Скільки треба для щастя?
(уривок) "Дежавю"
Разом із моїм хобі рибалки, онука — особливо тонка натура — нами завжди жартома зараховувалася до категорії зоологів і була своєрідною покровителькою всіляких жучків, метеликів, цвіркунів, ящірок та їхніх побратимів. Приблизно з п`яти років, де б ми разом не відпочивали на природі, вона могла невтомно ганяти з сачком за комашками, які її цікавили, і педантично вивчати спійманих.
Територія нашої дачі з моменту її побудови не стала винятком. Ба більше, це був для неї справжній «клондайк», де вона у високій траві та квітниках, біля плодових дерев і чагарників і навіть серед складених біля альтанки дров могла годинами вивчати всіляку дрібну живність. Дружина на прохання онуки не встигала видавати їй все нові скляночки та коробочки: вони швидко заповнювалися її дивовижними персонажами, які на деякий час ставали її підопічними. Перед тим як брати з «рідних» місць, вона надовго схилялася і, ніби знаючи мову, с ними домовлялася. А коли приносила в дім, перед поселенням у тимчасові «квартири», оглядала, приділяючи особливе значення затишку і харчуванню. До того ж ставилася до них винятково по-доброму — завжди обережно й дбайливо. І дуже переймалася, якщо випадково когось травмувала.
Вимощена доріжка швидко скінчилася, і ми вже йшли м`якою, неопрацьованою землею — стежкою, яку педантично втоптували з весни під час походів на річку. Зараз по обидва боки був симбіоз із різнотрав`я, польових квітів і бур`яну, які чекали на черговий безкомпромісний покіс. Через високу траву і яскраві квіти з пряним запахом ще частіше траплялися різноколірні метелики, велетенські цвіркуни, ящірки та мурахи, які сновигали туди-сюди, не розчавивши яких, було важко пройти. Онука, попри те, що зустріла вже свій дванадцятий день народження, побачивши цих беззахисних рудих мурах, сповільнювала ходу і навіть підскакувала, боячись заподіяти їм шкоду...
Пригадалися випадки, коли під час посадки саджанців чи кущів ми з дружиною знаходили й одразу знищували неприємних на вигляд, небезпечних садових шкідників — хрущів, слимаків; вона ж — добра душа — могла лише відкинути їх у бік.
- Що ж ви лізете... просто під ноги?! - вирвалося в мене через нових мурашок, що виникли під ногами.
* * *
Я поспішав, спонукуваний азартом: сонце давно зійшло і кортіло швидше почати риболовлю. Онука ж, маючи свій, «особливий» азарт, встигала зупинятися і розглядати «пожежних» метеликів і великих равликів, розбуджених настільки ласкавим ранком. І так цьому раділа, що, здавалося, зовсім забула про основну мету нашого походу.
Часом я пригальмовував, спостерігаючи за нею і дивуючись її зосередженості в такі моменти. Незабаром земля закінчилася, передаючи естафету дерев`яному містку, в кінці якого виднілася вже наша вимостка. «Нашою» вона, як і довгий місток, була в буквальному сенсі: будувалася на наші «кровні» і під моїм чуйним керівництвом. Маючи від початку зведення будинку непереборне бажання обладнати персональне місце для риболовлі та купання, я спромігся-таки його втілити в життя.
Ось і вимостка. Швидко, зі знанням справи, я розклав наш простацький рибальський інвентар і в першу чергу відправив у точки лову одразу половину прикорму. Потім, приготувавши вудлища і спорядивши наживками, дві з них відправив слідом за прикормом. Третя чекала на онуку...
Соня ж, як зазвичай у цю фазу риболовлі, вивчала річкову фауну. Відійшовши, щоб не заважати, вона кидала у воду шматочки підсохлого хліба і, тримаючи напоготові сачок, спостерігала... Крім дрібної річкової братії, об`єктом її постійної уваги залишалися і такі мешканці цих місць, як різноманітні пернаті (чайки, качки, лебеді, чаплі), ондатри, вужі, черепашки, жуки-плавуни та інша живність, назви яких я навіть не знаю.
