Ялинка на "нулі"
Картинки швидко змінювалися, як буває уві сні: пошук подарунка, дорога додому і, вже там, спроба пронести його непоміченим. Потім, потай від дружини, витягування його з дна сумки з продуктами до святкового столу... Огляд з дітьми ялинки, вже з увімкненими різнокольоровими гірляндами, поки дружина, усамітнившись, одягає святкову сукню... Подарунки дітям давно приготовані, запаковані у святкові пакети та надійно сховані... Тепер вся сім`я, стоячи за святковим столом із келихами, наповненими шампанським і соком, хором відраховує останні секунди року, що минає... І з першими секундами нового року — крики «ура!», радісний сміх, поцілунки, вручення подарунків...
«Сон чи спогади крізь сон?» - важко сказати... Коли між частими атаками ворога попереду ще чергування на посту, грань між цими поняттями починає стиратися.
- Підйом! Час... - Сержант, розштовхуючи Петра і напарника, швидко повертав їх зі світу мрій назад на землю. До того ж «на землю» - у буквальному сенсі: швидко виконуючи команду (раптом ворожа атака), вони підхоплюються і зразу занурюються по щиколотку в земляну кашу.
Кінець грудня видався неймовірно теплим, і сніг, що розтанув, у поєднанні з дощами перетворили дно окопів і бліндажів на грязьові калюжі. Не рятувало ні укріплення стін дошками, ні підкладання гілок та мішків з піском: стихія постійно випереджала. Та й змагатися з нею не було особливого сенсу: будь-якої миті могла надійти команда до наступу або відходу, і там, на новому рубежі, все починалося б спочатку: окопи, бліндажі, вогневі точки, охорона... «Не можна звикати до місця, де окопався. Будь готовий до зміни позиції», - любить повчати досвідчений взводний.
Цей бліндаж не був чимось особливо примітним. У ньому, як і в будь-якому іншому, були: буржуйка із заготовленими дровами, похідний умивальник, каністри з водою, розкладний столик, полиці з посудом і кілька місць для відпочинку у вигляді помосту з дощок. По центру під стелею — акумуляторний ліхтар слабкого маскувального світіння. Обидва входи, — з різних боків траншеї, — перекриті ковдрами та напівпрозорою плівкою для утримання тепла. Головною цінністю був, мабуть, газовий пальник...
Трохи заспокоївшись і побачивши у центрі ялинку, Петро подумав, що все ще в полоні Морфея (не дивно, з таким-то графіком). Але коли вловив неповторний, знайомий із дитинства аромат хвої, повірив у її реальність та зрозумів, чому виникли видіння. Ще раз глибоко вдихнувши, подумав: «Як там зараз мої? До кінця року... трохи більше трьох годин...».
- Так... швидше... На все про все... десять хвилин... - підганяв зміну не молодий, добряче посивілий командир відділення.
- Не чіпляйся, «Дід», - відреагував з усмішкою напарник Петра, майже одноліток командира. - Вийдемо, як годиться.
Останні дні навчили, що перш ніж виходити, головне — не з`їсти кілька бутербродів, дякувати богові, не голодували, — а замінити сирі берці та шкарпетки на ті, що підсохли від газового пальника. Попереду дві години, які доведеться провести стоячи в мокрому окопі або, ще гірше — лежачи десь поруч просто на землі. Топити буржуйку було заборонено і дорівнювало самогубству: для снайперів і мінометників навіть слабкий вогонь або дим — чудові орієнтири.
Пальник «не підвів». Напарники перевзулися в майже сухе взуття і навіть встигли з`їсти по «бутерброду» з товсто нарізаним шматком сала. Наповнивши одну флягу міцним «святковим» чаєм, вони вийшли в темряву.
Так званий «пост» з міркувань військового спрямування був у самому кінці траншеї, — метрів за триста, — на кордоні з сусіднім взводом. У трьох місцях на шляху до нього були бліндажі, трохи менші за їхній, взводний, але так само надійно перекриті колодами й посилені мішками з землею. Дорогою найголовніше — йти, зігнувшись нижче окопу: снайпери часто облаштовують позиції на пагорбах і можуть «заглядати» за насип... Темрява ж для снайпера не перешкода, часом вона їм навіть допомагає: присипляє пильність молодих бійців, перетворюючи на хороші мішені.
