз сказано декілька рядків, було те, що він молодий чоловік. В його молодому серці була молода любов. Він написав листа – ви здогадаєтесь кому – кинув його до залізного роту поштової скриньки і, випадково опинившись перед одним з вокзалів великого міста, в якому він жив, почувши співи паровозних свистків, взяв квитка до найближчого приміського лісу – і до пізнього вечора блукав серед голих дерев, думаючи тільки про два слова: «так» і «ні». Яке з них повернеться в конверті з відповіддю?
Цього вечора він дійшов майже до дверей свого дому, але страх пришив підошви до землі. Молодий чоловік постояв три-чотири хвилини і потім вирішив заночувати у приятеля.
В цю-то ніч і відбувся великий вихід букв.
Прийшовши наступного дня до себе на квартиру, молодий чоловік побачив конверт, що білів зі щілини між косяком та дверима своєї кімнати. Він висмикнув його, відкрив двері і увійшов. На конверті не було жодної букви. Але від нього йшов легкий запах резеди, її любимих духів. Тремтячими руками молодий чоловік відкрив конверта і, майже в ту ж мить, з переляку, впустив його на підлогу. З конверта чорними комахами вистрибували чорнильні букви; деякі сипались на підлогу, три чи чотири зслизнули в манжету адресата; він бачив-бачив своїми власними очима – як маленьке слово «люблю», вистрибнувши з конверта, кинулося врозтіч і розтануло в повітрі. Молодий чоловік на протязі цієї одної хвилини встиг перетворитися на чоловіка не дуже молодого.
Але далі.
В центральних канцеляріях промислових концернів, в фешенебельних приміщеннях на Вулиці Посольств, в секретаріатах міністерств, сховане за опущеними шовковими шторами, за двійними затисками солідних дубових дверей чулось тихе, зле і в той же час перелякане джмеляче дзижчання голосів. Від дипломатичних пактів і угод писаних на пружному веленевому папері, лишилися тільки сумні воскові або сургучні диски печаток, що скріпляли – на жаль – пустоту, що раптово вторглася.
На фабриках думок, на біржах ідей розросталась паніка: покірні букви, слухняні тексти, навантажені начебто – смислами, впали в небуття, залишаючи пусті лінійки, холодний сніжний фірн альпійських полів, на яких не вирости самій никлій травині. Папір повстав, перекресливши своє терпіння. Треба його знову увігнати в стальні затиски машин, розстріляти ударами свинцевих букв. Але як? Букви втекли, зрадивши велику справу культури. Залишилось – і то в небагатьох типографіях – декілька сотень розділових знаків. Головним чином крапки, знаки запитанні і знаки оклику. Магістрат столиці, що вирішив битися до кінця, відтиснув на летких листках декілька сотень знаків оклику, під якими були вистроєні у дві шеренги багато крапок.
Це не призвело до заспокоєння. Скоріше навпаки: обивателі, ковзнувши оком по лісу вигуків, які невідомо про що вигукували, ховали похмурі обличчя в підняті коміри пальто під мрякою з крапок і, зігнувши спини знаком запитання, швидко йшли далі.
Є люди, - і їх чимало – які, як це помітив ще іпохондрик Гамлет, вимірюють життя «сном і обідом». Повірте мені, я не брешу, адже я ж, здається, шекспірознавець. Люди ці вранці розповідають своїм дружинам сюжетику своїх снів: зазвичай їм сниться підвищення по службі, обід з семи блюд, зустріч з блондинкою (якщо дружина брюнетка) або з брюнеткою (якщо дружина блондинка), виграш на біржі, свій власний тридцятип’ятирічний ювілей. У звичний час вони відправляються до знайомого кафе, де звичний кельнер приносить їм навернуті на древка паперові знамена газет і підказує, виблискуючи золотими зубами, назви любимих старим клієнтом блюд. Залишається тільки кивати головою в такт назвам, розгортати паперові знамена, чекаючи спочатку прогрітих тарілок, потім і смачних страв.
Але цього дня, в день повстання паперу і евакуації шрифтів, все було сміливо, образливо і незвично. Біле знамено газети було схоже на прапор парламентаря, що пропонує здатися на милість переможця. З паперових стрічок меню зникли назви всіх блюд; забарилися лише деякі цифри. Неприємно здивованим відвідувачам приходилось тикати пальцем в цифри, в ціни, не знаючи які гастрономічні смисли ховаються під ними.
Але був один чоловік, правда, - чоловік дуже юний, який зранку радів цьому настільки сумному для людства дню. Це був поет-початківець, на ім’я… втім, його імені я не знаю. І в цьому повинний день, якому юнак поспішив усміхнутись. Ще вчора він отримав повідомлення, що його перша книжка віршів, тонка, як скибочка шинки в сто грамів, вийшла з друку і тридцять авторських екземплярів чекають його у видавництві.
Поет встав разом з сонцем. Він не подивився на відривний календар, що заснув на якійсь старій, покритій пилом даті, - інакше він би помітив, що пил на відривному листку залишився, а дата зникла невідомо куди.
Ще задовго до часу, коли відчиняються двері видавництва, юний поет вийшов на вулицю. Він не звертав жодної уваги на похмурі обличчя перехожих, на змінений ритм вуличного руху, наче придавленого величезною кам’яною сурдиною. Поет жив своїми власними римами, що цілувалися. Зовсім автоматично він купив газету, ще більш автоматично відрахував дві сходинки траму і зайняв місце на одному з його пустих сидінь. Витягши з кишені газетний лист, поет щиро зрадів, що лист абсолютно пустий. Йому якраз потрібно було накидати початок нової поеми – і услужлива білизна газетного листа була дуже до речі. Ковзнувши радісним поглядом по похмурим обличчям сусідів, поет взявся за роботу. Звичайно, поема захопила і він проїхав далі потрібної зупинки. Але це все дрібниці.
