Дуже коротке оповідання
про життяДядько Григорій Данилюк з першого під’їзду нашого дев’ятиповерхового будинку на Київських Березняках любив риболовлю. Майже кожного дня зранку, сусіди мали змогу спостерігати як, незважаючи на повітряну тривогу, дядько Григорій з вудками в руках, і з потертим рюкзаком за спиною, поважно і по-качиному простував дворами у напрямку Русанівського каналу, який протікав за сусіднім будинком; там він просиджував майже увесь день, спостерігаючи за дикими качками, які голосно ганялися одна за одною і шурхотіли крилами в очереті, або ж просто солодко куняючи над вудками. Григорій не міг намилуватися цим диким неляканим світом, в якому не було війни і панував мир, взаєморозуміння і добросусідське співіснування усіх мешканців: качок, лисок, голубів, чайок, голубів, ондатр, жаб, вужів, риби і самих рибалок. Сусіди цього захоплення дядька Григорія не розуміли, а до нього самого ставилися хоч і поблажливо, але трохи зверхньо, як власне багато з нас ставляться до літніх людей – вони наче перестають бути цікавими, стають меншими і непомітними, неначе робляться напівпрозорими і на них не зупиняється погляд, а потім вони поступово зникають і їх вже ніхто не може згадати.
Дружина Григорія, Ганна, або як її всі звали Ганька Данилючка, як водиться, риболовлю не любила. Підозрюю, не любила вона скоріше саме те, що її чоловік забагато часу проводив на риболовлі, а не саму риболовлю, тому що за все своє п’ятдесяти восьмирічне життя вона жодного разу не рибалила, а, як відомо, не можна не любити чогось, якщо ти цього жодного разу не робив.
Ввечері, Григорій повільно плентався додому, зосереджено дивлячись попереду себе, хода його була вже не така впевнена, як зранку, і всі розуміли, що дядько Григорій, крім вудок, зрання поклав в рюкзак іще щось заборонене, чого Ганна вочевидь не помітила, і сьогодні риболовля з кумом видалася вдалою, хоча ніякої риби він додому не ніс.
-Подивися на себе, - починала Ганна, хоч і розуміючи при цьому марність своїх умовлянь, - Ну нащо мені таке щастя? Інші чоловіки як чоловіки, вдома сидять, дружині допомагають. А мій, ти тільки глянь, з приводом і без приводу, трохи що і з хати біжить.
Безтурботна посмішка, що загравала на обличчі чоловіка в цей момент роздратовувала її іще більше. В такому “післяриболовному” стані, дядько Григорій зазвичай перебував в досить доброму гуморі, докори сумління, а тим паче дружини його не діставали, і хоч його язик безбожно плутався, він переводив усе на жарти, навіть те, що інколи Ганна в серцях бувало хлясне його рушником по спині або трісне ложкою по лобі.
– Ти диви яка у мене дружина сильна. Того, ледь рушником з ніг не звалила. Вогонь баба! Нехай усі мені заздрять. Нехай усі бачать, як мені пощастило. Єх, такій жінці полком командувати, та ти могла б директором якогось заводу бути, або мером Києва замість Кличка. Це здебільшого зводило нанівець усі намагання Ганни урезонити свого чоловіка, вона махала рукою і ретирувалася на кухню, посилаючи на його недолугу голову прокльони і плюючи спересердя на підлогу. Тут вона майже завжди йшла до старого потертого комоду в спальні, відкривала з гуркотом другу з гори шухляду, нарочито голосно шурхотіла пластиковими обгортками, перебираючи ліки і демонстративно ковтала якусь пігулку, запиваючи її водою.
- З світу мене зжити хочеш, - стомлено промовляла вона, кидаючи в бік чоловіка обвинувальні погляди. - Не жалієш моє хворе серце. А коли очі Ганни мокріли від сліз розпачу, дядько Григорій підходив до неї, обіймав за плечі і ніжно пригортав її голову до себе, і вона відчувала запах водойми і латаття, риб’ячої прикормки і нехитрої закуски, а чоловік мовчав і не відпускав її допоки вона сама не просилася, бо борщ, мовляв, збігає на плиті.
Кажуть, одного разу Григорій довів дружину до такого розпачу, що вона спересердя схопила чоловікову вудку і жбурнула її в ящик для сміття. Григорій, коли дізнався, пішов вудку шукати, перерив геть усе сміття та так і пішов не знайшовши свій улюблений інструмент; мабуть хтось вудку побачив і забрав. Правда чи ні, але незабаром жителі будинку знову спостерігали за Григорієм, який чимчикував в напрямку каналу з новою вудкою і з потертим рюкзаком за плечами. Має ж хоч щось в цьому мінливому світі бути стабільне і надійне.
***
Син Григорія та Ганни з початку повномасштабного вторгнення служив у війську. Один бог знає, що переживали ці чоловік та жінка, з огляду на те, що декілька їхніх сусідів вже загинули, і Ганна перебувала в постійному страхові, що туманив мозок, ціпив рухи і стискав груди. Щовечора, вона переглядала синові фото, перечитувала його повідомлення на смартфоні (сказав що дзвонити часто не має можливості, тому буде писати повідомлення), а коли чоловік засинав, тихенько молилася на кухні на уявний Божий образ в кутку за холодильником.
Чи через хвилювання за сина, чи через постійні обстріли Києва ракетами та шахедами, що також не добавляло здоров’я, на початку третього року війни з дядьком Григорієм трапився інсульт.