Ось вже два дні, як вода в окопах — вище гомілки, і йти було тим ще випробуванням. Але не тому, що брудна жижа сковувала рух: було прикро занурювати в неї насилу підсушені берці... Через «високу воду» їм кілька разів зустрілися «місця відпочинку просто неба», що стали частими за ці дні: не маючи достатньо місця в бліндажах, найвідчайдушніші бійці спали тут на дошках, встановлених під кутом до стін — так, щоб не торкатися води. Зміна йшла, переступаючи через їх ноги, часом чіпляючись, що, судячи з реакції хлопців, їх навіть не турбувало.
Зміна вартових відбувалася швидко. Не було ні паролів, ні позивних, ні іншої зайвої зараз «статутщини». Розвідник, — лише «для протоколу», - подав команду: «На пост кроком руш...», після якої ті, що змінилися, одразу відійшли, а Петро і «Сивий» ще якийсь час перевіряли, чи все так, як має бути.
- О... молодці, хлопці... постаралися, — сказав «Сивий», побачивши, що порівняно з минулим разом хтось підклав мішки з землею, збільшуючи острівці «суходолу» під ногами.
- Та все нормально... не мудруй, «Сивий», приймай, — у відповідь на його жарт у бліндажі квапив командир.
- Так... бачу, все норм... прийняли, — відреагував зрештою «Сивий».
Час на посту завжди сповільнюється, наче за щось мститься вартовим, але й даючи водночас можливість поміркувати на різні теми. Зараз, за три години до Нового року, напарники думали лише про родини, намагаючись вгадати, хто і чим був зараз зайнятий. Ворогові, звісно, теж «приділялася» увага, але в частині попередження можливої атаки, виявлення дрона-розвідника або якоїсь іншої напасті.
Коротаючи час, напарники згадали про гарячий чай. «Сивий» відкрив флягу і, зробивши кілька ковтків, передав її Петру. Той, який зазвичай не порушував статуту, зараз через «силу обставин» («все ж таки Новий рік») із задоволенням відпив гарячого чаю. Легку пару, що вирвалася з фляги, тут же віднесло вітром, який з`явився, здавалося, нізвідки.
Через кілька хвилин, посилившись, вітер уже заважав розпізнавати звуки та навіть ламав слабкі гілки дерев. Уночі на передовій, а тим паче на посту, сильний вітер збільшує шанси ворога підійти непоміченим, через що збільшується викид адреналіну і мозок дедалі частіше задається питанням: «А раптом ворог зовсім поруч?!»
Ліворуч, метрів за п`ятнадцять, раптом гучно хруснула гілка, але не така, що може зламатися від вітру. «Сивий», випереджаючи напарника і долаючи страх (не боїться тільки псих), голосно по-статутному вигукнув:
- Стій! Хто йде?! - і пересмикнув затвор автомата. У цей момент, мабуть, наляканий різкими звуками, перед ними пронісся величезний заєць.
- Уххх ... шоб тебе... - видихнув «Сивий», - Скільки вже разів бачу, а нікак не звикну... нє получається.
Хвилюючись, він часто переходив на звичний суржик, але вже за секунду заспокоївшись, він широко посміхнувся і потягнувся до рації...
- У всіх так, не переймайся... - заспокоїв Петро, сам насилу переводячи подих, і тут же філософськи додав, — У страху очі великі.
Він був значно молодший за напарника, але в умовах війни перехід на «ти» був знаком довіри, який надавав упевненості в тому, що в потрібний момент тебе не підведуть...
- У нас усе норм... клятий заєць... пробіг, — доповів «Сивий», і додав, — Прийшлося дослати патрон у патроннік.
Він знав, що його маневр з автоматом було чути на великій відстані й треба було доповісти про те, що сталося. Рація увімкнулася у відповідь:
- Зрозумів... тебя, — в унісон його суржику відповів «Дід». - Вєтєр дуже сильний... слухайте там ... уважніше.
Наступні пів години їх ніщо не потурбувало і кожен знову думав про своє... Рація клацнула, запрацювала. Тепер викликав «Дід»:
- Там дивіться... будуть скоро наші повертатися... Ну... звідти... Зрозуміли?!
- Так... зрозумів, — відповів цього разу Петро, випередивши старшого.
- Думаю, будуть хвилин за десять. Сигнал і пароль ті, що я дав... Усе ясно?!
- Усе... поняв, — перехопив ініціативу «Сивий», використовуючи свій «діалект».
Такі випадки, щоправда, рідко, траплялися й раніше: поверталася «розвідка», і треба було їх правильно зустріти — не створити проблем ні їм, ні собі. Ближче до зазначеного часу Петро з напарником помітили червоний вогник, що малював у повітрі подобу хреста, а за ним, двічі — коло. Це були вони. Далі було все за шаблоном: «Стій... хто йде?!» - від «Сивого» і, очікуваний у відповідь, пароль. Назвавши відгук, старший вже спокійніше крикнув:
- Привіт, хлопці... Все добре... проходьте! - І тут же додав: «Допомога потрібна?»