Новоявлений автор з сяючим обличчям зайшов до експедиторської кімнати видавництва. Йому підсунули пакунок книг, вчетверо обв’язаний шпагатом, - і автор, подякувавши вийшов назовні.
Через двадцять хвилин він був вдома. Стрибаючими пальцями він розв’язав вузли шпагату і побачив… Ні для чого говорити, що побачив повтореним в тридцяти екземплярах – молодий, можливо талановитий поет.
Наступного дня, в хроніці самогубств з’явилась би, поряд з іншими, коротка замітка про… Але наступного ранку ніяких газет не було. Значить: не було і замітки.
Це був старий дивак, що заплутався в підрахунку своїх років. Він йшов у своєму історично - музейному пальто з пелериною, мацаючи асфальтову дорогу старомодним зонтом, що встиг вже з чорного перетворитися в рудого. Колись він читав курс історії філософії в одному з коледжів країни, але зараз філософськи доживав життя на куцу пенсію і думав або про минуле, або про майбутнє. Справжнє його не цікавило.
Страйк паперових листів продовжувався вже четвертий день. Екс - філософ зійшов на круту кам’яну дугу мосту і дивився на вечірні плями сонця, що розповзалися – разом зі строкатими плямами бензину – по дрібній брижі річки. «Так їм і треба, - думав він, - давно вже її пора випрати – і начисто – сніжно – біло Еріду Гете і Гегеля – від прилиплих до неї мушиних точок». Він хотів було записати цю думку, але згадав, що зараз це неможливо – довгий рот старого дивака став ще довшим від посмішки, що оголила порожні бляклі ясна.
У видаткових кас банківських контор стояли довгі черги. Справа в тому, що на третій день букви і цифри на банкнотах і асигнаціях, а також підписи на документах угод пішли, приєднуючись до грандіозного страйку всіх букв і всіх шрифтів. У тримачів векселів, у власників, чиї гаманці і сейфи зберігали пачки банкнот, опинилися в руках документи, позбавлені підписів, до їхніх підписів включно, і порожні, пружні прямокутники, що шелестіли під натиском пальців, які раніше називались паперовими грошовими знаками. Вони і зараз залишалися паперовими, але не… грошовими.
Одного разу один з ліберальних ораторів, виступаючи в ці важкі дні в представницькому органі країни, говорив, що будь-який громадянин при першому ж дотику до кредитного папірця легко взнає – «пальцями і душею» - його вартість, як при першому дотику до власної дружини легко взнає, що це саме його дружина, а не чия-небудь інша. На цій підставі оратор, що шукає популярності вимагав оплати пустих, але достатньо добротних банкнотних листків.
Вже наступного ранку виникли черги, про які було сказано кількома рядками вище. Поліція намагалася їх розганяти, але люди розходилися, а через хвилину знову змикалися в довгі вже менш терплячі ряди.
На пустих паперових листах в ці вирішальні дні не з’явилося жодної букви. Але на обличчях людей, що стояли понурившись у чергах до опущених матових віконець кас, було написано чітко і ясно: або – або.
Це був простий, службовець при друкарні, «хлопчик». Не пам’ятаю точно, не то чотирнадцяти, не то п’ятнадцяти років. Йому наказали чергувати в опустілій типографії, де зараз зі сто сорока лампочок горіла тільки одна. Хлопчик вибрав місце в кутку біля дверей, підсунув під голову стос паперових стопок, притиснувся до паперу правим вухом і зразу ж заснув. Йому снилося: білий папір, що пузирився і ворушився, стараючись послабити тугий затиск шпагатного поясу; він на щось жаліється, на своє паперове горе, але зразу ж нервово шелестить, що ось пустота його не така пуста, як та, раніше, покрита шеренгами букв.
Хлопчик прокинувся, підвівся на лікті, але сон пригнув його голову назад до паперової подушки. І тепер йому снилося: папір тихо зітхає, він лагідно просить сказати людям, що…
Сон знову обірвався. Юний сторож витер піт рукавом з лоба і знову притиснув вухо до злиплих листів паперової купи. Тепер він не спав, тепер він слухав і ясно чув його голос.
На ранок він прийшов до свого батька, робітника малярного цеху. Розказав йому свій сон. Сміючись безглуздому видінню, маляр вмочив пензля у фарбу і почав писати по розкладеному посеред столу листу, під диктант сина:
«Я, папір усього світу, папір заповітів, трактатів, газет, малих листів від людини до людини, великих книг від людини до людини – я кличу вас, брати букви, повернутися до мене, але не раніше, чим ви поклянетесь до останньої краплі типографської фарби, разом зі мною служити правді – і тільки правді – і не дозволяти людині не бути людиною і не любити в іншому самого себе».
І обидва, і батько, і син, не помітили, що в них на очах відбувалося чудо: букви – під пензлем, що біг по папері – не зникали, а продовжували жити, швидко висихаючи під променями сонця, що світило через скло.
Плакат цей був першим розвідувальним загоном тих що поверталися назад в цей наш такий поганий і гарний світ. За ним пішли полчища інших букв, яким ніяк не бути без чоловіка, який їх придумав.
Мені можуть сказати: а де ж документи? Де показання свідків про ті чотири дні, коли папір жив у розлуці з алфавітом? Відводжу питання: адже букви тоді пішли від нас, а папір хворів абсолютною пустотою. Нехай він і відповідає: абсолютним мовчанням.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
1939 рік.