Олександр, або Лжепророк
частина Iз рубрики / циклу «ЛУКІАН»
ПЕРЕДМОВА.
Об’єкт сатири – Олександр з Абонотиху (містечко в Пафлагонії, області на південному узбережжі Чорного моря), особа історична, засвідчена в надписах, монетах, гемах, хоча в літературних джерелах, окрім Лукіана, відомостей про нього немає. Бурхлива релігійна діяльність Олександра припадає на період 150 – 170 років. Памфлет направлений Цельсу, вірогідніше за все, великому антихристиянському письменнику II ст. н. е. автору «Правдивого слова», фрагментарно збереженому Орігеном (II – III ст.). Судячи по натяку на смерть імператора Марка Аврелія (гл.48), твір Лукіана був написаний після 180 року. Формально «Олександра» можна розглядати як своєрідну пародію на «житія святих» з їхніми діяннями, котрі тут приймають вигляд «антиподвигів».
В біографію лжепророка Олександра вплетені також елементи меніппової сатири (вірші в прозаїчному тексті).
***
Можливо, шановний Цельс, ти думаєш, що це завдання просте і легке – описати життя Олександра, обманщика з Абонотиху, його вигадки, витівки та передбачення і прислати тобі у вигляді окремої книги?
Коли б хто - небудь захотів все це викласти в подробицях, це було б не легше, чим описати діяння Олександра, сина Філіппа, бо ницість першого ніскільки не менша за доблесті другого. Але якщо ти готовий прочитати моє оповідання з поблажливістю і додати від себе те, чого не буде в моєму оповіданні, я берусь виконати для тебе це важке завдання і спробую вичистити стійла Авгія, - якщо і не всі, то настільки у мене вистачить сил. Я винесу звідтіля немало корзин багна, щоби по ним ти міг судити, які ті стійла великі і яку незмірну кількість гною накопичили на протязі багатьох літ три тисячі биків.
Мені соромно за нас обох: за тебе - що ти просиш написати про нього, зберегти пам’ять про тричі проклятого чоловіка, за себе – що я прикладаю старання описати діла обманщика, що гідний не того, щоб про нього читали освічені люди, але щоб його розірвали на частини мавпи чи лисиці де-небудь у великому театрі, на очах у всього народу. Якщо хто-небудь почне мене за це звинувачувати, я зможу привести у приклад Арріана, учня Епіктета, видатну людину серед римлян: займаючись все життя наукою, він опинився в такому ж положенні і по цьому може бути нашим захисником. Адже і він не вважав для себе не гідним описати життя Тіллібора – розбійника. Я ж опишу розбійника більш небезпечного, так як він розбійничав не в горах і лісах, блукав не тільки по Мізії і схилах Іди, спустошував не якісь там закутки в Азії, але, якщо можна так сказати, наповнив своїм розбоєм всю Римську державу.
Спершу в декількох словах опишу тобі його самого з можливо більшою подібністю, настільки це в моїх силах, хоча я і не майстерний живописець. Отже, Олександр був високим, красивим і в чомусь дійсно богоподібним: його шкіра відрізнялась білизною, підборіддя покривала рідка щетина; Волосся Олександр носив накладне, надзвичайно майстерно підібравши його до свого, і більшість не підозрювала, що воно чуже. Його очі світилися сильним і натхненим блиском. Голос він мав дуже приємний і разом з тим гучний. Словом, зовнішність Олександра була бездоганною.