Останні слова вирвалися самі по собі. Перебуваючи на посту, вони не мали права відволікатися ні на яку допомогу, але щось підштовхувало зробити виняток. І незабаром він зрозумів чому: за автоматником, що йшов попереду, йшли двоє з товаришами на плечах. Ще двоє, прикриваючи загін, ішли «без нічого». Допомагаючи тим, хто був із «ношею», спуститися в окоп, Петро помітив, що перший із постраждалих не дихав, другий же був живий і стогнав.
Перепочивши кілька хвилин, встигнувши за цей час переговорити по рації, зробити укол пораненому і помінятися «ролями», сумний загін рушив далі. Перепочивши кілька хвилин, встигнувши за цей час переговорити по рації, зробити укол пораненому і помінятися «ролями», сумний загін рушив далі. Вони не промовили жодного слова. Хлопці були настільки стомлені та занурені в зрозумілі тільки їм думки, що чіплятися до них із запитаннями ні Петро, ні «Сивий» не наважилися.
Чергова зміна, як і очікувалося, прийшла вчасно. До Нового року залишалося хвилин сорок. Шлях назад здався коротшим: окрім квапливого переміщення, — для зігрівання, — допомагали очі, звиклі до темряви, і відсутність бійців, що спали в окопах. Ці шибайголови тепер були в бліндажах з рештою, щоб долучитися до свята.
Петро і «Сивий» швидко замінили промоклі берці на порівняно сухі та, гріючи руки об кухлі з гарячим чаєм, приходили до норми. Тіла, швидко зігріваючись, провокували до сну, але розум, що боровся з цим, в очікуванні свята, стояв на своєму: треба терпіти. Тим паче що відведений для сну час, за канонами вартової служби, наставав лише через півтори години — після «безсонної зміни».
Але не спати при відігрітому тілі й нестачі сну ставало дедалі складніше. Навіть випита навздогін чаю міцна кава, прибережена Петром для особливого випадку, не дуже допомагала. Присівши, де знайшлося місце, і вдаючи, що задумався, він прикрив очі. Випромінюваний ялинкою дивовижний запах, разом із мандаринами, цукерками та загорнутими у фольгу горіхами, що замінювали іграшки, пробудили нові спогади.
Сон злегка відступив, даючи дорогу почуттям, які вже не раз підступали цього вечора, і які довгі місяці перебування «на нулі» він надійно маскував. І тільки зараз ця вибудувана душевна броня, стривожена ароматом ялинки, примітивними іграшками на ній та очікуванням зворушливого моменту настання Нового року, не витримала: він знову був там — поруч зі своїми дорогими й улюбленими дружиною, дев`ятирічною донькою та п`ятирічним синочком, відчуваючи їхні обійми, рідні запахи, ніжну шкіру, поцілунки...
- Підйом... проспите свято! - «Дід» будив одночасно Петра і напарника, який «замислився» поруч із ним. Свято, до якого залишалося кілька хвилин, було на піку: смартфон, який переміг у номінації «найбільший екран», стояв на почесному місці, приєднаний до зовнішньої антени; кухлі, наповнені «на один палець» забороненим «зеленим змієм», під ялинкою на розкладному столі; і, чекаючи на головну подію, побратими, які стоять прямо у багні, незалежно від рангів і віку.
Усі були одночасно і тут, і дуже далеко: поруч зі своїми «самими-одними», уявляючи себе в їхньому колі, піддаючись емоціям і маскуючи рідкісні сльози. Бій годинника: один, два, три... дванадцять. Новий рік! Гімн. Усі співають і всі плачуть: хто — від гордості за країну, хто — у полоні спогадів, хто — за загиблими, хто — переймаючись питанням «як це могло статися?». І це спільне. Це — емоції, яким часом треба дати себе проявити...
Тепер всі намагаються дзвонити додому або хоча б відправити повідомлення, розуміючи, що таке навантаження навряд чи витримає їхній примхливий Starlink.
Година ночі. Кожен давно на своєму місці. Петру і «Сивому» знову на пост. Все так само, крок за кроком... Лише ялинка, що стоїть у центрі бліндажа, і не прибрані кухлі під нею нагадують про нещодавнє таїнство часу. Але все це вже позаду... А попереду багато чого, включно з атакою ворога, яка почнеться ось-ось, і після якої в живих залишаться далеко не всі, хто стояв біля ялинки рівно о півночі.
Київ, січень 2024