Завершивши всі приготування, я покликав Соню і вручив готову для закидання її пушинку-вудку. З легкістю досвідченої рибалки вона спрямувала свій поплавок у потрібне місце і сіла поряд.
... З огляду на особливості її темпераменту та притаманну підліткам непосидючість, онука могла залишатися в полоні риболовлі лише тоді, поки риба була активною і хоча б клювала. Але риболовля - заняття для особливо терплячих, а оскільки клювання не було вже хвилин тридцять, вона, терзана спокусою повернутися до колишнього заняття, вирішила «прогулятися»; що мене зовсім не здивувало. Я ж, відклавши вбік її вудку, продовжив експерименти зі своїми наживками: тридцять хвилин без клювання - не привід вважати риболовлю невдалою.
Рибалку, здавалося, зовсім не засмучувала відсутність кльову, і вона залюбки підвищувала свій «ай-к`ю» з зоології. І в якийсь момент, зосереджена на експериментах, вона, забувши про тишу на рибалці, голосно вигукнула:
- Діду, дивись, кого я зловила!!! - і побігла до мене.
Від бігу тендітний місток і вимостка захиталися, видаючи гучні, скрипучі звуки, порушуючи рибальську ідилію і налякавши чайок, які спокійно ширяли над нами...
Галас в очікуванні клювання мене засмутив, і я, на повчання насупивши брови й бурчачи, як годиться дідові, їй трохи дорікнув. Соня швидко пригальмувала і перейшла на обережніші кроки, але зберігаючи водночас радість старателя, який відшукав злиток золота. Наблизившись, вона зі щирою гордістю вказала на дно сачка, де стрибав... ледь помітний, розміром з пуголовка, мальок білого амура.
Це була вдача і, відкрита, у весь рот, захоплена посмішка ще довго не сходила з її обличчя. Я ж, обеззброєний таким щастям, привітав за «настільки вдалий улов»! Внучка була щасливою, а чого ще треба дідові?!
* * *
Пам`ятаючи настанову не стояти без потреби, Соня, присіла поруч, усе ще розглядаючи дорогоцінний улов Розуміючи, що спека, яка наближається, не дасть нам переваги, я продовжив імпровізацію з насадками, додаючи ще й ароматичні рідини... Але попри всі мої хитрощі, риба продовжувала нас ігнорувати: клювання так і не було. Не змінювалася наживка досі тільки на «дальній» вудці: я все ще сподівався, що на неї ось-ось візьме «мій» короп, і не хотів його злякати, перезакидаючи її. Однак ситуація, як то кажуть, «вимагала...», і моя рука звично потягнулася до вудилища.
І тут почало відбуватися щось, ну дуже неординарне... Тепер я спостерігав усе начебто збоку, або, іншими словами, бачив те, що відбувалося, через екран, на якому йшов фільм за моєї участі!
«Дежавю», - подумав я, згадуючи подібні випадки з життя та значення цього слова - «бачене раніше»; стан, який, навіть якщо переживав неодноразово, кожен новий раз сприймаєш як диво... Цей, майже містичний стан, у якому опиняєшся, наче «по клацанню», я б поділив на такі етапи: спочатку - ледь вловима команда «стоп» у мозку і фіксація картинки з реального життя, потім - видалення цього «стоп-кадру», і зрештою, - запуск фрагмента з життя, який я вже проживав. Можливо, хтось опише це якось по-іншому, але мені це уявлялося саме так.
Дежавю було, найімовірніше, пов`язане з моїм ранковим сном, за сценарієм якого перед різким клюванням коропа я теж потягнувся за вудкою... Мана тривала недовго, може кілька секунд, а те, що відбувалося потім, більше нагадувало гру розуму: всупереч події з мого сну, в ЦІЙ реальності риба клюнула на іншу вудку! Уже майже взявшись рукою за вудлище з дальньою, донною снастю, я раптом помітив, як поплавок іншої вудки, що лежала поруч, впевнено пішов під воду! Миттєво забувши про витягнуту праву руку, я слабшою лівою зробив різку підсічку... Від стану дежавю і думок навколо нього не лишилося й сліду - вже було не до того: на кінці снасті я відчув потужний опір риби, і тепер усе довкола на певний час стислося до розмірів моєї дуелі з рибою.