Ось такою була його краса. Душа ж його і напрямок думок… о, Геракл, рятівник від зла! О, Зевс, що відводить нещастя! О, Діоскури – спасителі! Краще зустрітися з ворогом і недругом, чим мати справу з людиною, схожою на Олександра. Він вирізнявся природними обдаруваннями, гнучкістю і гостротою розуму; був наділений чималою допитливістю, розумінням, пам’яттю, здібністю до наук, але користувався всіма цими задатками найгіршим чином. Давши гідним якостям своєї душі нице призначення, він перевершив своїм злодіянням Керкопів, Єврибата, Фрінонда, Арістодема, Сострата. Сам він одного разу в листі до Рутилліана, свого зятя, говорячи про себе, з великою скромністю вважав за можливе прирівняти себе до Піфагора. Але нехай буде милостивим до мене Піфагор, цей мудрець з божественним розумом! Я добре знаю, що якби він в цей час був живий, то в порівнянні з Олександром видавався би дитям. Все ж, заради Харит, не думай, що я це говорю, бажаючи образити Піфагора, або пробую їх зіставити тому, що вони діяли однаково. Але якщо зібрати всю ганебну і злісну брехню, що розповсюджують про Піфагора (в її правдивість я ніколи не повірю), - все це здалось би найнезначнішою частиною злодіянь Олександра. Одним словом, уяви собі все різноманіття властивостей його душі – вмістище брехні, хитрощі, клятвовідступництва, підступів, душі людини без забобонів, сміливого, готового на небезпечний крок, терплячого у виконанні задуманого, що мав дар переконання і вмів викликати довіру, показати добрі почуття і представити все протилежне своїм справжнім намірам. При першій зустрічі кожен виносив про Олександра найкраще враження як про людину благородну, з м’яким серцем і до того ж дуже простодушному і правдиву. При всьому тому йому було притаманне прагнення величі: він ніколи не думав про мале, але завжди направляв свій розум на великі справи.
Хлопчиком Олександр був дуже красивим, якщо судити, як кажуть, за соломою (1) і як приходиться чути в розмовах про нього. Він без зазріння совісті вдавався до розпусти і за гроші віддавався усім бажаючим. Серед інших коханців був у нього якийсь Обманщик, досвідчений в магії і заклинаннях, що обіцяв закоханим приворожити любиму людину, що допомагав прибирати ворогів, що вчив находити скарби і отримувати спадок. Дивлячись, що хлопчик має здібності і залюбки готовий допомагати йому і не менш залюблений у цей гидкий промисел, чим він – в його красу, обманщик дав Олександру освіту і весь час користувався ним як помічником і прислужником, вдаючи себе зазвичай за лікаря і уміючи, подібно до дружини єгиптянина Фона,
Багато створити корисних ліків, а також і отрут. (2)
Олександр став його наступником та спадкоємцем. Вчитель, його коханець, був родом тіанієць, з людей близьких до Аполлонія з Тіани і який знав всі його витівки. Ти бачиш, з якої школи вийшов чоловік, про якого я тобі розповідаю.
Коли у Олександра почала вже рости борода, його тіанієць помер, і Олександр опинився у бідності, так як квітучий вік, завдяки якому він міг кормитися, пройшов. Мрії у нього, однак, були аж ніяк не скромні. Він потоваришував з якимось істориком з Візантію – одним з тих, хто постійно відвідує публічні змагання, з людиною ще більш мерзенної душі, на ймення, здається, Коккон.
Вони почали мандрувати разом, обдурюючи і займаючись пророкуваннями, причому стригли товстошкурих людей (так здавна на мові магів називається натовп). В цей час вони зустріли Макетиду, багату жінку, вже похилого віку, але яка бажала ще бути коханою. Вона-то і взяла їх до себе на утримання, і разом з нею вони відправились з Віфінії до Македонії, бо вона була родом із Пелли, яка при македонських царях процвітала, а тепер нараховує лише небагато бідних мешканців.
В Пеллі вони побачили великих змій, цілком ручних і настільки невинних, що їх могли годувати навіть жінки; вони спали з дітьми, дозволяли себе топтати і не сердились, коли їх починали м’яти руками: вони харчувалися молоком, беручи груди зовсім як немовлята. Подібні змії водилися у цій місцевості в достатку, тому в давнину розповсюдився переказ про Олімпіаду: (3) я думаю, що вона спала з такою ж змією, коли була вагітна Олександром. Там обманщики і купили за декілька оболів одну з найкрасивіших змій.
