Товста книга
- Цю товсту книгу беремо? Будеш там читати. Чи залишаємо? - запитання дружини застало зненацька. У кожній організованій сім`ї, до якої ми себе, звісно, відносимо, при підготовці до від`їзду (навіть на дачу) кожен має персональну «зону відповідальності», і я був зосереджений на своїй.
Здогадавшись, про яку книжку йдеться, я хотів не просто відповісти: «Беремо», а вирішив виграти кілька секунд для ухвалення виваженого рішення і, промовивши щось на кшталт: «Зараз іду... гляну», пішов до дружини в іншу кімнату. Бувають моменти, коли, здавалося б, просте питання чомусь потребує додаткового часу для прийняття рішення... Цей момент був саме таким.
Отже, це була об`ємних розмірів книга, доволі відома серед шанувальників езотерики й тих, хто прагнув у цілому до саморозвитку, яку радив мені син. Зважаючи на наявну в мене інформацію, написана вона була (незважаючи на псевдонім) автором із Києва, думки та ідеї якого мені були близькі за низкою моментів. Я почав читати її якийсь час тому, але зрозумів, що частина порушуваних у ній тем і питань мені вже була знайома з відео на Ютубі, де ведуча спілкувалася безпосередньо з автором. З огляду на те, що для прочитання такої солідної книжки знадобиться чимало часу, виникало начебто нормальне питання: читати її й далі чи повернутися до перегляду трансляцій?
Я не зміг вкластися у відведені собі кілька секунд і спростив собі завдання, сказавши дружині просто: «Так, беремо...» Як же буває важко часом зробити вибір, у здавалося б простій ситуації - подолати бар`єр, що раптом виник, і рухатися далі, розв`язуючи важливіші завдання. Чому так відбувається, що ховається за цією нерішучістю насправді? В мене виникла навіть відчуття провини перед автором книжки, на написання якої він витратив, можливо, роки та колосальні зусилля і яку напевно вже прочитали мільйони людей. «Так, краще йому про мої сумніви ніколи не дізнатись», - подумав я.
Приготування до від`їзду на дачу закінчено, попереду – перша частина запланованого відпочинку довжиною у півтори години. Щоправда, цей час не зрівняєш із трансфером в аеропорт у подорож, скажімо, до Туреччини чи Єгипту - країни, що приваблюють розкішними готелями, теплим морем з унікальною фауною, захопливими екскурсіями і - чого гріха таїти - перемогою обжерливості над розумом - «олл-інклюзивом».
Звичайно ж, наше перебування на дачі не настільки бездоганне й райдужне, як відпочинок у чотири- або п`ятизірковому готелі. Але є щось привабливо чарівне, що тягне нас туди щоразу. Можливо, причина в якихось спогадах із дитинства, а може, це результат таїнств, захованих ще на генному рівні, які відкриваються нам лише в зрілому віці.
Думки про складність написання книжки взагалі, своєрідне ставлення людини до способу її прочитання та сприйняття, не дозволяли мені переключитися на щось інше. За вікнами миготіли знайомі краєвиди міста, а улюблена хвиля наповнювала машину однією приємною мелодією за іншою. Дружина почала відходити від завжди хвилюючої для неї процедури зборів, поступово заспокоюючись, що було помітно по початку легкого позіхання та ритмічному - в такт музиці – постукуванню пальцями по сумочці. Її стан невидимою теплою хвилею став передаватися і мені, приводячи до приємного розслаблення.
Розслаблення... А що це таке?
* * *
Мій трохи збуджений, здебільшого через переживання дружини, стан відходить на другий план, змінюючи його на приємний розслаблюючий «дурман» - елемент «нірвани», як, можливо, сказали б майстри східних практик.
Релаксація, що настала, відпустила частину моїх внутрішніх затисків, даючи змогу пам`яті пригадати про відомих обдарованих письменників, які для занурення у «творчу нірвану» вдавалися до міцних напоїв і навіть наркотиків, що потім надихали їх на створення нових шедеврів. Як донесла історія, наприклад, Пабло Пікассо був майже наркоманом і багато пиячив, а Сальвадор Далі часто «надихався», покурюючи опіум. У цій незвичній «когорті» талантів не можна не згадати й усім відомих Гемінґвея, який захоплювався міцними коктейлями, та Фолкнера, який любив у процесі творення вживати якийсь м`ятний джулеп.
Горілка, коньяк, шампанське, віскі, ром, бренді, вино, пиво... Цей список можна продовжувати і продовжувати, але суть і результат їхнього впливу на розум від цього суттєво не зміниться. Це - так званий «хмільний дурман», стан, за якого мозок починає сприймати навколишній світ якимось хитрим, ілюзорним чином. Причому спочатку і за малих «доз» це - ще приємні відчуття, що заспокоюють нерви і знімають втому. А ось потім...
Звикаючи працювати в режимі такого розслаблення, ці обдаровані люди вже були не в змозі творити без такої собі «п`яної» музи. Маючи дар - тобто будучи «людиною від Бога» - вони заради слави і нових шедеврів опускалися фактично на своє дно. «Небо» і «дно» - парадокс крайнощів деяких геніїв, а може, й більшості. А може, всіх? Чому ж людина, яка заслужила божу благодать, буває не в змозі застосувати свій дар без низинних стимуляторів? Наскільки ж велике протиріччя: отримавши чимало що, не впоратися з малим!
* * *
Київ залишився позаду. Ми летіли назустріч приємним дачним відчуттям і заміській прохолоді. Щоправда, «летіли» ми рівно настільки, наскільки дозволяв трафік.