Риба поводилася дуже агресивно. Вона ніби розуміла, що в мене на цій поплавковій вудці немає запасу волосіні, як на «дальній», і для звільнення їй треба було лише обернутися разом із ліскою та гачком навколо будь-якої лілії, які ростуть тут удосталь, або рвонути щодуху та обірвати снасть у слабкому місці. Я це чудово розумів і намагався вести боротьбу з урахуванням цих варіантів; щоправда, на відміну від риби, козирів у мене майже не було.
Намагаючись звільнитися, риба вже зробила хаотичні ривки в бік то одного, то іншого латаття і «свічку», і, мабуть, вже розмірковувала про «контрольний» ривок у глибину. Імовірність обриву снасті була надто великою, і я мав знайти спосіб не дати їй стартувати, тож пішов ва-банк: натягнув сам максимально ліску, даючи зрозуміти, що не поступлюся, і примушуючи рибу до підпорядкування... На щастя, маневр вдався. Далі я лише міняв положення вудлища - зліва направо і навпаки, блокуючи її нові спроби наблизитися до «річкових німфей», щоб заплутати снасть. І мені це поки що вдавалося.
Я швидко, наскільки дозволяла ситуація, похвалив її та, відчуваючи поруч помічницю, набув впевненості... Розслаблятися в останні секунди, що могло призвести до сходу риби, я не збирався і, долучивши залишки холоднокровності, довів справу до переможного кінця: риба, програвши бій, зайшла до підготовленого Сонею підсаку, який я, щоправда, швидко перехопив, не даючи коропу останнього шансу на втечу...
Риба ще якийсь час показувала свій норов, шукаючи спосіб вистрибнути з підсаки, який вже було піднято на вимостку. Чорна сусідська кішечка (улюблениця вулиці), яка непомітно підійшла до нас, все ще не розуміючи - облизуватися чи рятуватися втечею від цього монстра, почала навколо риби незвичайний, майже ритуальний танець.
- Боня, відійди, це не тобі. Подавишся! - жартома сказала онука, посуваючи її рукою вбік.
Дещо вгамувавши нерви, і в надії на повтор цього сценарію (або просто клювання), ми швидко спорядили вудки й, закинувши, стали чекати... Але якою швидкоплинною часом буває вдача рибалки: наші очікування зловити ще коропа не виправдалися. Але фортуна все ще залишалася десь поруч, подарувавши нам протягом наступних двох годин ще по два карасі «на брата», після чого ми констатували - риболовля вдалася!
* * *
Ми неабияк зголодніли, і треба було поспішати додому, де на нас чекав смачний обід, про готовність якого вже двічі телефоном нам нагадала дружина. Хутко зібравшись, ми в супроводі чотирилапої супутниці Боні бадьоро рушили у зворотному напрямку. Легкий вітерець, який дув із берега, добре освіжав, і йти було на багато приємніше за сидіння на вимостці.
Попри осінь, все живе реагувало на особливо теплий день, що видався, приблизно так само, як і люди, — млявістю і сонливістю. На якийсь час стихли птахи й домашні тварини — півні, кури, качки. За аналогією з півднем Європи, у селі настала сієста — полуденний відпочинок...
Вузький місток завжди змушував нас іти ним обачно, щоб не оступитися і не впасти. Побоюючись більше за онуку, яка мала іще й вади зору, я, як зазвичай, подав їй руку.
Ми вдало здолали довгий місток, а її рука все ще залишалася в моїй. Але ненадовго. Помітивши щось у траві, вона, вихопивши свою руку з моєї, зробила кілька швидких кроків і припала до землі. Такі «мисливські» звички мені вже доводилося спостерігати й раніше, і тепер треба було просто почекати результату.
Через кілька секунд, пробуджуючи природу, яка задрімала від денної спеки, вона радісним і дзвінким голоском сповістила:
- Дідусю, дивись, яка ящірка!!!
Щира, непідробна радість вмить охопила її, і маленькі карі очі, приховані за лінзами окулярів, знову щасливо заблищали.
«Як же іноді потрібно мало людині, щоб відчути себе хоч на якийсь час щасливою!» - подумав я.
Київ, лютий 2023