З цього і почалася війна, як говорить Фукідід. (4) Обидва наші зухвалі негідники, здатні на будь-яке злодіяння, зійшовшись разом, без труда зрозуміли, людське життя знаходиться у владі двох найбільших владик – надії і страху – і що той хто зуміє при необхідності використати і те і друге, швидко розбагатіє. Вони бачили, що і той хто боїться і той хто надіється – кожен відчуває пристрасне бажання і необхідність узнати майбутнє. В минулі часи таким шляхом розбагатіли Дельфи і стали знаменитими також Делос, Клар і Бранхіди. Завдячуючи надії і страху, цим двом тиранам, про яких я згадав, люди постійно йдуть до святилищ і, прагнучи дізнатися майбутнє, приносять гекатомби і жертвують цеглини із золота. Обговоривши все це між собою, наші шахраї вирішили заснувати віщун і влаштувати оракул. Вони надіялись, якщо їм це діло вдасться, то зразу ж стануть багатими і забезпеченими. Успіх перевершив їхні сподівання і розрахунки.
Услід за тим вони почали вирішувати, по-перше, де їм знайти підходящу місцевість, по-друге – з чого розпочати свою діяльність і як вести всі ці справи. Коккон вважав зручним місцем Халкедон – місто, завжди наповнене торговими людьми і розташоване поряд з Фракією і Віфінією, недалеко від Азії, Галатії і від народів, що жили по сусідству з цими країнами. Олександр, навпаки, вважав за краще свою батьківщину, говорячи, що для початку такої діяльності потрібні люди неповороткі і дурні, готові повірити усьому. Такі, за його словами, пафлагонці, що живуть біля Абонотиху; ці люди здебільше забобонні і багаті. Як тільки з’являється хто-небудь у супроводі музиканта, що грає на флейті, або з тимпаном і кімвалами, і починає віщувати, як то кажуть, з допомогою решета, зразу ж всі роззявляють рота, наче побачили кого-небудь з небожителів.
У негідників сталася невелика суперечка, але під кінець верх отримав Олександр. Потім вони пройшли до Халкедону ( вирішивши, що і це місто може бути їм корисним) і закопали в храмі Аполлона, найдревнішому у халкедонян, мідні дощечки, які сповіщали, що невдовзі до Понту прибуде Асклепій разом зі своїм батьком Аполлоном і буде мати своїм місцеперебуванням Абонотих. Ці дощечки, доречно, знайдені, заставили віщування дуже легко розповсюдитися по всій Віфінії і Понту, в особливості ж в Абонотиху. Мешканці зразу ж постановили побудувати храм і почали рити землю для закладки фундаменту. Коккон залишається в Халкедоні, складаючи двозначні, невизначені та незрозумілі передбачення; через недовготривалий час він помирає, здається, від укусу гадюки.
Олександр же з’являється в урочистому вигляді – з довгими, розпущеними локонами, одягнений в пурпуровий хітон з білими полосами, з накинутим поверх нього білим плащем, тримаючи в руках кривого ножа, як Персей, від якого він начебто вів свій рід з материнського боку. А ці нещасні пафлагонці, хоча і знали батьків Олександра, незнатних і бідних людей, тим не менш, повірили вислову який говорив:
Рід свій веде від Персея і дружбою з Фебом відомий
Він, Олександр наш божественний, син Подалірія кревний.
Цей Подалірій був, мабуть-що, настільки розбещений і женолюбний за своєю природою, що він відправився з Тріккі в Пафлагонію в пошуках матері Олександра. Було знайдене і передбачення, як нібито сповіщене Сивілою: (5)
Біля Синопу, у берега Євксинського понту, в твердині,
Що авзолійцям підвладна, повинно з’явитись пророку,
Літера перша – один, а затим – три десятка і після
П’ять одиниць, за якими йде двадцять потрійне:
Чотири частини являють омонім захисника – чоловіка.