День був безхмарним. Полудень вже минув, і сонце вже схилялося до напрямку нашого руху. Його прямі промені, подолавши дах машини, перейшли на вітрове скло і били прямо в очі. Козирок майже не допомагав. Світило начебто підказувало напрямок «трансферу» і ніби одразу ж насміхалося наше невігластво щодо його істинного значення для будь-якого життя на Землі і в Сонячній системі.
Думки о причинах використання обдарованими людьми «стимуляторів натхнення» і природу потягу до них промайнули в моїй голові доволі швидко, але мій мозок ще довго не міг знайти відповідь на питання: «Чому так відбувається?» Чому багато талановитих людей не у силах притягнути й утримувати осяяння без сумнівної й навіть небезпечної «зовнішньої сили»?
Так, прийняття певної «дози» допомагає скинути частину психологічних кайданів і розширити межі сприйняття та уявлення. Але що заважає автору, до якого вже благоволить небо, зберігати здатність творити в інший, більш благодатний, чи що, спосіб?
Приходять два варіанти відповіді.
Перший: тяга до вживання - лише банальна спроба втекти від проблем матеріального світу, і вона не покращує творчі здібності.
І другий: талант, успішність - це лише ступінь («аванс») для саморозвитку цієї особистості, і що талант - це лише невеличкий п`єдестал, трамплін, який надано як виняток і тільки в інтересах зростання усвідомленості людини. І можливо, в цьому й полягає глибокий задум Творця!.. А далі - все залежить від «обраного»: чи зможе він впоратися зі спокусами матеріального світу та розвинути, наприклад, інтуїцію, щоб чути свою Музу, чи втратить довіру неба, і буде шукати натхнення на «дні склянки» й надалі.
Так, слабка людина, і цілком прийнятним для більшості є бажання бути успішним, заможним і думати, «як усі»! Але чи важливіше це за шлях самопізнання і духовного розвитку? Подумки ставлю собі це запитання і відчуваю у відповідь посмішку: схоже, для мене це запитання риторичне. Хоча не варто спокушатися - можливо, в цей момент прокинулася моя гординя.
Геніальність - це дар з верху. І якщо творча людина починає ставити свій талант у залежність від алкоголю і наркотиків, то «стрілка» на її життєвому шляху переводить її зі шляху «світлого» на шлях «темний», сумний. Ось і виходить, що дар, посланий людині, - це одночасно і визнання її небом, і складне випробування, результати якого потім оцінює саме «небо».
До речі, я тут же згадав, що подібної думки дотримується і частина дослідників цієї теми, котрі вважають геніальність тяжким тягарем.
Я знайшов відповідь на питання, що мене турбувало. Час, що залишався на дорогу, пройшов майже непомітно і точно на позитивній ноті. Незважаючи на те, що за вікнами продовжували миготіти знайомі до дрібниць краєвиди, я сприймав їх тепер з якоюсь непідробною цікавістю, начебто дізнавався про них щось нове, раніше приховане.
* * *
Наша невелика заміська «садиба», як завжди після довгої розлуки, зустріла нас по-дружньому тепло і привітно. Цього разу, крім давно знайомого, але щоразу бажаного найчистішого повітря, нас зустрів солодкуватий, дещо п`янкий аромат, який випромінювали сотні слив, що дозріли і впали на землю за нашої відсутності.
Приємна свіжа прохолода, що йде від землі та річки, у поєднанні з вирощеними власноруч плодовими деревами, численними чагарниками і квітами, нині не йшли в жодне порівняння навіть із найкращими парками міста. Переходячи від кущика до квіточки і від квіточки до кущика, дружина - ще навіть не думаючи зайти до будинку - насолоджувалася оновленим виглядом своїх улюбленців, наче розмовляючи з кожним.
Отримавши перший емоційний заряд, ми у чудовому настрої (майже на автопілоті) швидко перенесли все з автівки до нашого невеличкого, але дуже затишного будиночка. Крок за кроком, як завжди після прибуття, ми повертали собі природні права господарів, яких позбувалися на певний час, втративши з будинком відчутний зв`язок, і наповнювали його нашою оновленою життєвою енергією...
Пізніше, коли вже почало сутеніти, я, як завжди, вийшов на балкон, щоб помилуватися краєвидом на річку і вдихнути чергову порцію дивовижного повітря.
Багряний диск сонця, яким він буває в ясну погоду в момент заходу, вже почав повільно йти за обрій, немов розчиняючись у товщі земної кори. Його денний шлях небом завершився, і природа - все живе і не живе - готувалася до розтавання зі світилом до ранку. Це - ритуальний момент, відчуття від якого ніколи не втомлять нас і не залишать байдужими. Це - магія неба і сонця, кульмінація зміни світла дня на темряву ночі, момент переродження, енергетичного переходу, черговий з яких відбудеться вже вранці, але у зворотному напрямку - від темряви до світла. Баланс енергій на прикладі природи дає нам підказку: все має місце на цьому світі (та й в усій Світобудові); і темрява, і світло - не виняток. І тільки в постійній боротьбі одного з іншим вони творять реальний світ з їхніми подіями явними і неявними, зрозумілими і незрозумілими для людини. Природа ніби каже: «Не проґав своє Світло, і, якщо твій шлях - Любов і Добро, ще більше цінуй час, знайди все в собі або принаймні продовжуй шукати свій шлях».
«Пізнання є суть» - так сказала одна відома мені людина.
Біля перил балкона вже стояло крісло, повернуте в бік річки, і в яке я, замислившись, ледь не сів. Але вчасно зреагував: там лежала та сама, «товста» книга, залишена дружиною на випадок, якщо я захочу її почитати саме тут.
Але я її так і не торкнувся: мені й так було про що подумати...
Київ, жовтень 2022