Шляхи, які ми вибираємо
з рубрики / циклу «О. ГЕНРІ»
В двадцяти милях на захід від Таксона «Вечірній експрес» зупинився біля водокачки набрати води. Окрім води, паровоз цього знаменитого експресу взяв і ще дещо, не зовсім для нього корисне.
В той час коли кочегар відчіпляв шланг, Боб Тідбол, «Акула» Додсон і індієць-метис з племені криків, на прізвисько Джон Велика Собака, залізли на паровоза і показали машиністу три круглих отвори своїх кишенькових артилерійських гармат. Це справило на машиніста таке сильне враження, що він миттєво здійняв обидві руки вверх, як це роблять при вигуку: «Та ви що! Не може бути!» За короткою командою Акули Додсона, який був начальником атакуючого загону, машиніст зійшов на рейки і відчепив паровоз і тендер. Після цього Джон Велика Собака, забравшись на купу вугілля, заради жарту направив на машиніста і кочегара два револьвера і запропонував їм відвести паровоз на п’ятдесят ярдів від составу і очікувати подальших розпоряджень.
Акула Додсон і Боб Тідбол не стали пропускати крізь гуркіт таку бідну золотом породу, як пасажири, а направились прямо до багатих розсипів поштового вагону. Провідника вони застигли зненацька – він був у повній впевненості, що «Вечірній експрес» не набирає нічого шкідливіше і небезпечніше чистої води. Поки Боб Тідбол вибивав цю згубну помилку з його голови ручкою шестизарядного кольта, Акула Додсон, не втрачаючи часу, закладав динамітний патрон під сейф поштового вагону.
Сейф зірвався, давши тридцять тисяч доларів чистого прибутку золотом і кредитками. Пасажири то там, то тут висовувалися з вікон подивитися, де це гримить гроза. Старший кондуктор смикнув за вірьовку від дзвоника, але вона, мертво повиснувши, не чинила жодного опору. Акула Додсон і Боб Тідбол, покидавши здобич в міцний брезентовий мішок, зіскочили на землю і, спотикаючись на високих підборах, побігли до паровоза.
Машиніст, похмуро, але розсудливо підкоряючись їхній команді, погнав паровоз геть він нерухомого составу. Але ще до цього провідник поштового вагону, прокинувшись від гіпнозу, вискочив на насип з вінчестером в руках і прийняв активну участь у грі. Джон Велика Собака, що сидів на тендері з вугіллям, зробив невірний хід, підставивши себе під постріл, і провідник накрив його козирним тузом. Лицар великої дороги скотився на землю з кулею поміж лопаток, і таким чином доля здобичі кожного з його партнерів збільшилась на одну шосту.
У двох милях від водокачки машиністу було наказано зупинитися. Бандити зухвало помахали йому на прощання ручкою і, скотившись вниз по крутому схилу, зникли у густих чагарниках, що росли вдовж дороги. Через п’ять хвилин, з тріском проламавшись крізь кущі чаппаралю, вони опинилися на галявині, де до нижніх гілок дерев були прив’язані три коня. Один з них чекав на Джона Велика Собака, якому вже не було суджено їздити на ньому ні вдень, ні вночі. Знявши з цього коня сідло і вуздечку, бандити відпустили його на волю. На інших двох вони сіли самі, навалили мішок на луку сідла і швидко поскакали, але озираючись на всі боки, спочатку через ліс, потім по дикій, пустій ущелині. Тут кінь Боба Тідбола послизнувся на мошистому валуні і зламав передню ногу. Бандити зразу ж прострелили його і усілись тримати раду. Зробивши такий довгий і звивистий шлях, вони поки що були в небезпеці – час ще терпів. Багато миль і годин відділяло їх від дуже швидкої погоні. Кінь Акули Додсона, тягнучи вуздечку по землі і поводячи боками, вдячно щипав траву на березі струмка. Боб Тідбол розв’язав мішок і, сміючись, як дитина, вигріб з нього акуратно заклеєні пачки новеньких кредиток і єдиний мішечок із золотом.
- Послухай-но, старий розбійнику, - весело звернувся він до Додсона, - а ти виявився правий, діло-то вигоріло. Ну і голова у тебе, прямо міністр фінансів. Кому завгодно в Арізоні можеш дати сто очків наперед.
- Як же нам бути з конем, Боб? Засиджуватись тут неможна. Вони ще до ранку кинуться за нами в погоню.
- Ну, твій Болівар витримає поки, що і двох, - відповів життєрадісний Боб. – Заберемо першого ж коня який нам зустрінеться. – Чорт забирай гарний улов, а? Тут тридцять тисяч, якщо вірити тому що на папірцях надруковано, - по п’ятнадцять тисяч на брата.
- Я думав, буде більше, - сказав Акула Додсон, злегка підштовхуючи пачки з грошима носком чобота. І він оглянув задумливим поглядом мокрі боки свого замореного коня.
- Старик Болівар майже видохся, - сказав він з розстановкою. – Шкода, що твій гнідий зламав ногу.
- Ще б не шкода, - простодушно відповів Боб, - але ж з цим нічого не поробиш. Болівар у тебе двожильний – він нас довезе, куди треба, а там ми поміняємо коней. Адже, чорт забирай, смішно, що ти зі Сходу, чужак тут, а ми на Заході, у себе вдома, і все-таки тобі і в підметки не годимось. З якого ти штату?