Повернувшись через багато часу на свою батьківщину при такій театральній обстановці, Олександр набув популярності, прославився і став предметом загального здивування. Інколи він зображав з себе одержимого, і з його роту виступала піна, чого він легко досягав, пожувавши кореня красильної рослини струтія. А присутнім ця піна видавалась чимось божественним і страшним. Окрім того, для них вже давно була виготовлена з тонкого полотна голова змії, що мала деяку схожість з людською. Вона була строкато розфарбована, виготовлена надзвичайно правдоподібно, і з допомогою сплетеного кінського волосся можна було відкривати її пащеку і знову закривати її; а із пащі висовувалося чорне, яке також рухалося з допомогою волосся роздвоєне жало, що цілком нагадувало зміїне. Змія, придбана в Пеллі, знаходилась у Олександра і годувалася в його оселі: їй належало своєчасно з’являтися і разом з ним розігрувати театральне дійство, в якому їй була відведена перша роль.
Коли настав час діяти, ось що вони придумали. Вночі Олександр пішов до недавно викопаних ям для закладки основи майбутнього храму. В них стояла вода, що зібралася чи з ґрунту чи від дощу, що пройшов. Він положив туди шкаралупу гусячого яйця, в яку сховав, тільки-но народжену змію і, заривши яйце глибоко в грязь, пішов геть. На світанку Олександр вибіг на площу оголеним, прикривши свою наготу тільки золотим поясом, тримаючи в руках кривий ніж і потрясаючи волоссям, що розвівалося, як нищі одержимі жерці Великої Матері. (6) Він виліз на якийсь-там високий олтар і почав проголошувати промову, поздоровляючи місто зі скорим приходом нового бога.
Присутні – а збіглося майже все місто, з жінками, стариками і дітьми – були вражені, молилися і падали ниць. Олександр виголошував якісь незрозумілі слова, схожі на юдейські чи фінікійські, при цьому привів усіх до здивування, так як вони нічого не розуміли в його промові, окрім імен Аполлона і Асклепія, про яких він весь час згадував.
Потім обманщик кинувся бігти до храму що будувався; наблизившись до виритих заглиблень і до приготованого раніше джерела, з якого повинні були политися передбачення, він увійшов у воду і голосно почав співати гімни Аполлону і Асклепію, запрошуючи бога прийти і принести щастя до міста. Потім Олександр попросив чашу, і, коли хтось з присутніх подав йому сосуд, він погрузив його у воду і без утруднень витяг разом з водою і мулом яйце, в якому він раніше сховав бога, заліпивши отвір в шкаралупі воском і білилами.
Взявши до рук яйце, він говорив, що тримає самого Асклепія. А, ті що зібралися уважно дивились, очікуючи, що станеться далі, досить здивовані вже тим, що у воді знайшлось яйце. Розбивши його, Олександр взяв у руки змійку. (7) Присутні побачили як вона рухається і звивається навколо його пальців, зразу ж загукали і почали вітати бога, поздоровляючи місто з новим щастям. Кожен пристрасно молився, молячи у бога достатку, багатства, здоров’я і різних благ. Олександр знову відправився додому, несучи з собою новонародженого Асклепія, що з’явився на світ двічі, а не один раз, як всі інші люди, і народженого не Коронідою і, клянусь, не вороною, (8) а гускою. Весь народ йшов слідом за ним, і всі були одержимі і сходили з розуму від великих надій.
Декілька днів Олександр залишався вдома, розраховуючи, що в місто збіжиться багато пафлагонців, притягнутих чуткою, що розлетілася навколо. Так і сталося. Місто переповнилося людьми, які не мали ні мізків, ні розуму, зовсім не схожих на смертних, що їдять хліб, і тільки з виду відрізнявшихся від баранів.