- Ти бач, яке диво, - перебирали кістки сусіди, - як жеж Ганька переживала за сином, а інсульт вдарив Гришу. Він же ж, здавалося, завжди спокійний був, а от жеж доля як розпорядилася. Що тепер бідна Ганька робитиме? При цьому вони хитали головами, прицмокували язиками і усім своїм виглядом демонстрували співчуття і жаль до бідної Ганни, яка і до того “гарувала як проклята, а тепер і поготів”.
Інсульт був важкий; пів-року Григорій зовсім не виходив надвір, і лише нещодавно його помітили біля під’їзду; він намагався ходити спираючись на палку в лівій руці, права ж рука його була скрючена і підібгана до живота, а права нога шурхала об асфальт, вперто чіпляючись черевиком і відмовляючись ходити. Дядько Григорій нерозбірливо здоровкався і винувато дивився в очі кожному, хто проходив повз і погляд його мов би говорив, “От бачите, що може трапитися, я ж цього не хотів, я і уявити не міг, що таке може бути”. Інколи під праву руку його тримала його дружина, на обличчі якої на диво не проглядало жодного розпачу, а навпаки, очі її випромінювали приречену рішучість і навіть заспокоєння. Можливо через те, що тепер вона була впевнена, що її чоловік на риболовлю від неї не втікатиме.
- Сину ні в якому разі не пиши, - наказав дядько Григорій дружині, повільно і непевно промовляючи слова. І та слухалася. Нехай, - думала вона, - От повернеться, тоді будемо думати що робити. Головне, щоб повернувся живим. Тітка Ганна кидала оком на куток за холодильником і від однієї лиш думки про те, що син може не повернутися, в’їдливої, слизької і холодної як вуж, темніло в очах і по спині збігав холодний піт.
Час ішов, а стан дядька Григорія не покращувався.
- Де вже там, в такі роки-то людина від інсульту відходить довго, - скорботно промовляла сусідка баба Олена до своєї сусідки баби Каті, проводжаючи сповненим жалю поглядом Ганну, що тримала попід руку чоловіка, який невпевнено але вперто ступав по асфальту.
– Так ото ж, - не менш скорботно відповідала жаліслива баба Катя, киваючи головою, - в такі роки треба уже наступного інсульту чекати, не те що сподіватися на покращення, ех– ех - хе, скільки вже нам тут на цьому світі залишилося.
Дивно було не бачити дядька Григорія на каналі. Без нього там немовби чогось не доставало. Навіть мешканці каналу, здавалося, у відсутність дядька Григорія поводилися інакше: качки не ганялися одна за одною, а тихенько сиділи біля берега, чайки не кричали, риба не плюскалася, жаби не квакали – усі сподівалися на його скоре повернення.
- Ну що, не видно? - кумкали жаби, з надією поглядаючи в той бік, звідки чоловік зазвичай підходив до каналу.
- Немає, - відповідали качки, жуючи ряску, і викрякували те саме запитання до галасливих чайок, сподіваючись, що тим з височини краще видно.
- Ніде немає, - відповідали чайки і продовжували кружляти над водою, шукаючи здобич.
- Де ж він? – незадоволено вуркотіли голуби, не знайшовши звичного частування з перловки і пшона, яке зазвичай Григорій залишав для них раніше.
Очерет хитав головою, сподіваючись на повернення Григорія, адже той так любив слухати шурхіт його лиистя, а очерет любив для нього листям шурхотіти. Латаття гойдалося на хвилях, в такт підспівуючи протяжним тужним перекрикуванням чайок, немов переспівам співаків на співочому баттлі. Всі чекали. Мешканці водойми чекали на повернення дядька Григорія. Дядько Григорій з дружиною чекали на повернення сина. Мешканці будинку чекали на закінчення війни. Здається увесь світ навколо, борячись із втомою і зневірою, чекав на повернення старого безтурботного життя, методично і монотонно продовжуючи жити, хоча життя це більше походило на існування. Усі хотіли хоч якийсь знак. Знак того, що повернення старого світу почалося. Хоч малесеньку зміну, яка вказуватиме на те, що обуло раніше, хоч якийсь крок назад в часі, щоб дати надію на те, що невдовзі життя повернеться, люди почнуть планувати відпустки на літо, збирати гроші на ремонт, одружуватися, народжувати дітей – життя зніметься з паузи, перключиться з режиму очікування і люди продовжать жити. А поки що, над лататтям і качками, які чекали, лунала повтряна тривога.
***
Нещодавно мешканці лівобережних Київських районів Березняки та Русанівки, які зазвичай мають звичку прогулюватися вздовж Русанівського каналу з собаками або просто з пляшечкою пива, почали спостерігати картину, яка викликала у них неабияке здивування і посмішки. Вони бачать, як чоловік та жінка ловлять рибу. Якщо бути більш точним, ловить рибу жінка, що власне і викликає таку реакцію – вона трохи незграбно закидає вудочку, підсікає, чортихається коли волосінь плутається в лататті, діловито витирає руки заздалегідь підготовленим рушником і час від часу поглядає на чоловіка, який сидить позаду на розкладному стільчику і не моргаючи спостерігає за своєю дружиною. Обличчя його, здається не виражає жодних емоцій, загнутий донизу правий кінчик рота створює враження, що він незадоволений, але блиск в очах, що ледь проглядається, видає те, що він відчуває насправді.
Час від часу чоловік лівою рукою дістає із пакетика пригоршню суміші перлової крупи і пшона і кидає собі під ноги, де діловито походжають ручні голуби та качки. Вони не поспішаючи скльовують зерно, і їх маленькі очі – як очі відданої собаки, яка дочекалася свого господаря. В кумканні жаб також чується заспокоєння, крики чайок вже не такі тривожні, а очерет знову шурхотить листям, задоволений, що його є кому слухати. І хоча вкотре розриває небо повітряна тривога, в очах чоловіка проглядається надія.