- Зі штату Нью-Йорк, - відповів Акула Додсон, сідаючи на валун і жуючи гілочку. –Я народився на фермі в окрузі Ольстер. В сімнадцять років я втік із дому. І на Захід-то я попав випадково. Йшов я дорогою з вузликом в руках, хотів попасти в Нью-Йорк. Думав, попаду туди і почну гроші загрібати. Мені завжди здавалось, що я для цього і народився. Дійшов я до перехрестя і не знаю, куди мені йти. З півгодини я роздумував, як мені бути, потім повернув наліво. До вечора я догнав циркачів-ковбоїв і з ними рушив на Захід. Я часто думаю, щоби зі мною було, якби я вибрав іншу дорогу.
- По-моєму, було б те ж саме, - філософськи відповів Боб Тідбол. – Справа не в дорозі, яку ми вибираємо; те, що всередині нас, заставляє нас вибирати дорогу.
Акула Додсон встав і притулився до дерева.
- Дуже мені шкода, що твій гнідий зламав ногу, Боб, - повторив він з почуттям.
- І мені теж, - згодився Боб, - гарний був коник. Ну, та Болівар нас вивезе. Мабуть-що, нам пора і рушати, Акуло. Зараз я все це поскладаю назад, і в путь; риба шукає, де глибше, а людина де краще.
Боб Тідбол уклав здобич до мішка і міцно зав’язав його вірьовкою. Піднявши очі, він побачив дуло сорокап’ятикаліберного кольта, з якого цілився у нього безстрашною рукою Акула Додсон.
- Кинь ти ці жарти, - посміхаючись, сказав Боб. – Пора рушати.
- Сиди, як сидиш! Сказав Акула. – Ти звідціля не рушиш Боб. Мені дуже неприємно це казати, але місце є тільки для одного. Болівар видохся, і двох йому не повезти.
- Ми з тобою були товаришами цілих три роки, Акула Додсон, - спокійно відповів Боб. – Не одного разу ми разом з тобою ризикували життям. Я завжди був з тобою чесним, думав, що ти людина. Чув про тебе дещо неладне, начебто ти вбив двох нізащо, та не повірив. Якщо ти пожартував, Акула, забери кольт і тікаймо скоріше. А якщо хочеш стріляти стріляй, чорна душа, стріляй тарантул!
Обличчя Акули виразило глибоку печаль.
- Ти не повіриш, Боб, - зітхнув він, - як мені шкода, що твій гнідий зламав ногу.
І його лице миттєво змінилося – тепер воно виражало холодну жорстокість і невмолиму жадність. Душа цього чоловіка проглянула на хвилину, як виглядає інколи обличчя злодія з вікна шанованого буржуазного дому.
І насправді, Бобу не суджено було зрушити з місця. Пролунав постріл віроломного друга, і обуреним відлунням відповіли йому кам’яні стіни ущелини. А невільний спільник злодія – Болівар – швидко забрав геть останнього з шайки, що пограбувала «Вечірній експрес», - коню не прийшлося нести подвійний вантаж.
Але коли Акула Додсон скакав лісом, дерева перед ним наче застелило туманом, револьвер в правій руці став зігнутою ручкою дубового крісла, оббивка сідла була якась дивна, і, відкривши очі, він побачив, що ноги його впираються не в стремена, а в письмовий стіл з мореного дуба.
Так ось я і говорю, що Додсон, голова маклерської контори Додсон і Деккер, Уолл-стріт, відкрив очі. Поряд з кріслом стояв довірений клерк Пібоді, не наважуючись заговорити. Під вікном глухо гриміли колеса, наганяючи сон шумів електричний вентилятор.
- Кхм! Пібоді, - моргаючи сказав Додсон. – Я, здається, заснув. Бачив дуже цікавий сон. В чому справа, Пібоді?
- Містер Уільямс від «Тресі і Уільямс» чекає вас, сер. Він прийшов розрахуватися за Ікс, Ігрек, Зет. Він попався з ними, сер, якщо пригадаєте.
- Так, пам’ятаю. А яка у них розцінка сьогодні?
- Один вісімдесят п’ять, сер.
- Ну, от і розрахуйтеся з ним по цій ціні.
- Пробачте, сер, - сказав Пібоді, хвилюючись, - я говорив з Уільямсом. Він ваш старий друг, містер Додсон, а ви ж скупили всі Ікс, Ігрек, Зет. Мені здається, ви могли б, тобто…Можливо, ви не пам’ятаєте, що він продав вам їх вам по дев’яносто вісім. Якщо він буде розраховуватися по теперішній ціні, він повинен буде позбутися всього капіталу і продати свій дім.
Обличчя Додсона миттєво змінилося – тепер воно виражало холодну жорстокість і невмолиму жадність. Душа цього чоловіка проглянула на хвилину, як виглядає інколи обличчя злодія з вікна шановного буржуазного дому.
- Нехай платить один вісімдесят п’ять, - сказав Додсон. – Болівару двох не повезти.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
м. Нью – Йорк., 1910 рік.