Тоді Олександр, усівшись на ложе в невеликому приміщенні, одягнений як і належить божеству, поклав за пазуху Асклепія з Пелли, відрізнявшогося, як я говорив, більшою величиною і красою. Він обвив змію навколо своєї шиї, випустивши хвоста назовні. Змія була такою великою, що не вміщалася у пазусі, частина її тіла тяглася по землі. Олександр ховав під пахвою тільки голову гада, що спокійно це переносив; а з - під своєї бороди з іншого боку він виставив зміїну голівку з полотна, як начебто вона дійсно належала змії, яку всі бачили.
Уяви тепер собі невелике приміщення, досить темне, так як світла в нього попадало недостатньо, і густий натовп, наляканих, заздалегідь охоплених трепетом і збуджених надією людей. Тим хто входив, звичайно ж, здавалось чудесним, що зовсім недавно народжена змія за декілька днів так виросла і до того ж у неї людське обличчя. Відвідувачі штовхали один одного до виходу і, не встигнувши нічого гарно роздивитись, йшли, витіснені безкінечним натовпом бажаючих зайти. В стіні напроти дверей було зроблено другий вихід, як, судячи по розповідям, македоняни зробили у Вавілоні під час хвороби Олександра, коли він був уже в тяжкому стані і ті, що стояли навколо палацу бажали на нього подивитись і сказати йому останнє пробач.
Говорять, що негідник, влаштовував схожі вистави не один раз, але досить часто, особливо коли приїздили новачки з багатих людей.
По правді кажучи, шановний Цельс, я думаю, треба пробачити цим пафлагонцям і жителям Понту, людям неосвіченим, що вони були обдурені, торкаючись змії (адже і це Олександр дозволив робити бажаючим). При тусклому освітленні відвідувачі бачили, як голова дійсно роззявляє і закриває пащу. Все було так хитро влаштовано, що треба було бути Демокрітом, або самим Епікуром, чи Метродором, або іншим філософом з достатньо твердим розумом, щоб не повірити цьому всьому і здогадатися, в чому справа. Адже треба було наперед переконаним, навіть не знайшовши ще підробки в тому, що вся ця історія була обманом, щоб таке змогло статися в дійсності і що неясний тільки прийом, за допомогою якого Олександр заморочує натовп.
Потроху вся Віфінія, Галатія і Фракія почали стікатися до Олександра. Потім вже кожен розповідав, - це було досить природно, - що він бачив народження бога, торкався до нього трохи згодом, коли бог на протязі короткого часу досяг дуже великої величини і став обличчям схожий на людину. Окрім того, з’явилися малюнки і зображення змії, статуї, виготовленні з дерева, міді і срібла; змія отримала ім’я: її звали Гліконом, (9) згідно з якимось, що виходив від бога, наказом. Дійсно, Олександр прорік:
Третьої від Зевса я крові, Глікон, осяяння смертним.
І ось, коли прийшов час виконувати те, заради чого всі ці хитрощі були вигадані, тобто, говорити охочим оракули і віщувати майбутнє, Олександр взяв приклад з Амфілоха, шанованого в Кілікії. Амфілох після смерті свого батька Амфіарія і зникнення його у Фівах покинув рідний дім. Прибувши до Кілікії, він непогано вийшов з важкого становища, передбачаючи кілікійцям майбутнє і беручи за кожне передбачення два обола. Ось з нього і взяв приклад Олександр, попереджуючи всіх хто приходив, що бог буде передбачати в такий-то день.
Олександр радив кожному написати на табличці, чого він бажає або що особливо хоче знати, потім зав’язати і запечатати табличку воском, глиною або чимось на кшталт цього. Обманщик сам брав табличку і, увійшовши до святилища (храм вже був збудований і приготовлені підмостки, оголошував, що буде через глашатая і священнослужителя по черзі викликати тих, хто подає таблички. Він обіцяв, вислухавши слова бога, повернути таблички запечатаними, як раніше, з приписаною відповіддю божества, що відповідає на все, про що б його не спитали.
