Хмарочоси дитинства
з рубрики / циклу «рассказы - 3»
Трьохсотметровий хмарочос лежав на лівому боці, дивився на світ і думав:
«Господи, яке ж у нас прекрасне місто, а яке привільне! Я от лежу сам собі і горя не знаю, нікому не заважаю і навіть людям на радість, бо їм не треба пертися кожного дня сходинками туди-сюди до самісіньких хмар, а підростуть дерева, так і у вікна будуть до них заглядати і пташки їм будуть цвірінькати у відкриті кватирки, хіба не гарно?!
А як мені повезло, що я не в Америці! Стояв би там на якому-небудь айленді сторчма і хитався би від вітру і сніговію, а в дощ так і вода б стікала моїми боками, бр-р-р…
Ні, у нас таки гарно, а то що у них там твориться, то вже їхній біль, можливо вони ніколи й не бачили ні степів широкополих, ні Дніпра, ні кручі, інакше чого б їм ото було пертися під самісінькі хмари, а може вони хотіли подивитися через океан, як ми тут собі живемо? То приїхали б сюди, у нас завжди знайдеться чим добрих людей пригостити, аби тільки вони не матюкалися, бо ми ж тут культурні».
Сонце здіймалося все вище і вище, трудовий люд був уже на роботі, і на вулицю з малятами в дитячих колясках почали виходити молоді мами на прогулянку. З дитсадка навпроти, у його двір висипала з веселим галасом дітвора, щоб порадіти цьому світу, і навколишній простір, разом з цвіріньканням пташок, наповнився ще й їхніми дзвінкими голосами.
Хмарочос дивився на це все і продовжував думати:
«Ну ось як ти побачиш таку радість з трьохсотметрової висоти, та звідтіля ж люди схожі на комашок! А може вони так і сприймають людей – як комашок? Господи, яка ж це сатана таке придумала, бути в цьому світі і не радіти йому, тьху, тьху, тьху, … помилуй нас! Бідні люди, за що їм таке покарання? Можливо, що вони неграмотні і не читали про «вавилонську вежу», тоді, хлопці, треба було ходити до школи, або, хоча б у старих людей спитати, як краще жити в цьому світі, невігласи! А може у вас на такій висоті вже й мізки повимерзали від стратосферного холоду? ))) Ай-яй-яй… Бідаки».
Сонце здіймалося все вище і вище і хмарочос оглянувшись навколо ще раз, подумав:
«Та наче ж все добре! Сонце на звичному маршруті, малеча весела і щаслива, пташки пурхають, дерева ростуть. Мабуть треба трохи подрімати, поки дорослі ще не повернулися з роботи», - і він задрімав.
І снилось йому, що він літнього сонячного ранку пливе у човні по тихій і теплій ріці, а верби з обох берегів схиляються до нього, і з великою лагідністю простягають до нього свої віти, і ріка ця тече і тече, і ховається десь у неосяжному Всесвіті.
м. Київ, 4 лютого 2025 року.