Подібна витівка абсолютно ясна і зразу зрозуміла для такого чоловіка, як ти або, якщо це не буде нескромністю сказати, як я; для людей же недалеких і дурних це здавалося незрозумілим чудом. Придумавши різні способи знімати печаті, Олександр прочитував кожне питання і відповідав на нього, як знаходив відповідним у цьому випадку; потім знову запечатував і віддавав їх, на превеликий подив одержувачів. Частенько серед них чулося: «І звідкіля він міг узнати, що я йому передав? Адже я ретельно запечатав, і печать важко підробити; звичайно, це зробив бог, який все достеменно знає».
Можливо, ти спитаєш, який спосіб він придумав для розкриття табличок; вислухай же мене, щоби ти у схожих випадках міг викривати винних в обмані. Перший спосіб, шановний Цельс, полягає ось в чому: розігрівши голку і розплавивши з її допомогою частину воску, що знаходиться під відтиском, він знімав печать і прочитував таблички. Потім легко знову їх склеював, розплавивши голкою віск – і той, що знаходився внизу, під мотузкою, і той, на якому був сам відтиск. Другий спосіб полягав у застосуванні так званого коллірія. Його склад готується з бруттійської смоли, асфальту, товченого прозорого каменю, воску і мастики. Склавши з усього цього коллірій, розігрівши його на вогні і, знявши, отримував відбиток. Коли ж той твердів, Олександр спокійно розпечатував таблички і читав їх. Потім накладав віск і, приклавши коллірій, наче кам’яну печатку, робив відбиток, досить схожий з тим, що був. Окрім цих двох способів, познайомся з третім. Всипавши в камедь, якою склеюють книги, вапна і, зробивши з цього тісто, Олександр прикладав ще вологий склад до печаті; затим, знявши, користувався ним як печаткою; склад зразу ж засихав і ставав твердіше рогу і навіть заліза. Для цієї цілі він придумав і багато іншого; але, щоб не здавалось, наче я не знаю міри, мені не слід згадувати все, особливо для тебе, що дав набагато більше відповідних прикладів у своєму творі проти магів (10) – прекрасній праці, корисній і здатній навчити тих, хто з нею познайомиться.
Олександр передбачав і пророкував з великим умінням, маючи, окрім уяви, ще й здогадливість; одним він давав двозначні та невизначені відповіді, іншим – зовсім незрозумілі: йому це здавалося цілком підходящим для діяльності пророка. Одних він відмовляв, других спонукав робити, як він вважав за краще, відповідно до своєї догадки. Іншим він давав лікарську пораду і призначав вести певний спосіб життя, знаючи, як я говорив, багато корисних ліків. Особливо він любив призначати «кітміди»: обманщик придумав цю назву для зілля, що зміцнювало і було виготовлене з козячого жиру. Але божество завжди відкладало до іншого разу передбачення про виконання бажань, про успіхи, отримання спадку, прибавляючи, що « все збудеться коли я того побажаю і коли Олександр мій пророк, буде просити і молитися за вас».
За кожне передбачення була визначена плата – драхма і два обола. Не подумай, мій друже, що цей дохід був малим і приносив небагато: Олександр збирав від сімдесяти до восьмидесяти тисяч на рік, так як люди в своїй ненажерливості зверталися до нього до десяти і п’ятнадцяти разів.
Одначе, отримуючи ці доходи, він користувався ними не один і не відкладав скарбів, але утримував біля себе багато співробітників і помічників: донощиків, укладачів та зберігачів висловів, секретарів, людей, що накладали печаті, і різних тлумачів: кожному з них він виділяв за заслугу.
Декого він відправляв до чужих країн з тим, щоб вони розповсюджували серед різних народів слух про його оракул і розповідали, що бог дає передбачення, знаходить рабів, що втекли і злодіїв, показує на грабіжників, вчить знаходити скарби, зцілювати хворих і навіть, воскресив декілька померлих.
Звідусюди почалося стікання народу, штовханина, жертвопринесення, дари і подарунки в подвійній кількості – пророку і учню бога. Адже оракул прорік:
Я шанувати мого тлумача повеліваю;
Я про багатство не дуже піклуюсь: дбаю про пророка.
Багато з тих, хто мав розум, отямившись, як наче після глибокого сп’яніння, повстали проти нього, в особливості друзі Епікура. Їх видалось багато, і вони в різних містах поступово розкрили увесь обман його пустих передбачень. Тоді Олександр влаштував для них пугало, говорячи, що Понт наповнився безбожниками і християнами, що сміють проти нього гидко богохульствувати, і наказував гнати їх камінням, якщо хто хотів заслужити милість бога.
У відповідь на чиєсь запитання, що робить в Аїді Епікур, прозвучав такий вислів:
В свинцевих узах ворог богів сидить в багні і смороді.
Слухаючи ці розумні питання освічених людей, невже ти будеш дивуватися, що слава оракула надзвичайно виросла? У Олександра з Епікуром велась війна непримирима і жорстока, і це досить природно. З ким же ще іншим з великою підставою міг вести війну обманщик, друг всіляких байок про чудеса, ненависник правди, як не з Епікуром, що досліджував природу речей, - єдиною людиною, що знала в ній істину?
Послідовники ж Платона, Хрізіппа і Піфагора були друзями Олександра, і з ними він перебував у мирі і злагоді. Але неприступний Епікур – Так Олександр його називав – по справедливості був його найлютішим ворогом, так як Епікур над усіма подібними речами сміявся і шуткував. З цієї ж причини Олександр з усіх понтійських міст особливо ненавидів Амастриду, так як знав, що в цьому місті багато прихильників Лепіда і йому подібних. І він жодного разу не прорік оракула для жителів Амастриди. А коли він вирішив зробити передбачення брату одного сенатора, то потерпів сміхотворну невдачу: він не був у змозі сам скласти відповідний вислів і не зміг знайти кого-небудь, хто б своєчасно це зробив; хворий скаржився на різь у шлунку, і Олександр, збираючись призначити йому поїсти свинячої ноги, приготованій з проскурняком, виразився так:
Тмином в священній квашні пересип поросятко.
Часто, як я говорив раніше, Олександр дозволяв бажаючим подивитися на змію, не зовсім виставляючи її напоказ, але тільки тулуб і хвіст, голову ж ховав від поглядів за пазухою. Бажаючи ще більше вразити натовп, Олександр обіцяв, що той почує самого бога що говорить і пророкує оракули без тлумача. Для цього він зв’язав висушені горла журавлів і надзвичайно спритно, без будь – якого утруднення, пропустив їх через штучну зміїну голову: на питання відповідав чоловік, який з другого приміщення кричав через ці трубки, і голос, таким чином, виходив з матерчатого Асклепія. Подібні відповіді називались самопроголошеними і давались не всім без розбору, але лише людям знатним, багатим і щедрим.
Відповідь Северіану (11) відносно його походу до Вірменії, була з числа самопроголошених. Спонукаючи Северіана до нападу, оракул виголошував наступне:
Списом швидким підкоривши парфян і вірмен, ти вернешся
До Риму і над Тібра водою пройдеш – переможцем,
Прикрасивши кучері власні лавровим вінком променистим.
А коли цей нерозумний кельт, підкорившись оракулу, вчинив напад і загинув разом зі своїм військом, розбитий Отріадом, Олександр викинув передбачення з записів і помістив замість нього наступне:
Северіан, не берись воювати з вірменами, бо як би твій ворог
Одягнений наче та жінка у довгеє плаття, із лука
Загибельний рок не метнув і тебе без життя не залишив і світла.
Олександр дуже розумно придумав давати передбачення заднім числом для виправлення поганих і помилкових оракулів. Часто він передрікав хворим перед смертю здоров’я, а коли вони помирали, була вже наготові друга пісня:
Допомоги ти більш не шукай в своїй тяжкій хворобі,
Нині загибель твоя очевидна, її не уникнеш.
Знаючи, що віщуни в Кларі, Дідімах і Малле були славними в мистецтві передбачення, він старався зробити їх своїми друзями, багатьох хто приходив до нього відсилав до них з такими словами:
«В Клар ти тепер поспіши і батька мого там послухай»
Або так:
«До храму святого Бранхідів підійди, прислухайся до слова»
Або інколи:
«В Малл Амфілохів оракул іди запитати скоріше».
Все це відбувалося в межах Іонії, Кілікії, Пафлагонії і Галатії. Коли ж слова оракула перейшли в Італію і досягли міста римлян, все прийшло в рух. Одні відправились самі, другі посилали довірених людей, в особливості найбільш могутніх і які мали значення в державі.
З цих людей найбільш значним опинився Рутилліан, чоловік у всіх відношеннях гідний і чесний, який займав багато державних посад, але неймовірно забобонний: про богів він мав найжахливіші уявлення. Побачивши камінь, намазаний маслом і покритий вінками, він був готовий зразу ж упасти ниць і надовго зупинитися, молячись про благополуччя.
І от, як тільки він прочув про оракула, як ледь не кинув довірену йому посаду, щоб полетіти в Абонотих. Він посилав одних довірених за другими. Послані ж, дурні слуги, легко піддалися обману і, повертаючись розказували про те, що дійсно бачили, і про те, що нібито бачили і чули, додаючи ще більше від себе, щоби догодити своєму хазяїну. Вони запалювали уявлення нещасного старця і вкинули його в сильне безумство.
Будучи другом більшості найзнатніших людей, Рутилліан часто до них приходив, передаючи донесення своїх посланців, прибавляючи дещо і від себе. Таким чином, він привів до сум’яття все місто, наповнивши його розмовами про оракула і збентежив більшість придворних, які зразу ж, у свою чергу, поспішили взнати що-небудь і про свою долю.
Олександр приймав тих, хто до нього приходив дружелюбно, приваблював до себе гостинцями і різними багатими подарунками. Повертаючись від нього, вони були готові не тільки сповіщати відповідь оракула, але і восхваляти бога і розповідати про оракул і про самого Олександра різні дива.
Примітки:
1)… якщо судити, як кажуть, за соломою…- тобто по тому, чим він став у похилому віці ( див. «Одіссея», гл. XIV).
2)… Багато створити корисних ліків, а також і отрут…- «Одіссея», гл.IV)
3)… переказ про Олімпіаду…- мати Олександра Македонського Олімпіада, згідно переказам (див. Плутарх, Тіт Лівівй), зачала його від змія.
4)… З цього і почалася війна, як говорить Фукідід…- з цих слів починається друга книга «Історії» Фукідіда.
5)… Було знайдене і передбачення, як нібито сповіщене Сивілою…- наступний оракул заснований на числовому значенні грецьких літер, що складають початок імені Олександра, що в перекладі означає «муж – захисник». А-1, Л – 30, Е – 5, Х – 6, тобто є АЛЕКС.
6)…жерці Великої Матері…- культ Великої Матері богів Кібели носив оргіастичний характер. Учасники оргій, впадаючи в несамовитість, інколи навіть оскопляли себе.
7)…Олександр взяв до рук змійку…- змії вважалися присвяченими Асклепію, чаша і змія до наших днів лишаються символами медицини.
8)…народженого не Коронідою і … не вороною…- німфа Короніда – мати Асклепія. Її ім’я походить від грецького corone – ворона. На цьому основана гра слів.
9)… її звали Гліконом…- достовірність оповідання Лукіана підтверджується зокрема тим, що до нашого часу дійшли монети з зображенням змії і написом «Глікон».
10)…у своєму творі проти магів…- як випливає з першого розділу, памфлет Лукіана присвячений якомусь Цельсу.
11)… Северіан Марк Седатій – римський полководець, родом з Галлії. В 161 році його військо було розбите у Вірменії при Елегейї на Євфраті, де він сам і загинув. (див. Лукіан «Як слід писати історію»).
антична Греція, друге століття н.е.